підтримка цього рівня платоспроможності в реальному вирівнюванні, тобто відповідність темпам зростання діяльності страховика;

• збільшення вільних активів з метою забезпечення додаткового покриття на випадок непередбачених обставин, а також у разі подальшого розвитку інвестиційної діяльності компанії без залучення коштів ззовні.

Разом з підтримкою платоспроможності страхової організації існують багато інших

чинників, які можуть здійснювати вплив на фінансову стійкість страховика:

1. розмір страхової компанії (отримані премії);

2. географічний розподіл ризиків;

3. об'єм виплат;

4. прибутковість премій, що нараховуються;

5. тип і масштаб перестрахувального захисту;

6. правильне управління витратами компанії;

7. види активів і інвестиційна політика;

8. тарифна політика страхової компанії.

При інвестуванні коштів слід враховувати їх розмір. Від самого початку діяльності страховика значну частку інвестицій становлять власні кошти, насамперед статутний фонд. У ході діяльності головним джерелом інвестицій стають страхові резерви.

Кошти, які надходять від ризикових видів страхування, перебувають у розпорядженні страховика протягом терміну дії договору страхування, тобто, як правило, до одного року. Максимальний період часу між датою акумулювання коштів у страхові резерви та датою їх використання для страхових виплат становить рік. Але частина коштів може знадобитися в будь­який час для відшкодування збитків за цими договорами страхування. Тому кошти страхових резервів за договорами ризикових видів страхування мають бути інвестовані у високоліквідні, короткострокові активи.

Кошти, акумульовані в резерви коливань збитковості та катастроф, призначаються

87

для забезпечення виконання страховиком своїх зобов'язань за договорами страхування у випадках, коли поточних надходжень страхових премій буде недостатньо. Кошти цих резервів можуть використовуватися не щороку, тому вони мають бути інвестовані в довгострокові активи. Але вони мають бути високоліквідними, коли постане потреба використати їх за призначенням.

Що ж до резервів зі страхування життя, то з огляду на більші терміни дії договорів і виконання зобов'язань здебільшого по закінченні строку дії договору або в обумовлений строк страховики мають можливість інвестувати кошти на триваліший термін та знизити вимоги до ліквідності таких інвестиційних вкладень.

Власні кошти страховика, вільні від зобов'язань, можуть бути вкладені переважно в довгострокові та менш ліквідні види активів.

Отже, страховик обирає власну інвестиційну політику, виходячи з видів страхування, терміну та розміру акумульованих коштів. Компанії, які здійснюють страхування життя, на відміну від страховиків, що проводять ризиковані види страхування, довше володіють коштами і можуть інвестувати їх у нерухомість, державні цінні папери та інші довгострокові активи. Для компаній, які здійснюють ризикові види страхування, слід робити акцент на більш ліквідних інвестиційних коштах.

В останні десятиріччя в світовій фінансовій системі відбулися глибокі зміни, які багато в чому обумовлені появою широкого спектру нових фінансових інструментів і прогресом комп'ютерних технологій. Нові фінансові інструменти (форварди, ф'ючерси, опціони, свопи) знаходять своє адекватне застосування при розрахунках цін, хеджувальних стратегій, інвестиційних портфелів в рамках стохастичної фінансової математики. З розвитком страхового ринку, збільшенням обсягів страхових операцій, насамперед зі страхування життя, збільшенням розміру страхових резервів та власних коштів страховика зростає роль страхової системи в інвестиційному процесі нашої країни. Але обсяг коштів, акумульованих страховиками, на відміну від банківських, ще малий. Це тому, що розмір статутних фондів страхових компаній значно менший, ніж розмір таких самих фондів банків. Зростання продажу страхових послуг сприятиме збільшенню інвестування. Добра передумова до цього така: витрати на придбання страхової послуги дозволено включати до собівартості продукції (послуги). Що ж до фізичних осіб, то їм слід було б надавати податкові пільги.

Зростання інвестиційної можливості страхової системи забезпечувалося б наявністю державної перестрахувальної компанії. Низька фінансова місткість українського страхового ринку призводить до того, що значні суми страхових премій, тобто інвестиційні ресурси, надходять до іноземних перестрахувальних компаній. Наявність державної перестрахувальної компанії сприяла б акумулюванню певної частини страхових премій, які нині надходять за кордон. Така компанія могла б узяти на себе відповідальність за ризиками, які перевищують суми, що їх здатні лишити в себе прямі страховики. Частина цієї суми могла б лишатися на власне утримання, а решта — бути переданою іншим страховим та перестрахувальним компаніям у нашій державі та за її межами. Завдяки цьому зменшилася б частка страхових премій за договорами перестрахування в інші країни і збільшився б обсяг власних інвестиційних коштів. Надходження інвестиційних ресурсів страховика у сфери, важливі для розвитку суспільства, мають бути відповідно обумовлені, а їх вкладення бути надійними як для страховика, так і для страхувальника. Слід також приділити увагу вимогам, які застосовуються при визначенні рівня покриття коштів, що інвестуються страховиком. Щоб вкладення страховика були доцільними, перегляд структури та рівня покриття інвестиційних коштів має враховувати надійність вкладів та їх ліквідність. Тому ефективна інвестиційна діяльність страховика залежить насамперед від розвитку фінансового ринку, а також від забезпечення вільного доступу до нього страхових компаній.

88

Тема 10. Перестрахування та його роль у забезпеченні

ВИКОНАННЯ СТРАХОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

10.1. Сутність та методи перестрахування

Кожна страхова компанія прагне створити стійкий стабілізований страховий портфель. Але жорстка конкуренція на страховому ринку не дає можливості для вільного відбору сприятливих ризиків, тому у портфелі страховика можуть опинитися ризики з дуже високою відповідальністю. У такій ситуації настання лише одного великого збитку може призвести до значних фінансових втрат компанії. Страховій компанії загрожують також великі збитки від масових дрібних ризиків, сконцентрованих на невеликій території (наприклад, страхування будівель у сільській місцевості). І саме перестрахування дає змогу передбачити всі зазначені випадковості. Отже, потреба в ньому виникає за таких обставин.

1. Можливий збиток, пов'язаний з великим ризиком.

2. Можливий катастрофічний випадок, тобто кумуляція збитків у результаті однієї події.

3. Перевищується середня частота збитків.

Класичне визначення перестрахування було дано в законодавстві Великої Британії на початку XIX століття: перестрахування є новим страхуванням уже застрахованого ризику.

Визначення німецьких страховиків також лаконічне і точне: перестрахуванням визнається страхування ризиків, прийнятих страховиком.

• практиці вітчизняних страховиків використовується таке визначення: перестрахування

— страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він зареєстрований. Тобто в договорі перестрахування беруть участь: страхове товариство, що передає ризик; страхове товариство, що приймає ризик на свою відповідальність; посередник (не обов'язково). Процес, пов'язаний з передаванням ризику, називають цедуванням ризику, або цесією. Страховика (перестрахувальника), що віддає ризик, називають цедентом. Страховика (перестраховика), котрий ризик приймає, —

цесіонарієм.

Страховик (цедент, перестрахувальник), який уклав з перестраховиком договір про перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування. При настанні страхового випадку перестраховик несе відповідальність згідно з узятими на себе зобов'язаннями з перестрахування. Відносини страховиків із перестрахування регулюються договорами, що укладаються між ними.

Ризик, прийнятий перестраховиком від перестрахувальника, може бути знову переданий у певній частині іншому перестраховику. Цей процес називають ретроцесією. Сторону, що передає непрямий ризик, називають ретроцедентом, а сторону, що бере на себе такий ризик,

— ретроцесіонарієм (рис. 10.1).

• результаті перестрахування (цесії) та ретроцесії відбувається поділ ризиків, відповідальність розподіляється між багатьма страховиками як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Шляхом ретроцесії частина ризиків може бути знову передана прямому страховикові (цедентові). Щоб уникнути такої кумуляції збитків, у договорі перестрахування можна зробити відповідне застереження.

89

Рис. 10.1. Цесія і ретроцесія

Як у страхових, так і в перестрахувальних операціях іноді потрібні посередники. Необхідність використання послуг брокера зумовлена специфікою ризиків у перестрахуванні: рідкісність ризиків, їх висока вартість, потреба в розміщенні на спеціалізованих ринках. Брокер готує всю потрібну інформацію для пропозиції і розміщує її оптимальним способом. Після розміщення пропозиції брокер готує перестраховувальний договір. А після його підписання забезпечує необхідний документообіг. Брокер отримує комісію, що варіюється, як правило, від 10 до 15 % нетто­премії. Отже, головні функції брокера такі: представлення клієнта; консультування; ведення переговорів; розподіл ризиків.

Оскільки у природі страхування і перестрахування є багато спільного (розподіл ризику між зацікавленими сторонами договору страхування або перестрахування; схожість між страховиком, котрий передає ризик перестраховикові, і страхувальником, котрий передає ризик страховій компанії), то при проведенні перестрахувальних операцій спираються на ті самі принципи, що й при страхуванні, зокрема: принцип страхового інтересу; принцип відшкодування збитків; принцип найвищої сумлінності.

У разі купівлі в перестраховика захисту (гарантії від збитків) страховик передає йому частину ризику, а також і частину премії. Але за організацію прийому ризику на страхування страховик має право на отримання комісійної винагороди, або комісії з премії. Отже, комісія — це узгоджена частина понесених цеден­том витрат з укладання договорів страхування.

Існують такі види комісій:

• Оригінальна комісія — відрахування з премії на користь це­дента. Виплачується в перестраховувальній цесії.

• Перестраховувальна комісія — відрахування з премії на користь ретроцедента. Використовується при ретроцесії.

• Брокерська комісія — відрахування з премії на користь брокера. Покриває витрати,

пов'язані з розміщенням перестрахову­вального договору, і враховує прибуток по цьому розміщенню.

Страховик (цедент) має також право на тантьему — відрахування з прибутку перестраховика, який він може отримати за результатами проходження договору перестрахування. Тантьєма виплачується щороку із суми чистого прибутку, який отримує пе­ рестраховувальна компанія. Це форма заохочення перестраховиком перестрахувальника щодо наданої участі в договорі перестрахування, сумлінності та обачного ведення справи.

Значне місце у перестрахуванні посідають перестраховувальні пули. Розрізняють два типи пулів: пул страхування і пул перестрахування. Пул страхування проводить продаж полісів, за якими всі його учасники беруть на себе раніше узгоджену частку відповідальності.

90

Пул перестрахування передбачає, що страховики випускають поліси самостійно, утримують узгоджену частку, а решту передають у пул на основі квоти або ексцеденту. Перестраховувальний пул діє як посередник, розподіляючи передані в перестрахування ризики між своїми членами. З огляду на світовий досвід доцільним вважається створювати пули у страхуванні ризиків з можливою катастрофічною відповідальністю (ядерні ризики, авіаційні, каско морських суден). Особливого значення пули набувають у країнах, де відбувається становлення ринку страхування і перестрахування. Слід зауважити, що для збільшення місткості національного ринку перестрахування вживають різних заходів, один із них — створення страхових і перестраховувальних пулів.

Методи перестрахування. Передавання ризиків у перестрахування може відбуватися постійно або одноразово. Отже, за методом передавання ризиків у перестрахування і за оформленням правових відносин сторін перестрахувальні операції поділяються на такі:

• факультативні;

• облігаторні (договірні);

• факультативно­облігаторні і облігаторно­факультативні (змішані).

Рис. 10.2. Класифікація форм і видів перестрахування

Факультативний метод перестрахування характеризується повною свободою сторін договору перестрахування. Перестрахувальник має право передавати ризики або лишати їх на власній відповідальності, а перестраховик має право прийняти ризики чи відмовитися від них. При факультативному перестрахуванні кожний ризик передається окремо. Головна особливість цього методу перестрахування полягає в можливості індивідуальної оцінки ризику. Факультативне перестрахування в багатьох аспектах схоже на пряме страхування, зокрема в тому, що перестраховик, приймаючи ризик, дуже докладно його вивчає, знайомиться з практикою страхових операцій цедента. Таке докладне, ретельне вивчення партнера та його пропозицій має сенс, особливо якщо це одне з перших приймань від компанії­цедента. Проте вивчення інформації в такому обсязі потребує багато часу і чималих адміністративних витрат для обох сторін (перевірка документів, вивчення подробиць щодо ризиків і т. ін.).

Переваги факультативного методу полягають ось у чому:

• у можливості вибору для компанії­цедента якомога сприятливіших умов перестрахування (розміщення ризику в кількох пе­рестрахувальних компаніях, вибір найкращих пропозицій);

• у використанні цедентом перестрахування в тих випадках, коли відповідальність

91

справді може зашкодити фінансовій стійкості страховика або коли він має розширити свою діяльність у сфері несприятливих для нього страхувань.

Особливістю факультативного перестрахування є можливість регулювання страховиком (цедентом) розміру власного утримання.

Власне утримання — економічно обгрунтована частина страхової суми, яку страхова компанія залишає на своїй відповідальності. Цю суму визначають: окремо за страховим полісом; за одним ризиком; за групою ризиків. Власне утримання встановлюється в абсолютній сумі або у відсотках страхової суми об'єкта. Складним питанням для практичного перестрахування є визначення частки ризику, яку слід залишати на своєму утриманні. Передавати в перестрахування досить велику частку не вигідно, оскільки страховик відраховує і значну частину зібраних ним страхових премій. Водночас досить високий ліміт власного утримання впливає на фінансову стійкість страховика. Не лише страховик, а й перестраховик має зважати на розмір власного утримання. Занижений розмір власного утримання страховика не дає перестраховикові впевненості щодо якості ризику або добропорядності страховика при врегулюванні збитків у разі настання страхових подій.

В багатьох країнах світу розмір власного утримання регламентується законодавством або самими учасниками перестрахування. У ЗУ «Про страхування"» передбачена вимога щодо обов'язкового укладання договору перестрахування в тому разі, коли страхова сума за окремим об'єктом страхування перевищує 10% суми сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів.

Існує багато теорій і практичних рекомендацій, які потрібно враховувати при визначенні

ліміту власного утримання. Розглянемо їх.

1. Обсяг премії. Чим більший обсяг зібраної премії при незначному відхиленні від загальної кількості ризиків, тим вищий ліміт власного утримання.

2. Середня дохідність або середня збитковість за окремими видами страхування, за об'єктами. Чим вищою буде дохідність і нижчою збитковість, тим більшим може бути рівень власного утримання.

3. Розмір витрат на ведення справи. Якщо витрати з ведення справи за окремими видами страхування досить великі, страховик (цедент) при встановленні нижньої межі власного утримання може перекласти більшу частину цих витрат на перестраховиків.

4. Територіальний розподіл застрахованих об'єктів. Чим більший розподіл, тим меншою буде кумуляція збитків і більшим можна встановити власне утримання.

5. Кваліфікація і практичний досвід спеціалістів страховика (це­дента). Правильна оцінка ризику, визначення максимально можливого збитку, встановлення

адекватного розміру комісії і необхідного розміру передавань впливає на розмір власного утримання.

Для кожного виду ризиків (груп ризиків) страхові компанії складають таблиці лімітів власних утримань, які часто коригуються.

При розгляді факультативного перестрахування необхідно звернути увагу на недоліки цього методу:

1. без згоди перестраховика перестрахувальник не може змінити умови страхування;

2. великі витрати з оформлення факультативного перестрахування, особливо в разі неодноразової факультативної пропозиції;

3. тривалість оформлення факультативного перестрахування впливає на можливість укладання договору або навіть відмови від нього;

4. вивчення кожного ризику і часте проведення перестрахувань дає певну інформацію конкурентам про андеррайтерську політику компанії­цедента;

5. неможливість автоматичного поновлення факультативного покриття.

92

Комісія у факультативному перестрахуванні встановлюється не регулярно. Факультативні договори перестрахування укладаються на період дії оригінального полісу.

Факультативна цесія здійснюється в усіх галузях страхування. Найчастіше до неї вдаються при покритті великих ризиків (промислові підприємства, вузли та агрегати, що мають високу вартість у майновому страхуванні), а також при страхуванні цивільної відповідальності, де страхові випадки не поодинокі і більш імовірні.

Зі зростанням обсягу страхових операцій постала потреба прискорити механізм передавання ризиків у перестрахування. А це, у свою чергу, сприяло появі іншого методу перестрахування, який надав страховикові більших можливостей щодо здійснення страхування, зниження його витрат за ризиками. Ідеться про облігаторне (договірне) перестрахування.

Облігаторне перестрахування передбачає обов'язкове віддавання перестрахувальником раніше узгодженої частини ризику за всіма покриттями. Перестраховик також обов'язково має приймати ці частини ризиків згідно з умовами договору.

У договорі облігаторного перестрахування обов'язково визначаються ліміти відповідальності, термін дії договору, перестраховувальна премія, перестраховувальна комісія, обмеження щодо покриття, схема розрахунків тощо. Перестрахування на облігато­рній основі має універсальний характер, тобто використовується в усіх видах страхування, діє на всіх страхових ринках світу. Облігаторне перестрахування дало поштовх до розвитку техніки перестрахування, що посприяло розробленню системи договорів у різних галузях і видах страхування.

Облігаторне перестрахування дає змогу збільшити обсяги страхових операцій, збирає більшу частину перестраховувальної премії у професіональних перестраховиків світу. Інші переваги цього методу полягають ось у чому:

• у рівномірному розподілі ризиків (перестраховик упевнений у тому, що ризики як більш, так і менш сприятливі, будуть розподілені рівномірно);

• автоматичності приймання ризиків, що потребує значно менших витрат, пов'язаних з обробкою ризиків, скороченні часу на андеррайтинг;

• можливості розвитку довгострокових відносин між сторонами;

• гарантії підтримки перестраховика, яка надає більшої свободи цеденту щодо проведення страхових операцій, розширення бізнесу.

• облігаторному перестрахуванні перестрахувальник має систематично висилати перестраховикові бордеро­премії і бордеро­збитки. У такому разі відпадає потреба надавати додаткову інформацію, що відбиває стан страхового портфеля цедента. Бордеро-премії— це перелік ризиків, які підпадають під дію облігаторного договору перестрахування. Стосовно збитків, що сталися, перестрахувальник надсилає перестраховикові бордеро-збитки.

Зауважимо, проте, що облігаторне перестрахування не позбавлене й недоліків. Основна недосконалість цього методу така: коли ризик, що підлягає перестрахуванню, не підпадає під умови облігаторного договору або страхова сума за ризиком перевищує ліміт відповідальності за договором, тоді може виникнути потреба в додатковому договорі факультативного перестрахування. Договір облігаторного перестрахування частіше укладається на невизначений термін з правом взаємного розірвання шляхом повідомлення сторін щодо прийнятого рішення. Перестраховики багатьох країн надають перевагу облігаторному методу. У вітчизняному перестрахуванні поширенішим є факультативне перестрахування, оскільки облігаторна форма технічно складніша.

У разі факультативно-облігаторного перестрахування компанія­цедент передає чи залишає в себе ризики або їх частину. Перестраховик згідно з таким методом перестрахування зобов'язаний прийняти обумовлені договором ризики. Отже, факультативність передбачається для страховика (цедента), а облігаторність — для перестраховика. Зрозуміло, що

93

перестраховик, який укладає факультативно­облігаторний договір, має повною мірою довіряти компанії­цеденту, оскільки його інтереси та збалансованість портфеля залежать від перестрахувальника. Тому перестраховик не завжди зацікавлений у факультативно­ облігаторному договорі, віддаючи перевагу звичайній факультативній цесії, яка дає йому змогу всебічно проаналізувати кожний ризик. Факультативно­облігаторне перестрахування використовується в особливо великих, небезпечних ризиках, у разі можливої кумуляції збитків, коли вичерпана місткість пропорційних договорів.

Облігаторно-факультативне перестрахування, навпаки, передбачає обов'язковість для страховика, а факультативність — для перестраховика. З огляду на світовий досвід такі договори частіше застосовують страхові компанії зі своїми філіями. За облігаторно­ факультативним договором перестраховикові надається можливість відбирати вигідніші ризики, що небажано для незалежного страховика (цедента), оскільки може порушити баланс його страхового портфеля.

10.2. Форми проведення операцій перестрахування

Всі договори можна поділити на дві основні групи, що різняться системою розподілу ризиків між перестрахувальником і перестраховиком. До них належать пропорційна і непропорційна форми проведення перестраховувальних операцій.

Пропорційна форма перестрахування передбачає часткову участь сторін у розподілі відповідальності. Відповідно до узгодженої частки участі в договорі між сторонами розподіляються страхові премії і збитки. У пропорційному перестрахуванні розрізняють квотний договір перестрахування, договір ексцедента суми і квотно­ексцедентний договір. Крім того, використовуються різні системи чи модифікації цих форм. Згідно з квотним договором перестрахування перестрахувальник зобов'язується передавати перестраховикові частку в усіх ризиках певного виду, а перестраховик зобов'язується приймати її. Частка участі в перестрахуванні може бути встановлена у відсотках від страхової суми або в абсолютному вираженні. Перестраховик має право встановлювати ліміти відповідальності за договором. Розподіл ризиків і премій згідно з квотним договором схематично ілюструє рис. 10.3.

Рис. 10.3. Розподіл ризиків і премій за квотним договором

Збитки у квотних договорах також розподіляються пропорційно до участі сторін у ньому. Розподіл збитків згідно з квотним договором унаочнює рис. 10.4.

94

Рис. 10.4. Розподіл збитків за квотним договором

Квотний перестрахувальний договір має переваги, які більше стосуються компанії­ цедента:

• на власному утриманні страховика лишається така частина відповідальності, яка відповідає його фінансовим можливостям;

• квотний договір не потребує великих витрат з його обслуговування;

• при автоматичності передання ризиків страховик звільняється від зобов'язань передавати інформацію з прийнятих ризиків, що дає певну свободу цеденту (у регулюванні збитків, поновленні або анулюванні полісів);

• результати квотних договорів більш збалансовані й стійкі.

Ця форма перестрахування використовується тоді, коли компанія починає вести страхову діяльність в новому для неї виді страхування, за яким не існує чітких статистичних даних; коли компанії потрібна фінансова підтримка з огляду на збільшення обсягів бізнесу (формування резервів, участь у витратах на ведення справи і т. ін.); коли необхідно спростити адміністративні витрати в тих видах страхування, де існує великий обсяг відповідальності і відносно стабільні страхові суми. Квотне перестрахування широко використовується в страхуванні цивільної відповідальності власників транспортних засобів, а також в страхуванні автокаско. Часто цей вид договору застосовують у пропорційних ретроцесіях.

Основним недоліком квотного перестрахування є те, що за договором передаються всі ризики — великі і малі. Коли б цедент мав змогу утримувати на своїй відповідальності малі ризики, у нього була б можливість залишати за собою і страхову премію. Також наявність у квотних договорах лімітів відповідальності перестраховика в деяких випадках змушує здійснювати додаткове перестрахування на факультативній основі. Коли йдеться про квотний договір, страховик не має захисту від ефекту кумуляції ризиків, пов'язаного з одним і тим самим страховим випадком. Тому квотні договори нерідко доповнюються ексцедентними з метою досягти спільної вигоди цедента і перестраховика або лише для захисту цедента.

Ексцедентне перестрахування — складніший вид пропорційного перестрахування. Такий вид перестрахування використовується в тих випадках, коли застраховані ризики істотно відрізняються за страховими сумами. За договором ексцедента суми перестраховик отримує визначну частку в усіх договорах, що перевищує власне утримання цедента.

Ексцедент за договором — це величина, кратна власному утриманню цедента. Сума ексцедента виражається в кілька разів збільшеному розмірі власного утримання. Власне утримання на певному рівні в ексцедентному перестрахуванні називають лінією (часткою).

Місткість ексцедентного договору складається із суми власного утримання цедента і покриття перестраховика. Наприклад, якщо розмір власного утримання страхової компанії дорівнює 20 тис. ум. од. (1 лінія), сума ексцедента (покриття перестраховика) — 100 тис. ум. од. (5 ліній), тоді місткість ексцедентного договору — 120 тис. ум. од.

95

Для покриття всього ризику буває недостатньо одного ексцедентного договору, тому крім договору першого ексцедента укладаються договори другого, третього і наступних ексцедентів.

До переваг ексцедентного перестрахування можна віднести:

• можливість компанії­цедента встановлювати ліміт власного утримання з урахуванням свого фінансового становища;

• цедент при старанному визначенні суми власного утримання залежно від

характеристик застрахованих об'єктів може досягти не тільки обмеження своєї відповідальності, а й якісної зміни страхового портфеля.

Недолік цього виду договору полягає в необхідності обробки кожного ризику — його вивчення, визначення відповідної частки в ексцедентному договорі, групування ризиків тощо. Тому витрати з обслуговування ексцедентних договорів значно вищі, ніж з обслуговування квотних договорів. До недоліків ексцедентного перестрахування, що стосуються переважно перестраховиків, можна віднести потенційно існуючу можливість передавання їм більш небезпечних ризиків при диференційованому власному утриманні. Як правило, у квотних та ексцедентних договорах передбачається тантьєма. Ексцедентне перестрахування найчастіше застосовується у страхуванні від вогню, нещасних випадків, а також у страхуванні життя.

Іноді квотний договір та договір ексцедента суми використовуються комбіновано. Квотно-ексцедентний договір передбачає встановлення ексцедента залежно від визначеної частки (квоти) власного утримання. А понад рівень утримання використовується ексцедент — ліміт відповідальності перестраховиків, що фіксується в абсолютному вираженні. Квотно­ ексцедентний договір використовують у тому разі, коли компанія розширює свій бізнес у новому для неї виді страхування, тобто цедент може точно обчислити ефект збільшення квотного утримання. Зауважимо, що всім договорам пропорційного перестрахування притаманна характерна особливість: збитки та премії за оригінальними полісами розподіляються між цедентом і перестраховиком у відповідній пропорції і прив'язані до страхової суми.

Сутність непропорційного перестрахування полягає в тому, що відшкодування, яке надається перестраховиком, визначається тільки розміром збитку і не залежить від страхової суми, а тому немає пропорційного розподілу відповідальності за окремим ризиком і оригінальною премією. Призначення непропорційного перестрахування — гарантувати відповідальність страховика за прийнятими ризиками щодо великого сукупного збитку за визначений період. Отже, у непропорційному перестрахуванні цедент сам оплачує збитки до певного розміру, а перевищення цього розміру оплачує перестраховик у межах ліміту відповідальності за договором. Відповідальність за непропорційним договором установлюється в абсолютній сумі (договір ексцедента збитку) чи у відсотках (договір ексцедента збитковості). У непропорційних договорах утримання цедента називають першим збитком, франшизою, пріоритетом. Відповідальність перестраховика — покриттям.

Непропорційне перестрахування має такі особливості:

• страховик може захиститися від великих збитків, що впливають на його фінансові результати;

• в перестраховик не бере участі у відшкодуванні дрібних збитків, які легко покриваються страховиком;

• обсяг обліку бухгалтерських операцій зменшується, оскільки враховуються лише окремі збитки або фінансові результати страхувань. Але водночас зростає потреба в підготовчій роботі;

• тантьєма в договорах цієї форми, як правило, не передбачається;

• перестраховувальна премія за непропорційними договорами підраховується не для кожного окремого ризику, що передається, а для всього портфеля з одного або

96

кількох видів страхування за рік.

