3. Соціальна допомога: принципи надання, форми та види

Соціальна допомога – це одноразова або ж періодична допомога, яка надається з бюджету згідно з визначеним законодавством порядку та добровільних пожертвувань людям, що перебувають у нужді, на підставі перевірки їхнього доходу та засобів існування, а також за певними критеріями без перевірки доходу у грошовій, безготівковій, близькій до готівки, натуральній формі або ж у вигляді послуг.

Соціальна допомога може надаватися за такими принципами:

 універсальний – допомога надається всім без винятку адресатам, які відповідають встановленим критеріям для цієї цільової групи (до прикладу, сім’ї з дітьми, матері-одиначки тощо);

 вибірковий – допомога надається в тому разі, якщо адресат підтверджує, що його статки і доходи є нижчими від того рівня, за якого необхідним є надання цього виду допомоги (наприклад, те, що жінка має статус матері-одиначки, не завжди свідчить про те, що вона бідує. Те саме можна зазначити і про багатодітні сім’ї: те, що в сім’ї багато дітей, не обов’язково свідчить про те, що сім’я є бідною).

Як уже зазначалося, соціальна допомога може надаватися у грошовій, безготівковій, близькій до готівки або ж у натуральній формі чи у вигляді послуг.

Грошова допомога – форма соціальної допомоги, що полягає в одноразових або ж періодичних грошових виплатах.

Безготівкова допомога – безготівкова допомога, що передбачає одноразове або ж періодичне зменшення фінансових зобов’язань особи. Наприклад, надання субсидій на оплату комунальних послуг або ж зменшення податкових зобов’язань.

Пільги передбачають звільнення певних категорій громадян (що обрані за віком, статтю, заслугами, місцем проживання, соціальним статусом) від дотримання законодавчо встановлених вимог і правил чи виконання певних обов’язків.

Близька до готівки допомога – форма соціальної допомоги, що передбачає використання замінників грошей – талонів, карток – що дають право на отримання певного товару чи послуги безкоштовно або ж за зниженою вартістю. Наприклад, у США для бідних категорій населення передбачені талони на харчування.

Соціальна допомога, що надається в натуральній формі – передбачає надання певних товарів (продуктів харчування, засобів санітарії й особистої гігієни, засобів догляду за дітьми, одягу, взуття та інших предметів першої необхідності, палива, а також технічних і допоміжних засобів реабілітації) безкоштовно.

Соціальні послуги – комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, задля поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.

Державна соціальна допомога в України надається і за універсальним, і за вибірковим принципом. Так, деякі види соціальної допомоги передбачені без урахування доходу та майнового стану отримувачів, інші орієнтовані на принципи адресності (наприклад, програма житлових субсидій).

Законодавством України передбачені такі види соціальної допомоги:

 соціальна допомога сім’ям з дітьми, що передбачає:

допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами;

допомогу при народженні дитини;

допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з урахуванням доходів;

допомогу на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням;

допомогу на дітей одиноким матерям;

допомогу при усиновленні дитини;

 державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам;

 надбавка на догляд за інвалідами з дитинства та дітьми-інвалідами;

 державна соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам;

 державна соціальна допомога на догляд особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам;

 державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям;

 тимчасова державна допомога дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме;

 компенсація фізичним особам, які надають соціальні послуги;

 житлові субсидії.

Згідно із Законом України «Про соціальні послуги» в нашій державі передбачені такі види соціальних послуг:

• соціально-побутові послуги – забезпечення продуктами харчування, м’яким та твердим інвентарем, гарячим харчуванням, транспортними послугами, засобами малої механізації, здійснення соціально-побутового патронажу, соціально-побутової адаптації, виклик лікаря, придбання та доставка медикаментів тощо;

• психологічні послуги – надання консультацій з питань психічного здоров’я та поліпшення взаємин з навколишнім соціальним середовищем, застосування психодіагностики, спрямованої на вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, задля її психологічної корекції або психологічної реабілітації, надання методичних порад;

• соціально-педагогічні послуги – виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, організація індивідуального навчального, виховного та корекційного процесів, дозвілля, спортивно-оздоровчої, технічної та художньої діяльності тощо, а також залучення до роботи різноманітних закладів, громадських організацій, зацікавлених осіб;

• соціально-медичні послуги – консультації щодо запобігання виникненню та розвитку можливих органічних розладів особи, збереження, підтримки та охорони її здоров’я, здійснення профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів, працетерапія;

