36. Глобальні виміри демографічної проблеми.

Світова демографічна проблема на міжнародному рівні розглядається й оцінюється у контексті найважливіших глобальних проблем людства, від комплексного вирішення яких значною мірою залежить забезпечення населення планети продовольством, достатньою кількістю та безпечними джерелами енергії, збереження природного середовища, забезпечення продуктивної зайнятості трудоактивного населення, соціально-економічного і культурного розвитку регіонів світу. Демографічна проблема у глобальному масштабі, згідно з традиційним її тлумаченням, полягає у суперечливо швид­кому зростанні чисельності населення Землі та диспропорціях його складу.

Саме ХХ ст. увійшло в демографічну історію як період безпрецедентного зростання чисельності населення світу. Одним із основних досягнень минулого сторіччя стало повсюдне значне зниження рівня смертності населення, яке у поєднанні зі збереженням високої народжуваності в країнах Африки, Азії та Латинської Америки призвело до „демографічного вибуху”.

Особливо прискорилися темпи зростання чисельності населення у другій половині ХХ ст., так що десятиліттями максимально швидкого її збільшення стали 1960-1970-і рр, а надалі зростання чисельності жителів планети вже йшло з уповільненням темпів.

Ряд фахівців вже тривалий час наголошують, що планета перена­селена і вважають, що подальше збільшення чисельності населення неминуче призведе до глобальної екологічної катастрофи. Однак значна частина демографів (серед них ― і експерти ООН), з огляду на тенденції останніх років схиляються до думки, що прискорене зростання чисельності населення світу ― явище порівняно короткочасне і незабаром припиниться. За прогнозами ООН, середньорічний приріст населення світу на най­ближчі роки очікується на рівні 75-77 млн.осіб (так що у 2015 р. чисельність населення становитиме майже 7,3 млрд. осіб). Відмітки 8 млрд. населення світу досягне наприкінці першої чверті поточного сторіччя, а нарикінці першої половини цього сторіччя чисельність населення сягне 9,3 млрд. осіб і, за очікуваннями, надалі стабілізується.

37. Економіка знань та фактори її формування.

в другій половині ХХ ст., з початком формування постіндустріальних суспільств, економічні системи визнали необхідність використання в процесі свого розвитку окрім названих ще одного фактору - інформації. Реалії ж сьогодення на перше місце серед детермінуючих чинників економічного зростання виводять не інформацію, а знання. Поясненням цього може слугувати той факт, що з плином часу інформація, як фактор виробництва, все більше починає трансформуватись в знання, так як в сьогоднішньому світі інформації нагромаджено стільки, що людина фізично не здатна її обробити. Якщо ж суб’єкти господарювання витрачатимуть на освоєння інформації надто багато часу, вони не зможуть реалізувати власні ідеї швидше за конкурентів. Тому й виникає необхідність у володінні саме знаннями. Відтак, починаючи з другої половини ХХ ст. роль знань і заснованої на їх основі економіки зростає особливо швидкими темпами.

Вперше термін «економіка знань» використав в своїх працях Ф.Махлуп. З його допомогою він намагався підкреслити роль знань як вирішального фактору економічного зростання і суспільного розвитку [1, 2].

За словами Е.Тоффлера, знання - це те, на чому заснована вся економічна система. На перший погляд, це невидимий ресурс, він не відображається на балансах підприємств, але він проявляється у синергічному ефекті від найбільш ефективного використання таких ресурсів, як земля, капітал, праця [3].

Сьогодні до економіки знань у найширшому сенсі відносять три основні сфери: науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР) та інновації, освіту і навчання, що сприяють формуванню людського капіталу, а також інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ)

30 країн за рівнем їхніх інвестицій у інтелектуальний капітал (ІК). У першій десятці - США, Швейцарія, Швеція, Ірландія, Нідерланди, Угорщина, Канада, Бельгія, Великобританія, Південна Корея [6].  В Китаї економіка знань офіційно визнана державною стратегією.