Непропорційне перестрахування представлене договором ексцедента збитку та договором ексцедента збитковості.

Згідно з договором ексцедента збитку механізм перестрахування вступає в дію тоді, коли остаточна сума збитку за застрахованим ризиком перевищує межу обумовленої в договорі суми у разі настання страхового випадку. У разі недостатньої місткості першого ексцедентного договору у договорі ексцедента збитку, як і в договорі ексцедента суми, застосовують другий, третій і наступні ексцеденти. Але спосіб розподілу відповідальності в ексцедентних договорах непропорційного перестрахування відмінний від того, що характерний для пропорційного ексцедентного покриття. На відміну від договорів ексцедента суми, де пе­рестраховики беруть участь у всіх і в кожному збитку незалежно від його розміру, у договорах ексцедента збитку перестраховики відшкодовують лише ті збитки, які перевищують встановлений страховиком (цедентом) пріоритет. Розподіл відповідальності між цедентом і перестраховиком (рис. 10.5 ).

Рис. 10.5. Розподіл відповідальності між цедентом і перестраховиком за договором ексцедента збитку

Премія, призначена перестраховикам за договором ексцедента збитку, частіше розраховується в певних відсотках відносно річної суми брутто­премії за портфелем страхувань, що підлягає захисту. Оскільки до початку дії договору може бути відома тільки сума очікуваної премії, то спочатку сплачується повністю або частково визначена сума авансу

— депозит премії з подальшими перерахунками. Результати договорів по закінченні кожного року розглядаються, і проводяться переговори між сторонами стосовно розмірів ставок премій або лімітів покриття на наступний строк. Договори ексцедента збитку досить прибуткові для перестраховиків. Частіше вони укладаються в результаті вірогідного прогнозування можливості настання дуже великих збитків.

Збитки можуть виникати внаслідок одного випадку або кумуляції ризиків. Тому розрізняють два типи покриття:

1. ризикований ексцедент збитку — WXL (working exess of loss — робочий ексцедент збитку за окремим ризиком);

2. катастрофічний ексцедент збитку — CXL (catastroph exess of loss).

Основою договору ризикованого ексцедента збитку є одиничний ризик. Договір в умовах певного випадку (вибух, ризик від вогню) використовується стільки, скільки існує окремих ризиків, що призводять до збитків, обсяг яких перевищує пріоритет. У таких видах страхування, як страхування цивільної відповідальності, не завжди можна визначити сам ризик (якщо це вимоги третіх осіб), тому доцільно використовувати покриття не за ризиком, а за цілим випадком. Скажімо, під час стихійного лиха (землетрус, буря) вступають у дію більшість договорів страхового портфеля, але жодний збиток не перевищує ліміту. Сукупність цих

97

збитків може істотно зашкодити цеденту. У цій ситуації має сенс використати покриття за випадком — катастрофічний ексцедент збитку.

В основі катастрофічного ексцедента збитку лежить захист від кумуляції збитків в разі настання одного випадку (ДТП, авіакатастрофа, стихійне лихо). Зрозуміло, що цей вид захисту потребує точного визначення випадку. Тому в таких договорах застосовується «погодинне» застереження, яке обмежує час виявлення страхового випадку (у годинах, днях). Перестрахувальник фіксує час початку страхового випадку.

Ризикований ексцедент збитку та катастрофічний ексцедент збитку можуть доповнювати один одного. У цьому виді договору покриття поширюється на збитки за ризиком і за випадком, де немає змоги запобігти кумуляції. Тому найчастіше це покриття використовується при автотранспортному страхуванні або страхуванні цивільної відповідальності.

До цілком особливого, відокремленого виду договорів непропорційного перестрахування можна віднести договір ексцедента збитковості (stop loss). Це — договір перестрахування, який покриває не окремі збитки або їх сукупність, а певний вид страхування або весь страховий портфель цедента. Особливість договору ексцедента збитковості полягає в тому, Що перестраховик бере участь у відшкодуванні збитків лише у випадках, коли збитковість за певний строк перевищує обумовлений договором перестрахування відсоток. Цей договір не гарантує отримання прибутку для страховика (цедента), а лише захищає його від надзвичайно великих втрат. Перестраховики несуть відповідальність у встановленому розмірі, наприклад у відсотках збитковості або в максимальному розмірі збитків, який визначають за результатами останніх років.

Особливості, які слід враховувати при укладанні договорів ексцедента збитковості:

• повна довіра перестраховика щодо компанії­цедента, її стратегії в проведенні страхування;

• це форма покриття, що призначена для кореляції відхилень частотності від норми. Отже, обов'язково мають існувати попередні форми перестрахування;

• пріоритет страховика має бути на такому рівні, щоб компа­нія­цедент на початку дії договору ексцедента збитковості вже несла понаднормативні збитки.

Договори ексцедента збитковості використовуються в тих випадках, коли за окремими видами страхування результати проходження договорів піддаються різким коливанням або існує небезпека, що один чи кілька страхових випадків можуть негативно вплинути на результати (градобиття, бурі).

Отже, непропорційні договори перестрахування є досить мобільними, простими в обробці та організації, але водночас і більш збитковими. Хоча пропорційні договори виникли значно раніше, однак тенденція сьогодні така, що непропорційні договори набувають все більшої ваги, насамперед з розглянутих щойно причин. Цим пояснюється зростання інтересу страховиків до непропорційних договорів.

10.3. Співстрахування та механізм його дії

Один і той самий об'єкт страхування може бути застрахований за одним договором страхування і, за згодою страхувальника, кількома страховиками.

Співстрахування — страхування, при якому два та більше страховиків беруть участь визначеними частками у страхуванні одного й того самого ризику, видаючи спільні чи окремі поліси, кожний на страхову суму у своїй частці. При цьому договір має містити умови, що визначають права і обов'язки кожного страховика.

За наявності угоди між співстрахувальниками та страхувальником один зі співстраховиків може представляти всіх інших у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним

98

перед ним лише у розмірі своєї частки.

На практиці страховик, котрий бере участь у страхуванні в меншій частці, підпорядковується умовам, узгодженим страховиком, що має більшу частку. Однак це не зобов'язує його, як прийнято у пропорційному перестрахуванні, підпорядковуватися всім рішенням лідируючого страховика та сплачувати свою частку у збитках на тій підставі, що інші страховики сплатили свої частки. Якщо страхувальник застрахував об'єкт не на повну суму, він розглядається як один із страховиків і несе відповідальність за недострахованою часткою. Інколи страховики, які беруть участь у співстрахуванні, вимагають, щоб страхувальник сам виступав співстраховиком, тобто утримував на власній відповідальності частину ризику.

Інколи співстрахування розглядається як окремий випадок перестрахування, коли одночасно кілька страховиків за взаємним узгодженням приймають чи передають на страхування великі ризики. І це не випадково. Хоча з юридичного погляду співстрахування та страхування різні, за своєю економічною сутністю вони дуже схожі. В обох випадках здійснюється розподіл страхових внесків та страхових виплат, наявна співучасть у преміях та страхових ризиках. В обох випадках відповідно координуються страхові фонди різних страховиків (перестраховиків), які одночасно беруть участь в одному й тому самому страхуванні.

Співстрахувальні ознаки можна спостерігати на прикладі перестрахувальних пулів (об'єднань, фондів).

Пул базується на концепції взаємності. Сутність його полягає в тому, що премія та суми збитків за відповідними ризиками передаються в пул, який розподіляє проходження операцій між членами пулу згідно з розміром премії, що її передано до пулу.

Розрізняють два типи пулів: пули страхування та пули перестрахування. Зауважимо, що багато з пулів не виправдали надій, оскільки середній результат діяльності страхових компаній, які не були членами пулів, був вищий, ніж у членів пулу. Проте створення пулів було доречним при страхуванні ризиків з потенційною катастрофічною відповідальністю (наприклад, страхування атомних електростанцій, авіаційних ризиків). Об'єднання страховиків до пулів відбувається також за каско суден, у разі страхування нафторизиків, коштовностей тощо. Раніше в деяких країнах пули створювались для скорочення обсягу операцій з перестрахування, що виходять за межі країни.

Об'єднання страховиків до пулів виправдане також при проведенні небажаних з технічного погляду страхових операцій або невеликих та вузькоспеціалізованих операцій окремих страховиків, для яких важливо утримати спеціалістів у цій галузі, також виправдує діяльність пулів. Мало місце створення регіональних перестрахову вальних пулів, мета яких полягала в міжнародному розподілі ризиків.

Учасники пулу зобов'язані приймати всі зазначені в угоді ризики тільки в межах пулу. Вони також повинні приймати частку у всіх ризиках, що передані до пулу, чи колективно підписаних всіма його членами.

Нерідко через пул здійснюється перестрахування ризиків. У такому разі договори страхування спочатку укладаються окремими його учасниками, а надалі передаються повністю в пул. Частка кожного члена пулу в перестрахуванні визначається на підставі пропорційного розподілу. Частка, яку отримує кожний з учасників пулу, має вигляд фіксованого відсотка.

Пул, створений на базі співстрахування, має принципові особливості. Він відрізняється від перестраховувального пулу тим, що в полісі, який видається страхувальнику, зазначається перелік членів пулу, які беруть участь у страхуванні певного ризику, і їхня частка в страховій сумі. У тому разі, коли в пулах зі співстрахування беруть участь і професіональні перестраховики, які не укладають прямих договорів страхування, їхня частка повинна бути погоджена і підписана прямими страховиками, що беруть участь у конкретному пулі. Кожний із учасників пулу бере участь у ризиках, що покриваються пулом, на підставі схеми

99

пропорційного розподілу. Частка кожного члена пулу визначається у відсотках від загальної місткості пулу під час його створення. Із зарубіжної практики відомі також випадки визначення частки в абсолютних долях (наприклад, 15 із 100 часток), а інколи і в фіксованих сумах. Для країн з високим рівнем інфляції такий метод визначення пайової участі не зручний. Кожний з учасників пулу бере участь як у тих ризиках, які він сам прийняв і передав до пулу, так і в решті ризиків, які внесені до пулу іншими учасниками. Це дає можливість кожному учаснику пулу збільшити кількість ризиків, що приймаються на страхування, поліпшити структуру страхового портфеля, зменшити небезпеку кумуляції ризиків.

Пул може нормально функціонувати тільки тоді, коли він дотримується прийнятих правил та обмежень і всі члени пулу використовують ті самі умови та ставки премій, аби уникнути будь­яких несанкціонованих переваг одного учасника над іншими.

Шляхом створення пулу вирішуються такі завдання:

1. Заявляються умови для страхування ризиків, раніш невідомих і таких, точно оцінити які дуже важко; таких, що трапляються рідко і не дають змоги в разі максимального охоплення сформувати збалансований страховий портфель; катастрофічних ризиків.

2. За рахунок об'єднання фінансових засобів окремих страховиків відповідно збільшується місткість пулу, а також підвищуються можливості страховиків з прийняття на страхування значних ризиків.

3. Підвищується надійність страхового захисту за рахунок збільшення гарантій виконання страховиками своїх обов'язків з відшкодування збитків. При цьому надійність страхового захисту, що гарантується пулом, залежить від того, на основі якого договору будуються відносини між страховиками — учасниками пулу та страхувальниками: співстрахування або перестрахування. І якщо пул є співстрахувальним, то на основі якої відповідальності: часткової, солідарної або

субсидіарної — діють учасники страхового пулу.

Форми договорів та відповідальності, на підставі яких будуються взаємовідносини учасників пулу, визначаються угодою про пул. Один із головних принципів організації страхового пулу — це визначення ліміту його відповідальності.

Ліміт відповідальності пулу, чи максимальний обсяг зобов'язань за договором страхування, що укладений від імені пулу, установлюється в угоді про пул як сукупність максимальних обсягів відповідальності кожного учасника пулу. У свою чергу, максимальний обсяг відповідальності кожного страховика за окремим ризиком за договором страхування не може перевищувати 10% сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів страховика.

Місткість страхового пулу безпосередньо впливає на актуальність вирішення питання про перестраховування відповідальності, що перевищує зазначену місткість.

Перестрахувальні пули бувають таких видів:

1. Пул ринку, або ринковий пул.

2. Ринковий пул є організаційною формою, яка об'єднує більшість компаній ринку для прийняття великих чи дуже небезпечних, навіть катастрофічних ризиків. Особливості пулу можуть бути корисними для покриття нових видів страхування (наприклад, атомних ризиків).

3. Урядовий перестрахувальний пул. У деяких країнах з метою запобігання передання ризиків іноземним закордонним перестраховикам урядами створюються центральні перестрахувальні компанії або пули, у які всі страхові компанії, що здійснюють страхування в державі, повинні передавати до перестрахування всі ризики або їх частину.

4. Андеррайтерські пули. Невеликі компанії, що мають бажання вийти на новий

100

ринок ^; чи почати проводити новий вид страхування, але не мають достатнього досвіду чи необхідної місткості. У такому разі вони можуть об'єднуватись, утворюючи пули з компаніями, що мають більший досвід, об'єднуючи андеррайтерські можливості для прийняття на страхування конкурентоспроможних часток.

10.4. Державне регулювання перестрахування

Перестрахування з огляду на притаманні йому особливості та специфіку не може бути обмеженим рамками однієї держави. Бажання максимального розосередження ризиків, їх неоднорідність та сумарний розмір припускають проведення перестраховувальних операцій на міжнародному страховому ринку. При укладанні договорів страхування, дія яких поширюється на територію іноземної держави, багато страховиків вважають доцільним їх перестрахування в цій державі, з додатковим зобов'язанням перестраховика виступати в ролі аварійного комісара або сюрвейєра у разі, коли страхові випадки трапились на території його держави. Перестрахування ризиків за межами країни зумовлює відплив валюти у вигляді перестрахувальних премій за кордон України, а також неможливість здійснення контролю за діяльністю пере­страховиків­нерезидентів з боку державних наглядових органів України. Це, у свою чергу, вимагає від законотворців застосовувати особливі вимоги до перестрахування ризиків у нерезидентів.

Зауважимо, що в різний час уряди різних держав доклали зусиль щодо регулювання перестраховувальних операцій, стримування перестрахування ризиків за кордоном. Так, деякі з країн приймали рішення про заснування державних перестраховувальних компаній. Ідеться про Державні страхові банки. Українські законотворці пішли шляхом підвищення вимог з боку держави до іноземних перестраховиків.

Страховики мають в установленому порядку повідомляти органу нагляду за страховою діяльністю про обсяги отриманих та сплачених перестраховикам страхових платежів, якщо:

1. укладаються (продовжуються) договори перестрахування з перестраховиками­ нерезидентами, згідно з якими перестраховикам сплачується частка страхових платежів, що перевищує 50 % суми надходжень зазначених страхових платежів за цими договорами;

2. частка страхових платежів, сплачених перестраховикам­нерезидентам, перевищує у попередньому звітному періоді 50 % частки страхових сум та страхових відшкодувань, сплачених перестраховиками­нерезидентами за цей самий період.

Крім зазначених вище вимог, особливістю перестрахування ризиків у перестраховиків­ нерезидентів є оподаткування перестраховувальних премій. Суми доходів нерезидентів,

отриманих у вигляді страхових премій від перестрахування ризиків на території України, оподатковуються за ставкою 15 % на відміну від тих самих доходів резидентів, що оподатковуються за ставкою 3 %. Але слід звернути увагу, що дана норма розповсюджується лише на тих перестраховиків, що є резидентами країн, з якими Україна не уклала міжнародної угоди про уникнення подвійного оподаткування. Якщо перестраховик є резидентом країни, з якою укладена така угода, то його дохід оподатковується у країні його реєстрації згідно з законодавством цієї країни.

101

Тема 11. Методи оцінки фінансової стійкості та

ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ СТРАХОВОЇ КОМПАНІЇ

11.1. Поняття та фактори, які впливають на фінансову стійкість та платоспроможність страховика

Фінансова стійкість ­ широке поняття, одним з факторів якого є платоспроможність. Окрім платоспроможності, яка є одним з визначальних факторів фінансового стану, на якість останнього робить вплив безліч інших факторів. Особливе значення має мінливість економічного середовища, відповідно і динаміка значущості впливу кожного з факторів на фінансовий стан. Професор Орланюк­Малицкая Л.А. розглядає "фінансову стійкість як здатність суб'єкта ринку зберегти кількість і якість своїх фінансових ресурсів при зміні середовища"; фінансову стійкість страхової компанії визначає "як такий стан (кількість і якість) її фінансових ресурсів, який забезпечує платоспроможність і подальший розвиток організації в умовах ризику, пов'язаного із страховим захистом суб'єктів ринку". Додає значенню фінансової стійкості статус ядра "забезпечення" стійкості господарюючих суб'єктів в цілому, має об'єктивну основу для кількісного виразу. На думку автора, слід більш акцентувати адаптацію ресурсів до вимог середовища. Фінансовий потенціал, ступінь фінансової стійкості, найбільшим чином виявляється тоді, коли якість і кількість фінансових ресурсів не "встигають" змінитися відповідно до зміни вимог середовища.

Термін "фінансова стійкість" можна розуміти в двох значеннях:

1. Фінансова стійкість як максимальна адаптація кількості і якості фінансових ресурсів до середовища існування компанії в цілях забезпечення платоспроможності і подальшого розвитку організації.

2. Фінансова стійкість як певний фінансовий стан. Можна говорити про високу фінансову стійкість, низьку фінансову стійкість, про нестійкість, тобто про ступінь фінансової стійкості або нестійкості компанії, аж до її повної неспроможності (як відсутності фінансової стійкості або крайнього ступеня нестійкості). І всі ці ступені стійкості: від нульової до максимальної, тобто всі можливі фінансові стани компанії, позначити терміном фінансова стійкість. Окрім власне переходу компанії в іншу якість (за ознакою основної діяльності або юридичного статусу) або її банкрутства, існує проміжний перехідний стан, з якого розвиток компанії може продовжуватися не тільки за двома вказаними сценаріями, але і у напрямі фінансового оздоровлення: проведення санації з подальшим відновленням фінансової стійкості. Межами фінансової стійкості суб'єкта ринку є критичні точки, досягши яких кількісні зміни фінансових ресурсів породжують якісний стрибок, який змінює, зокрема, не тільки якість фінансових ресурсів, але і фінансову стійкість.

Досягши нижньої точки, мінімально допустимих значень факторів, а відповідно і показників фінансової стійкості, ­ кількісна зміна фінансових ресурсів може спричинити за собою якісні зміни юридичного характеру, а саме ­ банкрутство компанії або зміна її функцій на ринку і перехід із страхового в іншу якість, з іншою специфікою відносин і різними ознаками категорії, до якої належатиме компанія. Можна виділити чотири стадії фінансового стану страхових компаній (табл. 1).

102

1. Стійкий фінансовий стан. Характеризується нормальною платоспроможністю, достатнім рівнем ліквідності, здоровим балансом, гнучкою адаптацією до змін ризикового середовища відсутністю відхилень фактичних показників фінансової діяльності від нормативних (маржа платоспроможності, розміщення страхових резервів, обмеження по максимальному ризику).

2. Нестійкий фінансовий стан. Страхова компанія зберігає платоспроможність, в змозі здійснювати страхові виплати вчасно, але при цьому порушені нормативні вимоги, фінансовий аналіз свідчить про зниження ліквідності погіршилися прогнозні показники банкрутства.

3. Граничний фінансовий стан (пороговий). Компанія не в змозі здійснювати страхові виплати, платежі до бюджету і поточні платежі. Цей стан є пороговим, оскільки з нього компанія може вийти в санацію або в банкрутство і як наслідок, змінити свій якісний стан.

4. Фінансова неспроможність. Санація не виділяється як окрема стадія, але віднесена в четверту стадію, як можливий перехідний стан (можливо відновлення фінансової стійкості). Страхова компанія володіє тими ж ознаками нестійкості, що і у граничному стані, але через зміну факторів фінансової стійкості змінився "вектор фінансової стійкості" у бік її підвищення. Банкрутство (порогове). За винятком можливих мирових угод, немає жодної ознаки фінансової стійкості. Мирові угоди можуть укладатись тільки до фактичного визнання банкрутства, на стадії зовнішнього управління, проте ще можливе збереження фірми. Більш коректно з фінансової точки зору говорити про неспроможність як крайню точку фінансової нестійкості. Неспроможність ­ фінансовий стан при якому страхова компанія не здатна адаптуватися до мінливого економічного середовища, забезпечувати свої зобов'язання, реалізовуватися як страховик в ринковій економіці і відновлювати фінансову стійкість. Результатом фінансової неспроможності стає банкрутство. Поняття "банкрутство" є більш правовою категорією, ніж фінансовою. Банкрутство ­ це наслідок відсутності фінансової стійкості страхової компанії, результат її фінансової неспроможності (граничний ступінь фінансової нестійкості). Тобто банкрутство ­ результат стану граничної нестійкості.

Відповідно до ЗУ «Про страхування», Уповноважений орган має право призначити проведення примусової санації страховика у разі:

• невиконання ним зобов'язань перед страхувальниками протягом трьох місяців;

• недосягнення ним визначеного законом розміру статутного капіталу;

• настання інших випадків, визначених чинним законодавством України.

Примусова санація передбачає:

• проведення комплексної перевірки фінансово­господарської діяльності страховика, в тому числі обов'язкової аудиторської перевірки;

• визначення Уповноваженим органом управляючої особи, без згоди якої не може здійснюватися фінансове, господарське і кадрове управління страховиком;

• встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Уповноваженого органу;

103

• встановлення обов'язкового для виконання графіка здійснення розрахунків із страхувальниками;

• прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика. Ліквідація страховика здійснюється в порядку, передбаченому чинним законодавством

України.

Реорганізація страховика за рішенням Уповноваженого органу передбачає:

• реорганізацію у страхового посередника відповідно до нормативних актів, що регулюють діяльність страхових посередників;

• об'єднання кількох страховиків із визначенням порядку передачі страхових зобов'язань за умови погодження на це власників страховиків;

• залучення до числа учасників страховика інших страховиків (у тому числі іноземних страховиків) за умови проведення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами страховика, строк сплати яких уже настав.

При ліквідації страховика у разі, коли учасники страховика прийняли таке рішення і страховик не має зобов'язань перед страхувальниками, Уповноважений орган приймає рішення про виключення страховика з Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків).

Ліквідація страховика, що має зобов'язання перед страхувальниками, у разі визнання його банкрутом здійснюється у порядку, визначеному законом.

При ліквідації платоспроможного страховика вимоги страхувальників за договорами страхування відносяться до вимог першої черги.

Виключення страховика з державного реєстру суб'єктів підприємницької діяльності органами державної влади і органами місцевого самоврядування у зв'язку з його ліквідацією або реорганізацією здійснюється тільки після внесення відповідних змін у Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків).

Реорганізація страховика (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) проводиться у порядку, визначеному чинним законодавством України, з урахуванням особливостей по забезпеченню правонаступництва щодо укладання договорів страхування, встановлених Уповноваженим органом.

Законом України «Про страхування» не зафіксовано визначення понять фінансової стійкості, надійності, стабільності страхової організації, а передбачено умови забезпечення платоспроможності страховиків [ст. 30]:

• наявність сплаченого статутного фонду та наявність гарантійного фонду страховика;

• створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань;

• перевищення фактичного запасу платоспроможності над розрахунковим

нормативним запасом платоспроможності.

Зміст методики визначення платоспроможності страховика полягає в порівнянні нетто­ активів (фактичний запас платоспроможності) із обсягом зобов'язань страховика перед страхувальниками (розрахунковий нормативний запас платоспроможності), обсяг яких встановлюється, виходячи із суми отриманих премій чи здійснених відшкодувань (обирається більша величина).

Класифікація факторів фінансової стійкості страховика на групи за можливістю управління

104

Вважаємо, що одним із основних комплексних факторів, які забезпечують фінансову стійкість страхової компанії, є її фінансовий потенціал.

Фінансовий стан компанії, кожна з чотирьох його вказаних стадій визначаються безліччю факторів, фактори ­ це такі явища, які впливають на фінансовий стан компанії, визначають його стадію. До них відносяться всі явища політики економіки, менеджменту, правового і податкового поля в широкому значенні, а також абсолютні величини і динаміка мікроекономічних показників, що впливає на фінансовий стан компанії. Виявляється ж їх дія через показники за допомогою яких можна судити про ступінь фінансової стійкості компанії в динаміці і порівняно з іншими страховиками. Таким чином, факторами фінансової стійкості представляються ті явища якісні і кількісні, внутрішні і зовнішні які визначають стадію фінансового стану компанії. Фінансова стійкість суб'єкта ринку ­ здатність адаптувати кількість і якість власних і позикових фінансових ресурсів до мінливого економічного середовища для свого існування і розвитку в тій формі, яка одночасно відповідає потребам суб'єкта і ринку. Відповідно, фінансова стійкість страхових компаній ­ здатність забезпечувати свої зобов'язання, адаптуватися до мінливого ризикового середовища, реалізовуватися як страховик в ринковій економіці.

Одним з аспектів надійності та фінансової стабільності страхової компанії є її платоспроможність. Термін «платоспроможність», по­перше, трактується як здатність господарської одиниці виконати свої фінансові зобов'язання перед іншими суб'єктами ринку та, по­друге, використовується як синонім до терміна «ліквідність». Проте кожне з цих двох понять має свій зміст. Ліквідність означає можливість своєчасної конвертації господарюючою одиницею будь­яких цінностей у готівкові кошти з метою погашення своїх зобов'язань перед партнером без утрати вартості. Платоспроможність означає здатність підприємства чи будь­ якого іншого господарюючого суб'єкта оплатити вимоги партнера, що обумовлені прийнятими раніше зобов'язаннями. Різні тлумачення визначення понять «платоспроможність» та «ліквідність» породжені, скоріш за все, змішанням двох точок зору на поняття «ліквідність»: як характеристику фінансового стану підприємства і, так би мовити, ліквідність балансу. При зміні підходу змінюються й пріоритети. Якщо йдеться про оцінку фінансового стану підприємства, то ліквідність являється однією з «часткових» характеристик платоспроможності. Якщо йдеться про ліквідність балансу, то навпаки, вже платоспроможність виступає як умова ліквідності балансу.

Зобов'язання страховика складаються з двох груп: зовнішні (зобов'язання перед страхувальниками, фінансовими установами, перестраховиками, бюджетом) та внутрішні (перед засновниками, представництвами та філіями, співробітниками). За обсягом перевагу мають зовнішні зобов'язання, які можна поділити на страхові та інші. Обсяг зовнішніх зобов'язань є основним показником для визначення платоспроможності. Страхові зобов'язання

— основна складова зовнішніх зобов'язань. Страхова платоспроможність забезпечується за рахунок двох основних джерел — коштів страхових резервів, які мають бути адекватними взятим зобов'язанням, і власних вільних коштів. З огляду на характер страхової послуги, в основі якої лежить категорія страхового ризику та випадковість його настання, розрахунковий

105

розмір страхових резервів може бути недостатнім для виконання всіх зобов'язань за страховими виплатами. Тому страховик повинен мати вільні від зобов'язань кошти, які може використати для виплат у разі, коли страхові резерви будуть вичерпані.

Страхові компанії поряд зі страховою діяльністю здійснюють фінансову та інвестиційну, тому у страховика виникають фінансові й інвестиційні зобов'язання, які впливають на його платоспроможність.

