3. Неоліт і становлення аграрного суспільства на території сучасної України.

Неоліт— епоха зародження і поширення відтворювального господарства (землеробство, скотарство), археологічним критерієм якої є найдавніший глиняний посуд.

Протягом VІ-ІІІ тисячоліть до н.е. відбувся поворот від збиральництва і примітивного полювання, до відтворюючих видів діяльності, тобто обробітку землі та розведення свійських тварин. Цей процес дістав назву – неолітична революція.

завдяки «революції» люди не тiльки досягли помiтного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливiшi умови життя: їжа стала рiзноманiтнiшою, її добування — стабiльним, з’явилися харчовi запаси.

Рільниче хліборобство зародилося найімовірніше в Передній Азії приблизно у Х тисячолітті до н.е., звідки поширилося на Грецію, Південну та Центральну Європу, а на початку V тисячоліття з’явилось й на сучасних українських землях. Приблизно так само поширювались і стародавні хліборобські культури.

Перехiд вiд присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих тривав протягом багатьох столiть i мав свої особливостi в рiзних регiонах. Фахiвцi видiляють у межах України двi культурно-господарськi зони: пiвденно-захiдну (лiсостепове Правобережжя, Захiдна Волинь, Поднiстров’я, Закарпаття) та пiвнiчно-схiдну (лiсостепове Лiвобережжя, Полiсся). На Півночі та Північному Сході України в неоліті жили племена, які займались переважно мисливством та рибальством, а на Південному Заході віддавали перевагу землеробству та скотарству. Ці племена відрізнялися одне від одного за походженням, побутом, звичками та віруваннями.

Найбільшої ваги в неоліті набуло скотарство, бо зміна клімату спричинила виникнення великих степових просторів. Скотарі дедалі більше освоювали євразійські регіони, ширше застосовували колесо, приручених коней, що, звісно, означало революційні зміни у військовій справі.

Наприкінці неоліту з’явилися прикраси з міді, намиста з полірованих кісток, черепашок або коштовного каміння. На головні убори та пояси нашивали пластини з емалі вепрових ікл, розвивався орнамент.

Перехiд до землеробства i скотарства сприяв помiтним змiнам в органiзацiї суспiльного життя: зростанню ролi парної сiм’ї, розквiту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів — кам’яних булав). Цей перехід суттєво вплинув i на світобачення людини, її духовний світ.

У період неоліту відбувся справжній демографічний вибух: населення планети виросло приблизно з 5 до 80 млн. осіб. Середня тривалість життя становила для жінок – 32,5 року, для чоловіків – 35,6.

На території нинішньої України археологами виявлено десять неолітичних культур. Аналіз життєдіяльності носіїв цих культур свідчить про ускладнення їх світосприйняття, появу нових релігійних культів, зокрема культів пов’язаних із вшануванням пращурів.

Найвідомішими пам’ятками неолітичної культури є Кам’яна Могила поблизу Мелітополя.

4. Енеоліт і бронзовий вік на території сучасної України.

Енеоліт – назва перехідного часу від неоліту до бронзової доби, яку застосовують археологи в зв’язку з появою й поширенням у той час виробів із міді.

Яскравим показником розвитку людства є те, що в IV тис. до н.е. люди освоїли нову сировину - мідь, опанували технологію її виробництва та обробки. Регіонами, де розпочалася обробка міді, були Балкани, Подунав'я (Трансільванія), Закавказзя, звідки мідна руда та вироби потрапили на територію України. Згодом копальні мідної руди з'явилися на Донбасі. Використання мідних знарядь праці й тяглової сили бика сприяло зростанню продуктивності праці, пожвавленню примітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації.

Період розповсюдження мідних знарядь праці деякі вчені називають енеолітом або мідно-кам'яним віком. Енеоліт став переходом від кам'яного періоду до епохи металу.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV--III тис. до н. е деякі дослідники вказують хронологічні рамки існування цієї культури - V - початок III тис. до н. е.; деякі - називають ще інші параметри). її назва походить від с. Трипілля на Київщині. Елементи цієї культури знайшов при розкопках 1893-1906 рр. археолог В. Хвойка.

Трипільці залишили дуже помітний слід в етнокультурному розвитку Європи. Дотепер триває дискусія між дослідниками, які хронологічні рамки цієї грандіозної культури, на які території поширювався її вплив, а головне - звідки прийшли трипільці і чи можна їх вважати попередниками сучасного українського населення.

Якщо з питання періодизації існування цієї культури в історичній літературі вказуються різні хронологічні рамки, то стосовно визначення території розселення дослідники одностайні: на пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали величезні простори Східної Європи - від Слобідської України (Слобожанщина) до Словаччини, Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова.

Не до кінця з'ясованою залишається проблема походження трипільців. Останнім часом археологи схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили захожі з півдня землеробсько-скотарські племена культур балканського походження. Підтвердженням цієї гіпотези служить ряд особливостей матеріальної та духовної культури трипільців. Так трипільські прямокутні глинобитні житла з дерев'яним каркасом стін і глиняною долівкою демонструють типовий приклад балканської домобудівної традиції, яка виникла у УІІ-УІ тис. до н.е. в Східній Греції. Українська хата-мазанка являє собою її пізньосередньовічний прояв. Численні глиняні статуетки жінок із поселень трипільців, а також їхній посуд, вказують на балканські корені культури. Про це свідчить і їхній східносередземноморський антропологічний тип.

