36. «Народовці» і «москвофіли» в суспільно-політичному житті Західної України другої половини хіх ст.

Москвофільство

Москвофільство оформилося в течію суспільно-політичного руху в Західній Україні в другій половині 60-х років XIX ст., коли його ідеї сприйняло вище греко-католицьке духівництво. Відтоді воно опанувало більшістю священиків Галичини, до яких приєдналися деякі українські чиновники й частина інтелігенції. Москвофіли орієнтувалися на московський царизм, отримували за це значну підтримку від російських державних установ, у тому числі й грошову.

У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію — Руську раду, яку називали прямою наступницею Головної руської ради 1848 р. та єдиним представником усіх західноукраїнців.

Опираючись на щедру матеріальну підтримку, москвофіли створили потужну видавничу базу, яка складалася з кількох газет і журналів, науково-літературних збірників. У поглядах на український народ вони стали на позиції великодержавного російського шовінізму, стверджуючи, що окремого українського народу не було й немає. Є лише українське відгалуження «руського» народу.

Цей же «єдиний руський», або «панруський», народ з єдиною «панруською» мовою і культурою живе на неозорих просторах від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру.

У своєму москвофільстві галицькі діячі заходили значно далі, аніж чехи, серби, болгари. Якщо лідери останніх розглядали свої народи окремими слов'янськими народами, спорідненими як із росіянами, так і з іншими слов'янськими народами, то москвофіли ладні були навіть відмовитися від власної самобутності й насправді втопити український народ, його культуру в морі російського шовінізму.

У таємно фінансованій російським урядом газеті «Слово» москвофіли в 1866 р. відмовляли своєму народові в можливості самостійного існування: «Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни».

Відмовляючи українському народу в праві на самостійне існування, вони заперечували й необхідність розвитку української літературної мови. Москвофіли затято відмовлялися від визначеного «Руською трійцею» шляху розвитку до високого літературного рівня місцевого діалекту. Вони називали його «мовою чабанів та свинопасів». Натомість намагалися витворити так зване «язичіє» — суміш церковнослов'янської мови з домішками польської, російської та української мов.

Історичний факт. Москвофіли були такими затятими противниками української мови, що навіть вітали в 1876 р. горезвісний Емський указ про заборону будь-яких публікацій нею.

Послуговуючись штучним «язичієм», москвофіли започаткували видання серії дешевих популярних книжок для селян. Вони розгорнули активну боротьбу з пияцтвом і створили братства тверезості. Це, звичайно, мало важливе значення для підвищення культурного й освітнього рівня простого люду. Однак разом із загальнокультурними цінностями вони закладали у свідомість українців ідеї, які спотворювали їхню національну свідомість і шкодили їхнім інтересам. Зрештою, москвофільство в руках російського уряду перетворилося на засіб боротьби проти українського національного руху.

Народовці

Подібно до «старих русинів», що стали москвофілами, багато молодих західних українців теж звертали свої погляди на схід, але не в бік могутньої Російської імперії. їх насамперед цікавили постаті Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша. Це були молоді інтелігенти — учителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Найпомітнішими серед них стали Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич та ін. Вони продовжували традиції «Руської трійці» і наполягали на тому, що українці — окремий самобутній слов'янський народ (звідси й пішла їхня назва 226  «народовці»), який проживає на просторах від Кавказу до Карпат. Найкращим засобом його самовираження є народна мова. Тому головним національним питанням для народовців були українська мова та література.

Таке вузьке розуміння національного життя не привертало уваги народовців о інших важливих проблем українського народу, залишало їх осторонь політичного життя. За своїм спрямуванням та засобами захисту національної справи, народовці уподібнювалися українофілам-громадівцям, які діяли в підросійській Україні. Спільність із ними проявилася і в ставленні до народного одягу. Щоб відрізнятися від поляків, які носили конфедератки, народовці одягалися : народний або козацький одяг, носили високі шапки.

Народовці, на відміну від москвофілів, не мали фінансової підтримки від російської влади. Майже всі українські культурно-освітні заклади та преса перебували в руках москвофілів. Тому народовцям доводилося розпочинати свою діяльність з нуля. Вони заснували кілька таємних громад на зразок Київської, втаємничувати свою діяльність народовцям доводилося насамперед через москвофілів, які забороняли семінаристам та іншим підконтрольним групам молоді вступати до народовських громад.

Протягом 60-х років XIX ст. у Львові народовці видавали часописи «Вечорниці» (популяризував твори Т. Шевченка), «Мета» (поширював знання серед світської інтелігенції), «Нива» та «Русалка» (публікували нові літературні вори). Через нестачу коштів ці видання існували всього 1-3 роки.

Чотирнадцять років, за матеріальної підтримки наддніпрянців, виходив у світ часопис «Правда». У ньому часто публікували свої твори автори зі Східної України, тому це видання перетворилося на всеукраїнську трибуну для українських діячів.

Згодом народовці розширили коло культурницьких питань. Вони збирали бібліотеки, передплачували газети, робили огляди художньої та історичної літератури, публікували їх у своїх газетах, засновували хори, організовували вечірки та концерти.

Водночас народовці розробляли українську граматику й словники. Яскравим різновидом їхньої діяльності став український театр, заснований у Львові в 1864 р. Він швидко запозичив наддніпрянський репертуар і став дійовим засобом поглиблення національної самосвідомості українців.