Коли бракуватиме страхових резервів, страховик повинен буде виконати страхові зобов'язання за рахунок власних коштів. Західний досвід показує, що страховика можна вважати платоспроможним у разі, коли власні кошти перевищують зовнішні зобов'язання. До власних коштів страховика належить статутний фонд, а також резерви, які формуються за рахунок прибутку, та резерви, які не пов'язані із зобов'язаннями. Сюди слід також віднести нерозподілений прибуток. Наявність значного обсягу власних коштів має важливе значення із самого початку діяльності. Коли страховик не має збалансованого страхового портфеля, а страхові резерви малі й не можуть дати значного інвестиційного прибутку, страховик за рахунок власних коштів може виконати свої зобов'язання. Власні кошти страховика утворюють запас (маржу) платоспроможності.

Платоспроможність постійно перебуває в центрі його уваги та пов'язана з тарифною, фінансовою, інвестиційною та перестрахувальною політикою страховика. Як бачимо, платоспроможність — комплексний показник, який у страховій компанії є дуже важливим, оскільки забезпечує фінансову стійкість. Тому чинним законодавством усі інструменти впливу на платоспроможність прямо чи опосередковано регламентовані.

11.2. Оцінка і контроль платоспроможності страхової компанії

Стаття 30 ЗУ «про страхування визначає умови забезпечення платоспроможності страховиків.

Страховики зобов'язані дотримуватися таких умов забезпечення платоспроможності:

• наявності сплаченого статутного капіталу та наявності гарантійного фонду страховика;

• створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань;

• перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над

розрахунковим нормативним запасом платоспроможності.

Мінімальний розмір статутного капіталу страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя, ­ 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України. До гарантійного фонду страховика належить додатковий та резервний капітал, а також сума нерозподіленого прибутку.

Страховики за рахунок нерозподіленого прибутку можуть створювати вільні резерви. Вільні резерви ­ це частка власних коштів страховика, яка резервується з метою

забезпечення платоспроможності страховика відповідно до прийнятої методики здійснення страхової діяльності.

Для забезпечення виконання страховиками зобов'язань щодо окремих видів обов'язкового страхування страховики можуть утворювати централізовані страхові резервні фонди та органи, які здійснюють управління цими фондами. Положення про ці фонди затверджується Уповноваженим органом. Джерелами утворення централізованих страхових резервних фондів можуть бути відрахування від надходжень страхових платежів, внески власних коштів страховика, а також доходи від розміщення коштів централізованих страхових резервних

106

фондів.

Якщо страхова сума за окремим предметом договору страхування перевищує 10 відсотків суми сплаченого статутного капіталу і сформованих вільних резервів та страхових резервів, страховик зобов'язаний укласти договір перестрахування.

Страховики, які прийняли на себе страхові зобов'язання в обсягах, що перевищують можливість їх виконання за рахунок власних активів, повинні перестрахувати ризик виконання зазначених зобов'язань у перестраховиків резидентів або нерезидентів.

Для забезпечення страхових зобов'язань із страхування життя і медичного страхування страховики формують окремі резерви за рахунок надходження страхових платежів і доходів від інвестування коштів сформованих резервів по цих видах страхування.

Зміст методики визначення платоспроможності страховика полягає в порівнянні обсягу зобов'язань страховика перед страхувальниками з обсягом власних коштів, які можуть бути використані на покриття зобов'язань. Порівняння фактичного запасу платоспроможності над нормативним запасом відображає частку власних коштів страховика в загальних зобов'язаннях.

Страховики відповідно до обсягів страхової діяльності зобов'язані підтримувати належний рівень фактичного запасу платоспроможності (нетто­активів).

Фактичний запас платоспроможності (нетто­активи) страховика визначається вирахуванням із вартості майна (загальної суми активів) страховика суми нематеріальних активів і загальної суми зобов'язань, у тому числі страхових. Страхові зобов'язання приймаються рівними обсягам страхових резервів, які страховик зобов'язаний формувати у порядку, передбаченому цим Законом.

На будь­яку дату фактичний запас платоспроможності страховика повинен перевищувати розрахунковий нормативний запас платоспроможності.

Нормативний запас платоспроможності страховика, який здійснює види страхування інші, ніж страхування життя, на будь­яку дату дорівнює більшій з визначених величин, а саме:

• перша ­ підраховується шляхом множення суми страхових премій за попередні 12 місяців на 0,18 (останній місяць буде складатися із кількості днів на дату розрахунку). При цьому сума страхових премій зменшується на 50 відсотків страхових премій, належних перестраховикам;

• друга ­ підраховується шляхом множення суми страхових виплат за попередні 12 місяців на 0,26 (останній місяць буде складатися із кількості днів на дату розрахунку). При цьому сума страхових виплат зменшується на 50 відсотків

виплат, що компенсуються перестраховиками згідно з укладеними договорами перестрахування.

Нормативний запас платоспроможності страховика, який здійснює страхування життя, на будь­яку дату дорівнює величині, яка визначається шляхом множення загальної величини резерву довгострокових зобов'язань (математичного резерву) на 0,05.

Загальна величина резерву довгострокових зобов'язань (математичного резерву) дорівнює сумі резервів довгострокових зобов'язань (математичних резервів), які визначаються на будь­ яку дату окремо по кожному договору страхування життя.

Кабінет Міністрів України може змінювати порядок визначення фактичного та нормативного запасу платоспроможності і структури гарантійного фонду.

Чинним законодавством України не встановлено нормативного співвідношення власних коштів та зобов'язань страхової компанії (меж платоспроможності), хоча в практиці страхової справи таке співставлення склалось історично.

Особливої уваги щодо платоспроможності страхової компанії потребує аналіз формування, обліку та розміщення страхових резервів. Фінансова надійність та платоспроможність страховика забезпечується й таким інструментом як перестрахування.

107

Умови укладення договорів перестрахування містяться в страховому законодавстві практично кожної країни з розвинутим страховим ринком. Відповідно до чинного законодавства України страховики, які прийняли на себе страхові зобов'язання в обсягах, що перевищують можливість їх виконання за рахунок власних активів, повинні застрахувати ризик зазначених зобов'язань у перестраховиків, як правило, резидентів. Аналіз рівня відповідальності здійснюється по кожному прийнятому ризику. Страховик зобов'язаний укласти договір перестрахування, якщо страхова сума за окремим об'єктом страхування перевищує 10% суми сплаченого статутного капіталу та сформованих вільних та страхових резервів. Зазначена величина ще називається власним утриманням компанії. Зазвичай власне утримання розраховується станом на 01 число кожного місяця та є основою для здійснення перестрахування, хоча його розмір можна розрахувати станом на будь­яку дату. Різниця між реально взятими на себе страховими зобов'язаннями й розміром власного утримання по кожному ризику або групі ризиків повинна перекриватись перестрахуванням.

З метою додаткового забезпечення страхових зобов'язань страховики можуть на підставі договору створити Фонд страхових гарантій, який є юридичною особою. Державна реєстрація Фонду здійснюється в порядку, передбаченому для державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Орган, що здійснює реєстрацію Фонду, в десятиденний строк з дня реєстрації повідомляє про це Уповноважений орган.

Джерелами утворення Фонду страхових гарантій є добровільні відрахування від страхових платежів, а також доходи від розміщення цих коштів. Розмір відрахувань до Фонду страхових гарантій і порядок використання коштів цього Фонду встановлюються страховиками, які беруть в ньому участь.

Кабінет Міністрів України може приймати рішення про створення фондів страхових гарантій за напрямами страхування.

Управління активами є важливим напрямком фінансового менеджменту страхових компаній, який забезпечує платоспроможність страховиків, фінансову надійність та ефективність їх діяльності. На управління активами страхових компаній визначальний вплив має специфіка страхової діяльності, а саме отримання страховиком коштів авансом і можливість унаслідок цього формувати грошові фонди для інвестицій. Завдяки управлінню активами забезпечується вплив страхування на стимулювання інвестиційних процесів в економіці. Значний вплив на прийняття рішень в сфері управління активами мають зовнішні чинники ­ попит на страхові послуги, розвиток фондового ринку, податкове і страхове законодавство, рівень ділової активності і очікування змін в економіці.

Незалежно від того, займається страхова організація страхуванням життя або ризиковими видами страхування, застосовується єдиний підхід до оцінювання її активів.

Оцінку активів страховика доцільно здійснювати на підставі його платоспроможності. У світовій практиці використовується показник реальної вартості активів. Сутність оцінки реальної вартості активів полягає в умовному зменшенні їх вартості за допомогою знижувальних коефіцієнтів або частковому виключенні зі складу сукупних активів окремих їх статей, які не можуть бути швидко перетворені на грошові кошти (табл. 1).

108

Такий підхід дає можливість виконувати більш якісний аналіз платоспроможності страховиків.

Показник нетто­активів, що розраховується як зменшення загальної суми активів компанії на суму нематеріальних активів і зобов'язань, не дає уяви про те, які саме активи входять до складу нетто­активів. Можливе виникнення ситуації, за якої до складу нетто­активів входитимуть низьколіквідні або зовсім неліквідні активи.

З врахуванням останніх Директив ЄС активи, що формуватимуть запас платоспроможності українських страховиків доцільно ділити на три групи за рівнем ліквідності.

1. До активів, які можуть бути включені в склад нетто­активів без обмежень, віднесено: грошові кошти та їх еквіваленти; банківські метали; фінансові активи з високим рівнем надійності (наприклад, державні цінні папери або корпоративні цінні папери з високим інвестиційним рейтингом).

2. До менш надійних активів, які можуть бути включені до складу нетто­активів з певними обмеженнями, можна віднести такі: акції; корпоративні облігації; векселі; нерухомість.

3. До активів, які можуть бути включені до складу нетто­активів тільки з дозволу органів страхового нагляду, слід віднести фінансові активи, які тривалий час не приносять прибутку, та дебіторську заборгованість. Зокрема, пропонується заборонити включення до фактичного запасу платоспроможності коштів дебіторської заборгованості страховика, не пов'язаної зі страховими операціями, якщо така заборгованість є простроченою або не оформлена належним чином. Зміна підходів до оцінки нетто­активів страховика сприятиме покращенню структури сукупних активів страхових компаній і підвищенню їх платоспроможності.

Страхові компанії, особливо ті з них, які представляють ризиковий сектор, повинні мати високий рівень ліквідності. Основним фактором забезпечення ліквідності є питома вага грошових коштів в складі активів страхової компанії та питома вага короткострокових зобов'язань в складі пасивів. Питання щодо визначення ліквідності страховиків є дискусійним.

Показник абсолютної ліквідності (Ка):

Ка 

ГК  ВЛА

ЗЧСР  РЗ  ІЗ

де ГК ­ грошові кошти; ВЛА ­ інші високоліквідні активи; ЗЧСР ­ змінна частка резерву незароблених премій; РЗ ­ резерв збитків; ІЗ — інші зобов'язання страховика.

Доцільність такого підходу полягає у розподілі резерву незароблених премій на постійну та змінні частки. Необхідність такого розподілу пояснюється тим, що процес безперервності надходження страхових премій до резерву забезпечує постійний залишок коштів ­ умовну величину, яку визначено як постійні страхові резерви. Відповідно, якусь частину страхових резервів необхідно віднести до короткострокових зобов'язань компанії ­ її визначено як змінну

109

частину страхових резервів. Таким чином, абсолютна ліквідність компанії досягатиметься за рахунок того, що змінній частці страхових резервів відповідатимуть високоліквідні активи. Норматив абсолютної ліквідності, визначений за формулою 1, для ризикових компаній пропонується встановити на рівні 1 (враховуючи імовірнісний характер діяльності ризикових страховиків).

Розглянемо склад та особливості оцінювання активів страхової організації на основі методики, що використовується у Великобританії. Основні правила оцінювання бувають двох типів:

• щоб активи були оцінені за допомогою встановлених показників (наприклад, зареєстровані на фондовій біржі цінні папери, оцінені за середнім ринковим курсом);

• щоб вартість оціненого активу не перевищувала визначеної межі.

При використанні правила другого типу активи можуть одержати вартість, меншу реальної. Якщо для конкретного типу активів не існує правил оцінювання, то цей актив признається таким, що не має вартості (за винятком готівки). Це положення стосується нематеріальних активів, «невловимих цінностей», наприклад, таких, як «гудвіл» — умовна вартість ділових зв'язків компанії, грошова оцінка невловимого капіталу (престиж марки компанії, досвід ділових зв'язків, стійка клієнтура тощо).

Використовуючи правила оцінювання, компанія повинна розраховувати вартість своїх активів таким чином, щоб їх можна було швидко продати у випадку припинення своєї діяльності. Ця вимога сильно відрізняється від положення, що застосовується до нестрахових компаній, у яких операції розглядаються в довгостроковому безперервному аспекті. При оцінювання конкретних активів застосовуються такі положення:

1. зареєстровані інвестиції оцінюються за середньоринковою вартістю;

2. оцінка незареєстрованих цінних паперів не повинна перевищувати середній прибуток за останні три роки, помножений на коефіцієнт припустимих помилок;

3. інвестиції в підпорядковані компанії — не більші суми, що може бути отримана у випадку ліквідації цієї підпорядкованої компанії;

4. земля не більша суми належної оцінки за останні три роки;

5. заборгованість не більша, ніж за 12 місяців (сума, що може бути отримана при погашенні);

6. заборгованість за 12 місяців і більша — сума, що виплачується при переуступленні вимог;

7. устаткування — різниця собівартості й ставки прискореної амортизації;

8. у звичайній практиці обліку орендар при фінансовому лізингу зобов'язаний капіталізувати вартість орендованого активу (навіть якщо право володіння на цей актив залишається в орендаря), а також встановити кредитора для майбутніх платежів по лізингу. Проте прийняті для страхових компанії правила оцінювання

не дозволяють включати орендовані активи до складу дозволених активів.

Звідси очевидно, що правила оцінювання активів, які утворюють резерв платоспроможності страхових компаній, є конкретизацією положень загального права:

1. балансова вартість будинків, споруджень і меблів не повинна перевищувати ціну покупки, а їхня вартість у кожному фінансовому році повинна зменшуватись з урахуванням їхнього зносу в ході відповідного фінансового року за допомогою запису в пасив амортизаційного фонду;

2. вартість акцій та облігацій повинна визначатись адміністраторами відповідно до критеріїв обережної оцінки на основі котирування для цінних паперів (що котируються на біржі); критерії, узяті за основу при такій оцінці, повинні бути

110

повідомлені ревізійній комісії, що враховує їх при підготовці свого звіту до загальних зборів;

3. частка участі в неакціонерній формі повинна оцінюватись у розмірі суми, яка не перевищує ту, яка фігурує в останньому балансі підприємства;

4. боргові вимоги повинні оцінюватись з урахуванням гаданої вартості їхньої реалізації.

Однак якщо якесь підприємство бажає відійти від цих положень, щоб скорегувати оцінку відповідно до вимог, що стосуються формування резерву платоспроможності, воно має записати в пасив балансу інтеграційний фонд, утворений за рахунок різниці між новою оцінною вартістю цих вкладень і розміром їхньої оцінки в попередньому балансі. Сума, записана в інтеграційний фонд, не підпадає під визначення оподатковуваного прибутку підприємства, за винятком тих випадків, коли воно призначене для його учасників або використовується з метою іншою, ніж коригування резерву платоспроможності.

Оцінювання активів компанія проводить самостійно, потім воно перевіряється незалежними аудиторами. Органи страхового нагляду в країнах ЄС контролюють управління активами. Звіт компанії про розміщення коштів включає питання володіння землею й інвестиціями, відношень із боржниками (у т. ч. залишки на банківських рахунках) й інші активи. Компанія, що займається лише ризиковими видами страхування, складає одну форму звітності, а компанія, що займається страхуванням життя — дві, тому що необхідно розмежувати активи акціонерів від активів держателів полісів.

На управління ліквідністю і грошовими коштами страховиків зверталася недостатня увага з боку вітчизняних і закордонних вчених. У зв'язку з цим вченими пропонується для впровадження в діяльність компаній комплексний норматив управління миттєвою ліквідністю компанії. Сума страхового запасу грошових коштів (готівки) в активах компанії повинна дорівнювати більшій з двох величин: або 3% від вартості сформованих в компанії страхових резервів незароблених премій, або сумі, заявлених, але не врегульованих збитків. Загальна сума грошових коштів і їх еквівалентів повинна дорівнювати сумі поточних (страхових і нестрахових) зобов'язань компанії. Також доцільним є використання західного досвіду при управлінні грошовими коштами страхової компанії, зокрема, доцільно застосовувати модель Міллера-Орра (розподіл грошових коштів між готівкою і еквівалентами грошових коштів) в діяльності українських компаній, які здійснюють ризикові види страхування.

Розроблено ряд варіантів співвідношення між елементами активів і пасивів страхової компанії і їх впливу на ризик втрати платоспроможності. Ризик втрати платоспроможності представляє собою ситуацію, за якої компанія не матиме достатньої кількості грошових коштів для погашення страхових і нестрахових зобов'язань. Цей ризик зростатиме разом зі зростанням в активах компанії частки неліквідних (або малоліквідних) активів і зростанням в капіталі компанії страхових і нестрахових зобов'язань (особливо поточних). Баланс компанії з мінімальним рівнем ризику (табл. 2).

Таблиця 2 Баланс компанії з незначним рівнем ризику втрати платоспроможності

111

Незначний рівень втрати платоспроможності досягається за рахунок того, що необоротні активи профінансовані виключно за рахунок власного капіталу, а також за рахунок того, що довгострокові і поточні зобов'язання покриваються високоліквідними активами і дебіторською заборгованістю (при цьому частка дебіторської заборгованості є меншою за частку грошових коштів та їх еквівалентів). Зі зростанням страхових і нестрахових зобов'язань компанії і збільшенні в активах частки необоротних активів ризик втрати платоспроможності зростатиме.

В ситуації, коли основні засоби та інші необоротні активи компанії фінансуються за рахунок поточних зобов'язань, будь­яке порушення синхронізації вхідних і вихідних грошових потоків, помилки в розрахунках нетто­премії або виникнення незапланованих грошових зобов'язань будуть здатні викликати неможливість розраховуватися. Отримати позику за такого співвідношення між активами і пасивами буде важко, а у випадку її надання ставка кредитування буде високою. Розроблені співвідношення рекомендується застосовувати при прийнятті рішень з фінансування і інвестування діяльності страховиків.

Управління активами безпосередньо пов'язане із забезпеченням фінансової надійності страхової компанії. На підставі цього розроблено інтегрований показник фінансової

стійкості і ефективності використання активів страхової компанії.

Складові показника є такими:

1. Власний капітал / Активи;

2. Страхові премії / Страхові виплати;

3. Фінансові інвестиції / Страхові резерви;

4. Інвестиційний прибуток / Фінансові інвестиції;

5. Страхові премії / Активи.

Інтегрований показник можна розраховувати за формулою:

I  ⁵ A* B *C * D * E

Вважається, що мінімальне значення показника для діяльності страхової компанії в умовах українського страхового ринку повинно становити не менше 1,16. Цей норматив рекомендується використовувати для оцінки фінансового стану страхової компанії як менеджерами компанії, так і її клієнтами. Перевагою в застосуванні показника, є те, що для розрахунків вистачатиме даних фінансової звітності, яка оприлюднюється страховиками.

11.3. Оцінка ймовірності банкрутства страхової компанії. Мінімізація ймовірності банкрутства

Діяльність страхових компаній істотно відрізняється від інших видів підприємницької діяльності. Основна відмінність — намагання страхової компанії брати на себе ризики різних суб'єктів господарювання. Існує безпосередній зв'язок між ризиками, що беруться страховою компанією (страховими ризиками), і ризиками, властивими веденню страхової діяльності. При цьому важливим аспектом ведення страхового бізнесу є здатність компанії об'єктивно оцінювати й управляти ризиками.

Рейтинги, що публікуються періодичними виданнями країни, як правило, ґрунтуються на ранжуванні страхових компаній за загальним обсягом активів, величиною балансового прибутку, оплаченим статутним фондом тощо. Такий підхід до ранжування страхових компаній не відбиває реального фінансового стану компаній. В умовах стрімкого розвитку ринку

112

страхових послуг контрагентам і потенційним інвесторам необхідно мати якнайповніше уявлення про поточний фінансовий стан компанії і перспективи її майбутньої діяльності.

Наявні методики оцінки фінансового стану торгових, виробничих, банківських та інших підприємств (через специфіку страхової діяльності, коли на фінансовий стан страховика особливо впливає якість страхового портфеля, проаналізувати яку за сьогоднішніми методиками неможливо) не придатні для аналізу діяльності страхових компаній. Ось тому ми й пропонуємо розглянути деякі наріжні методологічні аспекти побудови моделей оцінки фінансового стану страхових компаній.

Проведення аналізу діяльності страхової компанії (далі СК) неможливе без аналізу страхового портфеля, оцінки достатності капіталу компанії і сформованих резервів. При оцінці рівня платоспроможності страхової компанії на основі нормативних показників платоспроможності, наведених у Законі України "Про страхування", робиться ряд припущень, які можуть впливати на результат. Саме детальна оцінка запасу платоспроможності дає змогу оцінити ризик банкрутства СК.

Аналіз рівня надійності страхової компанії може проводитися як з боку інвестора, так і з боку страхувальника. При оцінці діяльності СК з боку страхувальника надійність зводиться до ризику виконання СК узятих на себе зобов'язань. При оцінці діяльності СК із боку потенційного інвестора надійність СК аналізується з позиції інвестиційного ризику. Настання ризикового випадку, нездатність СК виконати узяті на себе зобов'язання веде до втрати або інвестиційних вкладень, або страхових платежів.

Страхові платежі, як правило, менші від інвестиційних вкладень, однак страховик отримує додатковий збиток від настання ризикового випадку, коли ризики перекладаються на СК. В обох варіантах під час проведення аналізу значну роль відіграють такі чинники, як репутація страховика, кваліфікація персоналу страхової компанії, динаміка зростання її прибутків, рентабельність, якість і рівень диверсифікації страхового портфеля.

Ключовим чинником аналізу є достатність ліквідних активів і наявність надійних програм перестрахування, рівень достатності власного капіталу (власних активів, у т. ч. ліквідних). Мета аналізу, що проводиться з позиції визначення інвестиційної привабливості СК, — оцінка рівня рентабельності інвестиційних проектів.

Розглянемо аспекти проведення аналізу фінансового стану СК при підготовці інвестиційних проектів, при оцінці результатів поточної діяльності й перспектив зміни фінансового стану діючої СК з боку інвесторів.

Наявність програм перестрахування необхідно оцінювати з боку достатності застосування перестрахування. Через відсутність об'єктивної інформації (закритість даних про фінансовий облік компанії для сторонніх спостерігачів) надто складно оцінити ризик надійності страхових компаній, у яких були перестраховані ризики. При цьому рівень прийнятності страхових сум оцінюється виходячи з власних коштів страхової компанії, а також резервів (у тому числі й резервів незароблених премій). Чим більша страхова сума власного утримання, тим більший ризик, який узяла на себе страхова компанія і тим більшою має бути сума коштів, що покривають ризик. Ці кошти складаються з технічних резервів і власних коштів страхової компанії. В ідеальному варіанті ризик має покриватися сумами резервів.

Кажучи, що адекватність страхових тарифів необхідно розглядати спільно з величиною коштів, які гарантують виконання СК страхових зобов'язань, ми маємо на увазі адекватність величини збільшення нетто­тарифів за ризик, котрий бере на себе компанія, рівню ризику, пов'язаного з несприятливим відхиленням відносної частоти настання страхового випадку. З одного боку, така ризикова надбавка через вільні резерви переноситься на власний капітал компанії, з другого, наявність достатнього розміру коштів на покриття ризиків може дати змогу СК знехтувати ризиковою надбавкою (або знизити її), зміцнити позиції на ринку страхових послуг, знизити тарифи. Демпінгові тарифи у цьому разі можуть бути адекватні рівню взятого

113

ризику, якщо він покривається іншими коштами, що їх має у своєму розпорядженні СК. Таким чином, одним із основних моментів під час проведення аналізу є питання про прийнятність імовірності банкрутства страхової компанії. Щоб його розв'язати, у загальних теоріях ризик­ менеджменту пропонується використовувати теорію корисності, яка передбачає побудову функції корисності для конкретного суб'єкта господарювання. Тоді проблема, що виникла з імовірністю банкрутства страхової компанії, може бути подана як:

M[u(U + р ­ Y)] = u(U),

де виражається рівність очікування корисності капіталу СК у процесі здійснення страхових операцій і первісної корисності капіталу.У іншому випадку діяльність СК неможлива.

На основі наведеної рівності можна оцінити прийнятність імовірності банкрутства СК, що є основним критерієм рівня платоспроможності СК. Такий підхід, який грунтується на класичній теорії ризик­менеджменту, складно застосовувати на практиці. Основна складність

— визначення функції корисності.

Об'єктивна функція корисності не може бути описана у вигляді математичної формули. Побудова функції корисності — складний і трудомісткий процес. Причому часто функція може не відповідати реальному відношенню суб'єкта господарювання до ризику. Для визначення імовірності банкрутства страхової компанії у практиці актуарних розрахунків використовується

модель Крамера-Лундберга, що загалом має такий вид:

де Ф(х) — імовірність банкрутства страхової компанії; θ — коефіцієнт навантаження за ризик, що його бере на себе СК; х — початковий капітал компанії; µ — математичне сподівання страхових виплат.

Коефіцієнт навантаження за ризик обчислюється як:

де П(t) — платежі, зібрані у момент часу t; EX(t) — сподівані страхові виплати на момент часу t.

Метод, на основі якого можна визначити достатній рівень забезпечення власними коштами СК. Уявімо собі, що:

1. Крива байдужості компанії має вигляд δ = e^ka + С.

2. Річна прибутковість СК буде такою:

3. Оскільки г = δ, матимемо:

4. У результаті достатній рівень капіталу визначається як:

Якщо капітал СК не відповідає вищенаведеним вимогам, компанія не може вважатися платоспроможною, бо рівень ризику втрати первісних інвестицій у СК не відповідає рівню її прибутковості і вимогам, визначеним на основі кривої байдужості інвестора. У цьому разі необхідно підвищувати страхові тарифи, тим самим знижуючи ризик банкрутства СК до рівня

114

достатності капіталу.

Цей метод може бути основою для аналізу інвестиційних проектів і діяльності СК, що проводиться рейтинговими агентствами й аудиторськими компаніями. Можлива інтерпретація методу для оцінки діяльності СК з боку страхувальника. Об'єктом аналізу при цьому буде діяльність СК у розрізі здатності виконання зобов'язань, що беруться на основі договору страхування.

Метод може застосовуватися при граничному визначенні максимальної страхової суми власного утримання (за конкретним страховим проектом). Це визначається використанням розглянутих вище аспектів для моделювання ситуації, збільшення основних страхових показників, пов'язаних з укладанням додаткового договору страхування, але тільки на суму, що не вносить дисбалансу у вищенаведене рівняння достатності власного капіталу компанії. Крива байдужості при цьому повинна відображати відношення до ризику страхувальника.

