V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії.

• Ліквідація гетьманства 1764 р.

• вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум´янцевим

• жорсткий курс на централізацію та русифікацію

• У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ

• у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком,

• у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони.

Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

   Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

27. Гайдамацький та опришківський рухи.

З кінця XVII–початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у складі Польської держави. Тут встановилося жорстоке колоніальне панування:

• до 4-6 днів на тиждень зросла панщина,

• збільшилися різноманітні повинності та податки,

• посилилося національно-релігійне гноблення.

• православні зазнавали різноманітних утисків і переслідувань.

• в судах і діловодстві використовувалися лише польська й латинська мови.

• уніатська церква визнавалася як єдина законна церква східного обряду.

• слабкість королівської влади, шляхетська анархія і згубна економічна політика гальмували розвиток господарства, ремесел і торгівлі.

Гайдамаччина — соціальний рух на Правобережжі в XVIII столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли підкорятися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно бідні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта і нижча духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані нападу і стрімкі рейди на панські маєтку.

Коліївщина. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні у 1768 р. У лютому того року польський король С.Понятовський під тиском Росії підписав документ про формальне зрівняння у правах православних і протестантів з католиками.

У відповідь значна частина польської шляхти об’єдналася у т.зв. Барську конфедерацію, спрямовану проти короля й Росії. Під гаслом захисту католицької віри і шляхетських вольностей, конфедерати почали здійснювати жорстокі каральні експедиції. Для боротьби з ними Росія направила на Правобережну Україну значні військові сили. Одночасно серед православних почали поширюватися заклики до знищення шляхти, підтримані, за чутками, нібито самою імператрицею Катериною II.

Весною 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином спалахнуло гайдамацьке повстання. Керівником став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник І.Гонта перейшов на бік повстанців. У місті  стався  страшний погром, від рук гайдамаків загинуло бл. 2 тис. людей.

Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їх було бл. 30) очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту – уманським полковником.

Російські війська отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту. Керівників повстання було підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або розбиті у боях. Тисячі підданих Речі Посполитої у жорстоких муках були страчені поляками у містечку Кодні на Житомирщині й у селі Серби на Поділлі. Тут, зокрема, у страшних тортурах загинув І.Гонта, який тримався надзвичайно мужньо.

Суд над російськими підданими відбувся у Києві. М.Залізняка і багатьох інших повстанців після катувань відправили у Сибір на каторгу. В цілому різних форм покарання зазнали бл. 70 тис. чоловік. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 р.

Опришками називали борців проти феодального й національного гноблення в Галичині, на Закарпатті та Буковині. Вони громили шляхту, багатіїв, католицьких священиків. Перша згадка про опришків у Карпатських горах належить до 1529 року.

Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях привело до виникнення руху опришків, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. Серед учасників цього руху було чимало вихідців і з інших територій України, а також Польщі, Угорщини й Молдови. У Карпатські гори втікали покривджені селяни (наймити, комірники, пастухи, панські слуги) та бідні міщани. Вони формували невеликі загони, які з ранньої весни до пізньої осені нападали на панські маєтки, замки, на орендарів і лихварів, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. Як і гайдамаки, опришки вдавалися до партизанської тактики, зненацька нападали на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою. Типовою зброєю в опришків були рушниці, пістолі, списи, ножі та рогатини. Символами відваги й мужності в них були топірці (бартки), на яких вони давали клятву, коли вступали до загонів. В очах простого народу це були народні месники — легендарні й непереможні герої. У кожній селянській хаті на них чекала підтримка й допомога. Опришки мали тісні зв'язки з гайдамаками, а часто навіть проводили з ними спільні операції.

