Усунення неясностей стосовно напрямку зусиль правд — мета кримінального права

Той, хто до цього моменту стежив за нашим викладенням «поширених проблем права», можливо, висловиться щодо цих проблем приблизно таким чином: усі лиха та розлади правової системи — принаймні ті, що трапляються попри досить добрі наміри, — можна пояснити тією обставиною, що люди, котрі займаються правом, не дуже чітко уявляють, що саме вони намагаються робити. Якби для права в цілому можна було визначити якусь зрозумілу загальну мету, а в кожному окремому законі містилася його власна чітко сформульована, конкретна мета, то всі ці труднощі зникли б. Тоді судді знали б, як тлумачити закони, органи правозастосування усвідомлювали б своє завдання, а всі громадяни розуміли б, що відбувається, та були б здатні розумно оцінювати це. Нарешті, якби законодавець був змушений пояснювати свої наміри та чітко формулювати їх, він не міг би впливати своєю плутаниною на роботу інших. Завдання кожного здобуло б тоді нового значення й напрямку. Інакше кажучи, нам потрібна, так би мовити, добряча доза звичайного здорового глузду, що його висловив Гоббс, коли написав: «...В усіх своїх вчинках частіше дивіться на мету, якої ви хочете досягти, як на те, що спрямовує всі ваші думки на спосіб її досягнення».

Потреба в цьому простому засобі може здаватися особливо гострою в тій галузі права, якою ми досі головним чином займалися, тобто в кримінальному праві. Загальновідомо, що навколо призначення цієї галузі постійно точаться дискусії. Прийнято вважати, що існує чотири «теорії» кримінального права, тобто чотири різних уявлення про належний напрямок його зусиль. Дозвольте надати тут слово славнозвісному математику Норберту Вінеру, «батьку кибернетики», який сформулював суть цих теорій і висловив певне занепокоєння тим, що кримінальне право не може зважитися на якусь одну з-поміж кількох суперечливих ідей щодо його призначення:

«Найменш задовільним аспектом права західних країн за нашого часу є кримінальне право. Право, здається, розглядає покарання то як погрозу для знеохочення потенційних злочинців, то як ритуальний акт спокути з боку винної людини, то як засіб вилучення її із суспільства й захисту останнього від небезпеки нових проявів протиправної поведінки, а то як фактор соціального й морального перевиховання окремої людини. Це чотири різних завдання, які треба виконувати чотирма різними методами; і доки ми не виявимо точного способу зробити їх розмірними, наше ставлення до злочинця буде суперечити нашим намірам. Зараз кримінальне право говорить то однією мовою, то іншою. Доки ми в суспільстві не вирішимо, що є нашою дійсною метою: спокута, ізоляція, перевиховання чи знеохочення потенційних злочинців, — ми не досягнемо жодної з цих цілей, а отримаємо лише плутанину, в якій злочин породжує ще більший злочин. Будь-який кодекс, що грунтується на чверть на британській преюдиції XVIII ст. на користь страти через повішення, на чверть — на ізоляції злочинця від суспільства, на чверть — на нерішучій політиці перевиховання й на чверть — на політиці вивішування однієї мертвої ворони задля відлякування решти, просто нікуди нас не приведе.

Сформулюємо це таким чином: першим обов'язком закону (незалежно від того, в чому полягають другий і третій) є усвідомлення того, чого він прагне».

Це переконливі слова. Поставимося ж до них серйозно й подивімося, що можна зробити для виконання програми, яку вони пропонують.

По-перше, можна сказати (і говорилося неодноразово), що починати слід з цілковитого очищення права від ідеї, нібито його функція — примушувати винну людину «платити» за свій злочин. Таке обгрунтування кримінального права було затавровано як брутальне й примітивне, як анахронічний залишок, за словами Вінера, «британської преюдиції XVIII ст. на користь страти через повішення». Як вважається, його треба повністю вилучити з цивілізованої системи правосуддя.

Але перше питання, яке обов'язково перед нами постане: чи можна його вилучити? Якби не існувало покарання злочинців, то є підстави припускати, що багато з тих вчинків, які зараз караються державою, стали б об'єктами особистої помсти. Нерегульована помста з приватних мотивів неминуче перетворилася б на війну репресалій та контррепресалій. Таке становище є цілком звичайним для примітивних суспільств. Один зі стародавніх коренів сучасного кримінального права можна розпізнати в тих часах, коли суспільний контроль уперше було поширено на акти особистої помсти і вони стали підлягати певному тарифові дозволених, але обмежених покарань.

