28. Напрямки та цілі внутрішньої і зовнішної політики п. Дорошенка.

В умовах спалаху політичної боротьби П.Дорошенко в серпні 1668 р. направив посольство до Стамбулу, щоб з'ясувати можливість турецького протекторату. Після його повернення й прибуття турецького посольства на початку третьої декади березня 1669 р. гетьман скликає у Корсуні генеральну старшинську раду, у роботі якої взяли участь представники Лівобережжя, Запорожжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Вона підтвердила пожиттєвий характер гетьманства П.Дорошенка, схвалила прийняття турецької протекції, відхиливши можливість московської, проте відмовила в принесенні присяги султану. Далі: гетьман мав обиратися довічно; населення України звільнялося від сплати податків і данини; православна церква отримувала автономію під царгородським патріархом; турки й татари, не мали права споруджувати мечетей, брати ясир; султан і хан не могли без відома українського гетьмана укладати договори з Московією і Річчю Посполитою та ін.

Відомо, що П.Дорошенко намагався порозумітися з Д. Многогрішним, схиляючи його до проведення спільної козацької ради для розв'язання питання про владу, а також переконував не йти на проголошення у Лівобережжі окремого гетьманства. Однак, дарма. Скликана у березні 1669 р. в Глухові рада обрала Д. Многогрішного гетьманом і схвалила новий договір — «Ілухівські статті».

Гетьман намагався уникнути воєнних дій з Річчю Посполитою і Московією, а також порозумітися з Д.Многогрішним. Помітно пожвавлюються його переговори з польським урядом. У листі до короля М.Вишневецького від 29 жовтня 1669 р. підкреслював, що пішов на прийняття турецької протекції лише тому, щоб «зберегти цілісність занепадаючої України...».

П.Дорошенко продовжував послідовно захищати національні інтереси козацької України. Вивчення джерел дозволяє з'ясувати основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики його уряду. Насамперед відзначимо курс на всебічне зміцнення ролі гетьманської влади, прагнув відновити принцип її спадковості.

Звертає увагу на себе гнучкість соціально-економічної політики, а саме: проводив заходи на утвердження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків панів і урядовців.

Дорошенко підтримував також заходи Тукальського у справі створення окремого Українського патріархату, вбачаючи в ньому важливий політичний фактор утвердження самостійності козацької України.

Протягом першої половини 1671 р. гетьман намагався зміцнити міжнародне становище козацької України. Не залишав спроб порозумітися з Д. Многогрішним.

28. З'ясуйте, в чому проявлялося поступове обмеження автономії України в другій половині XVII ст.

Після втечі Виговського гетьманом знову був проголошений Юрій Хм. На козацькій раді в Переяславі 1659 р, йому царським указом був нав'язаний новий договір з Рос, який містив значно гірші умови у порівнянні з договором, підписаним його батьком. Зокрема, рос війська мали розміщатися в Києві та інших великих містах Укр, без схвалення рос царя не можна було обирати гетьмана і вести міжнародну політику. 1660 р. відновилися воєнні дії між Рос та Польщею. У ході цієї війни рос війська зазнали поразки під Чудновом на Житомирщині. Розгублений Ю.Хм за цих умов змушений був перейти на бік поляків і погодився на приєднання Укр до Польщі. Будучи не в змозі контролювати ситуацію, Ю.Хм 1663 р. зрікся гетьманства. Після зречення Ю. Хм гетьманом був обраний переяславський полковник П. Тетеря, який відстоював інтереси пропольськи налаштованої старшини. Але Лівобережжя та Запоріжжя його владу не визнали. У Ніжині на так званій Чорній Раді (де брали участь не тільки козаки, а й представники селян і міщан — «черні») був проголошений гетьманом І. Брюховецький, який роздавав щедрі обіцянки полегшити становище народу, зменшити побори, обмежити загарбання старшиною земель. Таким чином, укр землі були розділені ворогуючими старшинськими угрупованнями на дві частини. На Правобережжі укріпився ставленик Польщі П. Тетеря, а Лівобережжям з Києвом правив зорієнтований на Москву І. Брюховецький. Гетьман П. Тетеря намагався відвоювати Лівобер Укр в союзі з Польщею, але його похід 1664 р. закінчився поразкою. Він не зміг перешкодити розміщеним на Правоберпол військам нещадно грабувати і знищувати місцеве населення. Як наслідок цього на Правобер 1665 р. спалахнуло антипольське повстання. П. Тетеря змушений був скласти гетьманські повноваження і втекти в Польщу. Правобережним гетьманом був обраний Чигиринський полковник Петро Дорошенко. Тим часом на Лівобереж Укра І. Брюховецький усіма силами намагався відстоювати інтереси козацької старшини, сприяв отриманню нею земель та посиленню утисків рядових козаків і селян. Оскільки це викликало невдоволення народу, І. Брюховецький підтримував тісніші зв'язки з москов урядом. З цією метою 1665 р. в Москві він підписав новий договір з царським урядом, так звані Московські статті. В них зазначалися такі умови;• вибори гетьмана мали проводитися за згодою царя і в присутності царських послів;• митрополит української православної церкви призначався Москвою;• збільшувалася кількість царських військ, розміщених в Україні; •царські урядовці дістали право власноручно збирати податки в Україні в царську казну. 1667 р. Росі Пол, виснажені боротьбою за укр землі, в селі Андрусові під Смоленськом уклали угоду про перемир'я на 13,5 років. Згідно з Андрусівською угодою укра землі на Лівобережжі і Київ залишалися у складі Москов держави. Правобережні землі і Сх Галичина перейшли під контроль Польщі. Запорозька Січ була оголошена територією спільного управління Росії і Польщі. Т ч, був закріплений розділ україн земель між сусідніми державами. Це стало можливим багато в чому через боротьбу між старшинськими угрупованнями, які перетворили Укрна арену громадянської війни, що дістала назву Руїни. 1681 р. Росія, Туреччина і Крим уклали договір в Бахчисараї. Росія визнавала захоплення турками південного Причорномор’я і Поділля. Туреччина і Крим визнавали Лівобережжя і Київ володіннями Росії. Передбачалося, що розорені землі не будуть заселяться протягом 20 років. 6 травня 1686 р. Річ Посполита і Росія підписують так званий „Вічний мир”, згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої – Правобережжя, Галичина, Пн Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Пд Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними. Після укладення „Вічного миру” центр політичного і культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією. Якщо на Правобережжі, яке відійшло до Польщі, зразу було знищено залишки автономії українців, то на Лівобережжі ще тривалий час зберігалися певні елементи державності: виборність гетьмана та старшини, система місцевого самоврядування, судочинство, козацьке військо тощо. Петро I проводив явно централістсько-шовіністичну політику щодо Укр, як у плані форсованого наступу на її автономію, так і в економічній сфері (значну частину українських товарів дозволялося вивозити за кордон лише через рос порти, водночас українців зобов’язували купувати певні товари на рос фабриках; рос купці мали великі пільги у торгівлі з Гетьманщиною, а на українські товари накладалось велике мито при торгівлі з Рос).