• соціально-економічні послуги – задоволення матеріальних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, що реалізуються у формі надання натуральної чи грошової допомоги, а також допомоги у вигляді одноразових компенсацій;

• юридичні послуги – надання консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій стосовно цієї особи (оформлення правових документів, захист прав та інтересів особи, інша правова допомога тощо);

• послуги з працевлаштування – пошук належної (такої, що підходить) роботи, сприяння у працевлаштуванні та соціальне супроводження працевлаштованої особи;

• інформаційні послуги – надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації (довідкові послуги); поширення просвітницьких та культурно-освітніх знань (просвітницькі послуги); поширення об‘єктивної інформації про споживчі властивості та види соціальних послуг, формування певних уявлень і ставлення суспільства до соціальних проблем (рекламно-пропагандистські послуги).

4.1. Соціальне страхування: ґенеза та сутність.

Функції соціального страхування

Соціальне страхування як суспільний інститут має тривалу історію. Ідеї соціального страхування, або ж, у термінології того часу, «взаємної допомоги» сягають своїм корінням Середньовіччя. Ідеї соціального страхування, як механізм усунення індивідуальних ризиків, вперше були реалізовані ще у вигляді загальних кас при гільдіях і професійних цехах, які надавали соціальну допомогу вдовам і сиротам членів цеху. Формувалися вони і при сільських громадах. Створювалися так звані «вогневі товариства» (XV ст. – у німецьких замках); «коров’ячі каси» (XVI ст.), страхові акціонерні товариства (перше – голландська Ост-Індійська компанія, 1602 р.); «тонтіни» (за ім’ям італійського лікаря Тонті – XVII ст., Франція); похоронні та пенсійні каси (XVIII ст.), товариства зі страхування життя (перше виникло 1765 р. в Англії).

У XVIII ст. ідеї соціального страхування одержують подальший розвиток. На думку Лейбніца, соціальне страхування має вберегти людей від ризиків. У 1754 р. П’ярон де Шамюссі опублікував «План дому асоціацій», у якому передбачалося, що за умови внеску помірної суми кожний асоційований вкладник може у разі хвороби одержати всі мислимі види допомоги. У 1770 р. П’ярон де Шамюссі видав «Нотатки про товариства страхування здоров’я».

У 1788 р. Клав’єр представив «Проспект щодо введення довічного страхування», у якому зазначено було: «Довічне страхування приходить на допомогу тому дорогоцінному почуттю, яке пов’язує індивіда з іншими індивідами й дозволяє йому вижити. Подібне страхування означає безпеку щодо нещасливих обставин» . Прикметно, що Клав’єр пропонував довічне страхування, «встановлене урядом та під його опікою й наглядом». Та ці ідеї були втілені в життя лише через сто років. Зокрема, державне соціальне страхування вперше впровадив О. фон Бісмарк у Німеччині. У 1878–1890 рр. було прийнято низку безпрецедентних на той час законів про соціальне страхування робітників у зв’язку з хворобою, нещасним випадком і втратою працездатності, а за деякий час був прийнятий закон про пенсії для громадян похилого віку (починаючи із 70 років).

Соціальне страхування – одна з організаційно-правових форм соціального захисту, визначальною категорією у якій є соціальні ризики, що компенсуються за кошти грошових фондів, створених внаслідок обов’язкових й/або добровільних внесків його учасників.

Відповідно до ст. 1 Основ законодавства України про соціальне страхування, загальнообов’язкове державне соціальне страхування – система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту (охоплює матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби; повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; втрати годувальника; безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом) за кошти грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі – роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Соціальне страхування – система правових, економічних та організаційних заходів, покликаних компенсувати окремі види соціальних ризиків.

Соціальне страхування можна представити як соціальну систему, що ставить за мету створити загальнонаціональну організацію обов’язкової взаємодопомоги, яка зможе діяти досить ефективно лише в тому випадку, якщо буде всеосяжною, і за кількістю охоплення населення, і покриття ризиків.

З економічного погляду, соціальне страхування можна розглядати як механізм, який забезпечує перерозподіл прибутків у суспільстві. Перерозподіл відбувається на таких рівнях:

1) перерозподіл прибутків між економічно активним та неактивним періодами життя людини;

2) перерозподіл прибутків між поколіннями (солідарність поколінь);

3) перерозподіл прибутків у межах одного покоління (від багатших до бідніших категорій населення).

