6. Релігійне право загальна характеристика та основні джерела.

Релігійна правова система - це правова система, де основним джерелом права виступає релігійний постулат, пам'ятник віри. Яскравими прикладами є мусульманське право і іудейське право.

Мусульманське право характерно для правових систем, що ґрунтуються па релігії ісламу, що має державний характер (Іран, Ірак, Йорданія, Кувейт, Сомалі, Танзанія, Кенія та ін).

У мусульманських правових системах суспільні відносини регулюються релігійними текстами. В якості джерел мусульманського права виступають Коран і приписи сунни - збори юридично значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанні пророка Мухаммеда. Правовим джерелом є доктрина, тобто думки авторитетних вчених, сформульовані на основі "раціональних" джерел права (іджма) та висновок за аналогією (кийас).

Релігія є важливою основою державності, а дотримання приписів мусульманського права є обов'язковим з духовної і правової сторони. Роль держави зводиться до легітимації, тлумачення ісламських приписів. Наприклад, у Конституції ісламської республіки Іран 1979 р. підкреслюється, що закони повинні відповідати принципам ісламу. Судові органи вирішують спори, засновуючи свої рішення на постулатах релігійних вчень і доктринальних роз'ясненнях. Таким чином, держава прагне забезпечити повагу до божественному закону.

Іудейське право - це система соціальних норм, принципів, релігійних тлумачень, звичаїв і традицій єврейського народу, які істотно відрізняються від всіх інших правових систем. Відмітна ознака іудейського права - це переважно імперативний характер, переважання в його системі прямих заборон, вимог, всякого роду обмежень і обов'язків. Головним джерелом іудейського права є Старий Завіт і Второзаконня, а саме заповіді, які встановлюють обов'язки людини перед Богом, а також заповіді, що регулюють відносини людей один з одним.

Традиційні правові системи багатьох країн Азії і Африки відрізняються від романо-германської і англо-американської правових сімей, оскільки ні закони, ні судові прецеденти не є в них основними джерелами права. Такі системи визнаються традиційними тому, що в більшості країн Африки основним джерелом права визнаються місцеві звичаї.

7. Поняття ознаки та види законів як джерел конституційного права у зарубіжних країнах.

Закони – це прийняті у встановленому порядку нормативно-правові акти органу законодавчої влади, які регулюють ті чи інші сфери суспільного життя, і мають найвищу після конституції юридичну силу. Вони поділяються на конституційні, органічні, звичайні, надзвичайні та референтні.

Конституційні закони належать до найважливіших джерел конституційного (державного) права, які, хоч і не є складовими конституції, але регулюють найважливіші державно-правові відносини. Конституційні закони вносять до конституції зміни або доповнюють її.

Конституційні закони видаються з найбільш важливих питань і мають вищу юридичну силу, ніж звичайні закони. Зміст конституційного закону зазвичай не підлягає контролю органів конституційного нагляду. Вони мають право перевіряти лише процедуру його прийняття. Серія конституційних законів у сукупності іноді становить блок конституційного законодавства. Наприклад, 1875 р. у Франції було прийнято три конституційних закони, які визначили основи державного ладу. Сучасний Ізраїль має кілька конституційних законів, сукупність яких виконує функції конституції. Як приклад конституційних законів можна також навести Акт про свободу друку Швеції, прийнятий 1949 p., акти про цивільні права 1957, 1960, 1964 і 1969 pp., а також закони про виборчі права 1965 і 1970 pp. у США, закон про політичні партії Іспанії 1978 р. (доповнений у 1981 р.) та низку інших.

До конституційних належать закони про виборче право, виборчу систему, про повноваження урядів і парламентів, про порядок уведення надзвичайного стану тощо.

