55. Соціальний устрій Київської Русі.

На початку XI ст. зміцніла Русь досягла значного економічного й соціального розвитку. Під впливом формування єдиної держави відбувалися і глибокі зміни в громадських стосунках східнослов'янських племен, завершувався розклад родових звичаїв, родоплемінних особливостей у господарстві. Позитивних змін зазнав розвиток виробництва. Міську верхівку складали купці, які торгували і давали гроші в позику та обмінювали їх. Біднішими були дрібні торговці, майстри-ремісники, каменярі, зброярі, металурги, гончарі. Міська біднота - чернь - наймалася до них на будь-яку роботу. Центрами внутрішньої торгівлі були міста з їхніми ринками – торгами.Через Русь проходили важливі міжнародні торгові шляхи: «із варяг у греки» (зі Скандинавії до Візантії), з Кавказу до Європи, з Європи до Середньої Азії. 3 Русі вивозили мед, віск, хутра, шкіри, вироби ремесла. Завозили коштовності, вина, золото, зброю, посуд, тканини тощо. Руські купці торгували з Візантією, Францією, Польщею, Угорщиною, Персією, Сирією. Внутрішня торгівля сприяла згуртуванню східно-слов’янських земель, поширенню культури, обміну. Господарські зміни вели до формування нових відносин, до зародження двох основних станів - землевласників і залежних селян. З’явилися вони й у слов'ян. Землевласниками стали князі, княжі родини та багаті дружинники-бояри. Захопивши общинні землі та угіддя, вони поступово перетворювали в залежних селян збіднілих общинників. Вільних селян (смердів) примушували платити за земельний наділ ренту - натуральний оброк. Смерд, який не мав чим платити, мусив брати позику (купу), стаючи залежним закупом, або рядовичем, коли підписував кабальну угоду (ряд). У бояр та князів були і раби, яких називали холопами. До них потрапляли військовополонені та смерди, які розорилися. Але холопи не були основною робочою силою. Головними виробниками продуктів залишалися смерди. Окрему групу руського суспільства складали служителі церкви - духовенство. У внутрішньому житті країни за князя Ярослава склалося спадкове земельне володіння (вотчина) - господарство великого землевласника, або, по західноєвропейському, феодала - князя, боярина, дружинника. Основу складали земельні володіння, на яких жили селяни-смерди, котрі давали землевласнику оброк у вигляді частини виробленої продукції, а також відробляли повинність на полі чи господі - боярщину (звідси російське - барщина). У центрі господарства стояв боярський двір із слугами. Господарством вотчинника управляв огнищанин, податки збирав під'їзний, по дому розпоряджався тіун. Земля ділилася на боярську і селянську. Селяни-смерди, що володіли невеликими наділами землі, жили в жалюгідних напівземлянках-халупах, часто разом з худобою. Але найбільшої експлуатації та знущання зазнавали дворові - челядь. Кожне село становило окрему сільську общину - громаду. Спочатку громада перерозподіляла землю. А коли її захопили князі та їхні слуги, громада стала контролювати порядок користування землею, сінокосами та риболовецькими і мисливськими угіддями. У суспільстві того часу панувало засноване на звичаях право підкорення слабкого сильному, бідного багатому. Перелік цих правил, записаний до «Руської Правди», починався з кровної помсти і закінчувався різними відшкодуваннями збитків та образ.