32. Лібералізація суспільного життя в Україні середини 50-х – початку 60-х рр. Хх ст. Шістдесятники.

Після смерті Сталіна в Кремлі починається запекла боротьба за владу і у березні 1953 р. фактично, а у вересні офіційно першим секретарем ЦК КПРС став Хрущов. Почався «період відлиги» - тимчасової лібералізації суспільно-політичного життя.У союзних республіках почалися значні кадрові зміни, перестановки у керівництві. У червні 1953 на посаду голови ЦК КПУ вперше було обрано українця за походженням – О.Кириченка. На волю вийшли здебільшого кримінальні елементи (політичні в'язні мали значно триваліші терміни ув'язнення), що спровокувало вибух злочинності у країні. Однією з ознак лібералізації стала реабілітація – поновлення в правах незаконно засуджених осіб. Не підлягали реабілітації: жертви політичних процесів; репресовані до 1934 року; селяни з Західної України, а також депортовані під час колективізації селяни; засуджені за інакодумство; кримські татари або інші народності, які були депортовані в Сибір(депортація визнана незаконною, але без права повернення).

Восени 1953 були ліквідовані воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС, яка мала право проводити висилку, заслання та ув'язнення населення.Кульмінаційним моментом «відлиги» став ХХ з'їзд КПРС (1956р.), де Хрущов виступив з доповіддю «Про культ особи Сталіна та його наслідки». Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням, закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна. Люди розцінювали його промову по-різному. Більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму, та консервативні кола, а також чимало людей, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. Через ліберативні дії проти Хрущова була сформована опозиція, а в 1957 – безуспішна спроба усунути Хрущова від влади. Безпосереднім проявом лібералізації суспільно-політичного життя стала поява нової генерації культурних діячів, - «Шістдесятників», серед яких Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський; В.Чорновіл, А.Горська, Д.Павличко, Б.Олійник, В.Стус, Г.Тютюнник. Саме тоді почали з'являтися українські позацензурні видання, «самвидав». В 1959 у Києві було засновано клуб творчої молоді «Супутник», який став центром шістдесятництва; у Львові в 1962 – «Пролісок». Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. З кінця 1962 р. почався масований тиск на шістдесятників, через який частина шістдесятників пішла накомпроміс із владою, а інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

33. Ліквідація російським царизмом української державності у другій половині XVIII

У другій половині XVIII ст. частина козацької старшини намагалася відновити автономні права Гетьманщини. Останнім гетьманом став Кирило Розумовський (1750—1764). Він намагався відстоювати певну свободу Гетьманщини в галузі фінансів, здійснив перетворення у козацькому війську, провів реформу судової системи, виношував плани про заснування в Батурині університету. Почали проводитись старшинські з'їзди, де обговорювались питання поточної політики. Як тільки 1762 р. на престол зійшла Катерина ІІ, вона відразу заявила про необхідність скасування гетьманства. Цариця наказала Розумовському скласти булаву, що той і зробив в 1764 р. Замість гетьмана була встановлена ІІ Малоросійська колегія. Фактична влада в колегії належала її президенту, малоросійському генерал-губернатору Румянцеву. На місцях козацьке самоуправління зберігалось до початку 1780-х років. 1781 р. поділ Лівобережжя на полки й сотні було ліквідовано. Натомість запроваджувалася загальноросійська адміністративно-територіальна система. 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. З козацького війська створили 10 регулярних полків, російської армії. З 1797 р. серед козаків почали проводитись рекрутські набори. Так само розвивалися події і на Слобожанщині. Військово-адміністративна реформа 1732—1737 рр. звела нанівець автономію краю. 1762 р. Катерина II призначила слідство над місцевою старшиною, за підсумками якого 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобідське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено гусарські полки. Поділ території на полки і сотні був також скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська губернія. Процес ліквідації автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини супроводжувався закріпаченням місцевого населення. У 60-70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав низку указів про обмеження права вільних переходів селян з однієї місцевості в іншу.

Ліквіда́ція Запорі́зької Січі́ 1775 ро́ку — насильницьке знищення московськими військами українського козацького утворення — Підпільненської Січі, та остаточна ліквідація Запорізької Січі як козацької автономії. У наслідку цього Військо Запорозьке Низове припинило своє існування. Указ Катерини II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтво. Одночасно на українські землі поширювалась дія «Жалуваної грамоти дворянству», згідно з якою козацька старшина і українська шляхта зрівнювалися в правах з російськими дворянами, що виключало її опір ліквідації української автономії у складі Російської імперії. Таким чином, на кінець XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і соціальну організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.