У сера Джеймса Фіцджеймса Стівена є одне чудове зауваження, сенс якого в тому, що кримінальне право має таке саме відношення до інстинкту помсти, як інститут шлюбу — до статевого інстинкту. Обидва регулюють і контролюють певні глибокі імпульси людської природи, які обов'язково матимуть руйнівні наслідки, якщо не надати їм можливості узаконеного вияву. Тепер очевидно, що це пояснення чи виправдання покарань не можна поширити на весь спектр злочинів, представлених у сучасному кримінальному кодексі. Воно грунтується на такій передумові, як існування певної особи, що зазнала серйозної шкоди від злочину, скоєного проти неї чи якоїсь близької їй людини. Це пояснення не можна застосувати до того, що ми назвали «злочинами без потерпілих». Воно має лише слабке відношення до тих злочинів, де «потерпілим» є громадський інтерес, наприклад там, де кримінальна дія полягає в привласненні державних коштів. Хоча такий вчинок може викликати загальне обурення, здається малоймовірним, щоб нехай навіть найпатріотичніші громадяни відчули якусь спонуку до фізичної розправи над розкрадачем.

Тут, однак, з'являється інше можливе виправдання пенітенціарної, або каральної, теорії кримінального права. Нагадаємо, що в своїй характеристиці цієї теорії Вінер сказав, що вона закликає до «ритуального акту спокути з боку винної людини». Нині вже цілком очевидно, що ритуальні або символічні акти можуть слугувати корисній суспільній меті не лише в примітивних суспільствах. Існує цілком поважна точка зору, особливо обстоювана деякими психоаналітиками, що публічний судовий процес і засудження злочинця виконують символічну функцію, посилюючи в суспільстві свідомість того, що існують певні докорінно погані вчинки, яких не можна коїти. Цей погляд, можливо, найбільш поширений саме в тих випадках, де відповідний злочин не збуджує інстинктів особистої помсти, бо завдає шкоди не індивідуальним, а загальним інтересам. Тут можна згадати, зокрема, «злочини білих комірців»: розтрати, продаж впливу та хабарництво. За певних соціальних умов може відбуватися загальне погіршення моральної свідомості, що надає цим злочинам майже невинного вигляду.

У суспільстві існує багато ситуацій, в яких людині — державному службовцю, наприклад, чи керівникові корпорації — доводиться обирати з-поміж претендентів на одну й ту саму вигоду. Наприклад, агент із закупівлі, що працює в якійсь корпорації, має вирішувати, з якою фірмою укласти вигідний контракт на поставки: «Асте МапиГасІигіп§>> чи «Ехаїгопісз, Іпс.», а службовець державної установи має обирати одного з багатьох претендентів на якусь посаду. У таких ситуаціях, поширених у будь-якому складному суспільстві, існує природна тенденція до розвинення певного духу взаємності між тими, хто прагне вигід, і тими, хто контролює доступ до них. Ця взаємність може починатися на порівняно невинному рівні як простий обмін неофіційними люб'язностями. Але вона має сильну тенденцію непомітно переходити в більш відчутні форми прояву. Те, що починається як обмін взаємною повагою, може поступово перетворюватися на відверту торгівлю матеріальними вигодами; те, що починалося як вияв вдячності за минулі послуги, може згодом змінитися на завчасне забезпечення майбутніх послуг, і коли відвертість цього процесу досягає рівня ділової угоди, ми, звичайно, маємо перед собою недвозначне хабарництво.

Звичайне виправдання тих, хто дає чи бере хабарі, полягає в тому, що вони лише наслідували приклад, який бачили скрізь, і просто робили щиро й відверто те, що інші роблять приховано та лицемірно. Можна висунути аргумент, що в такій моральній атмосфері людям необхідно відновити їхнє відчуття провини; їх треба примусити зрозуміти, що певні речі є докорінно поганими й що не має значення, скільки співучасників має злочинець у своїй протиправній поведінці. Для цієї мети «ритуальний акт спокути» є, мабуть, доречним заходом.