Створення товариств народовців. Запровадження в 1860 р. в Австрійській імперії ряду конституційних прав і свобод дало змогу народовцям створювали й офіційні товариства. У 1861 р. у Львові розпочало роботу товариство клуб «Руська бесіда». Воно відкрило свої філії в усіх великих містах Галичині. Клуби товариства влаштовували літературно-музичні вечори, доповіді, сонцерти, святкування роковин Т. Шевченка, зустрічі з гостями з Наддніпрянщини.

37. Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччиною у 30-40 роках і завершився у 70-80 роках ХІХ століття.

Запізнення промислового перевороту пояснювалось економічною відсталістю Російської імперії. Протягом Першої половини XIX ст. продовжувала існувати феодальнокріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського господарства, формування ринку вільнонайманої робочої сили для промисловості.

- Вже в другій половину 60-х років починається швидке зростання фабрично-заводської промисловості. В основних галузях народного господарства починають переважати парові машини і різноманітна техніка – механічні станки, обладнання, механізми, перш за все в обробній промисловості;

- Однією з найрозвинутіших галузей української промисловості стає цукроваріння. Його питома вага у всеросійському виробництві цукру в 1852-1885 рр. досягла 87,8%. Україна стала основним постачальником цукру для всієї імперії;

- Початок капіталістичної індустріалізації характеризував ся прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінансування залізничного будівництва, прямої підтримки галузей, що мали загальноросійське значення (металургія, машинобудування). Інтенсивне залізничне будівництво 70-80-х років сприяло розширенню внутрішнього ринку для фабричної промисловості; розвиткові нових галузей — рейкопрокатного ви виробництва, транспортного машинобудування;

- Селянська реформа сприяла появі дешевої робочої сили, що спричинило до надзвичайно високої норми її експлуатації. Це приваблювало до країни іноземні капітали, до того ж царизм поширював різні форми державної підтримки й на закордонних підприємців;

- Вже у 60-х - на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості України: ґуральництво, суконна та інші колись високорозвинені галузі поміщицької промисловості займають другорядні позиції або занепадають і ліквідовують ся, натомість зростає вага добувної промисловості (кам'яне вугілля), посилено розвиваються металургія, машинобудування;

- 60 -80-ті роки XIX ст, — це час інтенсивного залізничного будівництва, розвитку річкового і морського пароплавства, за галом - розгортання в країні промислового перевороту, суть якого полягала у витіснені ручної праці машинною;

• Щодо металообробної та машинобудівної промисловості, то найбільшими районами її розвитку на Україні були Херсонська, Харківська, Катеринославська і Київська губернії. Потуж ними на той час підприємствами були Луганський казенний завод, "Арсенал" у Києві, завод Бобринських у Смілі, завод Яхненків і Симеренків в Городищі, завод Російського товариства пароплавства і торгівлі в Одесі;

• У 60-80-ті роки Україна стає головним центром харчової промисловості Росії. Розвинутими галузями були цукрова, спиртогорілчана і мукомольна. Районами цукроваріння всеросійського значення були Київщина і Поділля;

• У 80-ті - на початку 90-х років завершився технічний переворот у традиційних галузях промисловості України - харчовій та легкій. На цукроварнях були впроваджені системи машин, різко зросла середня продуктивність цукроварні та загальне виробництво цукру. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукроварних заводів, які виробляли близько 21 млн. пудів цукру (85% загальноросійського виробництва);

• Тривав швидкий розвиток кам'яновугільної промисловості Донбасу. У середині 80-х років основним районом добування руди стає Криворіжжя;

• Протягом 80-х—на початку 90-х років бачимо швидке зростання на Україні капіталістичної машинобудівної промисловості. На середину 90-х років діяло 109 заводів (79 із яких збудовано саме в ці роки). Значна частина заводів була великими підприємствами. На початку 90-х років на Україні зосереджувалося майже 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, котрі давали близько 16% загальної російської продукції машинобудування. Найбільшими центрами машинобудування були Харків, Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ. Водночас його розвиток гальмувався обмеженістю власної технічної бази;

• Продовжувалося інтенсивне залізничне будівництво. Частина залізниць була збудована казною, решта -великими акціонерними товариствами за підтримки державного кредиту. На початку 90-х років на Україні діяло 9 залізничних (казенних і приватних) магістралей. Виникли великі транспортні вузли - Харків, Київ, Катеринослав, Кременчук тощо.

Таким чином на середину 90-х років на Україні склалися такі промислові райони всеросійського значення: Правобережжя - з розвину тою цукровою та іншими галузями харчової промисловості та машинобудуванням, Південь, який поділявся на Криворізько-Придніпровський район — з розвинутою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням, та Донбас — із розвинутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю. Слід ще виділити Харківський район (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість).

38. Особливості політичного становища та соціально-економічного розвитку українських земель обумовили специфіку формування й діяльності українських політичних партій. їх утворення збігалось у часі з формуванням української політичної еліти загалом. Першими виникли партії соціалістичного спрямування. Тривалий час вони домінували кількісно.

Русько-українська радикальна партія ( РУРП 1899) - перша українська політична партія

Засновники: І. Франко, М. Павлик

Програма-мінімум:

- досягнення матеріального добробуту трудящих,

-усунення експлуатації,

-проведення економічних реформ.