11.4. Рейтингова оцінка страховиків

• останній час в Україні особливо гостро стоїть проблема розробки певного інструменту оцінки фінансового стану страхових компаній. Безумовно, спроби оцінити фінансову стійкість страховиків здійснювались в Україні раніше, проте всі методики були направлені, в першу чергу, на аналіз фінансової звітності компаній. А в комплексному аналізі діяльності компаній до останнього часу була зацікавленість лише з теоретичної точки зору в силу відсутності попиту на рейтингові послуги. Співпраця з іноземними рейтинговими агенціями (за дуже високу вартість) давала надто низький рейтинг, який не перевищував суверенного рейтингу України.

Останнім часом змінюється ситуація на страховому ринку України. Відбувається головне: до страхування повернувся інтерес і на рівні держави, і на рівні підприємств та організацій, і на побутовому рівні. На всіх з урахуванням масових та конкурентних сегментах страхового ринку відбувається стрімке зростання. Наприклад, автострахування, страхування туристів та осіб, що виїжджають за кордон, страхування майна підприємств, страхування вантажів, страхування будівельно­монтажних ризиків, страхування військового майна тощо ­ ось неповний перелік напрямків страхової діяльності, де розгортається дійсна конкуренція за нових клієнтів.

Для боротьби на страховому ринку необхідно чітко визначити переваги страхової компанії. Проте можливостей тут не надто багато: хороший сервіс; низькі тарифи; вигідні умови; високий рівень надійності.

Низькі тарифи довго утримувати неможливо. Адже необхідно формувати страховий фонд

• повному обсязі. Сервіс та якість роботи страхової компанії завжди очевидні. Про умови страхування клієнт може розібратися самостійно, якщо уважно прочитає договір та правила страхування, чи звернувшись до страхових консультантів. А ось надійність страхової компанії завжди викликає особливий інтерес клієнтів, проте для більшості з них залишається таємницею. З цього приводу експертом, який допомагає потенційному клієнту дізнатись про надійність страхової компанії, порівняти їх декілька між собою, може стати незалежна рейтингова агенція. До того ж таке агентство дозволяє страховій компанії отримати, так зване, неофіційне свідоцтво своєї відкритості та готовності працювати за цивілізованими стандартами.

  • сучасних умовах у рейтингу зацікавлені страховики не тільки як у можливості скрупульозної оцінки діяльності страхової компанії, а як і в PR ­ інструменті. Тобто, до функцій рейтингового агентства повинно належати не тільки всебічний та достовірний аналіз діяльності страхової компанії, а й донесення результатів цього аналізу до потенційних страхувальників: через публікації в різноманітних СМІ, організації інформаційного потоку та моніторингу про діяльність рейтингових компаній, створення та підтримка сайту з інформацією про компанії і

115

баннерної сітки в Інтернеті.

При здійсненні аналізу та формуванні рейтингової оцінки страховиків необхідно враховувати те, що більшість класичних методик аналізу неможливо ефективно застосовувати. Це пояснюється багатьма причинами. Умовно проблеми рейтингової оцінки можна об'єднати в наступні групи:

1. перша група ­ проблеми організації страхування життя: класичний аналіз збалансованості страхового портфелю застосувати неможливо в силу того, що має місце значна збитковість цього виду страхування, високі проценти за банківськими векселями, з іншого боку ­ головний ризик пов'язаний лише із зовнішніми факторами ­ змінами податкового законодавства або прийняттям державою репресивних заходів;

2. друга група ­ інвестиції: проблема полягає в тому, що структура інвестицій відображається у звітності тільки у миттєвому зрізі ­ на певну дату, до якої страховики можуть спеціально модифікувати свій інвестиційний портфель, а як реально працюють грошові ресурси можна дізнатися лише із внутрішніх документів компанії;

3. третя група ­ проблеми звітності перестрахування: спираючись на дані офіційної звітності (включаючи й звітність до органів держнагляду), визначити якість перестрахувального захисту портфелю неможливо;

4. четверта проблема ­ аналіз діяльності кептивних страхових компаній: з одного боку визнано, що наявність великих договорів негативно впливає на фінансову стійкість страхової компанії (чим менше вплив окремого страхувальника, тим вище фінансова стійкість страховика), проте на українському страховому ринку такий підхід не є однозначним; в умовах недостатньої активності страхувальників необхідно аналізувати структуру великих корпоративних договорів та ризиків, що

покриваються , визначати ефективність кумулятивного ефекту за різними застрахованими об'єктами.

Вирішення поставлених проблем неможливе за даними офіційної звітності. До того ж їх неможливо відобразити, розробивши стандартну анкету агентства, необхідний індивідуальний підхід до кожного окремого страховика.

Процес отримання рейтингової оцінки досить складний та трудомісткий, вимагає обробки значної кількості інформації, постійної зміни методик аналізу (з метою неможливості пристосування страховиків для штучного підвищення свого рейтингу), високого рівня професіоналізму працівників, їх сумлінності.

Термін дії рейтингу ­ один рік. Проте рейтингове агентство здійснює постійний моніторинг діяльності та звітності рейтингових страховиків.

Основними показниками при визначенні рівня надійності страхової компанії є:

• платоспроможність;

• фінансова стійкість.

Платоспроможність оцінюється не тільки як миттєвий показник, а здебільшого, як можливість компанії зберігати існуючий рівень платоспроможності при можливих внутрішніх та зовнішніх змінах. Саме у такий спосіб визначається фінансова стійкість страховика. Тобто діяльність страхової компанії розглядається не як хаотичний процес (в якості якого визнається показник платоспроможності), а оцінюється можливість того, що траєкторія даного процесу в умовах прояву ризиків випадкового характеру у підсумку не перетне встановлену нижню межу допустимого рівня платоспроможності.

Отже, фінансова стійкість страховика передбачає можливість виконання зобов'язань не тільки в даний конкретний момент, а й у недалекому майбутньому. Оцінка фінансової стійкості

116

передбачає вивчення якісних та кількісних факторів діяльності компанії. Тому показники, що визначають ризики діяльності компанії і які впливають на можливі зміни фінансової стійкості, об'єднані в декілька груп. За даними досліджень може бути близько десяти таких інтегральних факторів, кожному з яких встановлюється певний ранг. В свою чергу підсумковий індекс по кожному фактору складається з індексів показників, що об'єднані в кожну групу.

Важливим показником є збалансованість страхового портфеля, під яким розуміють його диверсифікованість, стабільність розвитку різних видів страхової діяльності, відповідність внесків та виплат страхової компанії, сформований резерв за зобов'язаннями по договорах, за якими проводяться виплати, і беззбиткових договорів.

• аналізі перестрахування основну роль відіграють два аспекти:

• якість перестрахування;

• ефективність перестрахування.

Окрім того, особлива увага приділяється побудові перестрахувального захисту за видами страхування з високими лімітами відповідальності по договору.

Важлива увага приділяється збалансованості фінансових потоків, що являється найбільш комплексним та складним фактором, який впливає на фінансову стійкість страхової компанії, а у підсумку ­ на її рейтинг. З огляду аналізу цього фактору розглядаються дебіторська та кредиторська заборгованості компанії, достатність власних коштів, рентабельність діяльності, збитковість за видами страхування. Окремо розглядаються технічні результати в страхуванні життя та інших, не ризикових видах страхування.

Інвестиційна діяльність є фактором, де найбільша увага приділяється думкам експертів. При цьому здійснюється аналіз інвестиційного портфеля, його відповідність зобов'язанням та нормативним межам розміщення страхових резервів. Додатково оцінюється рентабельність інвестицій, диверсифікованість портфеля та його мобільність.

Важливими факторами у рейтинговій оцінці страхової компанії є її термін роботи на страховому ринку, її діловий потенціал, історія розвитку та діяльності, здійснені нею великі страхові виплати, маркетингова політика та рекламна активність, запропоновані страхові тарифи та умови страхування.

Підсумковий рейтинг визначається шляхом об'єднання отриманих оцінок рівнів платоспроможності та фінансової стійкості.

Присвоєння рейтингу страховим компаніям сьогодні стає невід'ємною частиною бізнес­ процесів в країні.

В Україні аналізом стану показників діяльності страхових компаній та брокерів займається ЛСОУ. Інформація, яка піддягає моніторингу та аналізу, надається страховиками добровільно. Аналіз здійснюється за такими напрямками:

• показники обсягів діяльності;

• активи;

• ділова активність;

• власний капітал;

• страхові премії;

• отримано платежів по страхуванню;

• отримано платежів по перестрахуванню;

• страхові виплати;

• страхові резерви;

• частки страхових платежів, належні перестраховикам;

• регіональна мережа;

• балансовий прибуток страховика.

117

Проте в сучасних умовах недосконалого розвитку страхового ринку України, відсутності виважених методик рейтингової оцінки страховиків тощо використовувати результати такої оцінки необхідно дещо обмежено та виважено. Адже вони суттєво можуть вплинути на попит та пропозицію на ринку страхових послуг, на його насиченість, на місце у ньому тієї чи іншої страхової компанії.

Провідними світовими рейтинговими агентствами в області страхування є А. М. Best Company, Standard & Poor's Corp., Moody's Investor Service Inc., Duff & Phelps Credit Rating Co., Weiss Research Inc. У нас найбільш відомим з даних агентств є агентство Standard & Poor's Corp. Однак перше місце в світі за якістю і доступністю рейтингової інформації займає менш відоме на Україні агентство А.М. Best Company.

Агентство А.М. Best Company було засновано в 1899 р. з метою виявлення ознак неспроможності страхових компаній і вживання заходів по їх запобіганню. А.М. Best Co. є першим агентством, яке розробило і опублікувало в 1900 р. «Best's Insurance Reports ­ Property/Casualty Edition» ­ звіт про рейтинги 850 страхових компаній США, що займаються страхуванням іншим, ys; страхування життя. У 1906 р. уперше був опублікований «Best's Insurance Reports Life/Health Edition» ­ звіт про рейтинги 95 страхових компаній США, що займаються страхуванням життя. У цей час щорічні видання A.M. Best Company містять рейтинги майже всіх діючих в Сполучених Штатах страхових компаній ­ приблизно 3000 страхових компаній США, що спеціалізуються на страхуванні іншому, ніж страхування життя, і більш ніж 1600 компаній, що спеціалізуються на страхуванні життя. З 1984 р. агентство публікує рейтинги іноземних компаній «Best's Insurance Reports ­ International Edition» (біля

1500 страховиків, діючих в 65 країнах світу).

Існує два види незалежних рейтингів страхових компаній: рейтинг фінансової стійкості

­ Best's Ratings і рейтинг фінансової ефективності ­ Best's Financial Performance Ratings (FP

рейтинг).

А.М. Best Ratings ­ це традиційний рейтинг, в ньому існують градації від А++ ( "вища міра"), до Р ("в стані ліквідації"). FP рейтинг ­ цифровий рейтинг: від 9 ( "дуже стійка"), до 1 ( "вразлива"). Більшість компаній США вважають за краще оцінюватися по обох вказаних рейтингах.

Рейтинг фінансової стійкості А. М. Best Rating являє собою експертну оцінку фінансової стійкості страхових компаній і безпеку капіталовкладень в їх акції на основі всебічного аналізу фінансових можливостей страховиків, їх фінансової стійкості і платоспроможності. A.M. Best Rating також відображає прогнози експертів А. М. Best Company по очікуваному рівню конкурентоздатності компанії на ринку страхових послуг на основі аналізу результатів фінансово­господарської діяльності страхових компаній, маркетингової, інвестиційної і андеррайтерскої політики страховика. AM. Best Rating складається для всіх страхових компаній незалежно від країни постійного місцезнаходження компаній.

Основою формування рейтингу A.M. Best Rating рейтингового агентства A.M. Best Company є загальнодоступна інформація ­ публічна річна і квартальна звітність страхових компаній, додаткова інформація, що міститься в звітах аудитора, звітах про випуски цінних паперів, протоколах зборів акціонерів, а також інформація, отримана від управлінського персоналу компанії через анкетування, в письмовому вигляді і при зустрічах. Загальнодоступна інформація не перевіряється, оскільки експерти A.M. Best Company покладаються на дані фінансової звітності, складеної відповідно до національних принципів бухгалтерського обліку, а також на аудиторські висновки про достовірність звітності. Таким чином, з самого початку аналітиками агентства допускається деяка імовірність помилки присвоєння рейтинговой оцінки, пов'язана з використанням неперевіреної інформації. Допускається помилка в привласненні рейтинговой оцінки через відмінності страхових продуктів страхових компаній, що оцінюються, методів продажу полісів, інвестиційної і перестрахувальної політики,

118

структури і величин капіталу, в методах управління, в досвіді персоналу і фінансовій адаптивности. Обмовки про можливі неточності і помилки в процесі присвоєння рейтингу присутні при описі методики A.M. Best Company, і аналітики повідомляють про них в звітах.

Рейтинг фінансової ефективності Best's FP був розроблений в 1990 р. для оцінки фінансової ефективності нових страхових компаній; компаній, які не виконують вимоги, що пред'являються рейтинговим агентством до об'єму капіталу; для складання А. М. Best Rating, а також компаній, не готових надати додаткову інформацію. Основою формування FР­рейтингу є загальнодоступна інформація. Рейтинг заснований тільки на кількісній оцінці показників і використовує ті ж самі процедури і аналіз, що і для А. М. Best Rating. Виходячи з того факту, що рейтинг фінансової ефективності є модифікацією більш повного рейтингу фінансової стійкості, надалі будемо розглядати тільки методику формування рейтингу фінансової стійкості А. М. Best Rating.

Рейтінги А. М. Best Company публікуються в основному один раз в рік або після будь­якої істотної події, яка може вплинути на привласнений раніше рейтинг. Перед публікацією агентство представляє попередній рейтинг на розгляд керівництву страхової компанії, яка оцінюється. Рейтинг публікується у вигляді звіту про компанію.

Основною частиною кожної методики формування рейтингів є сукупність методів групування інформації, що застосовуються і всебічної оцінки страхової і інвестиційної діяльності страхової компанії, положення компанії на страховому ринку і конкурентоздатності. Розглянемо методику формування рейтингу більш детально.

Агентство А. М. Best Company в своїй методиці формування рейтингів використовує єдині методи оцінки страхових компаній, але одночасно передбачає різні фінансові показники для аналізу і їх аналітичну оцінку для компаній з відмінною фінансовою потужністю і структурою і працюючих в різних галузях страхування. Так, окремо формується рейтинг для страхових компаній, що здійснюють страхування життя, для страхових компаній, що здійснюють види страхування інші, ніж страхування життя, і для перестрахувальних компаній. Із страхових компаній, що здійснюють страхування інше, ніж страхування життя, для цілей формування резерву виділяють страхові компанії медичного страхування. Перед проведенням аналізу рейтингове агентство A.M. Best Company групує страхові компанії по п'ятнадцяти класах в залежності від величини власних коштів. При групуванні страхових компаній рейтинговим агентством передбачається об'єднання компаній, що не тільки відносяться до одного класу і галузі страхування, але і діючих в рівних фінансові умовах страхового ринку.

Після проведеного групування в кожній групі страхових компаній визначається рейтинг А. М. Best Rating на основі аналізу фінансового стану компанії.

Аналіз фінансового стану страховика, який здійснює А. М. Best Company і показники, що використовуються експертами агентства поділяють на три блоки:

• блок аналізу фінансової стійкості;

• блок аналізу страхової діяльності;

• блок оцінки ринкового профілю страхової компанії.

• рамках кожного блоку розраховується досить великий обсяг кількісних показників. Так, блок аналізу фінансової стійкості страхової компанії включає в себе:

  • аналіз процесу і рівня капіталізації;

• аналіз структури капіталу;

• аналіз якості перестрахувальної політики і її відповідність політиці компанії;

• аналіз достатності страхових резервів;

• аналіз якості активів і їх диверсифікація, в тому числі аналіз ризику зниження вартості активів;

• аналіз ліквідності (використовуються 38 фінансових показників).

119

Блок аналізу страхової діяльності ­ трохи менший по обсягу показників і включає в

себе:

• аналіз прибутковості; аналіз структури прибутку;

• оцінку кваліфікації управлінського персоналу і оцінку політики управління

компанією.

Найбільш сильно схильним до ризику невірної оцінки є блок оцінки ринкового профілю страхової компанії, який включає в себе:

• оцінку ризику страхового ринку;

• оцінку конкурентної позиції, що займається страховою компанією на ринку;

• оцінку якості диверсифікації страхової діяльності шляхом поєднання різних видів страхування, території страхування, інших чинників;

• оцінку страхового ризику.

11.5. Світова практика визначення платоспроможності страхових організацій

Значимість проблеми забезпечення платоспроможності страхових компаній спонукала Раду європейських співтовариств вже в Першій директиві (від 24 липня 1973 р. з наступними доповненнями та змінами) визначити концепцію платоспроможності страхової компанії.

Згідно з директивами кожна страхова компанія повинна мати:

1. Технічні резерви, що відповідають прийнятим за договорами зобов'язанням. Об'єм цих резервів та правила їх розміщення визначаються країною­учасницею самостійно. Слід зазначити, що нині в рамках ЄС проводяться дослідження щодо розробки загального методу розрахунку технічних резервів.

2. Резерв платоспроможності як додаткову фінансову гарантію, що повинен бути вільним від будь­яких зобов'язань. У директиві зазначається, що з метою визначення взятих зобов'язань на основі об'єктивних критеріїв, які, з точки зору конкуренції, ставлять у рівні умови підприємства однакового розміру, необхідно передбачити, щоб цей резерв відповідав загальному об'єму угод підприємства та визначався відповідно до двох індексів надійності, що базуються на зібраних преміях та виплачених відшкодуваннях.

3. Гарантійний фонд, що складається з вільного від зобов'язань майна в об'ємі 1/3 резерву платоспроможності. Він створюється для того, щоб резерв платоспроможності у процесі діяльності не міг опуститись нижче порогу, що є небезпечним для фінансової стійкості страхової організації. Фонд необхідний

також для того, щоб з моменту створення страхові організації володіли достатніми коштами.

Крім того, відповідно до національного законодавства про компанії, страхові організації до початку діяльності повинні володіти сплаченою частиною статутного капіталу та в деяких випадках — фондом на організаційні витрати, а в ході діяльності формуються, поряд із технічними, звичайні резерви. Отже, платоспроможність страхової компанії забезпечується до початку діяльності: сплаченою частиною уставного капіталу (в товариствах взаємного страхування — мінімальним початковим фондом), не нижчою гарантійного фонду; фондом на організаційні витрати; у ході діяльності: звичайним резервним фондом; технічними резервами, адекватними зобов'язанням страховика по об'єму й відповідно розміщеними; резервом платоспроможності (1/3 резерву платоспроможності складає мінімальний гарантійний фонд).

У сукупності перелічені фонди являють собою фінансові гарантії платоспроможності страховика. Розглянемо порядок їх формування.

120

Сплачена частина статутного капіталу (мінімальний початковий фонд у товариствах взаємного страхування) визначається національним законодавством. Так, згідно з італійським законодавством національні страхові компанії повинні володіти акціонерним капіталом чи мінімальним початковим фондом, розміри якого залежать від видів страхування, що здійснює страхова компанія. Мінімальні суми, які повинні бути внесені в уставний капітал складають: 2 млрд. лір для страхування життя, відповідальності (у т. ч. автотранспорт), кредиту та доручень; 1, 5 млрд, лір для страхування від нещасних випадків, на випадок хвороби, автотранспортних засобів, перевезень вантажів, від пожеж, від грошових збитків та страхування забезпечення; 1 млрд, лір для страхування майна та страхування правового захисту. Для кооперативних товариств з обмеженою відповідальністю вказані розміри вдвічі менші. Якщо компанія проводить кілька видів страхування (крім страхування життя), то вона повинна володіти найбільшою з вказаних сум, що відповідають цим видам страхування. Склад майна, за рахунок якого створюється акціонерний капітал чи початковий фонд, потрібно вказувати в програмі діяльності, яка додається до заяви на отримання ліцензії. Італійське законодавство передбачає різноманітні вимоги до агентств та філій зарубіжних країн, що входять чи не входять до ЄС. Філії компаній країн, що входять до ЄС, не зобов'язані володіти мінімальним фондом чи акціонерним капіталом, але вони повинні надати видане країною реєстрації свідоцтво, яке підтверджувало б їхню платоспроможність. Філії компаній країн, що не є членами ЄС, повинні володіти на території Італії активами, не меншими, ніж половина мінімального гарантійного фонду, встановленого для національних підприємств, та депонувати 1/4 цієї суми грошовими коштами чи цінними паперами в якості застави в банку Італії (емісійний інститут) чи в касі депозитів та консигнацій.

• Німеччині страхові організації, що вперше отримують дозвіл на страхову діяльність у страховому нагляді, повинні надати план діяльності, у який включається свідоцтво наявності власних коштів у розмірі мінімального гарантійного фонду з викладенням їхньої структури.

• Фінляндії, залежно від видів страхових операцій, якими планує займатись страхова компанія, початковий капітал повинен бути не менший 6­12 млн. фінських марок. Важливо зазначити, що сплачена частина статутного капіталу, сформована в абсолютній сумі, у якості фінансової гарантії платоспроможності має недолік, який полягає в тому, що не враховується загальний об'єм страхових операцій, які ця сплачена частина капіталу гарантує. Проте спеціалісти ЄС підкреслюють, що це єдина можливість гарантії платоспроможності компанії на початкових стадіях її функціонування. Слід також зазначити, що страхові брокери, які багато в чому визначають суспільну думку на страховому ринку, розглядають високий ступінь капіталізації компанії як важливий стимул для залучення клієнтів і гарантії надійного бізнесу. У зв'язку з цим, вимога до прямого страховика — зробити визначений внесок до початку бізнесу

— вважається однією з найважливіших.

Фонд на організаційні витрати. У Німеччині страхова організація при ліцензуванні повинна надати органам страхового нагляду свідчення про те, що вона має у своєму розпорядженні засоби для початку діяльності (організаційний фонд), а також мати кошторис витрат на створення мережі страхових агентів й адміністративних служб.

Італійський уряд також потребує наявності досить значного організаційного фонду, особливо коли йдеться про страхування життя, хоча італійським законодавством мінімальний розмір організаційного фонду не передбачений.

Звичайний резервний фонд. В Італії для формування звичайного резервного фонду зі страхування життя національні й іноземні страхові організації повинні щорічно відраховувати не менше 10% чистого прибутку від операцій на території країни. Ці відрахування проводяться доти, доки розмір фонду не досягне 5% від розміру математичного резерву. По інших видах страхування страхові організації повинні спрямовувати не менше 1/20 чистого річного прибутку до тієї пори, коли розмір резервного фонду не досягне 1/5 статутного капіталу.

121

Технічні резерви. Методи й порядок їх формування розглядається вище.

Резерв платоспроможності. За своїм економічним змістом резерв платоспроможності — це фінансова гарантія виконання зобов'язань, що доповнює страхові гарантії, адекватні зобов'язанням страховика: страховий тариф і страхові резерви. Фінансовою гарантією платоспроможності в даному випадку визнані власні засоби страхової організації, отримані шляхом резервування капіталу й прибутку. Розмір резерву платоспроможності відповідає вартості майна страховика (у т. ч. акціонерний капітал або початковий фонд), вільного від будь­ яких передбачуваних зобов'язань, за відрахуванням прав вимоги. Резерв платоспроможності можна визначити також як різницю між активами страховика й сумою його зобов'язань, основну частину яких складають технічні резерви.

Розмір достатнього обсягу резерву платоспроможності визначається обсягом операцій страховика. Відповідно до прийнятого в країнах ЄС порядку, платоспроможність страхової організації оцінюється шляхом порівняння фактичного резерву платоспроможності з його розрахунковим розміром — межею платоспроможності, що вважається необхідною. Тут варто підкреслити різницю між резервом і межею платоспроможності. Резерв платоспроможності — це власні засоби страховика, вільні від зобов'язань. Межа платоспроможності — показник, що характеризує необхідний розмір резерву платоспроможності для даної страхової організації.

Розрахунок, межі платоспроможності за методикою ЄС. У зв'язку з тим, що єдиний страховий простір припускає єдині стандарти платоспроможності та вільний ринок для страховиків країн­учасниць, розрахунок межі платоспроможності проводиться в європейських валютних одиницях (евро). Курс переведення національних валют в евро на 12 місяців публікується в офіційному часописі країн ЄС в останній день жовтня того року, що передує розрахунковому. Оцінювання платоспроможності страхової організації проводиться трьома етапами:

1. за спеціальною формулою розраховується необхідний рівень платоспроможності (межа платоспроможності);

2. визначається фактичний резерв платоспроможності як різниця між активами й зобов'язаннями, причому ті й інші підраховуються відповідно до прийнятого для цієї мети правила оцінювання;

3. розрахунковий показник необхідного рівня платоспроможності (межа платоспроможності) зіставляється з фактичним розміром резерву платоспроможності, що дає можливість оцінити фінансовий стан страхової організації.

Межа платоспроможності розраховується окремо по ризикових видах страхування та по страхуванню життя у зв'язку з різним характером розподілу ризику й різною структурою активів і пасивів. Інформація про платоспроможність компанії оформлюється у вигляді таблиці

(табл. 1).

Таблиця 1 Розрахунок межі платоспроможності по ризикових видах страхування та по страхуванню

життя Ризикові види страхування Страхування життя

Вільні активи			X			X
Необхідна мінімальна забезпеченість			X			X
Перевищення			X			X
Розрахунок межі платоспроможності			по ризикових	видах страхування. У

Європейському союзі у зв'язку зі специфікою проведення кожного виду страхування та різним розподілом ризику запас платоспроможності визначається окремо за ризиковими видами страхування і зі страхування життя. У ризикових видах страхування оцінка платоспроможності

122

полягає в зіставленні фактичної платоспроможності з розрахунковою нормативною.

Межа платоспроможності по ризикових видах страхування розраховується на основі двох індексів: індексу премій та індексу виплат. Ці два показники взаємодоповнюють один одного, оскільки розрахунок на основі премій буде достатньо точним лише в тому випадку, якщо її розмір адекватний прийнятому страховиком на відповідальність ризику, а розрахунок на основі індексу виплат враховує фактично сформовану збитковість, що може коливатись. Індекс премій іноді називають першим показником, індекс виплат — другим.

Директивами ЄС передбачено визначати фактичний запас платоспроможності як різницю між активами (крім нематеріальних) і зобов'язаннями. У разі, якщо фактичний запас платоспроможності перевищує розрахунковий нормативний, страхова компанія вважається платоспроможною. Іншими словами, власних коштів, вільних від зобов'язань, разом із страховими резервами має бути достатньо для виконання зобов'язань за страховими виплатами. Розрахунковий нормативний запас платоспроможності має дорівнювати найбільшій із двох сум, одна з яких обчислюється на підставі страхових премій, а друга — на підставі страхових виплат:

1. У першому випадку розрахунковий запас платоспроможності визначається на підставі

надходжень страхових премій за звітний період, а саме:

де Р₁ — розрахунковий розмір на підставі страхових премій; SP₁ — сума надходжень страхових премій до 10 млн евро; SP₂ — сума надходжень страхових премій більше, ніж 10 млн евро (загальна сума страхових премії за винятком SP₁); Vs — загальна сума страхових виплат за винятком виплат, сплачених перестраховиками; V— загальна сума страхових виплат.