Господарство трипільців постійно розвивалося. Спочатку домінувало осіле скотарство, існувало мотичне землеробство, різні допоміжні господарські промисли, було поширене виробництво глиняного посуду, крем'яних знарядь, прядіння і ткацтво. Археологи пізнають трипільські поселення перш за все за досконалим, багато орнаментованим глиняним посудом.

Економічною основою цієї яскравої археологічної спільноти було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму - з виснаженням землі трипільці переселялися все далі на схід. Постійно зростав обмін з різними сусідніми племенами, зокрема дунайсько-балканського регіону. На пізньому етапі розвитку трипільської культури через зміну економічної ситуації та вплив кочових племен посилилась роль осілого скотарства, удосконалилося виробництво крем'яних знарядь, глиняного посуду, з'явилися великі горни для випалювання посуду. У цей період виготовлялося більше зброї з кременю, каменю та міді.

Духовна культура трипільців була досить розвиненою. Вона містила різні землеробські культи - космогонічні уявлення, культ матері-землі, домашніх тварин (здебільшого бика), вогню. Трипільці опанували різні форми мистецтва, зокрема розпис мінеральними фарбами приміщень, глиняного посуду. Спочатку був поширений лінійно-заглиблений орнамент, а потім - шнуровий і заглиблений. Широко відома мікроскульптура трипільців: фігурки жінок, тварин, моделі жител.

Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації. Цивілізацією називають такий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність. Величезні трипільські поселення - Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які нараховували по 3 тис. жителів і займали площу 200-400 га, по праву вважаються протомістами. Складна знакова система трипільських орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі запровадження письма. Отже трипільські протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцівілізацією.

Трипілля має величезне значення в первісній історії України, яке полягає в тому, що саме з ним пов'язана остаточна перемога відтворюючої. економіки на українських землях у IV тис. до н. е.

Бронзова доба — історичний період, котрий прийшов на заміну енеоліту (мідна доба) — перехідний період після кам'яної доби . Характеризується виготовленням і використанням бронзових знарядь праці і зброї, появою кочового скотарства, поливного рільництва, писемності, рабовласницьких держав (кінець IV — початок I тис. до н. е.). Змінився залізною добою у I тисячолітті до н. е.

Бронзовий вік дістав свою назву від першого здобутого людьми штучного сплаву міді з оловом, свинцем або миш'яком. Бронза була значно міцніша за мідь. Ця перевага сприяла поширенню й утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї і прикрас, однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй так і не вдалося. Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі і Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку II тис. до н. е. Поступово було налагоджене місцеве виробництво: у Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні - металообробки.

3 появою бронзи відбувся перший суспільний поділ праці - відокремлення скотарства від землеробства. Поділ праці між орачами і скотарями передбачав необхідність обміну продуктами праці, тобто примітивної торгівлі, яка включала в себе тепер не лише злаки (ячмінь, пшеницю, просо, жито) і м'ясо, але й металеві вироби і сіль.

Під впливом радикальних змін у господарюванні в епоху бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:

завдяки значному посиленню ролі чоловіка в господарстві й усіх сферах суспільного життя в епоху бронзи відбулася заміна матріархату патріархатом, родовід тепер вівся батьківською лінією;

значне зростання продуктивності праці призвело до появи додаткового продукту, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

з великосімейної громади виокремилися мала сім'я (чоловік, дружина, діти);

формувалися союзи племен, створювалися органи керівництва союзом племен, виокремився стан воїнів.

В епоху бронзи стрімко вдосконалювалася зброя, відбувалася подальша воєнізація суспільства, інтенсивно формувалися й переміщалися етноси (тому епоху бронзи ще називають періодом першого Великого переселення народів). Первісне суспільство в цю епоху поступово вступає в пєріод розкладу, оскільки:

виокремлюється як основний його осередок патріархальна сім'я;

виникає поділ общинників на багатих і бідних (майнова і станова нерівність);

з'являється приватна власність.

Наприкінці III - першої половини II тис. до н. е. на теренах Прикарпаття, Поділля, Волині й Полісся проживали скотарські племена індоєвропейців - носіїв культури шнурової кераміки, які стали етнічним підґрунтям формування пізніших племен германців, балтів і слов'ян. У XV ст. до н. е. їх змінили споріднені з ними племена комарівської і тшинецької культур, які розселилися в Прикарпатті, Волині, долині Середнього Дніпра та басейні Прип'яті.

Серед культур Степового Причорномор'я, Наддніпрянщини та Лівобережжя виділялася ямна культура (назва походила від характеру поховань в ямах під курганами), носії якої були спадкоємцями середньострогівських племен. У II тис. до н. е. особливо потужними були племінні союзи зрубної культури (померлих ховали у дерев'яних зрубах під курганами), які займалися скотарством і землеробством та у ХVІ-ХII ст. до іі е. проживали на територіях від Дніпра до Алтаю. Вони стали пращурами іранської гілки індоєвропейців. Частина цих племен, які називали себе аріями (благородними), у середині II тис. до н. е. зайняла Іран та завоювала Індію.