Програма максимум:

-утвердження соціалізму,

-демократизація суспільного життя,

-піднесення націоньної самосвідомості українців,

-автономія України.

У 1895 році Ю. Бачинський опублікував брошуру "Ukraina irredenta"("Україна уярмлена"), у якій доводив історичну необхідність здобуття Україною незалежності. РУРП внесла корективи до пограми поставивши незалежність України перспективною метою.

До Української національно-демократичної партії ( УНДП, 1899) увійшли народовці, незадолені "новоерівськими компромісами", та радикали, які відмовлялися від соціалістиної ідеології на користь національної ідеї. Стала найчисленнішою українською партією.

Засновники : В. Будзиновський, Ю. Романчук, К. Левицький та Є. Левицький, В. Охримович.

Програма :

-виховання почуття єдності з наддніпрянськими українцями,

-створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом та адміністрацією,

-головна мета - соборність та незалежність України.

Українська соціал-демократична партія( УСДП ,1899) була створена внаслідок лівих радикалів та соціалістів, які не увійшли до польської соціал-демократичної партії. Нечисленна партія.

Засновники : М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський.

Програма :

-досягнення соціалізму шляхом реформ,

-захист інтересів робітників,

-парламентські методи боротьби ,

-перспективна мета - незалежна Українська республіка.

Українські партії були нечисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У націоньному питанні всі вони, крім Української народної партії, не йшли далі вимоги автономії України у складі Росії.

Революційна українська партія ( РУП,1900).

Лідери : Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов.

Програмні положення та діяльність:

-М. Міхновський уклав програму партії - "Самостійна Україна", у якій були обґрунтовані історичні права України на самосійне існування.

У програмі РУП у процесі подальшого організаційного оформлення відбулися зміни (перехід на засади автономії України у внутрішніх справах, надання переваги марсиському соціалізму).

Українська соціалістична партія (УСП, 1900).

Лідери: Б. Ярошевський, М. Меленевський.

Програмні положення та діяльність:

-кінцевою метою була демократична Українська республіка із суспільною власністю на засоби виробництва

-партія вважала необхідним укладення "братерського союзу" із соціалісичним партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійність України.

Українська народна партія (УНП,1902).

Лідери: М. Міхновський, О. Макаренко.

Програмні положення та діяльність:

-партія виступала з позицій цілковитої державної самостійності України, орієнтувалась на національну інтелігенцію.

Українська соціал-демократична спілка(УСДС," Спілка", 1904).

Засновник М. Меленевський.

Програмні положення та діяльність:

-Партія виступала з марксистських позицій;

-Прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх соціальної приналежності;

-У 1905 р. об'єдналася з більшовицькою фракцією РСДРП.

Українська соціал-демократична партія (УСДРП, 1905 р.)

Засновники: В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

Програмні положення та діяльність:

-Орієнтувалася на селян і робітників;

-Прагнула поєднати марксизм із націоналізмом;

-Вимагала автономії для України

Українська демократично-радикальна партія (УДРП, 1905 р.)

Засновники: А. Лотоцький, Є. Чикаленко, Б. Грінченко.

Програмні положення та діяльність:

-Виникла в результаті злиття Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП);

-Відстоювала ліберально-демократичні позиції, ідею встановлення в російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні автонономії в складі Росії.

Товариство Українських Поступовців (ТУП) — таємна понадпартійна політична і громадська організація українців в Російській Імперії, постала 1908 з ініціативи членів колишньої Української Демократично-Радикальної Партії для координації українського національного руху і його оборони від посиленого наступу російського уряду і російського націоналізму в добу реакції після розпуску 2 Державної Думи (червень 1907).

Члени: Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Володимир Винниченко.

Основні напрями діяльності :

-культурницька робота (створення “Просвіт”, клубів, поширення видань),

-виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод,

-участь у виборах і роботі Державної Думи, поширення кооперативного руху.

Мета організації: - проведення українізації шкільництва,

-запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті.

Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог:

-парламентаризму,

- перебудови Російської держави на федеративних засадах,

-національно-територіальної автономії України.

39. Україна в Першій світовій війні.

Глибокий вплив на долю людства справили війни та революції, якими характеризувалося XX століття. Його початок був ознаменований Першою світовою війною.

Причини:

1. Загострення суперечностей між провідними державами світу, внаслідок нерівномірності їх економічного та соціально-політичного розвитку,

2. Загарбання нових територій, контроль над ринками збуту та джерелами сировини,

3. «гонка озброєнь»,

4. Наявність у міжнародних відносинах двох ворогуючих блоків – Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанти(Велика Британія, Франція, Росія),

5. Бажання урядів ворогуючих країн відвернути увагу народу від внутрішніх проблем,

6. Боротьба проти національно-визвольних та соціальних рухів.

Характер війни – загарбницький, несправедливий для всіх сторін – учасників війни.

1 серпня 1914 року спалахнула ПСВ, у вир якої було втягнуто 38 країн з населенням понад 1,5 млрд осіб, тобто 75% населення земної кулі. Кожна країна, що приймала ухвалу про вступ у війну( за винятком Сербії, Бельгії і Люксембургу, на яких напали), переслідувала власні цілі. У великих держав основні цілі були однаковими: переділити вже поділений світ, перерозподілити колонії, завоювати нові ринки збуту і джерела сировини.