З огляду на досвід західні компанії загальну суму надходжень страхових премій поділяють на дві частини — суму надходжень страхових премій до 10 млн евро і понад 10 млн евро. У разі, якщо страховик має надходження страхових премій понад 10 млн евро, вважається, що страховик уклав більше угод страхування, у нього ширше розподілений ризик, а тому він (страховик) більш надійний. У такому разі застосовується «пільговий» коефіцієнт 0,16, інакше він становить 0,18.

Відношення загальної суми страхових виплат (за винятком виплат, що сплачені перестраховиками) до загальної суми страхових виплат виокремлює частку виплат, які сплачені самим страховиком, причому воно повинно бути не меншим від 50 %. У разі, коли фактично цей коефіцієнт менший за 50 %, він береться в розмірі 50 %.

Методика розрахунку індексу премій включає наступні етапи:

1. визначається валова премія, зібрана страховою організацією за звітний період (премії по прямому страхуванню плюс премія по перестрахуванню та мінус премія по сторнованих у звітному році договорах і мінус податки та збори з премій);

2. отримана сума розподіляється на дві частини: 10 млн. евро і вся сума, що залишилась (якщо результат був менший 10 млн. евро — він не розподіляється);

3. визначаються 18% від перших 10 млн. евро;

4. визначаються 16% від суми понад 10 млн. евро;

5. результати, отримані на 3 й 4 етапах, підсумовуються;

6. визначається коефіцієнт, що характеризує частку власних засобів страховика в задоволенні претензій як відношення між розміром виплат по договорах, здійснених самою страховою організацією після передачі частини зобов'язань у перестрахування, і їхнім брутто­ розміром:

123

Цей коефіцієнт розраховується за останній фінансовий рік і не може бути нижчим 50% (якщо фактичний коефіцієнт нижчий, він приймається за 50%);

7) індекс премій визначається як добуток результатів 5 й 6 етапів.

У даній методиці потребують пояснення два моменти. По­перше, використання в якості відправної точки розрахунку валового обсягу премій без урахування передачі перестрахувальникам. Це викликано тією обставиною, що визначені за операціями перестрахування премії не обов'язково призводять до пропорційного покриття претензій. По­ друге, використання різного рівня ставок (18% і 16%). На думку спеціалістів ЄС, ставка 18% відбиває сформований на європейському страховому ринку необхідний рівень гарантій, а зниження цієї ставки до 16% для компаній, об'єм валових премій яких перевищив 10 млн. евро, являє собою пільгу. Зміст даної пільги полягає в тому, що чим більше компанія уклала договорів, тим ширший розподіл ризику і тим більше можливостей для економії на адміністративних витратах. У тому випадку, коли страхова організація подає звітність за період або більший, або менший 12 місяців, базові дані корегуються та зводяться до їхнього річного еквівалента.

2. У другому випадку розмір розраховується на підставі страхових виплат:

де Р₂ — розрахунковий розмір на підставі страхових виплат; V₁ — середньорічна сума виплат до 7 млн евро; V₂ — середньорічна сума виплат понад 7 млн евро (загальна сума страхових виплат за винятком V₁).

Період розрахунку середньорічної суми виплат установлено три роки, при страхуванні кредитів — сім років. Використання середньорічної суми виплат на відміну від визначення страхової премії за звітний період пов'язане з випадковістю настання страхової події і коливань розміру збитків. Поділ загальної середньорічної суми страхових виплат на дві частини зумовлений тими самими причинами, що й поділ загальної суми страхової премії. Перший результат відрізняється від другого тим, що нормативний запас платоспроможності на підставі страхових премій визначається згідно із зобов'язаннями, які прийняті, а нормативний запас платоспроможності на підставі страхових виплат — на основі зобов'язань, що виконані.

Директивами ЄС передбачено також наявність гарантійного фонду, тобто вільних від зобов'язань коштів в обсязі 1/3 фактичного запасу платоспроможності. Цей фонд створюється страховиками для контролю за додержанням фактичного запасу платоспроможності.

Методика розрахунку індексу виплат включає наступні етапи:

1. визначається середня сума валових претензій за три останніх роки, включаючи звітний, для чого сукупний обсяг виплат по прямому страхуванню й перестрахуванню плюс зміна резерву збитків за звітний рік діляться на 3. Утих випадках, коли страхова організація проводить один або кілька видів страхування (страхування кредиту, страхування на випадок бурі, градобою, приморозків), у якості базового періоду для визначення середнього розміру виплат приймаються сім років;

2. отримана сума ділиться на дві частини: 7 млн. евро і сума вища 7 млн. евро;

3. визначаються 26% від 7 млн. евро (або від меншої суми, якщо вона не досягає 7 млн.

євро);

4. визначаються 23% від іншої частини середніх валових претензій;

5. індекс виплат визначається як сума результатів 3 й 4 етапів, помножена на коефіцієнт, що характеризує частку страховика в задоволенні претензій, узятий із розрахунку індексу премії.

При розрахунку індексу виплат розмір процентної ставки змінюється від 26% до 23%. Це пояснюється тими самими причинами, що й при розрахунку індексу премії: невеликі

124

організації, відповідно з невеликим обсягом виплат мають, як правило, менш стійкий портфель, тому крупним організаціям із середнім обсягом виплат понад 7 млн. євро дається пільга — зниження ставки до 23%. Незважаючи на те, що середні виплати визначаються на основі три­ або семирічного базового періоду, коефіцієнт частки власних засобів у виплатах ґрунтується на даних поточного фінансового року. Нормативний обсяг резерву платоспроможності (межа платоспроможності) визначається шляхом порівняння індексів премій та виплат і вибору найбільшого з них.

Розрахунок межі платоспроможності по страхуванню життя. У розрахунку меж платоспроможності по ризикових видах страхування і по страхуванню життя існує принципова різниця: у першому випадку розрахунок базується на концепції руху (страхова премія за рік, претензії за трирічний базовий період), а в другому випадку — на концепції зобов'язань (полісів) по договорах на визначену дату. При розрахунку межі платоспроможності по страхуванню життя визначаються два самостійних розміри, проте, на відміну від ризикового страхування, вони додаються. Перший розмір визначається у відсотках від математичних резервів, що відбивають зобов'язання страховика, другий — у відсотках від ризикового капіталу, виплачуваного у випадках смерті. Для того, щоб урахувати додаткові гарантії, надані перестрахувальниками, результати розрахунку зменшуються шляхом розподілу математичних нетто­резервів на валові математичні резерви (перший метод) або ризикового нетто­капіталу — на валовий ризиковий капітал (другий метод), розрахований на кінець року, що передує поточному фінансовому. Перший дріб (математичні резерви) не може бути менший 85%, а другий — не менший 50%; у верхній межі в даних випадках необхідності немає.

Розрахунок межі платоспроможності по страхуванню життя проводиться за такою методикою:

Перший розмір:

1. знаходиться 4% (в окремих випадках відсоток змінюється) від суми математичного резерву без відрахування частин, переданих у перестрахування й ретроцесію по прямому страхуванню й прийнятих у перестрахування ' договорами;

2. визначається частка перестрахування як відношення між математичними резервами за відрахуванням частини, переданої в перестрахування й ретроцесію, та математичними резервами без відрахування частини, переданої в перестрахування й ретроцесію. Далі для розрахунку приймається фактичний розмір цього співвідношення, якщо він більший 85%, а в інших випадках застосовується розмір 85%;

3. перший розмір визначається шляхом множення результатів 1 й 2 етапів.

Другий розмір:

1. знаходиться 0,3% (відсоток у деяких випадках може бути іншим) від валового ризикового капіталу як різниця між виплатами по випадках смерті й математичного резерву по випадках смерті;

2. визначається частка перестрахування як відношення ризикового капіталу, за відрахуванням частини, переданої в перестрахування і ретроцесію, до валового ризикового капіталу. Далі для розрахунку приймається фактичний розмір цього співвідношення, якщо він більший 50%. У всіх інших випадках застосовується розмір 50%;

3. другий розмір визначається шляхом множення результатів 1 й 2 етапів.

Нормативний обсяг резерву платоспроможності (межа платоспроможності)

визначається шляхом додавання першого та другого розмірів. У тому випадку, якщо розрахунковий розмір межі платоспроможності виявився меншим мінімального гарантійного фонду, за межу платоспроможності приймається розмір мінімального гарантійного фонду.

Незважаючи на те, що єдина концепція платоспроможності прийнята ЄС, існують деякі особливості її використання в різних країнах. Коли всі країни ЄС потребують дотримання нормативу платоспроможності від усіх прямих страховиків, Великобританія поширила це

125

правило й на чистих перестраховиків. Є деякі особливості у визначенні нормативу платоспроможності для Ллойда. Мінімальний гарантійний фонд складає 1/3 нормативного резерву платоспроможності й по ризикових видах страхування не може бути менший:

• 400 тис. евро по страхуванню цивільної відповідальності, у т. ч. автотранспорт, страхування кредиту й застави;

• 300 тис. евро по страхуванню від нещасних випадків, на випадок захворювання, автотранспортних засобів, вантажів, від пожежі й страхуванню забезпечення;

• 200 тис. евро по страхуванню на випадок нанесення іншого збитку майну та страхуванню правового захисту.

Розмір гарантійного мінімального фонду повинен бути не нижчий найвищого з мінімальних значень, що відповідають цим видам страхування. Розмір мінімального гарантійного фонду для компаній страхування життя складає 800 тис. евро і не змінюється залежно від виду страхових операцій. Британське страхове законодавство передбачає можливість зниження розміру мінімального гарантійного фонду, наприклад:

• зниження на 25% (до 600 тис. евро) для товариств взаємного страхування (можливість такого зниження передбачена ст. 17, п. 1. Першої директиви ЄС);

• мінімальний гарантійний фонд знижується до 200 тис. евро для чистого перестрахувальника в тому випадку, якщо він у якості дочірньої компанії цілком належить страховій компанії, що проводить довгострокові операції, і сам

проводить лише перестрахувальні операції з доручення материнської компанії.

Фінансове наповнення резерву платоспроможності. Відповідно до директив ЄС резерв

платоспроможності містить у собі:

• Оплачений акціонерний капітал або оплачений початковий фонд (для товариств взаємного страхування).

• Половину неоплаченої частини акціонерного капіталу або початкового фонду в тих випадках, коли оплачена частина цього капіталу або фонду досягає 25%.

• Резерви, не пов'язані зобов'язаннями.

• Майбутні прибутки.

• Оплата додаткових внесків, яких можуть вимагати від своїх членів товариства взаємного страхування й подібні їм товариства з непостійними преміями, із розрахунку половини різниці між максимальними та фактичними внесками. Проте можливості подібної оплати додаткових внесків не можуть перевищувати 50% резерву.

• На прохання страхової організації і за згодою органів страхового нагляду — прибутки від недооцінки окремих статей активу й переоцінки статей пасиву, якщо

ці прибутки не мають виняткового характеру.

При упорядкуванні фінансового плану страхова організація може враховувати в складі резерву платоспроможності частину прибутку, що перенесений із минулих років і відняти можливе перенесення частки втрат минулого року. Організації, що проводять страхування життя, можуть враховувати в складі власних засобів також частину резервів, призначених для повернення внесків, а також визначену частину надлишку математичних резервів.

126

Тема 12. Аналізування, планування та прогнозування

СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

12.1. Необхідність та значення оцінки фінансового стану страховика.

Страхова компанія відрізняється від промислових, комерційних та інших підприємств та фінансових установ тим, що вона є фінансовою установою специфічного типу, яка концентрує на собі майнові інтереси багатьох своїх клієнтів (страхувальників) — фізичних і юридичних осіб. У зв’язку з цим найважливішою метою аудиту страхової компанії є складання аудитором висновку про її фінансовий стан на основі його аналізу та оцінки. Фінансовий стан страхової компанії — це комплексне поняття, яке є результатом взаємодії всіх елементів фінансово­ господарської діяльності страхової компанії і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення та використання фінансових ресурсів.

Для аналізу фінансового стану страховика аудитор використовує такі форми фінансової звітності: баланс (ПБО 2), Звіт про фінансові результати (ПБО 3), Звіт про рух грошових коштів (ПБО 4), Звіт про власний капітал (ПБО 5), Звіт про доходи і витрати страховика та іншу спеціалізовану фінансову звітність.

Найважливішою характеристикою фінансового стану страхової компанії є її платоспроможність, вимоги до забезпечення якої регулюються державою. Контроль за платоспроможністю страховика повинен бути пріоритетним напрямком як зовнішнього, так і внутрішнього аудиту страхової компанії.

Фінансові коефіцієнти, використовувані для аналізу фінансової стійкості страхової

компанії. Для проведення поглибленого аналізу фінансового стану страховика здійснюється дослідження структури його балансу з метою прийняття рішення про визнання цієї структури задовільною (незадовільною), а страховика платоспроможним (неплатоспроможним). При цьому проводиться аналіз динаміки валюти балансу шляхом порівняння її величини на початок і кінець звітного періоду; структури активу та пасиву, розраховуються фінансові коефіцієнти, що характеризують ступінь фінансової надійності страховика і встановлені Вимогами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку щодо аудиторської перевірки страхових компаній (відкритих акціонерних товариств і підприємств­емітентів облігацій), які затверджені рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 3 липня 1997 р. № 15.

Основними показниками фінансової стійкості і платоспроможності страхової компанії визнаються коефіцієнти ліквідності (у тому числі загальний, проміжний, абсолютної ліквідності); фінансової стійкості; фінансової незалежності; ефективності використання активів, ефективності використання власних коштів (капіталу).

Загальний коефіцієнт ліквідності (покриття) характеризує співвідношення суми оборотних активів страхової компанії і поточних зобов’язань. Показник дає загальну оцінку ліквідності активів, показуючи, скільки гривень оборотних активів підприємства припадає на одну гривню поточних зобов’язань. Якщо оборотні активи в загальній сумі перевищують поточні зобов’язання страховика, то така страхова компанія може розглядатись як вдало функціонуюча.

Коефіцієнт швидкої ліквідності (або проміжний коефіцієнт ліквідності). Розраховують його діленням суми грошових коштів та їх еквівалентів, поточних фінансових інвестицій і дебіторської заборгованості на суму поточних зобов’язань. На відміну від інших показників ліквідності, він враховує якість оборотних активів і є найбільш жорстким критерієм ліквідності, оскільки під час його розрахунку використовуються найбільш ліквідні поточні активи (запаси не враховуються).

127

Коефіцієнт абсолютної (критичної) ліквідності. Визначається співвідношенням величини грошових коштів та їх еквівалентів, поточних фінансових інвестицій до величини поточних зобов’язань.

Коефіцієнт фінансової стійкості характеризує співвідношення між власними і позиковими коштами. Цей показник дає найбільш загальну оцінку фінансової стійкості страхової компанії. Він показує, скільки припадає залучених коштів на кожну гривню власних коштів, вкладених в активи страховика.

Коефіцієнт фінансової незалежності характеризує співвідношення між власними коштами страхової компанії і страховими резервами. Цей показник можна вважати схожим з попереднім показником, особливо якщо зважати, що в складі позикових (залучених) коштів страховика страхові резерви становлять левову частку.

Коефіцієнт використання активів являє собою співвідношення між прибутком страховика від усіх видів діяльності і підсумком активу балансу (тобто валютою балансу). Цей показник характеризує, наскільки ефективно страхова компанія проводить свою інвестиційну політику.

Коефіцієнт використання власних коштів (капіталу) розраховується як відношення прибутку страхової компанії від усіх видів діяльності до її власних коштів. Цей показник унаочнює «віддачу» власного капіталу страховика і дає зрозуміти, скільки гривень прибутку дає кожна гривня власних коштів страховика.

Окрім зазначених коефіцієнтів, аудитор може використовувати також інші, виходячи зі специфіки та профілю кожної конкретної страхової компанії.

12.2. Прогнозування та планування страхової діяльності

Планування в страхуванні ­ це спроба передбачення формування страхових резервів як непрямого показника ефективності економіки в країні, джерела страхових платежів. У зв'язку з цим планування надходження страхових платежів слід розглядати не тільки як план виробництва страхових послуг, але і як план стану і руху страхових резервів, їх величини і асортименту.

• умовах ринкових відносин централізоване планування не є головним інструментом регулювання господарської діяльності страхової організації, оскільки економічна рівновага досягається за рахунок функціонування ринкових структур. Проте страхова справа як і будь­ який господарюючий суб'єкт вимагає цілеспрямованого управління і планування.

Процес планування страхової діяльності включає наступні елементи: а) вибір мети і задач; б) послідовність дій для реалізації плану;

в) оцінку витрат на здійснення плану; г) контроль за ходом виконання плану.

• даний час застосовуються наступні методи планування: балансовий, нормативний, програмно­цільовий, экономіко­математичне моделювання.

Балансовий метод планування є плановим балансом доходів і витрат, який відображає стан страхової організації, результат страхових операцій, інвестиційної діяльності, статті доходів і витрат, а також джерела їх фінансування. В прибутковій частині відображаються надходження страхових платежів із запасних і резервних фондів, амортизаційних відрахувань, від інвестування засобів і ін. У витратній частині ­ страхові виплати, відрахування до запасних і резервних фондів, на попереджувальні заходи, на ведення справ, у тому числі на комісійну винагороду посередникам і страховим агентам, виплати за ризиками, переданими у перестрахування. Показники балансу дозволяють визначити не тільки оподатковуваний

128

прибуток від страхових операцій, інвестиційної і іншої діяльності, але і суму податку на прибуток і його подальший розподіл.

Надходження коштів із страхових резервів не планується, оскільки воно визначається фактичною збитковістю, яка буде відома лише в кінці звітного періоду (звичайно в кінці року). При цьому надходження коштів із страхових резервів можна вважати умовно доходом, оскільки за своєю економічною сутністю це всього лише перерозподіл коштів страховика.

Витратна частина планового балансу складається структурним методом (на основі структури тарифної ставки). Це означає, що планування витрат за всіма статтями проводиться в тій частці від суми страхових внесків, яка закладена на цю мету у тарифній ставці. Наприклад: якщо планова сума надходження страхових внесків складає 1 млн.грн., а структура тарифної ставки передбачає, що нетто­ставка складає 50 %; відрахування на попереджувальні заходи ­ 25; витрати на ведення справи ­ 10; планований прибуток (нагромадження) ­ 15 %, то це означає, що на страхові виплати повинне бути передбачено 500 тис.грн.; на ПЗ ­ 250; на ВВС ­ 100 і на накопичення ­ 150 тис.грн.

Структурний метод формування балансу має дві істотні переваги. По­перше, він виключає вплив на розмір накопичень факторів, не залежних від діяльності страхових організацій (кон'юнктура ринку, інфляційних процесів і т. п.). По­друге, такий метод значно спрощує техніку розрахунку окремих статей витрат.

У зв'язку з тим, що вартісна структура тарифної ставки за видами страхування різна, розрахунок витрат проводять за кожним видом страхування окремо. Вартісна структура тарифної ставки розробляється страховими організаціями самостійно, тому іноді виникає необхідність в корегуванні тарифу або його заміні. В цьому випадку питома вага нетто­ставки, призначеної для страхових виплат, визначається на основі аналізу динаміки показника рівня виплат за найближчі роки в даній страховій організації, а якщо такої статистики немає, то питома вага нетто­ставки визначається на основі очікуваного показника збитковості страхової суми. Відрахування на попереджувальні заходи закладаються в тарифну ставку, виходячи з необхідності фінансування заходів, що забезпечують зниження збитковості страхової суми. Витрати на ведення справи закладаються в тариф на основі рівня прибутку, який одержано або рівня планованого прибутку. Рівень накопичень закладається в тариф відповідно до перспективного розвитку страхової організації і від можливостей гарантованого функціонування в умовах конкуренції.

Співставляючи планові суми доходів і витрат, страхова організація визначає фінансовий результат своєї діяльності за певний період, що є джерелом задоволення соціально­економічних потреб працівників страхової компанії, і її подальшого розвитку.

Основу нормативного планування складає розробка страхового тарифу, що дозволяє проводити не тільки розрахунки доходів і витрат за окремими видами страхування, але і оцінювати планові відрахування на попереджувальні заходи, ведення справи, отримання прибутку тощо.

Оскільки функціонування страхової організації є динамічною системою, то для ефективного планування її діяльності застосовується ще програмно-цільове і економіко-

математичне моделювання з використанням ЕОМ.

Прогнозування страхових операцій ­ найважливіший елемент успішного розвитку страхових організацій в умовах ринкової економіки. Прогноз ­ це оцінка ймовірності майбутнього стану страхової організації, заснована на статистичних даних минулого і теперішнього часового рівнів. Мета прогнозування ­ виявлення головних тенденцій і закономерностей в динаміці страхових операцій. Сучасною наукою достатньо детально розроблені загальнотеоретичні основи побудови економіко­математичних прогнозів з проведенням розрахунків на ЕОМ. За допомогою економіко­математичних прогнозів проводиться аналіз динамічного ряду числа діючих договорів страхування в передпрогнозному

129

періоді, а потім методом екстраполяції виявляється тенденція динаміки. Далі за допомогою експертних оцінок проводиться корегування цієї тенденції.

Доведено, що характер динаміки економічних показників страхової організації вдається описати за допомогою тієї або іншої математичної функції або аналітичного управління. Підібравши відповідне рівняння, на основі фактичних даних обчислюють його параметри (постійні коефіцієнти). Обчисливши параметри рівняння, проводять вирівнювання, або згладжування динамічного ряду, змінюючи в рівнянні тільки часовий параметр (t). Способи вирівнювання детально розроблені математичною статистикою. Розраховані за рівнянням і нанесені на графік значення показників дають функціональну криву, яка наочно показує тенденцію руху ряду. Екстраполюючи цю криву, одержують прогноз на майбутнє.

Таким чином, основною умовою достовірного прогнозування є правильний вибір рівняння для опису тенденції. Так, наприклад, ряд проб і випробувань різноманітних кривих показав, що динаміку числа діючих договорів страхування найбільш точно відображає рівняння логістичної функції:

Y (t) 

L

1  ae^bt

де У(t)­ чисельність страхувальників (число діючих договорів страхування); L ­ граничне значення У(t);

а, b ­ параметри (коефіцієнти) рівняння, які обчислюються, виходячи з фактичних значень динамічного ряду за передпрогнозний період;

е ­ основа натурального логарифма, рівна 2,718;

t ­ час, змінна величина, від зміни якій залежать конкретні річні значення прогнозу. Графічно логістичні криві схожі на латинську букву "S" через що їх називають "S­подібні

криві".

Решта показників (наприклад, надходження страхових внесків, страхові виплати), за допомогою яких можна прогнозувати фінансові результати страхових операцій, визначається шляхом виявлення кореляційної залежності, за допомогою побудови рівнянь регресії, що відображають залежність надходжень внесків від зміни кількості договорів страхування і доходів населення (оскільки сума надходжень залежить від числа застрахованих і розміру сплачуваних кожним з них страхових внесків).

Об'єми страхових виплат в прогнозованому періоді можуть бути визначені за рівнянням регресії, що відображає залежність виплат від надходження страхових платежів. Аналогічним чином можна прогнозувати і витрати на ведення страхових операцій. Потім сальдовим методом визначаються фінансові результати.

Спочатку будується так званий точковий прогноз. Він показує ймовірні середні значення обчислюваних показників. Прогноз достовірний, але в межах певних відхилень. Вірогідна величина відхилень обчислюється як величина, пропорційна середньоквадратичному відхиленню з коефіцієнтом пропорційності td, який визначається за розподілом Стьюдента (числові значення коефіцієнта Стьюдента (td) наводяться в спеціальних таблицях).

Щорічні значення інтервального прогнозу можуть бути обчислений за формулою:

Y (t)  Y (t)   (td ),

де δ­ середньоквадратичне відхилення фактичних значень від вирівняних в динамічному

ряді за передпрогнозний період; td ­ коефіцієнт Стьюдента; ^{Y (t)} ­ ймовірне середнє значення. Через зміни загальної економічної ситуації в країні вважається за доцільне розробляти

плаваючі прогнози із зсувом вперед на один, два або три роки. Складання таких прогнозів забезпечує систематичне корегування прогнозних показників, що у свою чергу дає можливість складати реальні плани і корегувати їх.

130

Тема 13. Розвиток інтеграційних процесів в діяльності

БАНКІВ ТА СТРАХОВИХ КОМПАНІЙ

Розвиток загальної економічної інтеграції сприяв виникненню інтеграційних процесів на ринку фінансових послуг. Уже з кінця 80­х років ХХ ст. на фінансових ринках промислово розвинутих країн створилися умови, які сприяли взаємному проникненню банківського і страхового сегментів ринку в таких проявах:

• реформування фінансового сектора і лібералізація державного регулювання відносно сфер діяльності обох фінансових інститутів;

• зростання конкуренції; стрімкий розвиток інформаційних технологій;

• падіння прибутковості спеціалізованих сегментів фінансового ринку. Багатокритеріальна класифікація основних ознак інтеграції цих установ (рис. 12.1).

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТА ВИДИ ІНТЕГРАЦІЇ В ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВ І

СТРАХОВИХ КОМПАНІЙ

Залежно від

Залежно від

За стадією

За формами

За рівнем

території

ініціативи

розвитку

організації

поширення

учасників

взаємовідносин

Глобальна

Розподіл сфер

Вертикальна

(всесвітня)

діяльності

(пряма та

Інституційна

зворотня)

“Bancassurance”

(холдинг,

­ ініціатор

корпорація,

Міжнародна

взаємодії банк

Конкуренція

фінансовий

(міжрегіона

льна,

супермаркет)

Горизонтальна

регіональна)

Кооперація

„Assurfinance” –

Функціональна

ініціатор

(операційна ) –

Локальна

взаємодії

Організація

інтеграція бізнес­

(національна,

страхова

процесів

регіональна,

об’єднань і

компанія

місцева)

взаємна

участь в

активах

Рис. 12.1. Класифікація ознак та видів інтеграції банківської та страхової діяльності

Останні десятиріччя характеризуються розвитком інтеграційних процесів у різних країнах і в масштабах світового господарства в цілому. На сьогодні як практики банківської та страхової справи, так і науковці дійшли до розуміння інтеграції як узагальнюючого процесу пошуку найбільш ефективної організаційно­функціональної та керуючої структури в умовах еволюції фінансових відносин в економіці. Аналіз розвитку інтеграційних процесів діяльності банків та страхових компаній свідчить, що ініціаторами співпраці між ними можуть виступати як банки, так і страхові компанії.

Функціонально­структурна узгодженість взаємодії банків та страхових компаній на ринку фінансових послуг відбувається з урахуванням наступних принципів: структурно­ функціональної диференціації; збалансованості економічних інтересів банків та страхових компаній; оптимізації співвідношення ризику та дохідності; субсидіарності та лібералізації норм регулювання. Іінтеграція банків та страхових компаній ­ це поняття, що має комплексний характер, сутність якого полягає у процесах поступового об’єднання їх діяльності (від спільного продажу послуг до створення спеціалізованих фінансових установ), спрямованих на

131

отримання економічного ефекту, який досягається в результаті взаємодії трудових, матеріальних та фінансових ресурсів.

На підставі результатів аналізу сучасних тенденцій глобалізації фінансових ринків, інструментів, технологій організації та регулювання взаємодії між банками і страховими компаніями встановлено, що основою розвитку інтеграційних процесів є певні економічні умови, які базуються на властивостях загальних і специфічних функцій банків та страховиків

(рис. 12.2).