Перш ніж піддатися некритичному ентузіазму щодо цієї функції кримінального права, ми мусимо нагадати, що ритуал спокути втрачає весь свій сенс, якщо ті, хто його здійснює, роблять це нечистими руками. Якщо органи правозастосування самі корумповані, якщо вони застосовують закони недбало та з корисливою упередженістю, то будь-яка їхня спроба відживити в суспільстві почуття гріху сприятиме не досягненню цієї мети, а ще більшому ускладненню існуючої плутанини. Крім того ' закон, який дає привід для спокутування, сам має бути вільним від аморальності. Було б справжньою нісенітницею обирати для морально-педагогічних цілей багато які з нинішніх статутів. Візьмемо, наприклад, закон проти фіксування цін, розроблений для підвищення прибутків роздрібної торгівлі ал5 коголем, але мотивований тим, що підвищені ціни на алкогольні напої матимуть наслідком більш тверезе суспільство, — аргумент, що викликає вдвічі більшу підозру, коли поєднується з твердженням, нібито високі ціни потрібні для підтримки невеличких винних крамничок, аби кожний громадянин завжди мав під рукою джерело постачання. Коли наше законодавство повне таких законів, то, мабуть, варто, перш ніж приймати будь-яке рішення про спорудження жертовного вівтаря для принесення в жертву правопорушника, піддавати сам .Дім Закону ретельній чистці та дезинфекцп.

Тут треба нагадати, що наша увага зараз спрямована на можливі обгрунтування погляду, який приписує кримінальному праву просту і звичну мету покарання, публічного піддання правопорушника якійсь карі чи неприємності. Ми розглянули два таких обгрунтування. Згідно з першим, кримінальне право діє замість тих, хто постраждав від злочину, і бере під державний контроль помсту, яка інакше могла б вийти за межі законних форм. Друге приписує кримінальному праву функцію підтримання відчуття провини, або, за словами одного психоаналітика, — забезпечення «поживку для супер его». Нині, мабуть, жодна з цих аргументацій не матиме великої принадності для людей з виразно раціоналістичним і утилітарним складом інтелекту. Навряд чи збільшить їхню привабливість для таких людей і той факт, що один аргумент грунтується частково на примітивних звичаях, а інший має серед своїх найвідданіших прихильників кількох послідовників Фрейда, які надають доктринам свого вчителя сильного моралістичного присмаку.

Проте існує ще один аргумент на користь каральної теорії — аргумент, розрахований на уми найбільш тверезого й розважливого напрямку. Він полягає в перенесенні уваги зі злочинця на чесну людину. Декому здається негуманним і жорстоким завдавати навмисної образи винній людині лише тому, що вона образила іншу. Але як бути із законослухняною людиною? Чи не позбавить чесного громадянина відносної переваги наше співчуття до злочинця? Чи не має він щось отримувати за готовність погоджуватися з обмеженнями з боку закону? Оцінюючи переконливість цієї аргументації, треба пам'ятати, що в багатьох ситуаціях покарання та винагорода можуть являти собою протилежні боки однієї медалі. Припустімо, наприклад, що якимось законом передбачено: кожний водій, визнаний винним у порушенні правил руху, ставить себе в невигідне становище, бо має сплачувати підвищені страхові внески за свій автомобіль. Якщо в цьому законі прихований якийсь неприємний каральний сенс, то для його усунення нам досить подивитися на цей закон з іншої точки зору, побачивши в ньому не покарання поганих водіїв, а винагороду добрих. Тож і про весь спектр кримінального права можна сказати, що необхідно підтримувати належну рівновагу вигід між злочинцем і чесною людиною — чи то винагороджуючи за додержання закону, чи то караючи за його порушення. У більшості ситуацій було б нереально (вже не кажучи про безглуздість) видавати щось на зразок призу за підкорення законові. Тому ми змушені робити це опосередковано — ставлячи в невигідне становище людину, визнану винною в порушенні закону, інакше терези правосуддя неповною мірою відважуватимуть людині, схильній слухатися законів.

На разі годі про аргументацію на користь збереження звичної мети покарання як принаймні однієї з цілей кримінального права. Звернімося тепер до цілі, яка знаходиться на протилежному від покарання краю, а саме до перевиховання чи виправлення. Адже на відміну від покарання, яке нерідко вважається найжорстокішою з цілей, що їх можна приписати кримінальному праву, перевиховання, за загальним визнанням, — його найгуманніша ціль.