Плани країн-учасниць війни щодо України:

-Росія сподівалась захопити Галичину, Буковину та Закарпаття,

-Австро-Угорщина розраховувала відібрати у Росії Поділля і Волинь,

-Німеччина також претендувала на більшість найродючіших українських земель, які належали Російській імперії.

Хід воєнних дій на території України в 1914-1917 роках:

• 1 серпня 1914 року – почалася ПСВ,

• Західноукраїнські землі перетворились на театр воєнних дій.

Основні воєнні дії на території України:

• 18 серпня 1914 початок успішного наступу 8 російської армії під командуванням Брусилова,

• 23 серпня- кінець вересня 1914 року – Галицька битва в ході якої австро-угорські війська зазнали поразки)австро-угорська армії втратила 336 тисяч солдатів, а Галичина й Буковина опинились під окупацією царської Росії).

Політика Російського уряду на захоплених територіях:

1. Утворення Галицько-Буковинського генерал-губернаторства на чолі з графом Бобринським (кінець 1914);

2. Насильницька русифікація (впровадження російської мови, законів тощо);

3. Свідоме знищення українських гімназій, газет і журналів, книгарень, видавництв, бібліотек тощо;

4. Закриття «Просвіт»;

5. Заборона українських політичних партій, спортивних та молодіжних організацій;

6. Репресії проти українських політичних та громадських діячів;

7. Переслідування греко-католицької церкви (депортація сотень священників греко-католицької церкви, у тому числі й митрополита Андрея Шептицького, у глиб Російської імперії).

• 1915 травень – Горлицький прорив російського фронту німецькими та австро-угорськими військами;

• 22 червня 1915 – вступ австро-німецьких військ до Львова;

• 1915 – швидкий відступ російських військ, який тривав до жовтня і зупинився на лінії Кам’янець-Подільський – Тернопіль – Кременець – Дубно (росіяни втратили Пн. Буковину, Сх. Галичину, Підляшшя, Холмщину, Берестейщину та Зх. Волинь);

• 22 травня - на початку червня 1916 – відбувся Брусиловський прорив – наступальна операція російсьих військ Пд.-Зх. фронту під командуванням генерала Брусилова, у результаті якої знову захоплено Сх. Галичину (без м. Львів), Пн. Буковину і частину Зх. Волині;

• Червень 1917 – новий наступ російських військ на Львівському напрямку, який закінчився провалом; Росія втратила Галичину та Буковину. Після цієї події віна набула позиційного характеру.

Національний рух на західноукраїнських землях у роки війни

Серед учасників Українського національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдиного ставлення до війни та майбутнього України.

1. Головна Українська Рада (ГУР, 1 серпня 1914).

Лідери: К. Левицький, Павлик, Ганкевич.

Програмні засади та діяльність:

• Захист інтересів українців в Австро-Угорщині в умовах ПСВ;

• Підтримка австрійського уряду у війні;

• Активна участь у формуванні українських військових підрозділів – Українських січових стрільців (УСС);

2) Союз визволення України (СВУ, 4 серпня 1914).

Лідери: Донцов, Жук, Дорошенко.

Програмні засади та діяльність:

• Утворення самостійної української держави у форі конституційної монархії;

• Заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод громадянам усіх національностей;

• Співпраця з урядами Німеччини та Австро-угорщини з метою перемоги над Росією, на руїнах якої «встане Вільна Самостійна Україна»;

• Допомога військово-полоненим українцям (створення окремих таборів для військово-полонених, участь у формуванні українських дивізій сірожупанників і синьожупанників;

• Культурно-просвітницька робота ( видання періодичної преси, що висвітлювала історію та сучасне становище України; створення українських культурних установ, шкіл, тощо).

3) Загальна українська рада (ЗУР, 5 травня 1915 рік).

Засновник: Кость Левицький.

Програмні засади та діяльність:

• Привернення уваги урядових кіл Австро-Угорщини до ідеї української державності;

• Розмежування Галичини на Західну з центром у Кракові та Східну з центром у Львові з національним принципом;

• Об’єднання всіх українських земель у межах Австро-Угорщини в єдиний коронний край з правами територіальної та культурно-національної автономії;

• Саморозпуск у листопаді 1916 року на знак протесту проти маніфесту 5 листопада 1916 року про відновлення Польської держави на польських землях, що були відібрані у Росії.

Українські січові стрільці

Легіон Українських січових стрільців – українське військове формування в складі австро-угорської армії, що діяло на російському фронті у 1914-1918 роках.

Легіон Українських січових стрільців чисельністю 2,5 тисяч чоловік було створено в серпні 1915 року у місті Стрий. Його ядро становили активісти молодіжних воєнізованих організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт». Першим командиром УСС став директор приватної української гімназії Галущинський.