Загальні функції:

• інвестиційна (посередництво у формуванні інвестиційних ресурсів);

• капіталізація залучених грошових коштів;

• управління ризиками.

Специфічні функції:

­ банків: посередництво в регулюванні грошового обігу за допомогою розрахунково­касових операцій;

• страхових компаній: попереджувальна функція,

компенсаційна функція

Акумуляція

Підвищення

Забезпечення

Перерозподіл

Специфікація

заощаджень

ліквідності

рівноваги

на

і зниження

прав

індивідуальних

ринків

на

ринку

через

фінансових

власності

інвесторів

основі

погодження

ризиків

клієнтів­

портфельного

пропозицій

і

доверителів

управління

попиту

на

(виняткова

активами

фінансові

функція)

ресурси

ФУНКЦІЇ ФІНАНСОВИХ ПОСЕРЕДНИКІВ

Рис. 12.2. Загальні і специфічні функції банків та страхових компаній

В Україні об’єднання страхових компаній та банківських установ як стратегічний напрямок розвитку фінансового ринку має свої передумови:

• намір банків розширити набір своїх послуг;

• нові можливості банків, які виникають в умовах пенсійної реформи і введення другого рівня пенсійного забезпечення – недержавного;

• зростаючі ризики банківських установ, які потребують страхового захисту;

• довірче управління страховими резервами з боку банків;

• зовнішні обставини, пов’язані з відкриттям національних банківських і страхових

ринків для іноземних інвесторів.

Виділять чотири етапи розвитку інтеграційних процесів на банківському та страховому ринках в Україні, визначити особливості кожного.

На першому етапі (1991­1993 рр.) у межах діючого законодавства взаємодія банків та страхових компаній відбувалася тільки за умов участі страховиків у системі захисту від банківських кредитних ризиків. Ініціатором розвитку цих відносин виступали банки, страхові компанії здебільшого використовували таку послугу, як страхування відповідальності позичальника перед банком за виконання зобов’язань за кредитними угодами.

Другий етап (1993­1995 рр.) розвитку взаємодії банків та страхових компаній визначається тим, що діяльність як банків, так і страхових компаній стає більш регламентованою завдяки впровадженню спеціального законодавства. Кінець 1994 року позначився банківською кризою

132

та банкрутством окремих банків, що призвело до кризи на страховому ринку та стало доказом повної фінансової залежності зобов’язань страховиків від банків.

Третій етап (1996­2000 рр.) розвитку банківського та страхового ринків позначився посиленням взаємодії між банками та страховиками, активізацією процесів консолідації та централізації. Указане підтверджується динамікою обсягів сплачених статутних капіталів банків та страхових організацій, збільшенням їх статутних фондів. Необхідно відмітити значне зростання страхових резервів страховиків, яке свідчить про посилення захисту страхової діяльності та більш якісне виконання функції управління ризиками. Слід відзначити, що, якщо на перших двох етапах основною загальною функцією банківських та страхових установ була функція управління кредитними ризиками, то на третьому етапі відбувався розвиток інтеграційних процесів між банками та страховими компаніями на паритетних засадах та було закладене підґрунтя виконання цими установами інвестиційної функції та функції капіталізації.

Домінуюче становище на ринку залучення ресурсів мають банківські установи, так як страхові компанії на сучасному етапі не в змозі запропонувати достатньо надійні і привабливі самостійні продукти для розміщення і капіталізації коштів, особливо довготермінового. Водночас страхові компанії захищають банки від фінансових ризиків, таким чином спільна діяльність банків та страхових компаній створює умови для розвитку функції управління ризиками та приводить до більш ефективного виконання функції капіталізації, яке відбувається за рахунок залучення коштів страховими компаніями і розміщення їх у банках.

Нерівномірність розвитку банківсько­страхового сектора, з одного боку, обмежує можливості ефективного регіонального розвитку, а з іншого, ­ сприяє формуванню необхідних взаємозв’язків між банками та страховими компаніями на міжрегіональному рівні, тобто недостатня розвиненість будь­якого з секторів, що аналізуються, в одному регіоні має компенсуватися співробітництвом з представниками цього сектора з інших регіонів.

Узагальнення існуючих науково­практичних підходів до визначення ступеня розвитку інтеграційних процесів на світовому, регіональних та національних фінансових ринках дозволило визначити особливості взаємодії банків та страхових компаній на кожній із стадій інтеграції: розподілу сфер діяльності, конкуренції, кооперації та об’єднання.

Слід відмітити, що в більшості випадків інтеграція між банками та страховими компаніями до теперішнього часу знаходиться на стадії клієнтських відносин і вони виконують свої класичні функції згідно з суспільним призначенням, тобто на стадії розподілу сфер діяльності. Зазначено, що на першій стадії розвитку взаємодії банків та страхових компаній така співпраця дозволяє значно розширити клієнтську базу і забезпечити отримання її учасникам додаткового доходу. Взаємодія забезпечує порівняльні переваги у формуванні значних обсягів грошових коштів, що суттєво підвищить інвестиційні можливості партнерів і ефективність використання цих коштів.

Динамічний розвиток ринкового середовища та універсалізація організацій призводять до створення конкурентних позицій на сучасному етапі розвитку інтеграційних процесів у банківсько­страховому секторі. Водночас слід відмітити, що конкуренція (ІІ стадія інтеграції) між банками та страховими компаніями на вітчизняному ринку фінансових послуг майже відсутня у зв’язку з жорстким нормативним регулюванням сфер діяльності кожного з посередників.

К кооперація на інституційному рівні в Україні здійснюється за ініціативою банків, які формують умови для розвитку партнерських відносин і здійснюють вкладення у капітал страхових компаній. Аналіз кооперації між банками та страховиками на технологічному (операційному) рівні дозволив дійти висновку, що специфікою цього рівня є необхідність впровадження новітніх банківсько­страхових продуктів, технологій та комплексного обслуговування страховими компаніями банків.

133

Використання комплексного страхування має розвиватися та впроваджуватися у зв’язку з інтеграцією України у міжнародні фінансові організації, що збільшує кількість зовнішніх ризиків, притаманних банківській діяльності. При впровадженні конкретної програми комплексного страхування банку мають бути враховані два фундаментальних підходи: максимально широке покриття майже всіх банківських ризиків та врахування конкретних індивідуальних умов страхування.

Впровадження „Вankers Вlanket Вond” (B.B.B.) (комплексного страхування ризиків банків) в Україні буде передчасним доти, доки не розроблені взаємовигідні схеми покриття банківських ризиків страховими компаніями, де будуть узгоджені ліміти страхування, франшизи та технології супроводження таких ризиків.

Постійна договірна кооперація банків і страхових компаній створює економічні та технічні передумови для їх подальшої інтеграції, тобто до концентрації капіталів шляхом об’єднання і створення різних організаційних форм, здебільшого у вигляді концернів та фінансових супермаркетів, що визначає специфіку четвертої стадії розвитку інтеграційних процесів між банками та страховими компаніями. Процеси створення стратегічних альянсів між банками та страховими компаніями відіграють одну з провідних ролей в економіках розвинутих країн і мають високий потенціал успіху в умовах глобальної конкуренції, оскільки за умови невеликих операційних витрат і менших потребах в інвестиціях можуть швидко досягти стратегічних цілей та ефекту синергії.

1. взаємодія банківського і страхового бізнесу в Україні зумовлена наявністю спільної зацікавленості в розвитку концепції „bancassurance”;

2. страхові компанії у меншій мірі, ніж банки, готові до реалізації цієї концепції;

3. недостатній розвиток комплексного банківського страхування в Україні

пояснюється відсутністю досвіду роботи та необхідних технологій, а також існуючою недовірою банківських установ до страхових компаній.

Результат теоретичного дослідження та аналізу діяльності банків і страхових компаній дозволив запропонувати алгоритм вибору моделі інтеграції, партнера для співпраці, ефективну організаційну форму співпраці. За цим алгоритмом формулюється головна мета інтеграції, відбувається попередня оцінка можливого партнера інтеграції за запропонованим інтегральним показником, а також оцінка власних позицій стосовно відповідного ринку. Інтегральний показник – це вектор, величина якого вказує на ступінь економічного розвитку досліджуваного

об’єкта. Він визначається як ^{M  (X ,Y , Z )} , а довжина вектора:

M (X ,Y ,Z )  X ²  Y ²  Z ² ₍₁₎

Для цілей аналізу були використані індексні показники, оскільки абсолютні значення не характеризують динаміку розвитку об’єкта аналізу (а відповідно і його перспективи). Отже, для банків інтегральний показник було визначено як:

р ізниці між власним капіталом та сплаченим статутним капіталом; Z_ос – темп зростання сформованих страхових резервів.

134

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Література до теоретичного курсу

1. Конституція України. Прийнята 28 червня 1996 року.

2. Асабина С. Н. Зарубежная практика рейтинговой оценки страховых организаций. // Страховое дело. – 2001. ­ № 10. – с. 12­23.

3. Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа. — К. : Знання, 1997. — 216с.

4. Балабанов И. Т. Риск — менеджмент. — М: Финансы и статистика, 1996 — 192с.

5. Бурков В. Н., Сериков В. Н. Модели и методы управления. —К. : 1994.

6. Гварлиани Т. Е., Балакирева В. Ю. Денежные потоки в страховании. ­ М. : "Финансы и статистика", 2004. ­ 333 с.

7. Гвозденко А. А. Основы страхования: Учебник. —­ М. : Финансы и статистика, 1998. — 304с.

8. Гвозденко А. А. Финансово­экономические методы страхования: Учебник. —­ М. : Финансы и статистика, 1998. — 184с.

9. Грищенко Н. Б. Основы страховой деятельности: Учеб. пособие. ­ М: Финансы и статистика, 2004. ­ 352 с.

10. Ермасов СВ., Ермасова Н. Б. Страхование: Учеб. пособие для вузов. ­ М. : ЮНИТИ­ДАНА, 2004. ­ 462 с.

11. Ефимов С. Л. Энциклопедический словарь: Экономика и страхование. — М. : Церих­ПЭЛ, 1996. — 528 с.

12. Ефимов С. Л. Организация управления страховой компанией: теория, практика, зарубежный опыт. — М. : Российский юридический издательский дом, 1995. — 147с.

13. Європейський досвід страхової діяльності і вдосконалення її кадрового забезпечення. Професійні дискусії педагогів і практиків Сходу і Заходу / Матеріали Міжнародної конференції 17­18 жовтня 1996р. — К., 1996. — 136с.

14. Залетов А. Н., Пукала Р., Слюсаренко О. А. и др. Страховые рынки Восточной Европы и СНГ: Справочное пособие. ­ М. : 2004 ­ 623 с.

15. Заруба О. Д. Страхова справа. Підручник. — К. : Знання, 1998. — 321 с.

16. Кириллова Н. Финансовая устойчивость и несостоятельность страховых компаний // Страховое дело, 2001. ­ № 5. – с. 17­21.

17. Клапків М. Кредитно­страховий альянс. —Тернопіль: Збруч, 1995. — 135с.

18. Климова М. А. Страхование: Учеб. пособие. ­ М. : Издательство РИОР, 2004. ­ 137 с.

19. Компаніченко О. С. Перестрахування у системі страхових послуг \\ Фінанси України, 2003. ­ №4. ­ с. 130­138.

20. Крейсберг М. М. США: Системный подход в управлении (практика промышленных корпораций). —М. : Наука, 1974. —216с.

21. Крутик А. Б., Никитина Т. В. Организация страхового дела: Учебное пособие. – Спб. : Изд. Дом “Бизнес­пресса”, 1999. – 304 с.

22. Манэс А. Основы страхового дела. — М. : Анкил. — 1992. — 114 с.

23. Нэлмэн У. Роль страхования в управлении рисками банков // Финансовые услуги.

— 1997. — № 2. — С. 41­44.

24. Островерха Р. Е. Реальність страхового захисту // Фінанси України, 2003. ­ № 6. ­ с. 132­138.

25. Перестрахування: становлення та шляхи розвитку в Україні: Автореф. дис... канд.

135

екон. наук: 08.04.01 / Т. В. Татаріна / Київ. нац. екон. ун­т. — К., 2003. — 20 с. — укp.

26. Рудницкий В. В. Экономика и организация страхового дела. — СП6., 1993. — 135с.

26. Рудницкий В. В., Федорова Т. А. Основы страховой деятельности. — СПб. : Изд­во ун­та экономики финансов. — 1992. — 77 с.

27. Рыбкин И. В. Страхование: максимальные продажи. ­ СПб. : "Питер", 2004. ­ 224 с.

26. Самойловський А. Л. Моделі державного регулювання страхової діяльності: досвід західноєвропейських країн // Національна безпека і оборона. ­ 2000. ­ № 4. ­ С. 40­ 42.

26. Скамай Л. Г., Мазурина Т. Ю. Страховое дело: Учеб. пособие. ­ М. : ИНФРА­М, 2004. ­ 256 с. ­ (Высшее образование).

27. Соловьев А. К. Экономика пенсионного страхования: Учеб. пособие для вузов. ­ М. : ЮНИТИ­ДАНА, 2004. ­ 335 с.

28. Страховое дело: Учебник / Под ред. Л. Й. Рейтмана. — М. : Банковский и биржевой научно­консультационный центр. — 1992. — 530 с.

29. Страховой портфель: Кн. предпринимателя. Кн. страховщика, Кн. страхового менеджера / От. ред. Ю. Б. Рубни, В. Й. Солдаткин — М. : СОМИНТЭК, 1994. — 628с.

26. Страхування: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. С. С. Осадець. — К. : КНЕУ, 1998. — 528с.

27. Сушко Р. В., Ретинський А. А. Оцінка результатів діяльності страхових компаній // Фінанси України, 2002. ­ №6. ­ с. 127­132.

28. Татаріна Т. В. Перестрахування в розвитку міжнародного співробітництва // Фінанси України, 2001. ­ № 11. ­ с. 127­130.

29. Финансово­правовое регулирование страховой деятельности в современной России: Учебное пособие / В. А. Прокошин, Н. Н. Косаренко. ­ М. : Флинта: Национальный институт бизнеса, 2004. ­ 208 с.

26. Цыганов А. А., Васильев Е. И. Современные механизмы регулирования рынка страховых услуг. ­ М. : РАГС при Президенте РФ, 2004

27. Шахов В. В. Введение в страхование: экономический аспект. — М. : Финансы и статистика, 1992. — 192 с.

28. Шахов В. В. Страхование. — М. : ЮНИТИ. — Страховой полис, 1997. — 311 с.

26. Щиборщ К. В., П. В. Логинов. Основные принципы организации процесса слияний и поглощения страховых компаний // Финансы, 1999. ­ №3. – с. 33­36.

27. Янов В. Цели и принципы регулирования инвестиционной деятельности страховых компаний // Страховое дело, 2001. ­ №5 – с. 13­16.

2. Література до практичних занять

1. Цивільний кодекс України // Голос України. — 1998. — 17 червня.

2. Закон України “Про страхування” // Урядовий кур'єр. — 1996. — 18 квітня. із змінами, внесеними згідно із Законами: № 306/97­ВР від 4.06.97; № 589/97­ВР від 3.12.97.

3. Бабко Т. Формирование понятийного аппарата в страховании. К вопросу оценки финансового состояния страховой компании//Финансовые услуги. ­1999. ­№1­2. ­С. 16­17.

4. Балабанов И. Т. Риск­менеджмент. ­ М Финансы и статистика 1996­192с.

5. Бондарев Б. В. Математические модели в страховании. – Донецк: АПЕКС, 2002. –

136

115. с.

6. Бридун Є. В. Моделювання страхового механізму компенсації еколого­ економічних збитків. – Х. : Вид­во "Форт", 2004 р. – 256 с.

7. Бридун Є. В. Страхова справа. Посібник для розв'язування задач. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2000. – 110 с.

8. Воблый К. Т. Основы экономии страхования. — М. : Анкил, 1995. — 228с.

6. Дубровина Т. А, Сухов В. А, Шеремет А. Д. Аудиторская деятельность в страховании: Учебн. пособие / Под ред. А. Д. Шеремета. ­ М. : ИНФРА­М, 1997.

7. Едаков А. Элементарная математическая модель для прогнозирования результатов страховой компании // Страховое дело, 2001. ­ № 1. – с. 56­58.

8. Ефимов С. Л. Деловая практика страхового агента й брокера: Учеб. пособие. — М., 1996. — 416с.

9. Журавлев Ю. М., Секерж Й. Г. Страхование и перестрахование (Теория и практика). — М. : Анкил, 1993. — 115с.

10. Клоченко Л. Н., Юлдашев Р. Т. Руководство по организации страховой компании: опыт зарубежного страхования. ­ М. : АНКИЛ. 1997.

11. Корнилов И. Л. Основы страховой математики: Учеб. пособие для вузов. ­ М. : ЮНИТИ­ДАНА, 2004. ­ 400 с.

12. Крутик А. Б., Никитина Т. В. Организация страхового дела: Учеб. пособие. – СПб. : Изд. дом "Бизнес­пресса", 1999. – 304 с.

13. Лігоненко Л. Платоспроможність як стратегічна мета діяльності підприємства та методика її дослідження // Вісник КДТЕУ­1999. ­№1. ­С. 74.

14. Орланюк­Малицкая Л. А. Платежеспособность страховой организации. ­ М. : АНКИЛ, 1994. ­152 с.

15. Орланюк­Малицкая Л. А. Проблемы финансовой устойчивости страховых организаций: ­ М., 1995. ­ 407 с.

16. Плешков А. П., Орлова И. В. Очерки зарубежного страхования. — М. : Анкил, 1997. — 200 с.

17. Роик В. Д. Профессиональный риск: оценка и управление. ­ М. : "Анкил", 2004. ­

224. с.

6. Словарь страховых терминов / Под ред. Є. В. Коломина, В. В. Шахова. — М. : Финансы и статистика, 1991. — 336 с.

7. Сухов В. А. Государственное регулирование финансовой устойчивости страховщиков. М: Анкил, 1992 ­103с.

8. Финансовое управление фирмой / В. И. Терехин. С. В. Моисеев. Д. В. Терехин. С. Н. Цыганков / Под ред. В. И. Терехина. ­ М. : Экономика. 1998.

9. Финансовый менеджмент: теория и практика: Учебник / Под ред. Е. С. Стояновой. ­ М. : Перспектива, 1996.

10. Фурман В. М. Страховий ринок України: стан, проблеми розвитку та шляхи їх розв'язання // Фінанси України, 2004. ­ №12. ­ с. 131­140.

11. Хемптон Д. Д. Финансовое управление в страховых компаниях ­ М. Анкил, 1995. ­ с. 263

12. Шаплыко Д. Модель и задачи оценки параметров прогнозного страхового портфеля // Страховое дело. – 2000. ­ №4. – с. 29­38

13. Шевчук О. О. Стохастичне моделювання процесу надходження страхових премій // Актуальні проблеми економіки, 2005. ­ № 3 (45). ­ с. 132­143.

137

Додаток А

ВИТЯГ ІЗ ЗАКОНУ УКРАЇНИ "ПРО СТРАХУВАННЯ"

Розділ III

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ СТРАХОВИКІВ

Стаття 30. Умови забезпечення платоспроможності страховиків

Страховики зобов'язані дотримуватися таких умов забезпечення платоспроможності:

Мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя, - 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України.

До гарантійного фонду страховика належить додатковий та резервний капітал, а також сума нерозподіленого прибутку.

Страховики за рахунок нерозподіленого прибутку можуть створювати вільні резерви.

Вільні резерви - це частка власних коштів страховика, яка резервується з метою забезпечення платоспроможності страховика відповідно до прийнятої методики здійснення страхової діяльності.

Для забезпечення виконання страховиками зобов'язань щодо окремих видів обов'язкового страхування страховики можуть утворювати централізовані страхові резервні фонди та органи, які здійснюють управління цими фондами. Положення про ці фонди затверджується Уповноваженим органом.

Джерелами утворення централізованих страхових резервних фондів можуть бути відрахування від надходжень страхових платежів, внески власних коштів страховика, а також доходи від розміщення коштів централізованих страхових резервних фондів.

Страховики відповідно до обсягів страхової діяльності зобов'язані підтримувати належний рівень фактичного запасу платоспроможності (нетто-активів).

Фактичний запас платоспроможності (нетто-активи) страховика визначається вирахуванням із вартості майна (загальної суми активів) страховика суми нематеріальних активів і загальної суми

138

зобов'язань, у тому числі страхових. Страхові зобов'язання приймаються рівними обсягам страхових резервів, які страховик зобов'язаний формувати у порядку, передбаченому цим Законом.

На будь-яку дату фактичний запас платоспроможності страховика повинен перевищувати розрахунковий нормативний запас платоспроможності.

Нормативний запас платоспроможності страховика, який здійснює види страхування інші, ніж страхування життя, на будь-яку дату дорівнює більшій з визначених величин, а саме:

перша - підраховується шляхом множення суми страхових премій за попередні 12 місяців на 0,18 (останній місяць буде складатися із кількості днів на дату розрахунку). При цьому сума страхових премій зменшується на 50 відсотків страхових премій, належних перестраховикам;

друга - підраховується шляхом множення суми страхових виплат за попередні 12 місяців на 0,26 (останній місяць буде складатися із кількості днів на дату розрахунку). При цьому сума страхових виплат зменшується на 50 відсотків виплат, що компенсуються перестраховиками згідно з укладеними договорами перестрахування.

Нормативний запас платоспроможності страховика, який здійснює страхування життя, на будь-яку дату дорівнює величині, яка визначається шляхом множення загальної величини резерву довгострокових зобов'язань (математичного резерву) на 0,05.

Загальна величина резерву довгострокових зобов'язань (математичного резерву) дорівнює сумі резервів довгострокових зобов'язань (математичних резервів), які визначаються на будь-яку дату окремо по кожному договору страхування життя.

Якщо страхова сума за окремим об'єктом страхування перевищує 10 відсотків суми сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів, страховик зобов'язаний укласти договір перестрахування.

Страховики, які прийняли на себе страхові зобов'язання в обсягах, що перевищують можливість їх виконання за рахунок власних активів, повинні перестрахувати ризик виконання зазначених зобов'язань у перестраховиків резидентів або нерезидентів.

Для забезпечення страхових зобов'язань із страхування життя і медичного страхування страховики формують окремі резерви за рахунок надходження страхових платежів і доходів від інвестування коштів сформованих резервів по цих видах страхування.

Кабінет Міністрів України може змінювати порядок визначення фактичного та нормативного запасу платоспроможності і структури гарантійного фонду.

Стаття 31. Страхові резерви

139

відшкодування залежно від видів страхування (перестрахування).

Страховики зобов'язані формувати і вести облік страхових резервів у порядку та обсягах, встановлених цим Законом, станом на кожен день. ( Статтю 31 доповнено частиною згідно із Законом

N 1961-IV ( 1961-15 ) від 01.07.2004 )

Установити, що страховики, які мають право укладати договори

Страхові резерви в обсягах, що не перевищують технічних резервів, а для страхових компаній із страхування життя - математичних резервів, утворюються у тих валютах, в яких несуть відповідальність за своїми страховими зобов'язаннями.

Страхові резерви поділяються на технічні резерви і резерви із страхування життя (математичні резерви).

Формування резервів із страхування життя, медичного страхування і обов'язкових видів страхування здійснюється окремо від інших видів страхування.

Страховики зобов'язані вести облік договорів страхування і вимог (заяв) страхувальників щодо виплати страхової суми або страхового відшкодування за формою, яка забезпечить отримання інформації, необхідної для врахування при формуванні страхових резервів. Уповноважений орган може встановити порядок та форму ведення обліку договорів страхування і вимог (заяв) страхувальників щодо виплати страхової суми або страхового відшкодування.

Страховики зобов'язані формувати і вести облік таких технічних резервів за видами страхування (крім страхування життя):

незароблених премій (резерви премій), що включають частки від сум надходжень страхових платежів (страхових внесків, страхових премій), що відповідають страховим ризикам, які не минули на звітну дату;

збитків, що включають зарезервовані несплачені страхові суми та страхові відшкодування за відомими вимогами страхувальників, з яких не прийнято рішення щодо виплати або відмови у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування.

Величина резервів незароблених премій на будь-яку звітну дату встановлюється залежно від часток надходжень сум страхових платежів (страхових премій, страхових внесків), які не можуть бути меншими 80 відсотків загальної суми надходжень страхових платежів (страхових премій, страхових внесків), з відповідних видів страхування у кожному місяці з попередніх дев'яти місяців (розрахунковий період) і обчислюється в такому порядку:

140

частки надходжень сум страхових платежів (страхових премій, страхових внесків) за перші три місяці розрахункового періоду множаться на одну четверту;

частки надходжень сум страхових платежів (страхових премій, страхових внесків) за наступні три місяці розрахункового періоду множаться на одну другу;

частки надходжень сум страхових платежів (страхових премій, страхових внесків) за останні три місяці розрахункового періоду множаться на три четвертих;

одержані добутки додаються.

У цьому разі останній місяць розрахункового періоду буде складатися із кількості днів на дату розрахунку.

Страховики можуть прийняти рішення про запровадження з початку календарного року згідно з встановленою Уповноваженим органом методикою формування і ведення обліку таких технічних резервів за видами страхування, іншими ніж страхування життя:

резерв незароблених премій;

резерв заявлених, але не виплачених збитків;

резерв збитків, які виникли, але не заявлені;

резерв катастроф;

резерв коливань збитковості.

технічних резервів за видами страхування, іншими ніж страхування

Кошти резервів із страхування життя не є власністю страховика і мають бути відокремлені від його іншого майна. Страховик зобов'язаний обліковувати кошти резервів із страхування життя на окремому балансі і вести їх окремий облік.

• підлягають передачі іншому страховику за згодою страхувальника

та застрахованої особи або підлягають передачі застрахованій особі.

Окремий перелік резервів по медичному страхуванню, а також

141

порядок їх формування та обліку може визначатися відповідними нормативно-правовими актами.

Страховики зобов'язані створювати і вести облік таких резервів із страхування життя:

довгострокових зобов'язань (математичні резерви);

належних виплат страхових сум.

Величина резервів довгострокових зобов'язань (математичних резервів) обчислюється актуарно окремо по кожному договору згідно з методикою формування резервів із страхування життя з урахуванням темпів зростання інфляції. Методика формування резервів із страхування життя, обсяги страхових зобов'язань залежно від видів договорів страхування життя, а також мінімальні строки дії договорів страхування життя встановлюються Уповноваженим органом.

Кабінет Міністрів України може змінювати перелік страхових резервів та порядок їх розрахунків.

Кошти страхових резервів повинні розміщуватися з урахуванням безпечності, прибутковості, ліквідності, диверсифікованості та мають бути представлені активами таких категорій:

грошові кошти на поточному рахунку; ( Абзац другий частини статті 31 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2921-III ( 2921-14 ) від 10.01.2002 )

банківські вклади (депозити);

валютні вкладення згідно з валютою страхування;

нерухоме майно;

акції, облігації, іпотечні сертифікати; ( Абзац шостий частини статті 31 із змінами, внесеними згідно із Законом N 980-IV ( 980-15 ) від 19.06.2003 )

цінні папери, що емітуються державою;

права вимоги до перестраховиків;

інвестиції в економіку України за напрямами, визначеними Кабінетом Міністрів України;

банківські метали;

кредити страхувальникам-громадянам, що уклали договори страхування життя, в межах викупної суми на момент видачі кредиту та під заставу викупної суми. У цьому разі кредит не може бути видано раніше, ніж через один рік після набрання чинності договором страхування, та на строк, який перевищує період, що залишився до закінчення дії договору страхування;

готівка в касі в обсягах лімітів залишків каси, встановлених Національним банком України.

