17. Поняття, зміст права власності на природні об’єкти та форми власності на них: їх законодавче закріплення.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, неза- лежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV2).

Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути про- типравно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в поряд- ку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повно- го відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених цивільним законодавством.

Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усу- ває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відно- сини з ними. Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон. Право власнос- ті безстрокове. Усі інші особи зобов’язані утримуватися від вчинення будь-яких дій, що порушують право власності1.

Право власності на природні ресурси можна розгляда- ти в об’єктивному та суб’єктивному значеннях. Сукупність правових норм, що регулюють відносини власності на при- родні ресурси, утворюють право власності на природні ресурси в об’єктивному змісті. Право власності на природні ресурси в суб’єктивному змісті – це сукупність повноважень власника щодо воло- діння, користування та розпорядження природними ре- сурсами.

Об’єктами права власності на природні ресурси в Україні є земля, ліс, вода, надра, тваринний та рослинний світ, а також природні території, які знаходяться під осо- бливою охороною.

Законодавством також встановлені обмеження в сфері розпорядження природними ресурсами, які виражаються у визначені його особливого порядку та меж, що обумовлено необхідністю суміщення економічних та екологічних ін- тересів суспільства. Прикладом зазначеного є правила реє- страції угод з землею, встановлення максимальних розмірів земельних ділянок та цільового характеру їх використання, обмеження обігу сільськогосподарських земель тощо. Де- які природні ресурси взагалі виключені із цивільного обі- гу, оскільки знаходяться у виключній державній власності (вода, надра).

У ст. 41 Конституції України визначено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власніс- тю. Подібна правова регламентація даного права здійснена у ст. 317 Цивільного кодексу України.

На підставі вищезазначених норм чинного законодав- ства складовими змісту права власності на природні ресур- си необхідно вважати право володіння, користування та розпоряджання .

Зміст права власності на природні ресурси

Право володіння природним ресурсом – це юридично за- кріплена можливість фактичного панування власника над конкретним природним ресурсом. Володіння природними ресурсами безпосередньо пов’язане з волевиявленням влас- ника. Дане повноваження надає право власнику вирішува- ти долю належного йому природного ресурсу

Право користування природним ресурсом – це юридично забезпечена можливість власника здобувати з визначеного природного ресурсу, що належить йому, його корисні влас- тивості для задоволення своїх особистих майнових потреб. Головною умовою користування природними ресурсами є додержання норм законодавства про охорону довкілля

Право розпорядження природними ресурсами – це юридично забезпечена можливість визначати юридичну і фактичну долю природного об’єкта, включаючи його відчуження.

Здійснення права власності регламентоване ст. 319 Ци- вільного кодексу України, а саме: власник володіє, корис- тується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; при здійсненні своїх прав та вико- нанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися мо- ральних засад суспільства; усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав; власність зобов’язує; власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природ- ні якості землі; держава не втручається у здійснення влас- ником права власності; діяльність власника може бути об-межена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом; особливості здійснення права власності на національні, культурні та іс- торичні цінності встановлюються законом.

Форми власності

Право приватної власності на природні ресурси означає, що конкретно визначений природний ресурс, який відповідно до законодавства може перебувати у приватній власності, належить певному громадянину або юридичній особі.

Право комунальної власності на природні ресурси ви- значають закріплені на законодавчому рівні повноваження територіальних громад населених пунктів щодо володіння, користування та розпорядження відповідними природни- ми ресурсами. У комунальній власності перебувають усі природні ресурси, у межах населених пунктів, крім при- родних ресурсів державної і приватної власності, а також природні ресурси за їхніми межами, на яких розташовано об’єкти комунальної власності.

Право державної власності на природні ресурси пе- редбачає правове закріплення повноважень щодо володін- ня, користування та розпорядження відповідними природ- ними ресурсами за представницькими органами державної влади. У державній власності перебувають усі природні ресурси, за винятком переданих у приватну і комунальну власність.

Державна форма власності на природні ресурси у порів- нянні з іншими має незаперечні переваги, оскільки саме на її основі може формуватися ефективна національна полі- тика природокористування1.

Природні ресурси можуть знаходитись у спільній влас- ності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна влас- ність). Спільною сумісною власністю є природні ресурси, придбані внаслідок спільної праці членів сім’ї, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У спільній сумісній власності перебувають природні ресурси: подруж- жя; членів фермерського господарства, якщо інше не перед- бачено угодою між ними; співвласників жилого будинку.