Виданими старшинами УСС були Баран, Коссак, Рожанківський. Бойове хрещення легіону відбулося на Ужоцькому та Врецькому перевалах у Карпатах (вересень 1914 рік). «Усуси» брали участь у битвах на горі Маківка (квітень-травень 1915), під Болеховим (травень-червень 1915), Галичем (кінець червня 1915), у межиріччі Селету і Стріпи (серпень-вересень 1915). У грудні 1915 року курені УСС були переформовані у полк. Але після поразки стрільців під Потуторами в серпні 1916 роу було дано наказ про розформування полку і створення на його основі двох куренів – бойового і резервного. У ході битви під Бережанами (гора Лисоня) «усуси» зазнали значних втрат і були відведені в тил. Лише взимку 1917 вони знову повернулись на фронт. ЛСС вирізнявся високим бойовим духом і відмінною дисципліною. Стрільці були переконані, що борються за свободу України, давали дві присяги: народу України і Австрійській імперії. Офіцери виховували особовий склад у патріотичному дусі. Пізніш УСС стали основою для створення Української національної армії.

Наслідки війни:

• Великі демографічні втрати (понад 500 тисяч осіб);

• ПСВ стала загальнонаціональною трагедією українського народу, адже українці за відсутності власної держави опинилися у двох конфронтуючих таборах і змушені були вести братовбивчу війну;

• Занепад промисловості, сільського господарства, скорочення посівних площ, зубожіння населення;

• Послаблення Російської та Австро-угорської імперії, що стало могутнім каталізатором майбутніх революційних подій в Україні;

• Зростання національної свідомості, висунення ідеї створення незалежної Української держави.

40. 4 (17) березня 1917 року – представники українських політичних партій та громадських організацій утворили Українську Центральну Раду.

УЦР – Український представницький орган (парламент), створений представниками український політичних партій та організацій. УЦР складалась з автономістів і самостійників.

На першому етапі діяльності УЦР переважала ідея автономії України у склад Росії.

6-8 (19-21) квітня 1917 року відбувся Український національний конгрес у Києві, який порушив питання про негайну організацію Крайової Ради – з представників українських країв і міст, народностей і громадських верств.

Останній день роботи з’їзду було присвячено виборам до Центральної Ради. УЦР конструювалася, як національний орган, який мав виконувати державотворчі функції.

Головою було обрано М. Грушевського.

Наближався час для скликання другого Всеукраїнського військового з’їзду, який зобов’язався забезпечити УЦР будь-яку підтримку в її державотворчій роботі. Було підтверджено постанову першого з’їзду про українізацію армії і затверджено статут найвищої української військової установи – генерального військового комітету на чолі з Симоном Петлюрою.

10 (23) червня 1917 року - проголошення першого універсалу УЦР.

Основні положення І універсалу:

1. Проголошення автономії України;

2. УЦР ставала вищим державним органом влади в Україні до скликання Всенародних українських зборів;

3. Створення української державної скарбниці за рахунок соціального податку з населення;

4. Участь представників усіх національностей в державотворчих процесах в Україні;

5. Необхідність розробки закону про землю, за яким право порядкувати землею, залежало б винятково народові України.

Наслідки:

• Фактичне перетворення ЦР на законодавчий орган;

• Створення першого українського уряду – генерального секретаріату(15 червня 1917).

Історичне значення:

• Подальше піднесення Української революції;

• Зростання авторитету УЦР;

• Визначення позицій різних політичних сил, щодо української державності;

• Засвідчує прагнення українців до створення власної держави; розгортання державотворчих процесів в Україні.

3 (16) липня 1917 – проголошення ІІ універсалу УЦР.

Основні положення:

• Визнання УЦР вищим органом влади в Україні;

• Затвердження складу Генерального Секретаріату Тимчасовим урядом;

• Поповнення УЦР представниками національних меншим;

• Відмова від самочинного проголошення автономії до Всеросійських Установчих зборів;

• Формування українських військових частин під контролем Російського командування.

Наслідки:

• Досягнення компромісу між ЦР та Тимчасовим урядом;

• Липнева криза Тимчасового уряду;

• Липень 1917 – виступ самостійників на чолі з Міхновським невдоволених відмовою від автономії, що врешті був придушений військами УЦР.

7 (20) листопада 1917 року – проголошення ІІІ універсалу.

Основні положення:

• Проголошення Української Народної Республіки (УНР) у складі федеративної Росії;

• УЦР – вищий законодавчий, Генеральний Секретаріат – вищий виконавчий органи УНР до скликання Установчих зборів в Україні;

• Включення до УНР земель, де більшість населення складали українці;

• Земля – власність трудового народу й має перейти до нього без викупу ( до Установчих зборів землею порядкуватимуть земельні комітети, обрані народом);

• Введення 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю за виробництвом;

• Підтримка мирних переговорів для швидкого закінчення війни;

• Скасування смертної кари; амністія політичним в’язням;

• Упорядкування судової системи;

• Проголошення демократичних свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи й житл тощо;

• Визначення дня виборів та скликання Українських установчих зборів.

Наслідки:

• Закладення основ демократичного устрою української держави;

• Неоднозначне ставлення різних політичних сил до проголошених в ІІІ універсалі заходів;

• Наявність суперечливого становища: з одного боку УНР залишалась складовою частиною Росії, з іншого – УЦР не визнавала Раднарком легітимним урядом Росії;

9 (22) січня 1918 року – проголошення IV Універсалу УЦР.