142

Кошти резервів із страхування життя можуть використовуватися для довгострокового кредитування житлового будівництва, у тому числі індивідуальних забудовників, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Страховикам забороняється здійснення інших видів кредитної діяльності.

Кредитний рейтинг банківської установи, в якій розміщені кошти страхових резервів, повинен відповідати інвестиційному рівню

Кредитний рейтинг цінних паперів, емітованих в Україні, в які розміщені кошти страхових резервів, повинен відповідати інвестиційному рівню за національною шкалою, визначеною законодавством України. ( Статтю 31 доповнено частиною згідно із Законом N 3201-IV ( 3201-15 ) від 15.12.2005 )

Стаття 32. Фонди страхових гарантій

З метою додаткового забезпечення страхових зобов'язань страховики можуть на підставі договору створити Фонд страхових гарантій, який є юридичною особою. Державна реєстрація Фонду здійснюється в порядку, передбаченому для державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Орган, що здійснює реєстрацію Фонду, в десятиденний строк з дня реєстрації повідомляє про це Уповноважений орган.

Джерелами утворення Фонду страхових гарантій є добровільні відрахування від страхових платежів, а також доходи від розміщення цих коштів. Розмір відрахувань до Фонду страхових гарантій і порядок використання коштів цього Фонду встановлюються страховиками, які беруть в ньому участь.

Кабінет Міністрів України може приймати рішення про створення фондів страхових гарантій за напрямами страхування.

Стаття 33. Особливості ведення бухгалтерського обліку та звітності страховиків

Страховики зобов'язані щоквартально подавати Уповноваженому органу фінансову звітність та інші звітні дані за формою, встановленою Уповноваженим органом, затверджені власником (уповноваженим ним органом) страховика, а також давати на запити Уповноваженого органу необхідні пояснення щодо звітних даних.

Стаття 34. Публікація страховиками річних балансів

Страховики публікують свій річний баланс за формою і в порядку, встановленими Уповноваженим органом.

Достовірність та повнота річного балансу і звітності страховиків повинна бути підтверджена аудитором (аудиторською

фірмою).

143

ІНСТРУКЦІЯ ЩОДО ЗАПОВНЕННЯ

ФОРМИ ДЕРЖАВНОЇ СТАТИСТИЧНОЇ ЗВІТНОСТІ № 1-СТ

"ЗВІТ ПРО ФІНАНСОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ СТРАХОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ"

• юридичними особами.

  2. Заповнення форми проводиться за відповідний звітний період, на дискретній основі (за І квартал, за II квартал, за III квартал, за IV квартал та за рік) на підставі даних первинного бухгалтерського обліку та звітності. Дані наводяться у тисячах гривень (без десяткового знака).

фінансового звіту, тобто вказуються доходи, видатки, перевищення доходів над видатками (+) або видатків над доходами (–).

4.1. Доходи страхової організації (рядок 0100) складаються з доходів від її прямої діяльності, тобто надходжень від страхових платежів (рядок 0200), надходжень страхових платежів від перестраховування (рядок 0300), частки від страхових сум та страхового відшкодування, сплаченої перестраховиками (рядок 0400), різниці між резервами незароблених

централізованих страхових резервних фондів та технічних резервів, інших, ніж резерв незароблених премій (рядок 0700), вільного рядка 0800 та інших доходів (рядок 0900), що включають доходи від непрямої діяльності організації (ряд. 0100 = 0200 + 0300 + 0400 + 0500 – 0600 + 0700 + 0800 + 0900).

Обсяг надходжень страхових платежів (рядок 0200) дорівнює сумі рядків 0210­0290, куди входять такі їх види, як:

добровільне особисте страхування (без страхування життя) (рядок 0210), з них від населення (рядок 0211), що включає пенсійне, від нещасних випадків, медичне;

добровільне особисте страхування життя (рядок 0220), з них від населення (рядок 0221); добровільне майнове страхування (рядок 0230), з них від населення (рядок 0231), що

включає страхування всіх засобів транспорту, вантажів, фінансових ризиків, усіх інших видів майна;

добровільне страхування відповідальності (рядок 0240), з них від населення (рядок 0241);

депутатів, суддів, службових осіб державних податкових інспекцій, працівників пожежної та лісової охорони, спортсменів, донорів крові, медпрацівників на випадок інфікування вірусом СНІД, працівників ветеринарної медицини, членів екіпажу та авіаційного персоналу і т. ін.;

обов'язкове майнове страхування (рядок 0260), з них від населення (рядок 0261), що включає страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень у державних сільськогосподарських підприємствах;

страхування авіаційних суден; обов'язкове страхування відповідальності (рядок 0270), з них від населення (рядок

0271), що включає страхування відповідальності повітряного перевізника і виконавця повітряних робіт щодо відшкодування збитків, заподіяних пасажирам, пошті, багажу, вантажу; страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за збитки, які можуть бути завдані ним при виконанні авіаційних робіт; страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів; страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту; страхування цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за шкоду,

144

заподіяну довкіллю, здоров'ю людей, за угодою про розподіл продукції, якщо інше не передбачено такою угодою.

Вільні рядки 0280 та 0290 передбачені для запису інших видів страхування, що можуть виникати в процесі змін чинного законодавства.

Рядок 0300 включає надходження страхових платежів за договорами перестраховування (страхова організація виступає як перестраховик).

Частка страхових сум і страхових відшкодувань, сплачена перестраховиками у звітному періоді за договорами перестраховування, відображається у рядку 0400 (страхова організація виступає як цедент).

У рядку 0500 наводяться резерви незароблених премій за станом на початок звітного періоду, що сформовані відповідно до встановленого порядку, за винятком суми часток перестраховиків у резервах незароблених премій.

Рядок 0600 відображає суму резервів незароблених премій за станом на кінець звітного періоду, за винятком суми часток перестраховиків у резервах незароблених премій.

Рядок 0700 відображає повернуті суми із резервів, інших, ніж резерви незароблених премій. Це суми, повернуті з централізованих страхових резервних фондів та резервів збитків.

Вільний рядок 0800 передбачений для запису не перелічених вище видів прямих доходів (безпосередньо від страхової діяльності), які можуть виникнути в процесі функціонування страхових організацій.

Інші доходи (рядок 0900), з них від інвестування та розміщення тимчасово вільних коштів (рядок 0910), уключають такі, що безпосередньо не пов'язані зі страховою діяльністю, зокрема від цінних паперів та часткової участі у спільних підприємствах; прибуток від реалізації і ліквідації основних фондів; доходи від здачі окремого майна в оренду; від курсових різниць валютних рахунків та операцій в іноземній валюті; прибутки минулих років, що виявлені у звітному періоді; доходи від надходження боргів, раніше списаних як безнадійні; пеня, неустойки та інші види санкцій за порушення господарських договорів, що визнані боржником або щодо яких одержано рішення про вилучення.

У рядку 1000 із загального обсягу доходів проставляються надходження страхових

сум та страхових відшкодувань, сплачених за договорами перестраховування (рядок 1400), відрахувань у страхові резерви, інші, ніж резерв незароблених премій (рядок 1500), витрат на проведення страхування (рядок 1600) та видатків на непряму діяльність, тобто дивідендів та процентів, виплачених за цінними паперами (рядок 1800), інших видатків (рядок 1900). Також до видатків страхової організації належать платежі до бюджетів усіх рівнів (рядок 1700).

Зважаючи на вищевикладене, ряд. 1100 = 1200 + 1300 + 1400 + 1500 + 1600 + 1700 + 1800 + 1900.

Обсяг виплат страхових сум і страхових відшкодувань (рядок 1200) дорівнює сумі рядків 1210­1270, що включають такі види виплат, як:

на добровільне особисте страхування (без страхування життя) (рядок 1210); з них населенню (рядок 1211);

на добровільне особисте страхування життя (рядок 1220); з них населенню (рядок 1221); на добровільне майнове страхування (рядок 1230); з них населенню (рядок 1231); на добровільне страхування відповідальності (рядок 1240); з них населенню (рядок 1241); на обов'язкове особисте страхування (рядок 1250); з них населенню (рядок 1251).

Вільні рядки 1260 та 1270 передбачені для запису страхових виплат на інші види страхування, що можуть виникати в процесі змін чинного законодавства.

Рядок 1300 включає частку страхових сум, сплачених перестраховикам (страхова організація виступає цедентом).

У рядку 1400 наведені страхові суми та страхові відшкодування, сплачені за договорами перестраховування.

145

У рядку 1500 відображаються відрахування у страхові резерви, інші, ніж резерв незароблених премій, тобто в централізовані резервні фонди та в резерви збитків.

Витрати на проведення страхування (рядок 1600) включають суму витрат страховика на ведення справи та інших витрат, що відносяться на собівартість страхової діяльності, у тому числі витрати на оплату праці (рядок 1610).

Платежі до бюджетів усіх рівнів (рядок 1700) складаються з обсягів внесків до бюджетів

відшкодування, передані страховою компанією нерезидентам України.

4.3. Рядок 2100 розраховується як різниця між доходами та видатками (рядок 0100 – рядок 1100) і може бути як позитивним (зі знаком плюс), так і негативним (зі знаком мінус).

5. Терміни подання звітності для страхових організацій до органів статистики за місцезнаходженням за формою № 1­СТ указані на бланку. Статистичні органи Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя подають на адресу ГМУС у м. Києві звітність за цією формою у терміни, передбачені Планом державних статистичних спостережень.

146

Стаття 156. Особливості оподаткування страховика (коментар)

156.1. Об’єктом оподаткування від діяльності страховика є прибуток від провадження його діяльності.

1. До доходiв страховика, крiм доходiв, передбачених статтями 135, 136 цього Кодексу, якi визначаються з урахуванням особливостей, передбачених даною статтею, належать також доходи вiд страхової дiяльностi.

Для цiлей оподаткування пiд доходом вiд страхової дiяльностi розумiється сума доходiв страховика, нарахована протягом звiтного перiоду, у тому числi (але не виключно) у виглядi:

страхових платежiв, страхових внескiв, страхових премiй, нарахованих страховиком за договорами страхування, спiвстрахування i перестрахування ризикiв на територiї України або за її межами протягом звiтного перiоду, зменшених з урахуванням вимог цього пiдпункту на суму страхових платежiв, страхових внескiв, страхових премiй, нарахованих страховиком за договорами перестрахування. При цьому страховi платежi, 420 страховi внески, страховi премiї за договорами спiвстрахування включаються до складу доходiв страховика (спiвстраховика) тiльки в розмiрi його частки страхової премiї, передбаченої договором спiвстрахування;

суми зменшення розміру страхових резервів у порівнянні зі сформованими на кінець попереднього звітного періоду з урахуванням зміни частки перестраховиків у страхових резервах, сформованих відповідно до законодавства;

iнвестицiйного доходу, отриманого страховиком вiд розмiщення коштiв резервiв страхування життя; доходи у вигляді курсових різниць, отриманих від перерахунку страхових резервів, утворених за договорами

страхування, та активів, якими представлені страхові резерви за такими договорами, у випадках, якщо такі страхові резерви та/або активи утворені в іноземній валюті;

суми винагород, належних страховику за укладеними договорами страхування, спiвстрахування, перестрахування;

частки вiд страхових внескiв, страхових премiй та страхових виплат, нарахованих перестраховиками за договорами перестрахування;

доходів від реалізації права регресної вимоги страховика до страхувальника або іншої особи, відповідальної за заподіяні збитки;

нарахованих вiдсотків на депонованi премiї за ризиками, прийнятими в перестрахуванні;

суми санкцiй за невиконання умов договору страхування, визначеної боржником добровiльно або за рiшенням суду;

суми винагород, нарахованих страховиком за надання послуг сюрвейєра, аварiйного комісара та аджастера, страхового брокера та агента;

суми повернення частки страхових платежів (внесків, премій) за договорами перестрахування у випадку їх дострокового припинення;

винагород та тантьєм (форма винагороди страховика з боку перестраховика) за договорами перестрахування;

винагороди за надання послуг страхового агента, брокера; iнших доходів, отриманих страховиком.

У цілях цієї статті під терміном “сюрвейєр” слід розуміти фізичну або юридичну особу, яка здійснює обстеження об’єкту перед прийняттям його на страхування та після настання страхового випадку, а також з’ясовує причини страхової події.

Під терміном “аварійний комісар” розуміється фізична або юридична особа, яка з’ясовує причини настання страхового випадку, визначає розмір збитків і відповідає кваліфікаційним вимогам, передбаченим законодавством.

Під терміном “аджастер” розуміється фізична або юридична особа, що бере участь у вирішенні питань з урегулювання заявлених претензій страхувальника у зв’язку із настанням страхового випадку, а також здійснює оцінку збитку після страхового випадку та визначає суму страхового відшкодування, що підлягає виплаті, виходячи із зобов’язань страховика.

2. До витрат страховика, крiм витрат, передбачених статтями 138, 139 цього Кодексу, належать також витрати, нараховані при здiйсненнi страхової дiяльностi, передбаченi цим пунктом.

До витрат страховика в цiлях даного пункту вiдносяться такi витрати_________, нараховані при здiйсненнi страхової дiяльностi, у тому числi (але не виключно):

у виглядi суми збільшення розміру страхових резервів у порівнянні зі сформованими на кінець попереднього звітного періоду з урахуванням зміни частки перестраховиків у страхових резервах, сформованих відповідно до законодавства;

нараховані суми страхових виплат (страхових вiдшкодувань) за страховими випадками, настання яких пiдтверджено вiдповiдними документами в порядку, встановленому чинним законодавством, за договорами страхування, спiвстрахування та перестрахування. В цiлях 422 даного пiдпункту до страхових виплат належать виплати ануїтетiв, пенсiй, рент та iншi виплати, передбаченi умовами договору страхування;

аквізиційні витрати;

витрати на оплату працi та внески на соцiальнi заходи в частинi проведеної працiвниками роботи з виконання (супроводження) договорiв страхування та перестрахування, оцiнки ризику та збиткiв, завданих об’єктам страхування, розроблення умов, правил страхування та проведення актуарних розрахункiв;

витрати на винагороди страховому агенту, страховому та перестраховому брокеру та iншим страховикам за наданi послуги з виконання (супроводження) договорiв страхування та перестрахування;

суми винагороди та тантьєми за договорами перестрахування, спiвстрахування;

147

нарахованi вiдсотки на депонованi премiї за ризиками, переданими на перестрахування;

повернення частини страхової премiї (платежу), а також викупних сум за договорами страхування, спiвстрахування, перестрахування у випадках, передбачених законодавством та/або умовами договору;

витрати у вигляді курсових різниць, отриманих від перерахунку страхових резервів, утворених за договорами страхування та активів, якими представлені страхові резерви за такими договорами, у випадках, якщо такі страхові резерви та/або активи утворені в іноземній валюті;

витрати на оплату за видачу лiцензiй на ведення страхової дiяльностi;

витрати на оплату послуг фiзичним та юридичним особам за наданi послуги, пов’язанi зi страховою дiяльнiстю, у тому числi:

витрати на оформлення та надання довiдок, висновкiв, статистичних даних лiкувально­профiлактичних закладiв, органiв Міністерства внутрішніх справ України, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів тощо;

оплату послуг асистансу; 423 витрати на оплату послуг, пов’язаних із розробленням умов, правил страхування; послуги актуарiїв;

медичне обслуговування при укладеннi договору страхування життя, здоров’я, якщо оплата такого медичного обстеження вiдповiдно до договору страхування здiйснюється страховиком;

детективнi послуги юридичних та фiзичних осiб, якi мають вiдповiднi дозволи на здiйснення такої дiяльностi, пов’язанi з встановленням обґрунтування страхових виплат;

витрати на виготовлення страхових свiдоцтв (полiсiв), бланкiв суворої звiтностi, квитанцiй та iншої подiбної страхової документацiї;

послуги спецiалiстiв (у тому числi експертiв, сюрвейєрiв, експертних установ, аджастерів, аварiйних комiсарiв, юристів), яких залучають для оцiнки ризику, визначення страхової вартостi майна та розмiру страхової виплати, оцінки наслiдкiв страхових випадкiв, урегулювання страхових випадкiв;

витрати на оплату послуг органiзацiй та установ за тендерну документацiю, якщо такий тендер вiдкритий для вибору страховика;

витрати на проведення передпродажних та рекламних заходiв стосовно послуг у сферi страхування, що надаються страховиком;

iншi витрати, пов’язанi зi страховою дiяльнiстю.

3. Для цiлей цiєї статтi страхові резерви розраховуються згiдно з методикою формування резервiв iз страхування життя та правилами формування, облiку та розмiщення страхових резервiв за видами страхування iншими, нiж страхування життя, визначеними спецiально уповноваженим органом виконавчої влади у сферi регулювання ринкiв фiнансових послуг.

156.2. Особливості визначення прибутку страховика, що здійснює страхування життя.

424 156.2.1. Об’єктом оподаткування від провадження страхової діяльності зі страхування життя є: прибуток від страхової діяльності з довгострокового страхування життя та пенсійного страхування в межах

недержавного пенсійного забезпечення є прибуток від страхової діяльності, визначений відповідно до цієї статті та

• урахуванням вимог, встановлених пунктом 156.1 цієї статті та підпунктом 153.1.7 пункту 153.1 статті 153, який оподатковується за ставкою, встановленою в пункті 151.2 статті 151 цього Кодексу, в разі виконання вимог до укладення таких договорів, визначених підпунктом 14.1.52 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу.

Витрати від провадження страхової діяльності з довгострокового страхування життя та пенсійного страхування в межах недержавного пенсійного забезпечення, крім прямих витрат, включають суми витрат страховика, який здійснює страхування життя розподілених пропорційно до питомої ваги доходу від довгострокового страхування життя, пенсійного страхування в межах недержавного пенсійного забезпечення та інших договорів страхування життя;

інвестиційний дохід, отриманий від розміщення коштів за договорами довгострокового страхування життя та пенсійного страхування в межах недержавного пенсійного забезпечення.

2. Якщо договір довгострокового страхування життя чи з недержавного пенсійного забезпечення протягом перших п’яти років його дії розривається з будь­яких причин, крім випадку, передбаченого абзацом третім цього підпункту, до закінчення мінімального строку його дії або до настання відповідного страхового випадку, встановлених цим Кодексом та іншим законодавством, в результаті чого відбувається часткова страхова виплата, виплата викупної суми чи повне припинення зобов’язань страховика за таким договором перед таким платником податку або порушуються інші вимоги, встановлені цим Кодексом до таких договорів, то платник податку, який збільшив витрати згідно з нормами пункту 142.2 425 статті 142 цього Кодексу, зобов’язаний включити до складу своїх доходів за відповідний звітний період суму таких попередньо сплачених платежів, внесків, премій із нарахуванням пені в розмірі 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, що діяла на день виникнення у страхувальника податкового зобов’язання з податку, що виникає внаслідок такого збільшення доходів, обчислених з урахуванням суми такого податкового зобов’язання, що розраховується з початку податкового періоду, що настає за періодом, у якому такий платник податку вперше збільшив витрати на суму таких страхових платежів у межах такого договору, до дня подання податкової декларації за наслідками податкового періоду, на який припадає факт такого дострокового розірвання або порушення таких інших вимог. При цьому викупна сума або її частина, яка повертається платнику податку страховиком, не включається до складу доходів такого платника податку.

148

Штрафні санкції за заниження об’єкта оподаткування у випадках, визначених цим підпунктом, як до страховика, так і до платника податку не застосовуються.

Довгостроковий договір страхування життя, в якому страхувальником є роботодавець, може передбачати: зміну страхувальника (роботодавця) на нового страхувальника, яким може бути або новий роботодавець,

або застрахована особа, у разі звільнення застрахованої особи; зміну страховика на нового страховика.

При цьому така зміна страхувальника (страховика) повинна підтверджуватися тристоронньою угодою між страхувальником (страховиком), новим страхувальником (страховиком) та застрахованою особою.

156.3. Платники податку ведуть окремий облiк доходiв та витрат, пов’язаних з отриманням прибутку, що звiльняється вiд оподаткування або 426 оподатковується за ставкою нижчою, нiж визначена в пунктi 151.1 статтi 151 цього Кодексу.

156. Дана стаття ПКУ унормовує особливості оподаткування податком на прибуток страховиків, виходячи із специфіки їх діяльності.

__________________________________

Стаття 156 структурно розподілена на 3 пункти (156.1, 156.2, 156.3). Такий розподіл пов’язаний із:

а) необхідністю визначення об’єкта оподаткування, а також специфічних доходів і витрат страховика, що знайшло своє відображення у виокремленні п.156.1;

б) неоднаковим підходом щодо оподаткування прибутку страховиків, що здійснюють страхування життя, і страховиків, що здійснюють страхування інше, ніж страхування життя, що знайшло своє відображення у виокремленні п. 156.2, в якому йдеться про особливості визначення як об’єкта оподаткування прибутку страховика, що здійснює страхування життя;

в) неоднаковим підходом до застосування ставок оподаткування за окремими операціями страховиків (у тому числі страховиків­резидентів з нерезидентами), що знайшло своє відображення у виокремленні п. 156.3, який містить вимогу щодо ведення страховиками окремого обліку доходів та витрат, пов’язаних з отриманням прибутку, що звільняється від оподаткування або оподатковується за ставкою нижчою, ніж визначена в п.151.1 ст.151 розділу ІІІ ПК.

156.1. Коментований пункт визначає об’єкт оподаткування: прибуток страховика від провадження його діяльності, а також унормовує перелік специфічних доходів і витрат страховика, які впливають на визначення бази оподаткування.

До прийняття ПК поняття «прибуток страховика» і порядок визначення такого прибутку в податковому законодавстві законодавчого унормування не мали, оскільки з 1997 р. і до сьогодні при оподаткуванні страхової діяльності 427 податком на прибуток об’єктом такого оподаткування виступав не прибуток страховика, а його дохід у вигляді «страхових платежів, страхових внесків, страхових премій, одержаних (нарахованих) страховиками­резидентами протягом звітного періоду за договорами страхування і перестрахування ризиків на території України або за її межами, зменшених на суму страхових платежів (страхових внесків, страхових премій), сплачених страховиком за договорами перестрахування з резидентом»67.

Отже, визначення Податковим кодексом України прибутку страховика як об’єкта оподаткування є принципово важливим не тільки з огляду на необхідність переведення страховиків на загальну систему оподаткування, а й з огляду на необхідність законодавчого унормування такого важливого економічного поняття, як «прибуток страховика».

П. 156.1 структурно розподілений на три підпункти. Перші два з них (пп.

156.1.1 та 156.1.2) унормовують відповідно склад специфічних доходів і специфічних витрат страховиків, які (додатково до доходів і витрат, визначених статтями 135, 136, 138, 139 розділу ІІІ ПКУ) враховуються при визначенні прибутку страховика як об’єкта оподаткування. Третій підпункт 156.1.3 унормовує законодавчі підходи щодо визнання обсягів страхових резервів, які (обсяги) прямо позначаються на величині доходів і витрат страховика, а отже, на величині об’єкта оподаткування.

156.1.1. Даний підпункт визначає (але не виключно) склад нарахованих протягом звітного періоду специфічних доходів страховика, пов’язаних з його страховою діяльністю. Зазначені доходи доповнюють перелік доходів, передбачених ст. 135, ст. 136 розділу ІІІ ПК.

У абзаці 3 пп. 156.1.1 визначено головний вид доходів страховика, якими є страхові премії, нараховані страховиком за укладеними договорами страхування, співстрахування і перестрахування. Для позначення цих доходів у пп.156.1.1 ПК використовуються терміни «страхові платежі, страхові внески, страхові премії».

67 Ст.7.2 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції Закону від 22.05.97 № 283/97­ВР.

428 Зазначені терміни слід розглядати як синоніми, що випливає зі змісту ст. 10 Закону України «Про страхування»: «Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) – плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховику згідно з договором страхування»68. У Директиві Ради ЄЕС «Щодо річних звітів та консолідованих звітів страхових компаній» для позначення таких доходів страховиків використовується єдиний термін «страхова премія»69, що потрібно враховувати вітчизняним страховикам при формуванні та поданні фінансової та податкової звітності.

Поняття «страхування», «перестрахування», «співстрахування» унормовуються відповідно ст. 1, ст. 12, ст. 11 Закону України «Про страхування».

Страхування – це вид цивільно­правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або

149

чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів70.

Перестрахування – страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він зареєстрований71.

Отже, перестраховик нарівні з цедентом (перестрахувальником) несе відповідальність за перестрахованим договором страхування і отримує за це від цедента обумовлену частину страхової премії. Враховуючи це, пп. 156.1.1.

68 Ст. 10 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 №2745­ ІІІ (2745­14). 69 Директива ЄЕС «Щодо річних звітів та консолідованих звітів страхових компаній» від 19.12.1991 №

91/674/ЄЕС.

70Ст.1 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ІІІ (2745­14). 71 Ст. 12 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ ІІІ (2745­14). 429 передбачено зменшення страхових премiй, нарахованих страховиком за укладеними договорами

страхування, співстрахування, перестрахування, на суму страхових премій, нарахованих для подальшої сплати перестраховику за кожним з видiв страхування за договорами перестрахування (з метою усунення подвійного оподаткування страхових премій – у цедента та у перестраховика).

Предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування та за згодою страхувальника кількома страховиками (співстрахування). При цьому в договорі повинні бути умови, що визначають права і обов’язки кожного страховика»72. Тому є зрозумілою норма пп. 156.1.1, відповідно до якої страховi платежi, страховi внески, страховi премiї за договорами спiвстрахування включаються до складу доходiв страховика (спiвстраховика) тiльки в розмiрi його частки страхової премiї, передбаченої договором спiвстрахування.

Відповідно до абзацу четвертого пп. 156.1.1 ПКУ доходи страховика від страхової діяльності збільшуються на суму від’ємної різниці між величиною страхових резервів, сформованих страховиком на кінець звітного періоду порівняно з величиною страхових резервів, сформованих на кінець попереднього звітного періоду. Збільшення частки перестраховиків у таких страхових резервах, відповідно зменшує цей вид доходів страховика. Коментуючи норму абзацу четвертого, слід зазначити, що, відповідно до ст. 31 Закону України «Про страхування», «Страхові резерви поділяються на технічні резерви і резерви із страхування життя»73. Технічні резерви (в їх складі – «резерв незароблених премій; резерв заявлених, але не виплачених збитків; резерв збитків, які виникли, але не заявлені; резерв катастроф; резерв коливань збитковості»74) формують страховики, які займаються страхуванням іншим, ніж страхування життя.

Резерви із страхування життя (в їх складі – резерви «довгострокових зобов’язань 72 Ст. 11 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ ІІІ (2745­14).

73 Ст. 31 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ ІІІ (2745­14). 74 Ст. 31 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ ІІІ (2745­14). 430 (математичні резерви; належних виплат страхових сум») формують страховики, що займаються

страхуванням життя. В абзаці четвертому даного підпункту у складі страхових резервів об’єднані усі перелічені резерви.

До доходів від страхової діяльності, відповідно до абзацу п’ятого пп.

