56. Спроби консолідації Київсьської держави: правління Володимира Мономаха та Мстислава Володимировича.

Володимир Мономах (1113–1125 рр.), ще будучи князем у Переяславі, постійно проводив походи проти половців. Історичні факти стверджують, що він 83 рази об’єднував сили інших князів Русі в боротьбі проти ворогів, знищивши 200 половецьких ханів.

Утвердившись у Києві, він доповнив статті “Руської правди”, за якими обмежувалось лихварство, ускладнювалось перетворення вільних людей на рабів (холопів), дещо полегшувалось становище селян.

Володимир Мономах зумів відновити єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого. Найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з під його влади жорстоко придушувались. Все це сприяло суспільно-економічному, політичному зміцненнюКиївської Русі на поч. Х11 ст.

Ще в 1097 р Мономах став ініціатором проведення Любецького з’їзду князів. Головними ухвалами цього з’їзду були:

− кожен князь володіє своєю “отчиною” і зобов’язується не зазіхати на володіння іншого;

− встановлювався союз князів для оборони від зовнішніх ворогів;

− заборонялись приватні стосунки князів з половцями.

Проте ухвали цього та інших з’їздів князів носили декларативний характер і були швидко порушені.

Отже, Володимир Мономах зумів тимчасово затримати процес роздроблення Київської держави. Але дальший розви-ток феодальних відносин і посилення окремих князівств роби-ли це роздроблення неминучим, що остаточно відбулось після смерті князя.

У зовнішніх відносинах він діяв дипломатичними шляхами, укладаючи династичні шлюби.

Володимир Мономах був видатним письменником свого часу. Йому належать високохудожній твір “Поученіє дітям”, в якому він описує сторінки свого життя, висловлює власні моральні засади, дає практичні поради своїм дітям, як ефективно керувати княжим двором і державою, успішно захищаючи її від ворога. В цьому “заповіті” князь виступає проти зловживання владою, скривдження сиріт і убогих.

Мстислав Володимирович(1125-1132) за життя батька посідав новгородський та переяславський княжі столи, співправив з батьком у Києві. 1096 року розбив війська чернігівського князя Олега Святославича і примусив його взяти участь у Любецькому з'їзді. Брав участь у воєнних походах на половців 1093, 1107 і 1111 років. Здійснив два успішні походи на естів. Після смерті батька (1125) посів київський стіл і продовжував зміцнювати престиж великого князя київського та обороняти державу від ворогів. 1130 року повернув під вплив Києва Полоцьк, посадивши на полоцький стіл свого сина Ізяслава. 1130 року воював з литовцями. Розгромив половців і загнав їх за Волгу та Яїк. Про величезний міжнародний престиж Київської держави за його правління свідчать численні династичні зв'язки київського князя з західноєвропейськими королівськими дворами.

Помер 14 квітня 1132 року. Після його смерті Київська держава остаточно розпалася на окремі політично незалежні князівства.

57. Створення Української Академії мистецтв;

Вагомим підґрунтям розвитку українського мистецтва у XVI I — XVIIII ст. була діяльність Києво-Могилянської і Острозької академій. Серед важливих заходів, що провадилися у згаданих академіях напередодні свят та урочистих подій, практикувалися театралізовані вистави, вертепні драми, п'єси, музичні концерти, підготовлені студентами. Загалом створення академій в Україні історично пов'язане зі зростанням рівня культурного розвитку суспільства, зрушеннями в розвиткові мистецької освіти. Адже відомо, що основою академізму є активізація наукової думки, зростання можливостей розвитку талановитої молоді, комплексна, фундаментальна дослідницька діяльність.

Значною подією в художньому житті України стало заснування 18 грудня 1917 року вищого мистецького навчального закладу європейського рівня — Української академії мистецтва та її подальший розвій на тлі української культури. Ця подія справедливо вважається продовженням славетних традицій українського народу в царині мистецтва, реалізацією його культурних потреб і прагнень. У 1922 році Академію було реорганізовано і перейменовано на Інститут пластичних мистецтв, а в 1924 — на Київський художній інститут. Науково-творчий потенціал видатних діячів української культури вимагав свого дальшого розвитку. Відтак у 20‑х роках минулого століття визріла ідея мистецької академії іншого типу — науково-творчої. У 1927–1928 рр. за дорученням тогочасного уряду президією Академії наук України було створено спеціальну комісію на чолі з академіком АН України О. П. Новицьким, яка підготувала необхідні матеріали й подала їх на розгляд уряду з метою створення Академії мистецтвознавства України. Пізніше у зв'язку з початком репресій щодо творчої інтелігенції, серед якої було чимало мистецтвознавців, зокрема Ф. Л. Ернст, М. Ф. Біляшівський, М. О. Макаренко, Д. М. Щербаківський та інші, створення академії було відкладене. 1941 року на прохання творчої інтелігенції керівні органи України повернулися до розгляду цього питання знову, але заснуванню нової академії цього разу перешкодила Друга світова війна. Одразу після війни в Україні було відкрито низку науково-дослідних інститутів архітектурно-будівельного та художнього профілів у складі заснованої 1945 року Академії архітектури (1956 року Академія архітектури УРСР була реорганізована на Академію будівництва і архітектури УРСР, яку 1964 року ліквідували). Зокрема таких, як Інститут теорії та історії архітектури, Інститут монументального живопису і скульптури, Інститут художньої промисловості та ін. У структурі новостворених установ функціонували науково-дослідні відділення теорії та історії мистецтв, аспірантури, а також творчі майстерні для мистецтвознавців, художників, архітекторів. У цих підрозділах провадили наукову та викладацьку діяльність видатні діячі мистецтва й архітектури — П. О. Білецький, Г. Н. Логвин, В. Г. Заболотний, П. М. Жолтовський, О. С. Шовкуненко. Тоді ж було підготовлено й видано значну кількість праць з питань історії мистецтва та архітектури, у тому числі «Історію українського мистецтва» в 6‑ти томах. У 1960‑х роках науково-дослідні установи системи Академії будівництва і архітектури було ліквідовано, а окремі з них зосереджено по різних відомствах. Непродумані реорганізації, знищення української мистецтвознавчої школи в роки репресій звели нанівець масштабні задуми та цікаві починання. У 1970–1980‑х роках діячі мистецтва і культури неодноразово порушували питання про організацію мистецької Академії та відповідних наукових підрозділів.