Отож на перший погляд може здаватися, нібито між двома цими цілями немає несумісності і вони цілком можуть доповнювати одна одну. Можна сказати, наприклад, що немає підстав відмовляти людині, покараній ув'язненням, у можливості вивчати якесь ремесло під час перебування у в'язниці, отримувати психіатричну допомогу і взагалі знаходитися в умовах, які дозволять їй після звільнення краще пристосуватися до вимог повсякденного життя.

Проте цей погляд не завжди поділяють ті, хто волів би зробити перевиховання домінантою й головною турботою кримінального права. Вони схильні розглядати (не зовсім безпідставно) послаблення покарання як перешкоду на шляху до здійснення їхнього ідеалу. Більш радикальні прихильники перевиховної ідеї дійсно (і з значно меншими підставами) прагнуть розпочати свою програму з повного очищення кримінального правозастосування від будь-яких ознак поняття покарання.

Є всі підстави вважати, що зробити це неможливо й не слід навіть намагатися. По-перше, сьогодні не існує нічого, що можна було б назвати наукою перевиховання. Те місце, яке мала б зайняти ця наука, є нині полем битви між протилежними філософськими напрямами. На цьому полі зустрічаються прихильники біхевіористичної, механістичної та моралістичної теорій, а також ті, хто скромно просить лише надати можливість застосувати інтуїтивне добросердя. Наявність цих гострих методологічних суперечностей не означає відсутності будь-яких досягнень. Навпаки, самовідданість, майстерність та інтуїція окремих людей, що присвятили себе ідеалу перевиховання, інколи робили чудеса. Проте ще й досі не існує науки перевиховання, яку можна було б розповсюдити, немає надійного способу вимірювання перспектив успіху в конкретних випадках і процедури, яка забезпечувала б достатню міру цього успіху.

За такого стану справ дійсно небезпечно намагатися вилучити з права одну з його цілей — покарання, — бо вона є принаймні звичною й не зовсім позбавленою розумного обгрунтування. Слід пам'ятати також, що ця ціль має свої внутрішні межі. Хоча не існує принципів, за якими можна було б точно встановлювати належні покарання за конкретні злочини, однак існують міркування здорового глузду, які підказують, наприклад, що смертельний вирок — надмірне покарання за вперше скоєну магазинну крадіжку. Перевиховний принцип не містить такого внутрішнього обмеження. Час від часу стають відомими жахливі історії про нешкідливих божевільних, спочатку направлених до психіатричної лікарні, а потім залишених там ув'язненими на десятиріччя. Некритичне поширення цієї виправної ідеї на все кримінальне право може легко призвести до багаторазового примноження таких інцидентів.

Такі випадки насправді стали зустрічатися набагато частіше, ніж це уявляється. В багатьох державах, де порушується питання про психічне здоров'я людей, звинувачених у злочині, існує процедура звернення до державного психіатра або експертної комісії, які мають вирішувати, чи обвинувачений «здатний стати перед судом». При цьому виходять з цілком розумного припущення, що людина з таким психічним розладом, який не дозволяє їй належним чином разом з адвокатом брати участь у своєму власному захисті, непридатна перебувати під судом. Якщо виноситься рішення про нездатність стати перед судом, людину можуть направити до психіатричного закладу, де вона може утримуватися протягом невизначеного часу. Крім того, правом багатьох держав передбачається можливість переводу психіатричного пацієнта до звичайної в'язниці чи виправного закладу, якщо в лікарні виникають серйозні проблеми з його утриманням та дисципліною. Іронія долі тут полягає в тому, що людина, яка в разі суду могла б за вироком відбути у в'язниці п'ять років, у кінцевому наслідку проводить у тій самій в'язниці все своє життя — в очікуванні, що її стан поліпшиться достатньо для того, аби вважати її придатною для судового процесу.

Якщо ми візьмемо до уваги, що ці абсурдні явища асоціюються з поняттями перевиховання та виправлення, то можемо певною мірою уявити небезпеку, пов'язану з будь-якою спробою замінити, як то кажуть, гуртом і за одну ніч мету покарання метою виправлення. Інший аспект цієї проблеми виявляється, коли ми запитуємо, чи не усуне насправді ця зміна декларованої цілі кримінального права того тавра засудження, яке прихильники перевиховної ідеї вважають таким неприйнятним. Чи справді люди відчувають менший сором, коли їх офіційно оголошують неповноцінними, ніж тоді, коли їх визнають винними в порушенні норм? Один проникливий спостерігач зауважив, що для людської гідності більшу образу становить піддання людини примусовому виправленню, ніж її покарання. Справедливість цього зауваження можуть оцінити будь-який батько чи мати, якщо чесно запитають у себе, що їм більше сподобається: аби їхню дитину затримали в школі через погану поведінку чи через те, що вона нетямуща й потребує спеціальних додаткових занять, пристосованих до її рівня?