О. Іванова виокремила три важливі функції соціального страхування:

 нагромадження коштів – передбачає вирівнювання доходів особи упродовж її життя (у період економічної активності формуються ресурси, які будуть використані у старшому віці);

 перерозподіл коштів – перерозподіл доходів однієї особи на користь іншої;

 страхування – передбачає захист від численних соціальних ризиків, які виникають упродовж життєвого циклу людини: хвороби, інвалідності, втрати годувальника, довголіття тощо.

Фінансування виплат із соціального страхування здійснюється за кошти страхових внесків працюючих осіб та їх роботодавців. У фінансуванні систем соціального страхування іноді також бере участь держава.

Можна виділити такі основні елементи соціального страхування:

- соціальне страхування, що фінансується з коштів внесків, які зазвичай солідарно сплачують роботодавці та працівники, за можливої участі держави у формі внесків за певні категорії працівників або дотацій із коштів загальних податків;

- обов’язкова участь працівників з деякими винятками; внески акумулюються у спеціальних фондах, за кошти яких виплачується пенсія та допомога;

- надлишок коштів у фонді, які не використані для виплати пенсій або допомоги, інвестуються для отримання додаткового доходу; особисте право на пенсію чи допомогу гарантується наявним обліком внесків без застосування процедури перевірки доходів або нужденності;

- розмір внеску та виплати часто залежить від того, який заробіток має (або мала) застрахована особа; страхування від трудового каліцтва зазвичай повністю фінансується за кошти наймача за можливої участі держави із загальних податків.

Основними суб’єктами в соціальному страхуванні є:

Страховики – юридичні особи – страхові фонди, компанії, які діють згідно з чинним законодавством країни, беручи на себе зобов’язання щодо створення колективного страхового фонду і виплати з нього страхових відшкодувань.

Страхувальники – юридичні чи фізичні особи, які відповідно до чинного законодавства країни або ж на підставі відповідної угоди зі страховиками сплачують страхові внески до страхового фонду.

Застраховані – це фізичні особи, чиє здоров’я, життя та працездатність виступають об’єктами страхового захисту. окрім того, може виділятись такий суб’єкт, як отримувач страхового відшкодування в тих випадках, коли його не може отримати застрахований (наприклад, допомога на поховання, яка надається родичам померлого).

Об’єктом соціального страхування є страховий випадок, з настанням якого застраховані або ж треті особи (визначені згідно з чинним законодавством) мають право на відшкодування у грошовій, натуральній формі або у вигляді послуг.

4.2. Соціальні ризики. Види та форми соціального страхування.

Типи пенсійних систем

Ризик – це ймовірність настання небажаної події. Ризик передбачає два моменти:

- з якою мірою ймовірності настане небажана подія;

- розмір необхідної компенсації.

Як зазначив П. Шевчук, ризик – це настання певної небажаної події А, що дорівнює відношенню кількості появи події А до загальної кількості подій з певної їх групи. Тож основна мета будь-якого страхування – захистити від можливих випадковостей.

У широкому розумінні усі ризики, які спіткають людину упродовж її життя, є соціальними, адже вони зумовлені нашим суспільним буттям. Проте серед них виділяється група ризиків, які є соціальними у власному розумінні цього слова, і світова юридична практика розуміє під ними певні події в житті людини, які вимагають її матеріальної підтримки. В основі своїй вони мають загальновизнані міжнародні стандарти, які передбачають «набір» життєвих обставин, котрі вимагають забезпечення саме від соціуму, від людської спільноти.

Соціальні ризики як підстава для набуття людиною права на соціальне забезпечення були встановлені в міжнародних актах – Конвенціях та Рекомендаціях МОП – № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення (1952), № 128 про допомоги по інвалідності, по старості і в разі втрати годувальника (1967) тощо, а також у Європейському кодексі соціального забезпечення (Рада Європи, 1964 p., переглянутий 1990 p.), Європейській соціальній хартії (Рада Європи, 1961 p., переглянута 1996 p.), Європейській хартії про основні соціальні права трудящих (Європейський Союз, 1989 p.).

Згідно з наведеними міжнародними актами до соціальних ризиків, які утворюють основу для набуття людиною права на соціальне забезпечення, належать:

• тимчасова втрата працездатності;

• вагітність і пологи;

• необхідність догляду за малолітньою дитиною, або дитиною-інвалідом, або за інвалідом, престарілим членом сім’ї;

• хвороба;

• інвалідність;

• старість (досягнення пенсійного віку);

• смерть годувальника;

• безробіття з незалежних від людини причин;

• нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання;

• смерть тощо.

Згідно зі ст. 11 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, страховий ризик – обставини, внаслідок яких громадяни та/або члени їх сімей можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування і потребують матеріальної підтримки або соціальних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням.

