22. Основні напрямки зовнішньої політики Московської держави в др. Половині хvі ст.

Формування основних напрямків зовнішньої політики Московської держави при Івана III

основні напрями зовнішньої політики України Росії XVI століття оформилися іще за великому государі Московському князя Івана III:

- балтійське (північно-західне),

- литовське (західне),

- кримське (південне),

- казанське іногайское (південно-східне).

Найважливішим результатом діяльності Івана III стало досягнення територіальної цілісності російських земель. Об'єднання російських земель навколо Москви робив можливим активізацію зовнішньополітичної діяльності.

 

Зовнішня політика Василя III

Василь III який вступив володарем батьковій державою у жовтні 1505 року, продовжив політику Івана III, спрямовану зміцнення позицій Росії ніяких звань і повернення російських земель, які під владою Великого князівства Литовського й Ливонського ордена.

 

Зовнішня політика Івана IV

16 січня 1547 року Івана IV коронували царським вінцем. Протягом чверть століття цар Іван Васильович був провідним дипломатом й головним полководцем Московської держави. Основне завдання зовнішньої політики України Московської держави ніяких звань була необхідність виходу доБалтийскому морю, на південному сході і сході – боротьби з Казанським і Астраханскимханствами, але в півдні – захист російських рубежів від набігів кримського хана.

23. Опричнина. Її соціальна суть.

Опричнина — система заходів (репресії, страти, конфіскація земель), що здійснювались у Московській державі в XVI столітті царем Іваном IV з метою зміцнення царської влади, для боротьби з опозицією, залишками удільного сепаратизму та посилення асиміляції завойованих територій.

У 1565 цар оголошує про введення в країні опричнини. Країна була поділена на дві частини — "опричнину" і "земщину". В опричнину цар відокремив частину бояр, служивих і приказних людей, у палацах Ситному, Кормовому й Хлебенном був призначений особливий штат ключників, кухарів, псарів і т. п.; були набрані особливі загони стрільців. На утримання опричнини були призначені особливі міста (близько 20, у тому числі Москва, Вологда, Вязьма, Суздаль, Козельськ, Мединь,Великий Устюг) з волостями. У самій Москві деякі вулиці (Чертольская, Арбат, Сивцев Вражек, частина Нікітської та ін.) були віддані в розпорядження опричнини; колишні жителі були переселені на інші вулиці. В опричнину було набрано також до 1000 князів, дворян, дітей боярських, як московських, так і міських. Їм були роздані маєтки у волостях, призначених на утримання опричнини; колишні поміщики й вотчинники були переведені з тих волостей в інші.

Території, що не увійшли до опричнини, стали називатися земщиною. Управління земщиною цар доручив земським боярам, тобто власне боярській думі, поставивши на чолі князя Івана Дмитровича Бельського і князя Івана Федоровича Мстиславського.

В ході опричнини Івану Грозному вдалося швидко зруйнувати землеволодіння великої феодальної знаті, бояр і княжат, що були переселені на окраїни держави, де йшли постійні воєнні дії. За оцінками В. Кобріна спустошення зазнало до 90% земель Московського царства. Запустіння московитських земель призвело до повального голоду та епідемій серед селян.

З 1568 почалася більша хвиля репресій, зокрема так звана справа боярина І.П. Федорова, за якою було страчено понад 400 людей. Опричні репресії супроводжувалися вбивствами й грабежами населення міст і вотчин. Найкривавішим епізодом в ході опричнини став похід на Новгород 1570 року. Підозрюючи новгородську торговельну знать у підготовці переходу міста на сторону Речі Посполитої, Іван Грозний, у супроводі дружини опричників, стрільців й інших ратних людей, виступив проти Новгорода. В ході цієї операції за різними підрахунками загинуло від 10 до 27 тисяч мешканців міста, спустошені були також і околиці Новгорода. Населення було обкладено непосильними податками, для стягнення яких Іван Грозний використовував тортури й страти. Опричнина була припинена 1572 року після руйнівного набігу кримських татар на Москву. Опричнинські полки виявились нездатними оборонити Москву від набігу, місто було спалене, а значна частина його мешканців загинула від вогню і диму. Сам Іван Грозний при цьому втік.[4]

Татарський набіг вдарив по престижу царя і опричнини. 1575 року Іван Грозний зрікся царського престолу на користь касимовського хана Симеона Бекбулатовича, проте вже через рік скасував своє рішення і повернувся до влади, віддавши Бекбулатовичу володіння у Твері.