Найфундаментальніше розходження між каральною та перевиховною теоріями виходить на поверхню, коли ми запитуємо: «Які обставини виправдовують примусове втручання суспільства в життя окремої людини?». Відповідь каральної теорії очевидна: «Коли вважається, що людина скоїла вчинок, визначений законом як злочин. Установлення того, чи вона справді скоїла такий вчинок, має відбуватися на публічному судовому процесі, який проводиться згідно з правовими формами».

Отож існує кілька причин для незадоволення прихильників Перевиховної ідеї цим способом визначення потреби у втручанні суспільства. По-перше, публічний судовий процес з його драматичною конфронтацією (інколи, на жаль, між обвинувачем та захисником, які змагаються за увагу преси) навряд чи є сприятливим початком програми допомоги злочинцю в пристосуванні до вимог повсякденного життя. Крім того, сам наголос, який ставиться законом на скоєнні окремого кримінального вчинку, не відповідає перевиховній теорії. З терапевтичної точки зору скоєння якоїсь злочинної дії є лише одним із багатьох покажчиків необхідності виправних заходів. Навіть якби воно само по собі могло слугувати надійною ознакою потреби в таких заходах, автори статутних переліків кримінальних злочинів напевно не мали на увазі цієї мети. Коли вони вирішували затаврувати конкретні вчинки як кримінальні, то, мабуть, брали до уваги шкоду, яку може заподіювати іншим людям той чи інший вчинок, його здатність спричиняти наслідування та багато інших міркувань. Малоймовірно, щоб вони запитували себе, чи є цей вчинок надійним свідченням потреби у виправних заходах і певної перспективи їхнього успіху. Навіть якби була змога розв'язати всі ці проблеми, перевиховний ідеал все одно залишати-меться недосягнутим, доки для застосування виправних заходів треба буде чекати на певні зовнішні вияви антисоціальних нахилів. Адже логіка перевиховного ідеалу спрямована на запобігання. Якщо злочин є наслідком певних поправних імпульсів, то розумно припустити, що ці імпульси мають існувати в багатьох людей, які поки що не мали нагоди виявити їх у відвертих діях. Чому ж тоді не вжити виправних заходів ще до того, як заподіяно якусь шкоду? Чому б не піддати все населення певній профілактичній перевірці для виявлення тих, хто потребує лікування від прихованих нахилів до злочинності?

Безперечно, не треба жодних аргументів, аби довести, що будь-яке вільне суспільство ніколи не дозволить такого інквізиторського патерналізму. Так само неприйнятними будуть і багато які інші методи окрім цього всепроникливого нагляду. Наприклад, важко уявити собі схвалення системи, за якої необхідність примусового утримання людини під вартою визначається не на відкритому судовому процесі, а в ході таємного, ізольованого розслідування комісією вчених-соціологів.

Тож за існуючих умов послідовникам перевиховної теорії доводиться мати справу з людським матеріалом, який (1) затавровано як злочинний і (2) відібрано за критеріями, які не дають надійного уявлення ані про необхідність виправних заходів, ані про їхні шанси на успіх. Це ситуація, з якої навряд чи радітимуть навіть найзавзятіші прихильники перевиховної концепції. Однак вона означає не заперечення ідеалу перевиховання, а компроміс, якому мусить підкорятися цей ідеал в інтересах свободи, людської гідності та належної процедури. Нині цей компроміс коштує надто дорого. Зокрема, кримінальний судовий процес у тому вигляді, як він зараз нерідко проводиться, не відповідає жодному з тих ідеалів, які можна було б приписати кримінальному праву. Однак навіть за припущення певного удосконалення цієї та інших сфер правозастосування має залишатися деякий елемент компромісу між незгідними цілями.

Інакше кажучи, в найближчому майбутньому перевиховна та каральна теорії приречені жити в не зовсім зручному союзі, якого жодна з них не може цілком уникнути. І як у нещасливому шлюбі, де виключена можливість ефективних дій, пов'язане з цим розчарування знаходить вихід у словах.