Водночас соціальне страхування є і обов’язковим (тоді страховиками виступають державні соціальні фонди), і добровільним, де страховиками є недержавні суб’єкти надання соціальних страхових послуг. Тож можна дати таке визначення соціального ризику: соціальний ризик – це обставина, внаслідок якої застрахована особа та/або члени її сім’ї можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування та потребувати згідно з угодою або ж чинним законодавством матеріального забезпечення або соціальних послуг, які зобов’язалися надавати страховики (соціальні фонди).

Страховий випадок – подія, з настанням якої виникає право застрахованої особи або членів її сім’ї на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг.

Відповідно до визначених соціальних ризиків виділяють види соціального страхування (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Види соціальних ризиків та соціального страхування

Соціальні ризики Соціальне страхування на випадок

Втрата працездатності внаслідок похилого віку досягнення похилого віку

Тимчасова втрата працездатності загальних хвороб, тимчасової втрати працездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві

Довгострокова втрата працездатності інвалідності внаслідок загального захворювання, професійного захворювання або ж нещасного випадку на виробництві

Втрата працездатності внаслідок вагітності та материнства вагітності, пологів, догляду за малолітньою дитиною

Втрата доходів внаслідок смерті годувальника втрати годувальника, організації поховання

Втрата доходів внаслідок безробіття з незалежних від людини причин безробіття

Виокремлюють такі форми соціального страхування:

Залежно від того, на яких засадах соціальне страхування здійснюється, воно може бути:

- обов’язкове;

- добровільне.

Залежно від меж дії страхування виділяють страхування:

- міжнародне;

- загальнодержавне;

- регіональне;

- професійне;

- галузеве;

- місцеве.

Світова практика виробила два підходи до організації пенсійного страхування: розподільний та накопичувальний. Головна їх відмінність – засоби фінансування пенсійних систем.

У розподільних пенсійних системах покриття регулярних пенсійних витрат здійснюється з поточних надходжень. Працездатне населення шляхом страхових внесків формує ресурсну базу для соціального захисту старшого покоління. Розподільні пенсійні системи мають три вагомі переваги: по-перше, можливість почати виплату пенсій негайно (не потрібно багато часу для нагромадження коштів для пенсійних виплат); по-друге, розміри пенсій не залежать від результатів функціонування фінансових ринків та інвестиційної діяльності пенсійних фондів; по-третє, принцип соціальної справедливості та соціального захисту реалізується за рахунок перерозподілу доходів від високооплачуваних працівників до низькооплачуваних.

Основним недоліком розподільної системи можна вважати залежність обсягу страхових коштів пенсійних фондів від демографічної ситуації та стану ринку праці (демографічного навантаження, рівня зайнятості та безробіття, величини заробітної плати тощо). Другим недоліком є те, що пенсійні внески в розподільних пенсійних системах деякою мірою сприймають як податок, а не як частину особистих заощаджень громадян. Тому функціонування такої системи багато в чому залежить від ефективності державного управління (або ж адміністративного примусу). Зростання рівня тінізації економіки, масова несплата податків можуть порушити стійкість розподільної пенсійної системи.

За накопичувальної системи виплата пенсій здійснюється з накопиченого для цієї мети грошового фонду. Забезпечення пенсіями постає як специфічний довгостроковий інвестиційний процес, на першому етапі якого формуються заощадження та відбувається їх послідовне нарощування завдяки доходам від інвестиційної діяльності, а на другому етапі вже настає віддача у вигляді пенсій.

Накопичувальна пенсійна система, порівняно з розподільною, є менш мобільною. Зміна ставок і порядку сплати пенсійних внесків не призводить до негайної зміни обсягу пенсійних виплат: зміни стають відчутними лише через певну кількість років. Ще один недолік – висока вартість переходу від розподільної до накопичувальної пенсійної системи. З урахуванням необхідності компенсації нинішньому поколінню пенсіонерів (та коштів, що відволікаються на створення нової пенсійної системи), за експертними оцінками, вартість переходу на нову накопичувальну пенсійну систему може становити від 20 до 60% ВВП. Саме тому не всі країни можуть дозволити собі швидкий перехід до цієї моделі пенсійної системи. Водночас, за несприятливої демографічної та економічної ситуації, перехід до накопичувальної системи в країні є обов’язковою умовою збереження соціальної стабільності в суспільстві. Невіддільною складовою частиною накопичувального пенсійного забезпечення є система недержавних пенсійних фондів.