У період Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького вони спільно з повсталими селянами вели боротьбу проти польської шляхти. Та найвищого піднесення опришківський рух досяг у 1738-1759 pp. Легендарним ватажком опришків 30-40-х років XVIII ст. став Олекса Довбуш. Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях XVIII ст. на території Правобережної України. У першій половині XIX ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів повстанців, ватажками яких були В. Яким'юк, Д. Марусяк, М. Шталюк, В. Фреюк, І. Вередюк, М. Циган, І. Волощук та ін. Австрійський уряд постійно посилав проти опришків спеціальні каральні загони. У другій половині XIX ст. внаслідок скасування панщини та кривавих репресій Відню вдалося придушити цей рух. Останнім ватажком опришків був М. Драгирук (Бордюк), прилюдно страчений 1878 року в Коломиї. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів. Цій темі присвячені художні твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Ю. Федьковича, М. Устияновича, І. Франка, В. Гжицького та ін., наукові праці К. Воицицького, А. Бельовського, М. Косака, А. Прохаски, Ю. Целевича, І. Крип'якевича та ін. І до сьогодні деякі гори, скелі та річки в Карпатах носять імена безстрашних ватажків опришків.

Олекса Довбуш (1700-1745) Народився в на Прикарпатті у сім'ї бідного селянина. Коли Олексі виповнилося 16 років, він разом з кількома десятками однодумців пішов у гори й розпочав боротьбу з панами. Відважний Довбуш став народним улюбленцем. Його загін здобув міцну Богородчанську фортецю, здійснив сміливі напади на Дрогобич та Рогатин. Шляхта влаштовувала на Довбуша справжнє полювання, але він залишався для влади невловимим. Згідно з давніми переказами хороброго ватажка смертельно поранив 1745 року панський найманець, селянин С. Дзвінчук. Друзі поховали О. Довбуша у високих горах.

28-29. Приєднання Північного Причорномор’я до Російської імперії та його колонізація українцями і Поділи Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. та їх наслідки для українських земель.

У другій половині XVIII ст. Російська імперія, використовуючи матеріальні й людські ресурси України, ставала дедалі могутнішою державою. Вихід Росії до Чорного моря, завоювання Криму й утвердження її панування на Балканах були проблемою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор'ї.

1768 р. між Росією і Туреччиною розпочалася нова війна за Крим. Лівобережна Україна і Київ перетворилися на тилову базу російської армії. Тисячі українців змушували працювати на будівництві укріплень, мостів, переправ, обслуговуванні транспортних засобів. Заводи України виробляли зброю і порох.

Мужньо воювали козаки. Так, запорожці під проводом полковника розбили у гирлі Дунаю турецьку флотилію і потопили 11 її кораблів. А козацький полк оволодів Кафою.

Великобританія і Франція, занепокоєні перемогами російської армії, стали на бік Туреччини. Тоді Росія звернулася по допомогу до Австрії. Та пообіцяла підтримати її, але за умови негайної участі Росії разом з Пруссією в поділі Польщі.

Це був перший поділ держави, що почала занепадати. Австрія загарбала Галичину, Пруссія - Північну Польщу, а Росія — східну частину білоруських земель. Російсько-турецька війна завершилася укладенням Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р., за яким до Росії відійшли українські землі між Дніпром і Південним Бугом та східна частина Керченського півострова. Вона дістала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. Кримське ханство було визнано незалежним; Туреччина і Росія мали вивести свої війська з його території.

Після завоювання Росією Північного Причорномор'я Запорозька Січ фактично втратила своє значення військового форпосту на кордонах Російської імперії. Більше того, вона стояла на перешкоді подальшої колонізації Росією Чорноморського узбережжя, стримуючи її експансіоністську політику.

У червні 1775 p., коли більшість запорожців ще не повернулися з війни, російське військо за наказом Катерини зруйнувало Запорозьку Січ.

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії — Нову Сербію і Слов'яносербію. Слідом за ними з'явилися німецькі переселенці. У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня.

З 1775 р. розпочалося активне заселення й господарське освоєння Південної України. На її родючих чорноземах створювалися великі поміщицькі господарства. Ширше використовувалися природні багатства краю — кам'яне вугілля, залізна руда, кольорові метали. На берегах Дніпра, Чорного й Азовського морів було засновано портові міста Херсон, Олександрію, Маріуполь, Катеринослав, Миколаїв, Одесу та інші. Ливарні заводи та верфі в Херсоні і Миколаєві вже до кінця століття збудували перші кораблі Чорноморського флоту.