Так, ми застаємо прихильників перевиховного ідеалу за спробою переписати всю термінологію кримінального права, аби вона краще відповідала його цілям. Нещодавно підготовлений проект кодексу однієї з нових держав передбачав повний перегляд кримінальної термінології. Сам кодекс було замислено не як Карний чи Кримінальний кодекс, а як Кодекс виправлення. Арешт став у ньому «тимчасовим взяттям під варту». Сам злочин було визначено не як порушення закону, а як «становище, що підлягає виправленню». Яким малим є ефект від подібних змін у номенклатурі, можна усвідомити, порівнявши нинішні значення таких слів, як «реформаторій» і «виправний дім», з тими сподіваннями, які колись, напевно, супроводжували створення цих термінів.

Спроба переписати кримінальні закони більш м'якими словами може пояснюватися добрими намірами і, в усякому разі, виглядати відносно нешкідливою. Однак ця спроба стає аж ніяк не безневинною, коли поширюється на визначення самого поняття злочину. Коли це визначення пом'якшується понад певну міру, це може згубно позначитися на сенсі належної правової процедури. Одним із провідних принципів перевиховної ідеї є принцип «гнучкості». Він полягає в тому, що судити треба не вчинок, а людину, і кожна людина становить у певному сенсі особливий випадок. Цей погляд, з належними застереженнями, можна вважати цілком позитивним, коли він стосується лінії поведінки після засудження. Проте зовсім інша справа, коли політика гнучкості поширюється на визначення самого поняття злочину. Коли для визнання людини винною чи не винною в якійсь кримінальній дії вживаються розпливчасті формулювання, гарантії справедливого судового процесу втрачають сенс. Справедливість судового розгляду не можна виміряти гумовою лінійкою.

Не завжди цілком невинним є й перейменування речей, навіть коли воно стосується інших питань, ніж визначення поняття злочину. Ув'язнення, хоч би як його назвати, є жорстокою річчю, і дисципліна, якої змушені дотримуватися люди у в'язницях із суворим режимом ізоляції, аж ніяк не може бути їм приємною. Коли робляться спроби приховати жорстокі реалії кримінального правосуддя за евфемістичними характеристиками, в звичайну мову може проникнути руйнівна іронія, яка лякає не менше, ніж «ньюспік» у Оруела. Один спостережливий оглядач, розповідаючи про відвідання закладу для хлопчиків з відхиленнями в поведінці, описує такий інцидент: одного з хлопчиків, який порушив певну норму дисципліни, «поставили біля стіни й спрямували на його спину струмінь з великого брандспойта. Ця процедура мала назву «гідротерапії». Про те, що це іронічне перейменування не є суто нинішнім винаходом, свідчить стародавній термін «водолікування», а їм обом потворним родичем ' доводиться поширений вислів «ось я тебе навчу!», що так часто супроводжує акти звичайної помсти.

Шукаючи належне місце для перевиховного ідеалу в загальному застосуванні кримінального правосуддя, не треба гадати, що здійснення цього ідеалу на практиці буде доручено кільком проникливим і добросердим соціологам. Людина, піддана виправним заходам, головним чином матиме найближчі контакти з обслуговуючим персоналом і наглядачами, які є звичайними людьми зі звичайними людськими недоліками. Коли на цих людей покладається функція, якої вони не розуміють, і вони змушені користуватися термінологією, далекою від їхніх справжніх мотивів, то неминучими стають лицемірство, невмілість і певна міра жорстокості. Адже це, здається, майже закон людської природи: коли людина змушена виконувати роль, в яку вона по-справжньому не вірить, наслідком цього стає прояв її найгірших властивостей.

Перш ніж завершити тему перевиховання, варто, мабуть, ще раз нагадати читачеві, що в статутах можна знайти перелік ба гатьох різновидів злочинів. У дискусіях навколо теорії чи призначення кримінального права існує тенденція говорити про «злочин» взагалі, підсвідоме маючи при цьому на увазі найочевидніші акти насильства, такі як вбивство та зґвалтування. Проте найдовші розділи кримінальних кодексів складаються не з таких злочинів. Що стосується реабілітації, то було б, м'яко кажучи. недоречно направляти засудженого президента гігантської корпорації до психіатрів, аби вилікувати його від шкідливої звички порушувати антитрестовське законодавство. Говорячи про виправлення в людині нахилу до злочинності, не слід забувати, які різні дії складають сучасний каталог складів злочину.

