25. Доба «Руїни» в українській історії.

Період від смерті Богдана Хмельницького до по­чатку гетьманування Івана Мазепи історики, почи­наючи з М. Костомарова, називають Руїною. Руїна характеризувалася внутрішньою боротьбою козаць­кої старшини за владу та іноземним вторгненням в Україну.

Існують різні підходи до географічного та хро­нологічного визначення Руїни.

— Основний зміст — розпад	— Основний зміст — спус-
Української держави.	тошення Правобережної
— Тривала з 1657 до 1687 р.	України.
— Охопила і Лівобережну,	— Тривала з 1663 до 1687 р.
і Правобережну Україну	— Охопила тільки Право-
	бережжя України

Причини Руїни

— Відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Б. Хмельницького після його смерті.

— Розкол серед української еліти з питань внутріш­ньої і зовнішньої політики: частина орієнтувала­ся на Москву, частина — на Річ Посполиту.

— Нездатність старшини поставити державні інте­реси над особистими.

— Гострі соціальні конфлікти, небажання рядового козацтва і селянства підпорядковуватися будь-якому уряду.

— Втручання у внутрішньоукраїнські справи та без­посередня агресія з боку Речі Посполитої, Мос­ковської держави, Османської імперії та Кримсь­кого ханства.

Гетьманування Івана Виговського (1657-1659 рр.)

Перед смертю Б. Хмельницький заповів геть­манську булаву своєму 16-річному синові Юрію: старший син Тиміш, якого Богдан Хмельницький бачив на гетьманській посаді, загинув. У вересні 1657р. старшинська рада в Чигирині доручила гене­ральному писареві І. Виговському виконувати геть­манські повноваження до повноліття Юрія. За місяць на Корсунській раді, де були присутні рядові козаки, міщани, духівництво та посли іноземних держав, І. Виговського обрали повноправним гетьманом.

Політика І. Виговського

1. Зберігав союзницькі відносини з Московською державою.

2. Активізував зв'язки з Кримом, Швецією, домо­вився про перемир'я з Польщею.

3. Зміцьнював становище козацької старшини і пра­вославної шляхти, роздаючи землі, що призводило до наростання соціальної напруженості та невдо­волення народу.

4. Боровся з антигетьманською опозицією: здійсню­вав економічну блокаду Запоріжжя, за допомогою татарського війська придушив повстання полтав­ського полковника М. Пушкаря і кошового отама­на Я. Барабаша, підтримуване Москвою (1658 р.).

5. ПідписавГадяцький договір (1658р.) з Річчю Посполитою.

Причини підписання: складна політична ситуа­ція в Україні, підтримка Москвою антигетьман-ської опозиції, неприйняття методів московської

політики.

Основний зміст:

1) Гетьманщина як Велике князівство Руське Ве­лике Кнізівство входить разом із Польщею та Великим князівством Литовським до Речі По­сполитої як рівноправна держава.

2) Король Речі Посполитої обирається на загаль­ному сеймі.

3) Велике кнізівство Руське очолює гетьман, об­раний козацтвом, шляхтою та духовенством довічно і затверджений королем. Гетьманові належить вища виконавча влада, він очолює збройні сили Великого кнізівства Руського.

4) Вища законодавча влада у Великому кнізівстві Руському належить обраним Національним зборам (парламенту).

5) Велике кнізівство Руське має незалежну фінан­сову, податкову і судову системи, власні гроші; судочинство ведеться українською мовою.

6) Збройні сили Великого кнізівства Руського складаються з ЗО тисяч реєстру та 10 тисяч найманців.

7) Козакам гарантуються права та вольності.

8) Передбачено скасування унії на території Вели­кого кнізівства Руського, православні зрівнюють­ся в правах із католиками, православні митропо­лит і єпископи отримують місця в сенаті.

9) Польські феодали повертаються в Україну, відновлюються велике землеволодіння, кріпа­цтво, повинності й податки, покладені на селян і міщан, що існували до 1648 р.

10) Гетьман втрачає право на самостійні міжна­родні зв'язки.

11) Києво-Могилянська колегія урівнюється в пра­вах із Краківським університетом; заплановано заснувати в Україні ще одну академію. Шкіл та друкарень слід відкрити стільки, «скільки буде потрібно».