Основні положення:

• Проголошення УНР самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою;

• Влада в УНР належить народу (до Установчих зборів її вищими органами залишалися УЦР та уряд – Рада Народних Міністрів);

• Початок самостійних мирних переговорів;

• Заклик до відчайдушної боротьби з більшовиками;

• Проголошення програми соціально-економічних перетворень: розпуск постійної армії та створення народної міліції, обрання народних рад – органів місцевого самоврядування; підтвердження передачі землі трудовому народу без викупу на основі скасування приватної власності на землю; боротьба з безробіттям, допомога інвалідам війни; підтвердження демократичних свобод, проголошених ІІІ Універсалом.

Наслідки:

-створення самосійної Української держави;

- можливість розв’язувати нагальні соціально-економічні питання, не очікуючи на новий економічний устрій Росії;

- самостійне ведення переговорів з іншими державами, у тому числі про припинення війни і допомогу у війні з більшовиками.

Зовнішня політика Центральної Ради (березень 1917- квітень 1918р.):

-заклали основи української зовнішньої політики та дипломатії;

- дотримання керівництвом ЦР курсу на політичну автономію України у складі федеративної Росії гальмувало самостійний вихід нашої держави на міжнародну арену;

- проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включитися у міжнародну діяльність в рамках боротьби за припинення Першої світової війни;

-Формується перша дипломатична місія республіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську;

-Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансформується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запровадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укладення Брестської угоди з Центральними державами Україна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії;

- організація консульської служби;

- восени 1917 р., в Києві з ініціативи професора М. Туган-Барановського постала поважна наукова громадська інституція — Українське товариство економістів. На його базі було створено Консульські курси — перший навчальний заклад, який розпочав підготовку консульських працівників. У 1918р, за активної участі академіка А. Кримського в Києві почав працювати Близькосхідний інститут, у складі якого відкрито консульський факультет.

Керівництво міжнародних справ: О. Шульгин, В. Голубович, М. Любинський.

41. 29 квітні 1918 року Центральна рада провела засідання, яке виявилося останнім. Депутати без обговорення затвердили конституцію УНР. За спогадами Грушевський був проголошений президентом УНР, хоч у тільки що затвердженій Конституції такої посади не передбачалось.

29 квітня в найбільшому приміщенні міста – цирку, зібралося майже 8 тис. делегатів Всеукраїнського хліборобського конгресу. Коли в ложі з’явився П. Скоропадський, у залі залунали вигуки: «Хай живе Гетьман!» головуючий запросив після цього Скоропадського у президію і той подякував присунім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура виборів закінчилась. А Скоропадський зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував зовнішньополітичними відносинами, був головнокомандувачем армії та флоту.

Внутрішня та зовнішня політика Скоропадського:

Політико-адміністративний устрій:

• Зміна державного устрою: УНР на чолі з колективний органам управління УЦР перетворювалася на Українську державу монархічного типу на чолі з гетьманом;

• Структура влади: гетьман → Рада міністрів → губернські повітові старости → волосні старшини, у великих містах – градоначальники (усі посадові особи призначалися, а не обиралися);

• Формування Ради міністрів (голови: Василенко, Лизогуб, Гербель);

Економічний розвиток:

- відновлення пава приватної власності, у тому числі на землю;

- повернення націоналізованих підприємств, землі й майна попереднім власникам;

- обмеження свобод для робітників: скасування 8-годинного робочого дня, заборона страйків тощо;

• Удосконалення грошової системи (запровадження гривні, відкриття українських банків);

• Розвиток зовнішнього ринку за рахунок збуту товарів до Німеччини та Австро-Угорщини;

Національно-культурний розвиток:

• Визнання української мови державною;

• Українізація освіти: відкрито українські університети у Кам’янці-Подільському, понад 150 укр. гімназій та велику мережу шкіл;

• Створення Української академії наук на чолі з Вернадським ( 27 листопада 1918);

• Утворення Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Липківським;

Військова справа:

• Початок створення регулярної української армії;

• Спроба відновлення українського козацтва.

Зовнішні відносини:

• Установлення дипломатичних відносин із 12-ма країнами;

• Підписання перемир’я з радянською Росією (12 червня 1918);

• Дипломатична боротьба за проведення українських територій, які залишилися за межами України;

• Грамота Скоропадського, які проголошувала відмову від самосійної української держави; курс на утворення Всеросійської федерації народів, «кінцевою метою якої буде відновлення Великої Росії».

Причини падіння УНР:

• Поразка Німеччини в ПСВ, що позбавила Гетьманську державу опори та гаранта стабільності;

• Залежність Української держави від Австро-Німецьких збройних формувань;

• Відсутність дієздатної регулярної української армії;

• Відновлення старих порядків, що призвело до зростання соціальної напруги;

• Виникнення опозиції гетьманській владі;

• Спроба знайти опору серед білогвардійців.

42. 14 листопада 1918 року – створено Директорію УНР у складі Винниченка (голова), Петлюри (головний отаман військ УНР), Швеця, Макаренка і Андріївського.

Внутрішня політика Директорії.

26 грудня 1918 року – проголошення Декларації з програмою Директорії.