Нам залишається коротко розглянути ще дві функції, або «теорії», кримінального права: стримування від скоєння злочинних дій (шляхом залякування) та запобігання злочинності.

Цілком очевидно, що між каральною теорією та метою стримування немає підставової несумісності. Науковці обговорюють питання, чи справді загроза покарання стримує від злочинних дій. Розповідають про часи прилюдних страт в Англії, коли людину могли повісити за будь-яке з великої кількості дрібних правопорушень, у тому числі за крадіжку. Як кажуть, кишенькові злодії мали в такі дні чудову нагоду займатися своїм ремеслом, особливо в ті хвилини, коли відбувалося чергове повішення й усі очі були прикуті до постаті, що гойдалася на кінці мотузки. Цікаво, що нерідко ця постать належала засудженому кишеньковому злодію.

Хоч би яку мораль можна було вивести з таких історій, здоровий глузд підказує нам, що страх перед покаранням певною мірою та для певних людей має бути одним із стримуючих чинників. Зрозуміло, що система кримінального права, яка грунтується на покаранні, буде забезпечувати це стримування як певний побічний продукт. Отже, між каральною та стримувальною теоріями не існує фундаментальної несумісності.

Одна річ є незаперечною: жодна цивілізована система кримінального права не могла б вважати своєю єдиною метою стримування. Це означало б, що після встановлення скоєння людиною кримінального вчинку в поводженні з нею керуватимуться не тим, на що вона заслуговує, а виключно тим, які наслідки це матиме для інших. Звичайно, під час реальної або очікуваної «хвилі злочинності» ухвалені вироки можуть мати тенденцію до дещо більшої суворості, ніж за звичайних обставин. У такий спосіб мета стримування може стати частиною здійснення правосуддя й надати йому особливого напрямку. Але це зовсім інша справа, ніж перетворення стримування шляхом залякування на головну чи єдину мету кримінального права. Ніхто не став би серйозно пропонувати, аби в разі неможливості виявити винного в злочині ми повернулися до давнього звичаю страчувати кожного десятого.

Що стосується теорії запобігання, то тут знов-таки, як правило, не існує засадничих розходжень зі звичною метою покарання. Більшість сучасних форм покарання (на відміну від ганебного стільця чи стовпа) спрямована на ізоляцію злочинця від суспільства на певний період, протягом якого він позбавлений можливості повторно скоїти свій злочин.

Це не означає, що в здійсненні правосуддя можна нехтувати запобіганням як окремою метою, сподіваючись на те, що вона досягатиметься через систему, орієнтовану на цілі каральної теорії. Адже добре відомо, зокрема, що під час ув'язнення злочинець нерідко набирається від своїх більш досвідчених колег знань і навичок, які після звільнення стають у пригоді в його кримінальній кар'єрі. Але хоча ця можливість і пов'язана з певними адміністративними проблемами місць ув'язнення, вона не означає якогось принципового розладу між цілями покарання та запобігання.

Як і у випадку стримування, важко уявити собі систему кримінального права, зосереджену виключно на запобіганні. Проте існує одна галузь кримінального права, що наближається до цієї орієнтації. Це — закони, призначені для боротьби з так званими сексуальними психопатами. Якби можна було вилікувати таких людей від їхніх небезпечних нахилів, то їхній приклад став би сильним аргументом на користь заміни покарання системою виключно виправних заходів. На жаль, можливість такого виправлення аж ніяк не безсумнівна. А якщо це неможливо, то, згадавши, наприклад, яких психічних травм можуть завдавати маленьким дітям залицяння чи напади таких людей, ми, мабуть, погодимося з необхідністю усунення психопатів від суспільства на безпечну відстань і невизначений строк. Але й тут проблему ускладнюють питання справедливості та належної процедури. Чи треба, перш ніж ізолювати таку людину, засудити її за скоєння злочину або ж досить того, щоб психіатри вважали її потенційно небезпечною? Дати чітку відповідь на подібні запитання нам заважає той факт, що наші знання щодо таких психічних станів є поки що недосконалими, а те, що подається як відповідь від імені науки, нерідко є лише більш-менш свідомою здогадкою. За такого стану речей ми поки що не готові зробити остаточний вибір з-поміж суперечливих теорій кримінального права і тут, як і деінде, мусимо задовольнитися певним недосконалим компромісом.