12) Установлення свободи друку і слова, навіть у релігійних питаннях (заборонена тільки об­раза королівської гідності).

13) Польські та литовські війська можуть перебу­вати на території Великого кнізівства Руського тільки в разі крайньої потреби і в підпорядку­ванні гетьмана.

Оцінки договору неоднозначні:

— видатна пам'ятка державної та правової дум­ки, українська національна програма;

— став відмовою від незалежності України;

— підштовхнув Україну до соціальних конфліктів, знищивши соціально-економічні здобутки Національно-визвольної війни.

Проте сейм Речі Посполитої урізав Гадяцький

договір, обмеживши реєстр, право на обрання

гетьмана, власну монету тощо.

6. Підписання Гадяцького договору спричинило

російсько-українську війну. В її ході І. Виговський розбив 100-тисячну московську армію під Конотопом (1659 р.), але через свою непопуляр­ність не зумів використати результати перемоги. 7. І. Виговський не зумів приборкати промосковськи налаштовану старшину, тому російська армія в 1659 р., підтримуючи заколотників, захопила лівобережжя України.

До осені 1659 р. позиції І. Виговського послабшали навіть на Правобережжі. У жовтні 1659р. він зрікся гетьманської булави, передав її вже обраному новому гетьманові Ю. Хмельницькому і виїхав до Польщі. Згодом, у 1664 р., І. Виговський був розстріляний за наказом тодішнього гетьмана П. Тетері.

Гетьманування Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.)

Юрій Хмельницький був обраний гетьманом на­прикінці вересня 1659 р. Людина слабкодуха, без чітких переконань, без таланту військового й держав­ного діяча, він став маріонеткою в руках сильніших противників.

Політика Ю. Хмельницького

1. Під тиском російських військ, що перебували на

Лівобережжі, Ю. Хмельницький підписав фаль­сифікований варіант Березневих статей — так звані Переяславські статті (1659 р.), що мали такий зміст:

— російські війська розташовуються в усіх ве­ликих містах (Переяслав, Ніжин, Брацлав, Умань, Чернігів);

— козакам заборонено вести війни і мати зовнішні відносини без дозволу царя;

— обрання гетьмана і старшини має відбуватися тільки з ухвали московського царя; гетьман має присягати на вірність московському цареві;

— козаки мусять брати участь у московських війнах;

— Українська церква підпорядковується Мос­ковському патріархові.

Фактично Гетьманщина перетворилася на авто­номію Московії, що спричинило велике незадово­лення старшини, особливо на Правобережжі.

2. Під час російсько-польської війни 1660 р. московська армія, до якої змушені були приєднатися ко­заки, зазнала поразки. У зв'язку з цим Ю.Хмель­ницький спрямовує свою політику на Польщу. У жовтні 1660 р. він укладає Слободищенський трактат:

— Україна відновлювала державний зв'язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658 р.

— Велике князівство Руське не створювалося, Україна отримувала лише автономію на чолі з гетьманом.

— Українська армія зобов'язувалася взяти участь у воєнних діях проти Московської держави. Наслідки Слободищенського трактату. Пра­вобережна Україна повернулася до складу Речі Посполитої. Лівобережні полки на чолі з Я. Сомком та В. Золотаренком виступили за збереження сою­зу з Москвою. Походи Ю. Хмельницького на Ліво­бережжя закінчилися невдачею. Наказним гетьма­ном Лівобережної України обрали Я. Сомка. Це ста­ло початком поділу Гетьманщини на Правобережну і Лівобережну частини та війни між окремими регіонами України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся булави і постригся у ченці.

Гетьмани розділеної України

Правобережна Україна		Лівобережна Україна
Павло Тетеря	1663-1665		Іван Брюховецький	1663-1668
Петро Дорошенко	1665-1677		Дем'ян Многогрішний	1669-1672
Юрій Хмельницький	1677-1681		Іван Самойлович	1672-1687

Гетьманування Павла Тетері (1663-1665 рр.)

Павло Тетеря був гетьманом Правобережної Ук­раїни, обраним після зречення Ю. Хмельницького. Політика П. Тетері

1. Орієнтувався на Польщу, продовжуючи політику І. Виговського.