Політичний курс:

• Скасування гетьманщини, відновлення УНР;

• Директорія виконувала роль тимчасової верхової влади до скликання Трудового конгресу України;

• Владу в УНР належить трудящому народу, а нетрудові, експлуататорські класи позбавляться права голосу;

• Встановлення в Україні національного варіанту радянської влади;

• Передача законодавчої влади Трудовому конгресу України ( Трудовий конгрес України – вищий тимчасовий законодавчий орган УНР у період Директорії УНР, скликаний з метою організації влади в Україні та визначення форми державного правління після повалення влади гетьмана Скоропадського, проходив в Києві в січні 1919 року);

• Створення уряду – Ради народних міністрів на чолі з Чехівським;

• Передача Трудовим конгресом України в складних воєнно-політичних умовах усієї повноти влади Директорії, яка згодом під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру Петлюри;

• Розквіт отаманщини (Петлюра був призначений Головним отаманом за відсутності боєздатної армії).

Соціально-економічний розвиток:

• Ліквідація приватної власності;

• Аграрна реформа (конфіскація поміщицьких земель, земельні наділи до 15 десятин не конфісковувалися, лишалося непорушним дрібне селянське землеволодіння, термін і порядок розподілу землі не визначалися);

• Відновлення 8-годинного робочого дня, встановлення робітничого контролю на підприємствах, правила проведення страйків тощо;

• Заходи з надання допомоги безробітним та іншим категоріям нужденних.

Але в умовах громадянської війни та інтервенції національно-економічні перетворення були відкладені. Головним завданням Директорії стала перемога в громадянській війні.

Зовнішньополітична діяльність Директорії

Основні напрямки міжнародної політики
Директорія і Антанта	Директорія і Польща	Директорія і радянська Росія
початок окупації Півдня України військами Антанти (кінець 1918 року); згода Антанти визнати Директорію за умова підпорядкування її військ генералу Денікіну(Директорія відмовилась від цієї пропозиції; спроба Директорії витіснити війська Антанти (ця спроба зазнала поразки).	- відновлення Польської держави в листопаді 1918 року; - керівник Польської держави Пілсудський висунув територіальні претензії до України; - Початок окупації західноукраїнських земель польською армією.	- постанова Раднаркому Росії про невизнання Директорії вищим органом влади в країні; - марні спроби Директорії зупинити агресію радянської Росії дипломатичним шляхом; - початок Другої війни радянської Росії проти УНР.

43. Встановлення радянської влади в Україні.

Квітень 1919р.- Червона армія витіснила війська Антанти з Криму, і майже вся територія України опинилась під владою більшовиків.

6січня 1919р.- постанова Тимчасового робітничо-селянського уряду України про зміну назви УНР на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР).

10 березня 1919р.- затвердження першої Конституції УСРР за зразком прийнятої раніше Конституції РСФРР, яка закріпляла диктатуру пролетаріату, скасування приватної власності, владу трудового народу, представленого радами. Вищі органи влади:Всеукраїнський з’їзд рад і обраний ним Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, який очолив Г.Петровський; уряд – Рада Народних Комісарів, її голова – Х.Раковський.

УСРР і політика «воєнного комунізму».

Основні заходи політика «воєнного комунізму»:

Сільське господарство	державна монополія на продаж та заготівлю хліба; Запровадження кругової поруки; Формування продзагонів для вилучення продовольства у селян.
Промисловість	Націоналізація підприємств; Встановлення державного контролю над виробництвом; Мілітаризація праці; Уведення загальної трудової повинності.
Торгівля та фінанси	Заборона вільної торгівлі; Перехід до прямого товарообігу; Карткова система постачання міського населення.
Політична сфера	Запровадження диктатури пролетаріата, репресії проти «класових ворогів».

«Воєнний комунізм» - це соціально-економічна політика більшовиків в УСРР у 1919-1920рр.

Методи впровадження політика «воєнного комунізму»:

• «червоний терор»

• жорстка централізація

• створення продзагонів

• конфіскації

Наслідки політика «воєнного комунізму»:

• економічна криза

• погіршення умов життя народу

• зростання соціальної напруги

Входження УСРР до складу СРСР:

І етап: червень1919 – грудень 1920р. – створення військово-політичного союзу радянських соціалістичних республік Росії,України,Латвії,Литви і Білорусії.

ІІ етап: грудень 1920 – грудень 1922р. – формування «договірної федерації»; УСРР та інші радянські республіки підписали з РСФРР договори про воєнний та господарський союз.

ІІІ етап: грудень 1922 – травень 1925р. – утворення СРСР.

Це основні дати та події того періоду. Більш детально:

Встановлення більшовицької радянської влади в Україні відбулося при зовнішньому збройному втручанні з боку комуністичної Росії. Після ультиматуму 4 грудня 1917 р. Центральній Раді більшовицькі війська наступного дня розпочали наступ на територію УНР і 8 грудня зайняли Харків. Там, під захистом московських багнетів, зібрався I Всеукраїнський з'їзд Рад, повністю контрольований Москвою, і 12 грудня 1917 р. резолюцією "Про організацію влади в Україні" проголосив в Українській Народній Республіці радянську владу. Одночасно обрано вищий розпорядчий і законодавчий орган влади на період між з'їздами Рад - Центральний виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. ЦВК 17 грудня сформував уряд - Народний Секретаріат у складі 11 секретарств, який очолив М. Скрипник. Місцевими органами радянської влади проголошувалися губернські, повітові, волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та надзвичайні органи влади - ревкоми, реввійськревкоми, надзвичайні комісії.