Органічний закон - це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів. Органічні закони, на відміну від конституційних, приймаються на основі бланкетних норм (норма права, предоставляющая государственным органам, должностным лицам право самостоятельно устанавливать правила поведения, запреты), що містяться в конституціях. Ці норми, власне кажучи, створюють спеціальні повноваження на видання органічного закону. Особливо багата на такі бланкетні норми Конституція Франції 1958 р. Наприклад, вона встановлює, що органічний закон визначає тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання, режим необираності та неприпустимості сумісництва (ст. 25), що "парламент приймає фінансові законопроекти з дотриманням умов, передбачених органічним законом" (от. 47) тощо. Таких бланкетних норм у французькій Конституції налічується близько двадцяти. Практика створення органічних законів передбачена також Конституцією Іспанії 1978 р. Органічні закони приймаються в ускладненому порядку, а саме: або з прийняттям таких законів обмежується коло суб'єктів права законодавчої ініціативи, або такі закони повинні бути схвалені абсолютною більшістю голосів, а в деяких країнах органічні закони підлягають обов'язковому направленню до підписання главою держави на перевірку до органу конституційного контролю і зазвичай регулюють який-небудь інститут конституційного права в цілому. В ієрархії законодавчих актів органічні закони стоять вище за звичайне поточне законодавство.

Звичайні або поточні закони. Звичайні закони в тих країнах, де є конституційні або органічні, регулюють менш важливі суспільні відносини, що утворюють предмет конституційного права. Ці закони складають основну масу законодавчих актів, приймаються на основі процедури, безпосередньо передбаченої в Основному законі держави, і можуть охоплювати надзвичайно широке коло питань. Звичайні закони регулюють окремі питання, наприклад Закон "Про вибори Президента".

Конституції, конституційні й органічні закони завжди в повному обсязі є джерелами державного права, а звичайні закови – або в повному обсязі, або частково, залежно від наявності в них державно-правових норм. Найважливіші норми державного права містяться у звичайних парламентських законах.

Так звані референдарні закони становлять окрему категорію заковів, прийнятих у результаті референдуму. У більшості випадків їм надають особливого юридичного значення. Наприклад, закон, прийнятий на референдумі, не є підконтрольним французькій Конституційній раді.

8. Поняття ознаки та види нормативних договорів як джерел конституційного права зарубіжних країн. Нормативний договір — це угода між двома і більше суб'єктами правотворчості, що встановлює правові норми, обов'язкові для невизначеного кола осіб і розраховані на багатократне застосування. Нормативний договір є основною формою в системі міжнародного права, і все ширше викори­стовується в національних системах права (наприклад, Федеральний договір Російської Федерації у 1992 p.).  Ознаки нормативного договору:  1) специфіка сторін, які найчастіше виступають як носії публічних інтересів (держава, її органи, соціальні колективи);  2) створюється двома і більше суб'єктами правотворчості в результаті їхньої взаємної згоди;  3) має форму офіційно опублікованого письмового правового акта;  4) містить у собі нормативно виражені взаємні права і обов'язки сторін (конвенціональні норми);  5) спирається на особливі юридичні санкції і особливу процедуру розгляду спорів, конфліктів;  6) має продовжуваний в часі характер. Саме ця ознака дозволяє відрізнити власне нормативний договір від разових угод про співпрацю;  7) у вигляді конкретизації нормативного договору виступають підзаконні акти і субдоговори між конкретними юридичними і фізичними особами. Міжнародний договір – це угода, укладена між державами в письмовій формі і врегульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи декількох, пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування – конвенція, пакт, угода, протокол та ін. (наприклад, Віденська конвенція про право міжнародних договорів). За рівнем, на якому вони укладаються:  • міждержавні;  • міжурядові;  • відомчі.  За кількістю сторін:  • двосторонні;  • багатосторонні.  За об'єктом регулювання:  • політичні;  • економічні;  • зі спеціальних питань.  Розрізняють міжнародні договори:  • що підлягають ратифікації;  • що не підлягають ратифікації. Колективний договір — це двостороння угода, що укладається між профспілковим комітетом, який представляє трудовий колектив, і власником підприємства, установи, організації з метою регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних інтересів працівників і власників.