2. Спробував об'єднати Право- та Лівобережжя за до­помогою поляків і кримських татар, але невдало.

3. Був змушений постійно приборкувати антигетьманські виступи полковників. Не мав широкої підтримки українського населення.

4. Вимагав від Речі Посполитої:

1) забезпечити рівноправ'я православної та като­лицької церков;

2) підтвердити привілеї козацької старшини;

3) дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою;

4) розпочати мирні переговори з Московською державою.

5. У 1665 р. призначив наказним гетьманом М. Ханенка, проте так і не зрікся гетьманства до самої смерті.

У 1666 р. виїхав до Польщі, але незабаром його було вигнано з країни, і П. Тетеря оселився в Молдові, а в 1671 р. був отруєний. За іншою версією, решту жит­тя прожив на Волині як шляхтич-землевласник.

Гетьманування Івана Брюховецького (1663-1668 рр.)

Гетьман Лівобережної України, обраний на Чорній раді», випередивши своїх конкурентів Я. Сомка і В. Золотаренка.

мит

Політика І. Брюховецького

Будучи майстром впливу на натовп, за роки пере­бування на Запоріжжі завоював авторитет серед ко­зацької бідноти, протиставляючи себе старшині, яку голота не любила. Саме Чорна рада остаточно розділи­ла Українську державу «на два береги».

1. Був першим українським гетьманом, що відвідав Москву і навіть одружився з московською княж­ною.

2. Уклав із Москвою Батуринські статті (1663 р.):

— підтверджено умови Березневих статей (1654 р.) і Переяславських статей (1659 р.);

— Гетьманщина забезпечує харчами московське військо в Україні;

— Україна повертає московським поміщикам селян-утікачів;

— українським купцям заборонено ввозити і про­давати тютюн і горілку в Московській державі, а хліб — на Правобережжі й у Кримському ханстві.

3. Протягом 1664-1665 рр. намагався встановити контроль над Правобережжям.

4. У 1665р. підписав Московські статті, які суттєво обмежували політичні права України. Причини укладення: невпевненість І. Брюхо­вецького у своєму становищі, пошук підтримки. Основний зміст

— Українські землі переходили під безпосередню владу московського царя.

• Вибори гетьмана можуть проходити тільки з дозволу царя і в присутності його представ­ників.

• Збільшено кількість московських військ в Україні; вони утримувалися за рахунок ук­раїнського населення.

— Збирання податків покладалося на царських урядників, причому податки надходили до царської казни.

— Українським містам повернуто грамоти на маг­дебурзьке право. Гетьман не мав права надава­ти містам самоврядування.

— Гетьманові було заборонено вступати в дипло­матичні відносини з іншими державами.

— Київський митрополит підпорядковувався Московському патріархату.

Результат: Україна фактично була підпоряд­кована царським воєводам, що викликало не­задоволення гетьманом навіть на Запорозькій Січі. ЦЕ

5. Підписав Андрусівське перемир'я (1667р.) між

Московською державою та Річчю Посполитою:

— Правобережна Україна відходила до Польщі;

— Лівобережна Україна залишалася за Московсь­кою державою;

— Київ тимчасово контролював лівобережний геть­ман, згодом це місто мало відійти до Польщі;

— Запорозька Січ перебувала під спільним кон­тролем обох держав.

6. У 1668р., побоюючись втратити гетьманство че­рез загальне незадоволення, заявив про вихід Ук­раїни з-під влади Москви і перехід під турецький протекторат, очолив антимосковське повстання; розпочав переговори з П. Дорошенком, правобе­режним гетьманом.

Коли на Лівобережну Україну перейшли пол­ки П. Дорошенка, лівобережні козаки виступи­ли проти І. Брюховецького і вбили його. П. Доро­шенко наказав поховати гетьмана з почестями.

Гетьманування Петра Дорошенка (1665-1676 рр.)

П. Дорошенко був гетьманом Правобережної Ук­раїни після зречення П. Тетері.

Політика П. Дорошенка

1. Часто скликав козацькі ради, де вислуховував ря­дових козаків.

2. Спирався на підтримку Київського митрополита.