Перша радянська влада протрималася до березня 1918 р., коли більшовицьку армію витіснили з України німецько-австрійські війська, які відновили УНР. Вже в умовах кризи гетьманського режиму, 28 листопада 1918 р. більшовики створили в Курську Тимчасовий робітничо-селянський уряд України а чолі з Ю. П'ятаковим. За допомоги російських радянських військ цей уряд 6 січня 1918 р. захопив Харків, проголосив Україну соціалістичною радянською республікою - УСРР, декларувавши її федерацію з Росією. 29 січня ЦВК, який очолював В. Затонський, призначив новий уряд - Раду Народних Комісарів (Раднарком, РНК) і голову Раднаркому - X. Раковського. Місцевими органами влади залишилися ради, ревкоми та створені комітети бідноти (комбіди). Означену державну структуру закріпила Конституція УСРР, прийнята 14 березня 1919 р.

В умовах денікінської окупації України, витіснені звідси більшовики створили в Москві 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет, який перебрав на себе найвищу законодавчу та виконавчу владу в УСРР. Очолював Всеукраїнськийревком Г. Петровський. У кінці лютого 1920 p., після вигнання денікінців і чергового встановлення радянської влади, відновили діяльність ВУЦВК, Раднарком та місцеві органи більшовицької диктатури. В Україні остаточно встановилася радянська влада.

12 грудня 1917 р. - проголошення радянської влади в Україні.

44. Західноукраїнська Народна Республіка та її роль в історії українського державотворення.

1. Історичні умови напередодні утворення ЗУНР.

Напередодні поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях.

Переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край.

Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов'язання, і тільки 16 жовтня 1918 р., коли імперія була вже приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави. Відповідно до положень цього документа, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини і Північної Буковини, керівники політичних партій і церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади - Українську Національну Раду. її очолив Євген Петрушевич.

19 жовтня Українська Національна Рада оголосила про намір об'єднати всі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття) у єдину українську державу, і зробити це мирним шляхом.

Рішучими супротивниками цих планів виступили польські державні кола, що спиралися на численне польське населення, сконцентроване здебільшого в містах Східної Галичини. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. її представники повинні були 1 листопада 1918 р. прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

Частина молодих українських офіцерів, які вважали, що в рамках чинних законів домогтися визнання Української держави мирним шляхом не вдасться, ще у вересні 1918 р. створили Центральний військовий комітет. Коли про плани Польської ліквідаційної комісії стало відомо у Львові, на терміново зібраному засіданні Центрального військового комітету було вирішено підняти повстання.

2. Утворення ЗУНР.

Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

3. Внутрішня політика ЗУНР.

Основні заходи внутрішньої політики були такими:

- була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;

- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Української Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

- вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

- була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

4. Зовнішня політика ЗУНР.

Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.

21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

5. Проголошення об'єднання УНР І ЗУНР.

22 січня 1919 p. у Києві був проголошений «Акт об'єднання (Злуки)» Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне рішення про об'єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, які так і не були скликані.

Значення об'єднання УНР і ЗУІІР:

- Сам факт проголошення об'єднання ЗУНР і УНР мав величезне морально-політичне значення, підтвердивши прагнення українського народу жити в незалежній і соборній Українській державі.

- Ця подія, за словами канадського історика українського походження О. Субтельного, свідчила про те, що «уперше західно- і східноукраїнські націоналісти, які протягом поколінь проголошували існування між ними братерських зв'язків, ввійшли в контакт між собою в масових масштабах».

- Велике значення для наступних подій мала взаємодія Української Галицької армії й армії Директорії.

- Позитивний вплив на адміністративний апарат Директорії УНР справили галицькі державні службовці.

Ці та інші приклади свідчили про можливість і необхідність об'єднання. Фактичного державного об'єднання УНР і ЗУНР не відбулося, але історичний досвід державотворення як на сході, так і на заході України був дуже цінний для українських політиків, для державотворення сучасної незалежної України. Починаючи з 2000 р. день 22 січня відзначається в Україні як національне свято.

6. Причини поразки ЗУНР.

Причинами поразки ЗУНР були:

- ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції, без військової і дипломатичної підтримки європейських держав;

-. прихильне ставлення країн Антанти до Польщі;

- УНР, воюючи на декількох фронтах у 1918-1919 pp., не могла захистити територію ЗУНР від польських військ;

- ЗУНР не створила з економічних причин достатню за чисельністю і військовим оснащенням армію, здатну захистити суверенітет держави та її територію;

- поразка Української Народної Республіки.

7. Історичне значення утворення ЗУНР.

Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд факторів. Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього державного утворення в історичному просуванні українського народу шляхом національної свободи і державної незалежності. Реальне існування протягом восьми з половиною місяців національної галицької державності поставило на практичний ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації.

ЗУНР увійшла в історію як героїчна сторінка у боротьбі українського народу за незалежність, вільний демократичний розвиток.

45.Політика «українізації» 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст.

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Українізація державного апарату

На 1934 у ВУЦВК було 50% українців, 25% росіян і 14% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно — 68%, 13% і 10%; у міських радах — 56%, 23%, 15%; у сільських радах — 86%, 5,7%, 2,2%. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95%; обласний апарат — на 50%, районний — на 64%; народні суди — на 62%; міліція — на 58%; кооперація — на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною.