25. Західна Україна під владою Польщі у міжвоєнний період.

У 1923 році рада послів Антанти у Версалі визнала суверенітет Польської держави над Східною Галичиною та Волинню. Тут були створені чотири воєводства – Львівське, Станіславське, Тернопільське та Волинське, а частина Полісся і білоруських земель утворила Поліське воєводство. Північна Буковина з центром у Чернівцях разом з Хотинським повітом увійшли до складу комунської провінції. На Закарпатті було створено єдину адміністративно-територіальну одиницю Чехословаччини – Прикарпатську Русь з центром в Ужгороді.

Після Першої світової війни майже 7 млн українців були позбавлені права на самовизначення і опинилися під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини. У кінці 30-х років площа окупованих українських земель становила майже 150 тис. км із населенням, що перевищувало 11 млн осіб. Понад 80 % населення легіону займалося сільським господарством. Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав, де відбувалося свідоме гальмування розвитку економіки.

У промисловості налічувалося всього 50–55 тис. найманих робітників. У 1938 р. Західна Україна виробляла лише 7–10 % промислової продукції Польщі, при цьому її населення та територія становили чверть території Польщі. Нафтова промисловість Прикарпаття іноземним капіталом була доведена до занепаду.

Незважаючи на колоніальні утиски та повільний розвиток господарства краю, поступово зростає чисельність українських підприємств та кооперативів. Зміцнюють свої економічні позиції та прибутки українські об'єднання: «Народна торгівля», «Масло-союз», «Центросоюз», «Центробанк». «Карпаття», «Дністер». Дедалі більше українців ставали власниками фабрик, заводів, житлових будинків. У 20–30 роках відбулося розширення функцій кооперативів, вони починають розглядати себе і як знаряддя самоврядування та економічного захисту. У 1939 році в країні налічувалося 4 000 кооперативів, які об'єднували переважно сільських споживачів і торговельні організації.

Розвиток сільського господарства був також малопродуктивним. Земельне питання краю не було вирішене. Понад 1 млн осіб становили безземельні та малоземельні селяни. З поміщицьких та церковних земель були створені спеціальні фонди для польських, румунських та чеських колоністів. Тисячі розорених селян, роками не маючи постійного заробітку, залишали рідний край і емігрували за кордон. З 1925 до 1939 року, тільки за офіційною польською статистикою, емігрувало 73 тис. осіб працездатного населення.

Таким чином, у 20–30 роки західноукраїнські землі у промисловому відношенні були слаборозвиненими. Економіка Західної України, Буковини, Закарпаття пристосовувалася до потреб господарства Польщі, Румунії, Чехословаччини як ринок для збуту товарів, джерело дешевої робочої сили та сировини.

26. Зовнішньополітична діяльність незалежної України

Відразу після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання Української держави. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща. Того ж дня нову державу визнала Канада. 3 грудня протокол про встановлення дипломатичних відносин з Україною підписала Угорщина. 4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня — Росія, Аргентина, Болівія, Болгарія та Хорватія, 25 грудня — США. Лише протягом першого місяця існування Україну визнали 68 країн (на 2002 р. Україна встановила дипломатичні відносини із 153 державами світу), що свідчило про повагу міжнародного товариства до українського народу, який обрав цивілізований шлях побудови суверенної держави.

Визнання України як повноправного суб'єкта правових відносин відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій. 30 січня 1992 року Україна стала членом конференції з безпеки та співпраці в Європі (тепер — Організація з безпеки та співпраці в Європі), а 10 березня 1992 р. приєдналася до Північноатлантичної ради із співпраці (з 1998 р. — Рада євроатлантичного партнерства).

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. «Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою». Активізація міжнародної діяльності України спонукала Верховну Раду 2 липня 1993 р. схвалити «Основні напрямки зовнішньої політики України». У цьому документі визначалися базові національні інтереси України, завдання її зовнішньої політики — утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; включення національного господарства у світову економічну систему; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів. Серед головних пріоритетів зовнішньої політики було визначено економічні, політичні та культурні зв'язки з країнами Європи, співробітництво з країнами світу в галузі прав людини, широкомасштабні дружні відносини з найближчими сусідами, передусім із Росією.

Відносини України і Росії після здобуття ними незалежності залишалися складними. У січні 1992 р. Державна дума Російської Федерації, ігноруючи ратифіковані нею угоди щодо недоторканності кордонів, прийняла рішення розглянути конституційність актів 1954 р. про передачу Криму Україні. Згодом російський парламент постановою «Про статус міста Севастополя» вирішив «підтвердити російський федеральний статус міста Севастополя» і «провести переговори з урядом України про місто Севастополь як головну базу єдиного Чорноморського флоту». Українська сторона розцінила цей документ як грубе втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність. Окрім того, дестабілізуючим фактором у відносинах між двома державами була «економічна війна» (тільки за 1994 р. борг за енергоносії України перед Росією становив 1 млрд дол.), що не вщухала. У зв'язку з цим довго і складно відбувались переговори про підписання широкомасштабного договору між сусідніми країнами. Протистояння тривало до 31 травня 1997 року, коли в Києві було підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією».

Належне місце у зовнішньополітичній діяльності України відводиться співпраці з країнами СНД. Згідно з «Основними напрямками зовнішньої політики України» офіційний Київ виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення. Водночас Україна є асоційованим членом Економічного Союзу СНД. У березні 1999 р. за ініціативою лівих у парламенті Верховна Рада прийняла рішення про вступ України до Міжпарламентської асамблеї СНД.

Спільність економічних та політичних інтересів пов'язує Україну з регіональним економічним об'єднанням — ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), яке після приєднання у квітні 1999 р. Узбекистану перетворилося на ГУУАМ

У липні 1992 р. Україна заявила про своє бажання вступити до Ради Європи — міжнародної міжурядової консультативної політичної організації, створеної в серпні 1949 р. Після того як Українська держава офіційно підтвердила свій без'ядерний статус у листопаді 1995 p., вона стала 37-м повноправним членом Ради Європи.

У лютому 1994 р. Україна першою серед країн СНД підписала в Брюсселі угоду «Партнерство заради миру», що передбачає тісні контакти з НАТО.

Зовнішньополітичну діяльність України, особливо за часів Адміністрації Президента Л. Кучми, можна охарактеризувати як багатовекторну. Балансування у зовнішній політиці між могутнім сусідом Росією, Європою та Сполученими Штатами Америки мало на меті забезпечення суверенітету України. 

«Помаранчева революція» не тільки створила сприятливі передумови для успішної діяльності України на міжнародній арені, а й заклала основи нової філософії зовнішньої політики держави. На заміну «багатовекторності» та невизначеності Адміністрація Президента В. Ющенка запропонувала більш чіткі зовнішньополітичні пріоритети — європейська та євроатлантична інтеграція України як послідовний процес зміцнення національної безпеки, поступального розвитку, утвердження цінностей демократії, прав та свобод людини; розвиток стратегічного партнерства з США, Російською Федерацією і Польщею, зміцнення двосторонніх економічних відносин з іншими країнами світу з метою посилення позицій українських товаровиробників на світових ринках; ефективна зовнішня регіональна політика, спрямована на зміцнення безпеки у Чорноморському регіоні; захист і підтримка українських громадян за кордоном; входження до світової економічної системи, вступ до Світової організації торгівлі.

Візит американського президента Джорджа Буша 1 квітня 2008 р. до Києва напередодні Бухарестського саміту НАТО продемонстрував підтримку США євроатлантичних прагнень України, а підписана торговельна та інвестиційна угода поклала початок створенню зони вільної торгівлі між двома країнами.