3. Щоб не залежати від старшини, створив 20-тисяч-ний корпус найманців-сердюків.

4. Установив нову митну лінію на українському кор­доні, почав карбувати власну монету.

5. Проводив колонізацію незаселених земель на кор­доні зі степом.

6. Прагнув об'єднання України.

7. Домагався поновлення Гадяцького договору, ук­ладеного І. Виговським.

8. У 1668р. об'єднав Ліво- і Правобережжя, був про­голошений гетьманом усієї України.

9. У 1669 р. змушений повернутися на Правобере­жжя, щоб протистояти претендентові на гетьман­ську булаву П. Суховію, підтриманому крим­ськими татарами. На Лівобережжі залишився на­казний гетьман Д. Многогрішний. За відсутності П. Дорошенка Д. Многогрішний був проголоше­ний гетьманом Лівобережжя.

10. У 1669р. уклав з Туреччиною союзний договір — так звані Корсунські статті.

Причини укладення. Прагнення отримати допо­могу в боротьбі з Річчю Посполитою і Москвою, які поділили Україну (Андрусівський договір

1667 р.), припинити втручання Кримського хан­ства в українські справи. Основний зміст

— Турецький султан допомагає П. Дорошенкові відвоювати у Речі Посполитої Галичину, Во­линь і Київщину та розпочати з Московською державою війну за Лівобережну Україну.

— Територія Гетьманщини — від Перемишля до Путивля.

— Гетьман обирається довічно.

— Українська православна церква зберігає авто­номію в складі Константинопольського патрі­архату.

— Українське населення не сплачує податки і да­нину на користь султана.

— На допомогу гетьману прибуває військо крим­ських татар, які не мають права брати ясир.

— Козацьке військо має брати участь у війнах Ту­реччини.

— Без згоди гетьмана турецький султан і крим­ський хан не можуть укладати договори з Річ­чю Посполитою та Московською державою.

Наслідки договору. Туреччина оголосила війну Речі Посполитій, а П. Дорошенкові довелося бо­ротися з уманьським полковником М. Ханенком, якого запорожці обрали гетьманом і який визнав зверхність Польщі. 11. Українсько-турецько-татарська армія протягом 1672 р. вела широкомасштабну війну проти Речі Посполитої, результатом якої став Бучацький договір (1672 р.): Польща відмовилася від пре­тензій на Правобережну Україну. Проте польський сейм не ратифікував угоду, тому війна тривала. Наслідки війни. Татари і турки грабували Пра­вобережжя, населення краю масово тікало на «мо­сковську Україну», проклинаючи гетьмана, що «за­продав Україну в турецьке ярмо».

У 1674 р. на Правобережжя вступили війська лівобережного гетьмана І. Самойловича, який ско­ристався відмовою Польщі від Правобережної Ук­раїни. Водночас наступала і польська армія. Правий берег Дніпра знелюднів, розпочався голод.

У 1675 р. П. Дорошенко, розчарований союзни­цтвом із Туреччиною, передав булаву кошовому ота­ману Запорозької Січі І. Сіркові та присягнув на вір­ність московському цареві.

• Гетьманування Дем'яна Многогрішного (1669-1672 рр.)

Д. Многогрішний був гетьманом Лівобережної України, Певний час виконував обов'язки наказного гетьмана за призначенням П. Дорошенка. У 1669 р. за відсутності П. Дорошенка був обраний гетьманом на козацькій раді.

Політика Д. Многогрішного

1. Підписав із Московською державою Глухівські статті (1669 р.):

— московські воєводи залишалися тільки в п'ятьох містах (Києві, Чернігові, Переяс­лаві, Ніжині, Острі), втрачали право втруча­тися в справи української адміністрації;

— козацький реєстр становив ЗО тисяч чоловік;

— гетьман мав право на наймане військо (1 тис. осіб);

— податки збиралися козацькою старшиною;

— було обмежено перехід селян у козацтво;

— гетьманові заборонялося вступати у зовнішні відносини;

— резиденція гетьмана переносилася до Батурина. Наслідки. Україна фактично повернулася до Бе­резневих статей 1654 р.

2. Домігся, що Київ залишився за Московською дер­жавою, не зважаючи на умови Андрусівського пе­ремир'я.

3. Прагнув послабити роль старшини на користь геть­манської влади.

4. Провадив таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини.

Гетьманування Івана Самойловича (1672-1687 рр.)

І. Самойлович був гетьманом усієї України.

Політика І. Самойловича

1. Підписав із Москвою Конотопські статті (1672 р.):

— гетьманові заборонялося підтримувати зовнішні відносини без царської згоди, особ­ливо з П. Дорошенком;

— заборонялося допомагати П. Дорошенку в його боротьбі з Річчю Посполитою;

— гетьман не мав права карати та позбавля­ти старшину посад без згоди старшинської ради;

— були розпущені наймані гетьманські (ком­панійські) війська.

2. У 1674 р. проголосив себе гетьманом усієї України, здійснив похід на Правобережжя проти П. Доро­шенка. Був змушений відступити під натиском турецько-татарської армії.

3. Організував переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя, щоб остаточно підірвати економіку підвладної Дорошенкові те­риторії.

4. У 1676р. став фактичним гетьманом і Ліво-, і Пра­вобережжя.

5. Брав участь в обороні Чигирина від турецько-та­тарської армії (1677-1678 рр.) (див. «Політика Ю. Хмельницького», 50), в російському поході на Крим (1687 р.) під головуванням В. Голіцина, що завершився невдало.

6. За його правління (але без його участі) Москва і Річ Посполита підписали Вічний мир (1686 р.):

— кордон між Річчю Посполитою та Московською державою пролягав по Дніпру; Південна Київ­щина і Брацлавщина залишалися незаселеною нейтральною зоною;

— Запоріжжя відходило Москві;

— за відмову від Києва Річ Посполита отримува­ла викуп у 146 тис. карбованців;

— сторони домовилися про спільну боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Московська держава вступила до антитурецької Священної ліги.

Наслідки договору. Україна остаточно поділена на дві частини.

Після розорення Правобережжя Самойлович на­магався дистанціюватися від Москви, за що повторив долю Д. Многогрішного: за доносом старшини він був заарештований і відправлений до Москви, а звідти — до Тобольська.

Останнє гетьманування Юрія Хмельницького (1677-1681 рр.)

Ю. Хмельницький був ставлеником Туреччини, яка прагнула зберегти контроль над Україною після зречення П. Дорошенка. Султанський уряд прого­лосив його гетьманом і «князем Малоросійської Ук­раїни».

Політика Ю. Хмельницького 1. Був васалом турецького султана. Здійснив із турецько-татарською армією Чигирин­ські походи з метою завоювання Правобережної України.

Перший похід — 1677р. Облога Чигирина 160-тисячною турецько-татарською армією тривала три тижні, місто захищали українсько-московські вій­ська під командуванням І. Самойловича та воєводи Г. Ромодановського. Ю. Хмельницький відступив.

Другий похід відбувся 1678 р. 200-тисячне ту­рецько-татарське військо захопило Чигирин піс­ля місячної облоги. Підірвавши місто, російсько-українська армія відійшла на Лівобережжя, проте османська армія не стала її переслідувати і відсту­пила з України.

Наслідки Чигиринських походів. Ю. Хмельниць­кому дісталася влада на Правобережній Україні; по­ходи довершили спустошення Правобережжя.

Московсько-турецькі суперечки щодо воло­діння українськими землями були врегульовані Бахчисарайським мирним договором (1681 р.):

— Туреччина отримала Південну Київщину, Брацлавщину і Поділля;

— кордон між державами встановлювався по Дніпру;

— землі між Дністром та Бугом залишалися незаселеними 20 років;

— татари, козаки і місцеве населення могли вільно полювати в південних степах обох берегів Дніпра, рибалити на Дніпрі та його притоках, Чорному морі.

Після підписання Бахчисарайського мирного договору 1681 р. Ю. Хмельницького позбавили геть­манської булави. Він був страчений турками у Кам' янці-Подільському в 1681, або в 1685 р.

Результати і наслідки Руїни

— Почалася суспільна криза Речі Посполитої, що завершилася загибеллю Польської держави на­прикінці XVIII ст.

— Туреччина зазнала поразки від Священної ліги, що призвело до її занепаду у XVIII ст.

• Росія вийшла з Руїни ослабленою, її внутрішнє становище вимагало змін.

• І як підсумок, за доби Руїни новонароджена в Україні козацька держава значно послабла. З могутньої войовничої сили при Б. Хмельницькому через 20 років після його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. На кінець 1686 р. Україна виявилася поділеною між сусідніми державами, надзвичайно спустошеною. "Через незгоду тодішню, — писав український козацький літописець С. Величко, — козаки всі пропали, самі себе звоювали." За приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. лише Правобережна Україна втратила 65—70%свогонаселення. Українському народу не судилося домогтися створення незалежної соборної держави. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя. Проте в 1687 р. доля подарувала Україні ще одного гетьмана, який намагався відновити її державницьке існування. Це був Іван Мазепа. Саме він після великого Богдана вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря. Недарма в народі побутувала приказка: "Від Богдана до Івана не було гетьмана".

Гетьманування Мазепи (додатково)

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708).

Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі традиційна формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена низкою пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Зокрема, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади — царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар’єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута. Домігшись аудієнції в царя щедрими дарами, демонстрацією покори, охаянням його попередніх патронів, гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя.

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було об’єднання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству, «бунчукових товаришів».

Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70 % складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемога діставалась Карлу XII і його ставленику Станіславу Лещинському, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Августа II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію.

У 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла XII — польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Дізнавшись про такі дії Мазепи, Петро 1 розпочав кривавий терор на Лівобережній Україні з метою відволікти гетьмана від війни: на гетьманову столицю Батурин напав командувач московитськими військами в Україні князь Меншиков, вирізав усіх жителів, а козакам цар наказав обрати нового гетьмана. Мазепу цар наказав проклинати як зрадника, передати його анафемі та звинуватив його у тому, що він хоче запродати Україну. На це козаки відреагували відмовою допомагати Мазепі. Гетьман залишився один. 1709 року гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки від Росії, через 3 місяці він помер.

Чи можна вважати усі ці кроки зрадою союзу з Росією, зрадою українській державності? Шукаючи відповідь на це питання, варто пам’ятати, що стрижнем політики російського царату в українських землях завжди було намагання підім’яти під себе гетьманську владу, максимально обмежити, а в перспективі взагалі скасувати автономію України. Російська сторона, відстоюючи власні інтереси на міжнародній арені, ніколи особливо не дотримувалася духу і букви Переяславсько-московського договору 1654 р. Адже ще на початку Північної війни Петро І, намагаючись забезпечити собі союзника, під час переговорів з польським королем Августом II, ігноруючи інтереси української сторони, пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобережжі та певну кількість сіл Стародубського полку. Лише після цієї домовленості її умови було узгоджено з І. Мазепою. Коли над Україною нависла загроза вторгнення союзника Карла XII С. Лещинського, гетьман звернувся до російського царя по допомогу. Відповідь Петра І була красномовною: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися як знаєш». Такі дії розв’язували руки Мазепі, адже його сюзерен відмовився практично надати військову підтримку, яку гарантувала угода 1654 р. Крім того, в архіві французького міністерства закордонних справ виявлено проект Петра І стосовно ліквідації гетьманщини та козацького устрою України, датований 1703 р., відповідно до якого планувалося або дочекатися смерті Мазепи, або ж усунути його з життя насильно, потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колонізувати українські землі росіянами та німцями, 3 тим щоб «раз і назавжди знищити огнище ворохобників». В історичній літературі є згадки й про інші плани ліквідації гетьманщини та передачі українських земель під управління князю Меншикову або навіть англійському герцогу Мальборо.

Отже, І. Мазепа не зраджував союзу з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, тому що відповідно до його угоди зі Швецією та Польщею Україна мала стати великим князівством у складі останньої. Та все ж на політичні рішення І. Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток накладали особисте честолюбство, амбітність, прагнення до влади, матеріальні інтереси. Проте об’єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньополітичні прорахунки (простаршинська соціальна політика, постійне протистояння із Запорозькою Січчю та ін.) не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу, незалежність та соборність усіх земель Української держави.