156.1.1. ПКУ, віднесено інвестиційний дохід, отриманий страховиком вiд розмiщення коштiв резервiв страхування життя. Такий дохід може бути отриманий страховиком відповідно до переліку активів, якими, згідно з Законом України «Про страхування», можуть бути представлені страхові резерви, а саме:

«грошові кошти на поточному рахунку; банківські вклади (депозити); валютні вкладення згідно з валютою страхування; нерухоме майно; акції, облігації, іпотечні сертифікати; цінні папери, що емітуються державою; права вимоги до перестраховиків; інвестиції в економіку України за напрямами, визначеними Кабінетом Міністрів України; банківські метали; кредити страхувальникам­ фізичним особам, що уклали договори страхування життя, в межах викупної суми на момент видачі кредиту та під заставу викупної суми…; готівка в касі в обсягах лімітів залишків каси, встановлених Національним банком України.

Кошти резервів із страхування життя можуть використовуватися для довгострокового кредитування житлового будівництва, у тому числі індивідуальних забудовників, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України»75. Інвестиційні доходи від розміщення коштів резервів страхування життя можуть бути отримані лише внаслідок управління переліченими вище законодавчо визначеними активами. Крім того, слід мати на увазі, що отримані інвестиційні доходи від розміщення коштів резервів зі страхування життя мають законодавчо визначений порядок розподілу. У ст. 9 Закону України «Про страхування» зазначається, що «Договором страхування життя обов’язково передбачається збільшення розміру страхової суми та (або) розміру страхових виплат на суми (бонуси), які визначаються страховиком один раз на рік за результатами отриманого інвестиційного доходу від розміщення коштів резервів 75 Ст. 31 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ ІІІ (2745­14).

431 із страхування життя за вирахуванням витрат страховика на ведення справи у розмірі до 15 відсотків отриманого інвестиційного доходу та обов’язкового відрахування в математичні резерви частки інвестиційного доходу, що відповідає розміру інвестиційного доходу, який застосовується для розрахунку страхового тарифу за

150

цим договором страхування»76. У зв’язку з цим інвестиційний дохід від розміщення коштів резервів страхування життя відокремлюється від решти інвестиційних доходів страховика, що й унаочнює абзац п’ятий пп. 156.1.1.

Враховуючи норму Закону України «Про страхування», відповідно до якої «Грошові зобов’язання сторін по договорах страхування життя, за їх згодою, можуть бути визначені як у національній валюті України, так і у вільно конвертованій валюті…»77, а також те, що у переліку активів, якими можуть бути представлені страхові резерви, є валютні вкладення, абзацем шостим пп.

156.1.1 ПК передбачено у складі доходів від страхової діяльності доходи у вигляді позитивних курсових різниць, отриманих від перерахунку страхових резервів, утворених за договорами страхування, та активів, якими представлені страхові резерви та/або активи, утворені в іноземній валюті. Разом з тим такі доходи, відповідно до пп. 153.1.7 статті 153 ПК, не включаються до складу доходів, передбачених ст.153.

Абзац сьомий пп. 156.1.1 унормовує визнання доходами від страхової діяльності сум винагород, належних страховику за укладеними договорами страхування, співстрахування, перестрахування, які (винагороди) не є страховими преміями (страховими внесками, страховими платежами). Це, наприклад, можуть бути винагороди одному із співстраховиків від інших співстраховиків­учасників договору співстрахування за діяльність щодо представлення «всіх інших у взаємовідносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним лише у розмірі своєї частки»78. Або, наприклад, 76 Ст. 9 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ІІІ (2745­14).

77 Ст. 19 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ ІІІ (2745­14). 78 Ст. 11 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ ІІІ (2745­14). 432 винагороди цеденту від перестраховика у вигляді комісійних за передачу цедентом ризику на

перестрахування.

• абзаці восьмому пп. 156.1.1 йдеться про доходи перестраховика у вигляді нарахованих ним часток від страхових внесків, страхових премій за договорами перестрахування. Цей абзац є певною мірою подібним до абзацу третього цього підпункту, проте у третьому абзаці йдеться про доходи страховиків, а у восьмому – про доходи перестраховиків. Крім того, у абзаці восьмому визнається доходом нарахована страхова виплата. У зв’язку

• цим варто зауважити, що за Законом України «Про страхування» страхова виплата – це «грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку»79, отже, страхова виплата має перебувати у складі витрат страховика (перестраховика), а не його доходів. У цьому абзаці, очевидно, йдеться про нараховану цедентом частку перестраховика у компенсації збитку відповідно до зобов’язань перестраховика за укладеним з цедентом договором перестрахування.

• абзаці дев’ятому пп. 156.1.1 враховано доходи страховика від реалізації його права на регресну вимогу, що закріплено ст. 27 Закону України «Про страхування»: «До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток»80.

Абзац десятий пп. 156.1.1 ПКУ визнає доходом від страхової діяльності відсотки, які отримує перестраховик від цедента у випадку депонування у цедента належної перестраховику страхової премії за укладеними договорами перестрахування. Таке депонування здійснюється з метою оптимізації вхідних і вихідних грошових потоків між сторонами договору перестрахування. Величина відсотків, які нараховуються на користь перестраховика за депонованими 79 Ст. 9 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ІІІ (2745­14).

80 Ст. 27 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ ІІІ (2745­14). 433 преміями, узгоджується у кожному конкретному випадку сторонами при укладенні договору

перестрахування.

У випадку невиконання страхувальником умов договору страхування сума санкцій, визнана ним добровільно або за рішенням суду, відповідно до абзацу одинадцятого пп. 156.1.1, вважається доходом страховика. Ця норма, очевидно, поширюється й на суму санкцій, належних страховику за невиконання страхувальником умов договору співстрахування (у частині відповідальності страховика за договором співстрахування), а також на суму санкцій, належних перестраховику за невиконання перестрахувальником (цедентом) умов договору перестрахування.

Законом України «Про страхування» визначено, що «Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяється виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно­правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов’язано із зазначеними видами діяльності…»81. Отже, страховик може отримувати доходи у вигляді винагород за надання послуг сюрвейєра (огляд майна, яке приймається на страхування та надання висновку про оцiнку страхового ризику), аварiйного комісара та аджастера (визначення ___________причин, характеру та розмiрiв збитку пiд час страхового випадку), страхового брокера та агента, що й визначається абзацем дванадцятим пп.156.1.1.

У абзацах тринадцятому, чотирнадцятому, п’ятнадцятому пп.156.1.1 визначаються відповідно терміни «сюрвейєр», «аварійний комісар», «аджастер».

У випадку дострокового припинення договорів перестрахування перестраховик має повернути цеденту належні йому частки страхових платежів (внесків, премій) відповідно до терміну, який залишився до закінчення дії прямого договору страхування. Згідно з абзацем тринадцятим пп. 156.1.1 81Ст. 2 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ІІІ (2745­14).

151

434 нараховані цедентом суми таких належних до повернення страхових платежів (внесків, премій) вважаються його доходом.

Умови договорів перестрахування можуть передбачати винагороди на користь цедента (у тому числі – тантьєму, яка виступає формою участі цедента у прибутку перестраховика) за проведену цедентом селекцію ризиків, внаслідок чого фактична збитковість за укладеними і в подальшому перестрахованими договорами страхування виявилася нижчою за заплановану. Такі винагороди включаються до доходів страховика від страхової діяльності згідно з абзацем чотирнадцятим пп. 156.1.1.

Абзац п’ятнадцятий пп.156.1.1 («винагорода за надання послуг страхового агента, брокера») повторює перелік доходів, які вже враховані в абзаці дванадцятому цього підпункту.

Абзац шістнадцятий пп. 156.1.1 «iншi доходи, отриманi страховиком» унормовує визнання доходів страховика, які не отримали свого висвітлення в попередніх абзацах цього підпункту.

Абзаци сімнадцятий, вісімнадцятий, дев’ятнадцятий визначають відповідно терміни «сюрвейєр», «аварійний комісар», «аджастер».

156.1.2. Цей підпункт визначає (але не виключно) склад нарахованих страховиком протягом звiтного перiоду специфічних витрат при здiйсненнi ним страхової діяльності. Зазначені витрати доповнюють перелік витрат, передбачених ст.138, ст. 139 розділу ІІІ ПК.

Перелік специфічних витрат страховика починається з абзацу третього пп. 156.1.2, відповідно до якого витрати страховика збільшуються на суму позитивної різниці між величиною страхових резервів, сформованих страховиком на кінець звітного періоду, порівняно з величиною страхових резервів, сформованих на кінець попереднього звітного періоду. Збільшення частки перестраховиків у таких страхових резервах відповідно зменшує цей вид витрат страховика і навпаки (коментарі щодо складу страхових резервів дано в коментарі до абзацу четвертого пп. 156.1.1).

435 В абзаці четвертому пп. 156.1.2 унормовано найбільш вагомий вид витрат страховика – нараховані ним у звітному періоді суми страхових виплат (страхових відшкодувань) за договорами страхування, співстрахування та перестрахування. Поняття «страхова виплата» визначене ст. 9 Закону України «Про страхування»: «Страхова виплата – грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. Страхові виплати за договором страхування життя здійснюються в розмірі страхової суми (її частини) та (або) у вигляді регулярних, послідовних виплат, обумовлених у договорі страхування сум (ануїтету)», і далі в цій статті:

«Страхове відшкодування – страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку»82. Отже, при формуванні страховиками фінансової та податкової звітності термін «страхова виплата» може використовуватися як єдиний узагальнюючий термін, який охоплює виплати страхового відшкодування, а також ануїтетів, пенсій, рент та інші виплати, передбачені договором страхування, про що йдеться у абзаці четвертому пп. 156.1.2.

Страхові виплати, відповідно до вимог цього абзацу, нараховуються за страховими випадками, настання яких пiдтверджено вiдповiдними документами в порядку, встановленому чинним законодавством. Порядок здійснення страхових виплат регулюється ст. 25 Закону України «Про страхування»:

«Здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається 82 Ст. 9 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ІІІ (2745­14).

436 страховиком»83 (щодо змісту договорів страхування, перестрахування, співстрахування див. коментарі до абзацу третього пп. 156.1.1).

Абзац п’ятий пп.156.1.2 визначає у складі витрат страховика аквізиційні витрати. Аквізиційні витрати – це витрати, пов’язані з укладанням та пролонгацією договорів страхування84. Перелік аквізиційних витрат частково містить абзац шостий цього підпункту (витрати на оплату працi та внески на соцiальнi заходи в частинi проведеної працiвниками роботи з виконання (супроводження) договорiв страхування та перестрахування, оцiнки ризику, розроблення умов, правил страхування та проведення актуарних розрахункiв) та абзац сьомий цього підпункту (витрати на винагороди страховому агенту, страховому та перестраховому брокеру та iншим страховикам за наданi послуги з виконання (супроводження) договорiв страхування та перестрахування).

Враховуючи те, що Основа для висновків Міжнародного стандарту фінансової звітності 4 «Страхові контракти» до аквізиційних витрат відносить «витрати, яких зазнає страховик при продажу, андерайтингу та ініціації нового страхового контракту»85, такими витратами можна вважати витрати страховика на оплату послуг фiзичним та юридичним особам за наданi послуги, пов’язанi зi страховою дiяльнiстю, в тому числі визначені абзацами: вісімнадцятим (медичне обслуговування при укладенi договору страхування життя, здоров’я, якщо оплата такого медичного обстеження, вiдповiдно до договору страхування, здiйснюється страховиком); частково – двадцять першим (послуги спецiалiстiв, зокрема експертiв, сюрвейєрiв, експертних установ, юристiв, яких залучають для оцiнки ризику, визначення страхової вартостi майна); двадцять другим (витрати на оплату послуг органiзацiй та установ за тендерну документацiю, якщо такий тендер вiдкритий для вибору страховика); двадцять третім (витрати на 83 Ст. 25 Закону України «Про страхування» в редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­

ІІІ (2745­14).

84 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Порядок складання звітних даних страховиків» від 03.02.2004 р. № 39.

152

85 Параграф 116 Основи для висновків МСФЗ 4 «Страхові контракти».

437 проведення передпродажних та рекламних заходiв щодо послуг у сферi страхування, що надаються страховиком).

Абзац шостий пп. 156.1.2, крім зазначених вище аквізиційних витрат, містить перелік ліквідаційних витрат страховика (витрати на оплату працi та внески на соцiальнi заходи в частинi проведеної працiвниками роботи з оцінки збиткiв, завданих об’єктам страхування). Ліквідаційні витрати – це «витрати, пов’язані з регулюванням страхових випадків»86. Виходячи з цього, до складу ліквідаційних витрат відносять також витрати, визначені абзацами:

чотирнадцятим (витрати на оформлення та надання довiдок, висновкiв, статистичних даних лiкувально­ профiлактичними закладами, органами Міністерства внутрішніх справ України, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів тощо);

п’ятнадцятим (оплата послуг асистансу, включаючи медичний та технічний асистанс); дев’ятнадцятим (детективнi послуги юридичних та фiзичних осiб, якi мають вiдповiднi дозволи на здiйснення такої дiяльностi, пов’язанi зі встановленням обґрунтування страхових виплат); частково – двадцять першим (послуги спецiалiстiв, зокрема експертiв, сюрвейєрiв, експертних установ, аджастерів, аварiйних комiсарiв, юристiв, яких залучають для визначення розмiру страхової виплати, оцінки наслiдкiв страхових випадкiв, урегулювання страхових випадків).

Абзац восьмий пп. 156.1.2 передбачає витрати перестраховика у вигляді винагород (включаючи тантьєми), що нараховані на користь цедента (перестрахувальника), а також винагороди, нараховані учасниками договору співстрахування на користь страховика, який представляє загальні інтереси співстраховиків у взаємовідносинах зі страхувальником (див. коментарі до абзаців сьомого та сімнадцятого пп.156.1.1 щодо змісту таких винагород).

Абзацем дев’ятим пп.156.1.2 до складу витрат віднесено нараховані цедентом на користь перестраховика відсотки на депоновані премії по ризиках, 86 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Порядок складання звітних даних страховиків» від 03.02.2004 р. № 39.

438 переданих на перестрахування (див. коментарі до абзацу десятого пп. 156.1.1 щодо змісту таких нарахувань).

Відповідно до абзацу десятого пп. 156.1.2 до складу витрат страховика включаються повернення частини страхової премiї (платежу), а також викупних сум за договорами страхування, спiвстрахування, перестрахування у випадках, передбачених законодавством та/або умовами договору. Такі повернення пов’язані з розірванням договорів страхування. Порядок їх здійснення регулюється ст. 28 Закону України «Про страхування»: «У разі дострокового припинення дії договору страхування, крім договору страхування життя, за вимогою страхувальника страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з відрахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування. Якщо вимога страхувальника обумовлена порушенням страховиком умов договору страхування, то останній повертає страхувальнику сплачені ним страхові платежі повністю.

• разі дострокового припинення договору страхування, крім страхування життя, за вимогою страховика страхувальнику повертаються повністю сплачені ним страхові платежі. Якщо вимога страховика обумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, то страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування.

• разі дострокового припинення дії договору страхування життя страховик виплачує страхувальнику викупну суму, яка є майновим правом страхувальника за договором страхування життя. Викупна сума – це сума, яка виплачується страховиком у разі дострокового припинення дії договору страхування життя та розраховується математично на день припинення договору страхування життя залежно від періоду, протягом якого діяв договір страхування життя, згідно з 439 методикою, яка проходить експертизу в Уповноваженому органі, здійснена актуарієм і є невід’ємною частиною правил страхування життя. Уповноважений орган може встановити вимоги до методики розрахунку викупної суми».87 Абзацем одинадцятим пп. 156.1.2 передбачені витрати страховика у вигляді від’ємних курсових різниць, отриманих від перерахунку страхових резервів, утворених за договорами страхування, та активів, якими представлені страхові резерви за такими договорами, у випадках якщо такі страхові резерви та/або активи утворені в іноземній валюті (див. коментарі до абзацу шостого пп.

156.1.1 щодо змісту таких операцій). Разом з тим такі витрати, відповідно до пп. 153.1.7 статті 153 ПКУ, не включаються до складу витрат, передбачених ст. 153.

Абзацами дванадцятим (витрати на оплату за видачу лiцензiй на ведення страхової дiяльностi); шістнадцятим (витрати на оплату послуг, пов’язаних з розробленням умов, правил страхування); сімнадцятим (послуги актуарiїв);

двадцятим (витрати на виготовлення страхових свiдоцтв (полiсiв), бланкiв суворої звiтностi, квитанцiй та iншої подiбної страхової документації) пп. 156.1.2 передбачені витрати страховиків на оплату відповідних послуг, необхідних для виконання страхової діяльності, які надаються страховику сторонніми фізичними та юридичними особами.

Абзац двадцять четвертий пп. 156.1.2 «iншi витрати, пов’язані зі страховою діяльністю» унормовує визнання витрат страховика, які не отримали свого висвітлення у попередніх абзацах цього підпункту.

156.1.3. Цим підпунктом зазначається, що методика формування резервів із страхування життя, а також правила формування, розміщення та обліку страхових резервів за видами страхування іншими, ніж страхування

153

життя, визначаються спецiально уповноваженим органом виконавчої влади у сферi регулювання ринкiв фiнансових послуг. Страхові резерви, а також частки перестраховиків у страхових резервах, розраховані відповідно до зазначених методики та правил, визнаються при визначенні прибутку страховика як об’єкта 87 Ст. 28 Закону України «Про страхування» у редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ ІІІ (2745­14).

440 оподаткування (див. коментарі до абзацу четвертого пп. 156.1.1 та до абзацу третього пп. 156.1.2). 156.2. Цим пунктом визначаються особливості визначення прибутку для цілей оподаткування страховика,

що здійснює страхування життя. «Страхування життя» – це поняття, яке об’єднує довготермінові види особистого страхування, за якими передбачається «обов’язок страховика здійснити страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це передбачено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку. Умови договору страхування життя можуть також передбачати обов’язок страховика здійснити страхову виплату у разі нещасного випадку, що стався із застрахованою особою, та (або) хвороби застрахованої особи. У разі якщо при настанні страхового випадку передбачено регулярні послідовні довічні страхові виплати (страхування довічної пенсії), обов’язковим є передбачення у договорі страхування ризику смерті застрахованої особи протягом періоду між початком дії договору страхування та першою страховою виплатою з числа довічних страхових виплат.

В інших випадках передбачення ризику смерті застрахованої особи є обов’язковим протягом усього строку дії договору страхування життя»88.

Довготермінові договори страхування життя (включаючи страхування пенсії) забезпечують, таким чином, не тільки страховий захист страхувальників, але й нагромадження коштів для подальшої виплати на користь застрахованої особи одноразово або у вигляді ануїтетів. У зв’язку з такою специфікою договорів страхування життя Законом України «Про страхування» встановлено, що «Страховики, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатися іншими видами страхування. Ліцензії на проведення страхування 88Ст. 6 Закону України «Про страхування» в редакції Закону від 04.10.2001 № 2745­ІІІ (2745­ 14).

441 життя видаються без зазначення в них строку дії»89. На таких страховиків поширюється особливий порядок оподаткування податком на прибуток, відмінний від порядку оподаткування податком на прибуток страховиків, які здійснюють страхування інше, ніж страхування життя.

Пп. 156.2.1. Цим підпунктом унормовується порядок визначення об’єкта оподаткування від провадження страхової діяльності зі страхування життя.

Об’єкт оподаткування складається з двох частин:

1. прибутку від страхової діяльності з довгострокового страхування життя та пенсійного страхування в межах недержавного пенсійного забезпечення (оподатковується за ставкою, встановленою в пункті 151.2 статті 151 цього Кодексу, тобто за ставкою 0 відсотків). Ставка 0 відсотків застосовується лише щодо прибутку, отриманого від тих договорів страхування життя, які відповідають вимогам до укладення таких договорів, визначеним підпунктом 14.1.52 статті 14 ПК: «договір довгострокового страхування життя – договір страхування життя строком на 5 і більше років, який передбачає страхову виплату одноразово або у вигляді ануїтету, якщо застрахована особа дожила до закінчення терміну дії договору страхування чи події, передбаченої у договорі страхування, або досягла віку, визначеного договором. Такий договір не може передбачати часткових виплат протягом перших 5 років його дії, крім тих, що здійснюються у разі настання страхових випадків, пов’язаних із смертю чи хворобою застрахованої особи або нещасним випадком, що призвели до встановлення застрахованій особі інвалідності I або ІІ групи. При цьому платник податку – роботодавець не може бути вигодонабувачем за такими договорами страхування життя»90.

Відповідно до абзацу другого пп. 156.2.2 витрати від провадження страхової діяльності з довгострокового страхування життя та пенсійного страхування в межах недержавного пенсійного забезпечення, крім прямих витрат, включають суми витрат страховика, який здійснює страхування життя, розподілених 89 Ст. 38 Закону України «Про страхування» у редакції Закону України від 04.10.2001 № 2745­ ІІІ (2745­14).

90 Пп. 14.1.52 статті 14 розділу І Податкового кодексу України.

442 пропорційно до питомої ваги доходу від довгострокового страхування життя, пенсійного страхування в межах недержавного пенсійного забезпечення та інших договорів страхування життя в загальних обсягах доходів такого страховика від усіх видів його діяльності.

Прибуток від інших договорів страхування життя, які не відповідають зазначеним вимогам, підпадає під загальний порядок оподаткування, передбачений для страховиків з урахуванням особливостей їх діяльності;

2. інвестиційного доходу, отриманого від розміщення коштів страхових резервів за договорами довгострокового страхування життя та пенсійного страхування в межах недержавного пенсійного забезпечення, який (дохід) оподатковується на загальних підставах.

156.2.2. Цим пунктом унормовуються податкові зобов’язання сторін довгострокового договору страхування життя чи договору з недержавного пенсійного забезпечення у випадку розірвання такого договору протягом перших п’яти років його дії з будь­яких причин (крім випадку, передбаченого абзацем третім цього підпункту) до закінчення мінімального строку його дії або до настання відповідного страхового випадку, встановлених цим Кодексом та іншим законодавством (у результаті такого розірвання може відбутися часткова страхова виплата, виплата викупної суми чи повне припинення зобов’язань страховика за таким договором перед страхувальником (застрахованою особою), та у випадку порушень інших вимог, встановлених цим Кодексом до таких договорів.

У таких випадках страхувальник (платник податку на прибуток), який збільшив витрати згідно з нормами пункту 142.2 ст.142 ПКУ у минулі звітні періоди, зобов’язаний включити до складу своїх доходів за відповідний

154

звітний період суму таких попередньо сплачених платежів, внесків, премій із нарахуванням пені у розмірі 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, що діяла на день виникнення у страхувальника податкового зобов’язання з податку, що виникає внаслідок такого збільшення доходів, обчислених з урахуванням суми такого податкового зобов’язання, що 443 розраховується з початку податкового періоду, що настає за періодом, в якому такий платник податку вперше збільшив витрати на суму таких страхових платежів у межах такого договору, до дня подання податкової декларації за наслідками податкового періоду, на який припадає факт такого дострокового розірвання або порушення таких інших вимог. При цьому викупна сума або її частина, яка повертається платнику податку страховиком, не включається до складу доходів такого платника податку.

Абзацем другим пп. 156.2.3 передбачено, що штрафні санкції за заниження об’єкта оподаткування у випадках, визначених цим підпунктом, як до страховика, так і до страхувальника (платника податку) не застосовуються, оскільки розірвання такого договору не є правопорушенням.

Абзац третій пп. 156.2.3 унормовує порядок поводження сторін довгострокового договору страхування життя, в якому страхувальником є роботодавець, а застрахованою особою виступає працівник, при зміні страхувальника за таким договором. Такий договір, відповідно до цього підпункту, може передбачати зміну страхувальника (роботодавця) на нового страхувальника, яким може бути або новий роботодавець, або застрахована особа, у разі звільнення застрахованої особи; зміну страховика на нового страховика. Але при цьому така зміна страхувальника повинна підтверджуватися тристоронньою угодою між страхувальником (страховиком), новим страхувальником (страховиком) та застрахованою особою. При виконанні вимог абзацу третього пп. 156.2.3 зазначений договір страхування вважається таким, що відповідає вимогам ПКУ, визначеним пп. 14.1.52 п. 14.1 статті 14 ПКУ.

156.3. Цей пункт встановлює вимоги щодо окремого обліку страховиком доходiв та витрат, пов’язаних з отриманням прибутку, що звiльняється вiд оподаткування або оподатковується за ставкою нижчою, нiж визначена у п. 151.1 ст. 151 роздiлу ІІІ ПКУ, тобто нижчою за основну ставку податку – 16 відсотків.

444 Таким прибутком є оподатковуваний за ставкою 0 відсотків прибуток від страхової діяльності страховика, що здійснює страхування життя, у випадках, встановлених пунктом 156.2 цієї статті.

Крім того, ставки, нижчі за 16 відсотків, застосовуються при оподаткуванні страхових операцій з нерезидентами у випадках, встановлених п.160.6 ст.160 розділу ІІІ ПК (дивись відповідні коментарі), відповідно до якого «страховики або інші резиденти, які здійснюють страхові платежі (страхові внески, страхові премії) та страхові виплати (страхові відшкодування) у межах договорів страхування або перестрахування ризиків, у тому числі страхування життя на користь нерезидентів, зобов’язані оподатковувати суми, що перераховуються, таким чином:

– у межах договорів із обов’язкових видів страхування, за якими страхові виплати (страхові відшкодування) здійснюються на користь фізичних осіб­ нерезидентів, а також за договорами страхування у межах системи міжнародних договорів «Зелена карта» – за ставкою 0 відсотків;

– у межах договорів страхування ризиків за межами України, за якими страхові виплати (страхові відшкодування) здійснюються на користь нерезидентів, крім ризиків, зазначених в абзаці другому цього пункту, – за ставкою 4 відсотки суми, що перераховується, за власний рахунок страховика у момент здійснення перерахування такої суми;

– під час укладання договорів страхування або перестрахування ризику безпосередньо із страховиками та перестраховиками­нерезидентами, рейтинг фінансової надійності (стійкості) яких відповідає вимогам, установленим спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг (у тому числі через або за посередництвом перестрахових брокерів, які в порядку, визначеному таким уповноваженим органом, підтверджують, що перестрахування здійснено в перестраховика, рейтинг фінансової надійності (стійкості) якого відповідає вимогам, установленим зазначеним уповноваженим органом), а також під час укладання договорів перестрахування з обов’язкового страхування цивільної 445 відповідальності оператора ядерної установки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту, – за ставкою 0 відсотків;

– в інших випадках, ніж зазначені в абзацах другому – четвертому цього пункту, – за ставкою 12 відсотків суми таких виплат за власний рахунок у момент здійснення перерахування таких виплат»91.

155

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

СТРАХОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Конспект лекцій

Укладач: Гориславець Павло Анатолійович

Редактор:

Комп’ютерне складання:

Здано у видавництво ... . Підписано до друку ... .

Формат 70х100/16. Папір офсетний. Друк на різографі. Умовн. друк. арк. ... . Обл.­вид. арк. ... .

Наклад ... . прим. Зам. ... .

Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”

Поліграфічний центр Видавництва Національного університету “Львівська політехніка”

вул..Ф.Колесси, 2, 79000, Львів

156