67. Утворення Галицького князівства. Князювання Ярослава Осмомисла.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше захопив його 1188, але не зміг утримати під натиском угорців, які також вдерлися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині 1199 після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства.

Галицьке князівство досягло найбільшої могутності за князювання Ярослава Осмомисла (1153-1187), який вів запеклу боротьбу проти боярства. За його правління було збудовано Успенький собор, який став науково-освітнім та культурним центром. Ярослав Осмомисл утримував добрі зв'язки з суздальським князем Юрієм Довгоруким, разом з іншими князями брав участь у походах проти половців. Відгомоном цієї боротьби було «Слово о полку Ігоревім». З іншими сусідами, Польщею  і Угорщиною, Ярослав Осмомисл утримував мирні відносини, як також з Візантією. За Ярослава Осмомисла розбудовано і укріплено багато галицьких міст

68. Утворення срср й остаточна ліквідація суверенітету України

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося 6 радянських республік – Україна, Російська федерація, Білорусія, Грузія, Азейбарджан, Вірменія, які формально вважалися незалежними, але не мали ніякого суверенітету і управлялися єдиним центром – центральним комітетом російської ком. Партії більшовиків (ЦК РКП(б)). Після війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була створена спеціальна комісія на чолі зі Сталіним, яка створила «плани автономізації», який передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації. В Україні з критикою цього плану активно виступили Чаковський та Скрипник. В.Ленін відкинув Сталінський план і розробив власний, за яким усі республіки, включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до складу «Союзу Радянських Соціалістичних Республік», зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином перший з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилось у 1924 р. коли була прийнята конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю. Формально СРСР був  федерацією, але фактично – унітарною централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету й перетворилася на звичайну адміністративну одиницю СРСР.

69. Теорії походження Київської Русі

Навколо виникнення Києво-Руської держави існує чимало теорій. Вони порушували питання про культурно-історичну належність східних слов'ян та Руської держави у двох основних напрямах.

Давні традиції має теорія хозарського походження Русі, яка й сьогодні знаходить обґрунтування у працях відомих учених (Омелян Пріцак). Прихильники цієї теорії стверджують, що поляни не мають прямого стосунку до східних слов'ян, бо етнічно пов'язані з хозарами. Найбільш активні верстви Хозарії - купці й воїни - були носіями руської державності. Це їм належить честь заснування столиці Русі - Києва (482 р.). Проте, чи не найбільш відома норманська теорія. Вона також ґрунтувалась на тому, що внутрішні закономірності суспільного розвитку підмінялися зовнішніми випадковостями. Засновники норманізму - німецькі вчені Міллер і Байєр стверджували, що державу на Русі було створено вихідцями зі Скандинавії - норманами. На Русі їх називали варягами. У своєму твердженні вони апелювали до "Повісті минулих літ", в якій мова йшла про запрошення у Новгород норманських вождів на чолі з Рюриком. Вважали, що слово "Русь" - скандинавського походження. На противагу поглядам норманістів (з українських істориків - Іван Крип'якевич, Олександра Єфименко, Дмитро Дорошенко), виникла антинорманська теорія (Микола Костомаров, М. Грушевський). Вона обстоювала місцеве походження Руської держави і заперечувала активну роль варягів у її утворенні. Сучасна наука відкидає крайнощі цих двох підходів і в основному грунтується на теорії природно-історичного процесу, згідно з якою держава є результатом насамперед внутрішнього розвитку суспільства (певний рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, соціальне розшарування, існування суспільної ієрархії і т. ін.). Передумовою виникнення держави є існування міжплемінних об'єднань (союзів). У східних слов'ян вони виникли ще до активної взаємодії з хозарами та літописного запрошення варягів. Водночас учені сьогодні визнають, що хозари та особливо нормани суттєво прискорили процес формування Руської держави. Норманські князі, які з бойовими дружинами служили слов'янам, очолили династію. Проте на Русі нормани досить швидко ослов'янились і розчинилися серед місцевого населення.

Теорію великоруської етнічної основи Русі першим сформулював російський учений Михайло Погодін (середина XIX ст.). Згідно з нею, найдавнішими поселенцями Києва і Середнього Подніпров'я були великороси (росіяни), а малороси (українці) прийшли сюди з Галичини, Поділля та Волині тільки після розгрому Русі монголо-татарами. З рішучим спростуванням цієї теорії виступили українські вчені Михайло Максимович і М. Грушевський.

Радянська історіографія утверджувала компромісну "триєдину" теорію. Згідно з цією концепцією, Київська Русь як "колиска трьох братніх народів" була етнічно однорідною державою міфічного "давньоруського народу", який мав єдині культуру, звичаї, побут, економіку тощо. А, отже, Київська Русь рівною мірою була державою росіян, українців та білорусів. Ця теорія створювала враження "проекції у минуле однорідного радянського народу, запланованого на майбутнє" (О. Субтельний). У сучасній вітчизняній історіографії (Михайло Брайчевський, Леонід Залізняк та ін.) переважає думка, що Києво-Руська держава була насамперед державою українського народу.