13. Встановлення влади та діяльність Директорії унр. Поясніть відмінності у поглядах між в.Винниченком і с.Петлюрою щодо найважливіших засад внутрішньої і зовнішньої політики унр.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада1918 року до 10 листопада1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. 

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

Єдності поглядів щодо внутрішньої та зовнішньої політики у членів Директорії не було. Єдине, що їх обєднало - це бажання повалити гетьманат П. Скоропадського.За своїм світоглядом Винниченко був соціалістом. Він перший в Європі висунув ідею поєднання капіталізму та комунізму. Також вважав, що регулярні війська для держави, яка хоче жити в мирі зі своїми сусідами не потрібно. Тому ЦР не створила достатньої кількості військ. Так Директорія заборонила голосувати не трудящим, до яких відносили і інтелігенцію. Завдяки такій політиці, Винниченко відштовхнув багато соціальних верств населення. Винниченка можна віднести до політика соціаліста-експерементатора.Симона Петлюру від Винниченка відрізняла менша схильність до утопічних поглядів, готовність співпрацювати навіть з буржуазією заради торжества національної справи. Протягом 1919 р. він все більше віддалявся від соціалістичних поглядів своєї молодості і еволюціонував у бік націонал-демократичної орієнтаціїї. Петлюра видав власний універсал з закликом до солдатів підтримати національну справу. Винниченко розцінив це як дії спрямовані аби зняти його з посади. Прагматизм Петлюри підтверджувався й тим, що він аби здобути союзника у війні з більшовизмом, погодився віддати Польщі західну Україну.

14. Входження українських земель до Великого князівства Литовського та особливості їх політико-правового статусу.

У середині XII ст. виникає Литовське князівство. Його засновник князь, князь Міндовг, мав у своєму розпорядженні організовану армію і скористався ослабленням князівств Русі, приєднавши до Литви частину Білорусії. Політику Міндовга продовжили Гедимін і Ольгерд. Слов’яни сприймали литовців як визволителів від монгольського панування, оскільки литовські князі проводили обрежну та розумну політику. Вони не замірялися на права слов’янського боярства і городян, не впроваджували великих податків і вирізнялися віротерпимістю (слов’яни - християни, литовці - язичники). Приєднання до Литви рятувало українців від князівських міжусобиць. Литовці зазнавали потужного культурного впливу Русі, почали використовувати “Руську правду” як зведення законів Литовської держави. Литовські бояри і князі часто приймали православ’я, а слов’янська мова стала державною. До кінця XIV ст. кордони князівства досягли Чорного моря. 1362 р. Ольгерд захопив Киїів і незабаром розгромив татар на р. Сині Води, що означало кінець монголо-татарського ярма на території сучасної України. Східні слов’яни значною мірою сприймали Велике князівство Литовське як спадкоємця Київської Русі, адже 90% населення його складали слов’яни. За Ольгерда держава офіційно стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське. Держава являла собою своєрідну федерацію князівств: великий князь спирався на корінні литовські землі, а в підлеглі слов’янські князівства призначав правителями своїх синів, родичів та вельмож.