Австрія відібрала у Туреччини Буковину і Закарпаття разом з Угорщиною.

1783 р. Росія завоювала Крим. На землях ханства було створено Таврійську губернію. Російські війська знищили частину кримських феодалів, чимало татар переселилися до Туреччини, а їхні землі почали освоювати селяни з України та Росії.

Туреччина не змирилася із втратою Криму й 1787 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна. У цьому зв'язку царський уряд 1788 р. організував з колишніх запорожців Чорноморське козацьке військо, яке взяло активну участь у бойових діях на морі й суші. За Ясським миром (1791) до Росії було остаточно приєднано землі між Бугом і Дністром, а також Кінбурнський, Таманський та Керченський півострови.

1792 р. Чорноморське козацьке військо почало освоювати ці території. На Кубані осіло близько 25 тис. козаків. Поступово до них переселилася частина козаків Задунайської Січі, а також селяни з Полтавської, Харківської, Чернігівської губерній. Там було засновано 40 курінних селищ з військово-адміністративним центром у Катеринодарі. Чорноморські козаки зберегли українську мову, культуру, історичні традиції Запорожжя. Наприкінці ХVIII ст. землі Південної України було поділено на три губернії — Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

Кожна нова перемога у війнах з Туреччиною зміцнювала Російську імперію. Внаслідок другого поділу Польщі 1793 р. Росія приєднала Київське, Брацлавське та Подільське воєводства і східну частину Волині. Пруссія загарбала корінні польські землі. Повстання поляків на чолі з Т. Костюшко, придушене російською армією 1794 p., стало приводом до третього й останнього поділу Польщі. 1795 р. вона втратила державну незалежність. Росія захопила частину Холмщини, решту Білорусі, Литву і Західну Волинь. Західна частина Холмщини відійшла до Австріської імперії.

У Австро-Угорській імперії Галичина разом з Буковиною і частиною польських земель були виділені в окремий край - "королівство Галіції та Лодомерії" з центром у Львові. Адміністративний апарат в "королівстві" очолював губернатор, в округах — старости, а містами управляли магістрати.

У 70-80-ті роки ХVIII ст. австрійські монархи Марія-Тереза та її син Йосиф II ліквідували найвідсталіші форми експлуатації селян: була обмежена панщина, описані й перерозподілені угіддя. Ліквідовувались також привілеї міських цехів, що гальмували розвиток товарного виробництва.

Безземелля і поміщицький гніт спричинили масовий еміграційний рух селян. 1784 р. австрійський уряд заборонив еміграцію під загрозою конфіскації майна. У відповідь посилилися антифеодальні виступи, які жорстоко придушувалися владою. У серпні 1785 р. імператор Йосиф II йде на деякі поступки: кріпакам надавалося право розпоряджатися своїм майном, а феодалам заборонялося продавати або дарувати селян.

Землі Правобережної України царизм поділив на губернії: Київську, Волинську і Подільську. Польська шляхта дістала дворянські права, а також зберегла свої земські й підкоморські суди.

Таким чином, наприкінці ХVIII ст. в Україні було ліквідовано гетьманство, Запорозьку Січ і полковий, військовий та адміністративно-територіальний устрій. Царський режим поклав край існуванню української державності.

Висновок:Кримське ханство було ліквідоване, і всі його території ввійшли до складу Російської імперії. Почалася активна колонізація південних земель України, які отримали назву Новоросії. Прагнучи якомога швидше заселити і освоїти ці землі, уряд Катерини ІІ сприяв переселенню сюди сербів, німців, молдаван, вірмен, греків та інших народів. Українці та росіяни на кінець ХVІІІ ст. складали 80% переселенців зазначених областей. Виникли нові міста – Олександрівськ (Запоріжжя), Херсон, Севастополь, Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. Вихід до Чорного моря, освоєння Півдня сприяли економічному розвитку Росії та України. Україна поступово перетворюється на житницю Європи.