Збереження чистоти закону під час правозастосування

В щойно завершеній дискусії ми спробували з'ясувати, яких заходів можна вжити для забезпечення відповідності суддівського тлумачення законів намірам, висловленим у цих законах, — інакше кажучи, яким чином ми можемо гарантувати «дотримання закону» суддями. Наш скромний висновок полягав у тому, що єдиний надійний та ефективний спосіб — це обрання суддями здібних і чесних людей і забезпечення їхньої посади тою мірою незалежності, яка захистить їх від зовнішнього впливу.

Тепер час звернутися до нижчого й ширшого рівня правової піраміди — того, який доручено органам правозастосування, передусім поліції та обвинувачам. Закон не може сам себе застосовувати. Для виконання цього обов'язку потрібні люди: ініціювати процедуру застосування закону має певний державний посадовець. Якщо виконання цих обов'язків недбале, заплямоване фаворитизмом чи викривлене корупцією, то в процесі застосування закон фактично модифікується та перероблюється.

Для зменшення ризику такого викривлення можна запропонувати один захід: піддати роботу поліції та обвинувачів судовому нагляду. Суди, зрештою, мають якусь можливість спостерігати за повсякденним функціонуванням органів правозастосування; якщо на цьому рівні правової системи щось негаразд, вони швидше "-за всіх можуть виявити причину та знайти найефективніший спосіб виправлення порушень. До того ж ті самі якості, що вимагаються від людини на посаді судді, тобто неупередженість і об'єктивність, є бажаними і для цієї наглядової ролі.

Проте надання подібної функції суддям було б пов'язане з Дуже небезпечним сплутуванням ролей. Ідея про те, що ролі обвинувача та судді мають виконуватися різними людьми, які зберігають між собою певну дистанцію, є такою звичною для нас, що ми легко забуваємо, як важко було до неї прийти та якою нетривкою вона залишається навіть сьогодні. Треба пам'ятати про те, що функція обвинувача відзначається неабиякою складністю. Належне виконання його обов'язків часто вимагає самостійної оцінки подій. Йому, наприклад, часто доводиться визначати межі судового переслідування за позовом, який на перший погляд здається необгрунтованим, порівнюючи можливі витрати обмеженого часу та енергії з малоймовірним шансом, що позов виявиться виправданим. Будь-яке втручання суддів в такі делікатні питання неминуче скомпрометує становище суду як форуму для остаточного й безстороннього вирішення спірних питань.

Пригадаймо, що в «інквізиторському суді» ролі обвинувача, захисника та судді об'єднані в одній особі чи групі осіб. Такий суд невипадково проводить свої засідання, як правило, таємничо. Звичайно це пояснюють тим, що методи, за допомогою яких він здобуває зізнання, не можуть витримати публічного погляду. Однак причина тут глибша. Методи інквізиторського суду, навіть якби вони застосовувалися публічно, навряд чи могли б стати об'єктом розумного, свідомого спостереження з боку сторонніх осіб. Лише в тому випадку, коли ролі обвинувача, захисника та судді відокремлені одна від одної, процесе ухвалення рішення може набувати якоїсь упорядкованої та логічної форми, що зробить його зрозумілим для сторонньої аудиторії і переконає її в тому, що було розглянуто всі аспекти конфлікту. Тож розподіл ролей, пов'язаних із винесенням судового рішення, дуже важливий для всього того, що можна назвати розумним публічним правопорядком. Насправді висловлювалася думка, що вдавання до тортур і методів «промивання мозку» походить головним чином від бажання суду інквізиції отримати формальні зізнання, які переконають світ у правильності його рішень, тобто зробити те, чого не можна досягти за допомогою його по суті безформних методів слідства, навіть якби вони були відкриті для публічного спостереження.

Можуть сказати, що ці зауваження не мають відношення до сучасних конституційних демократій, що в таких суспільствах навряд чи існує небезпека повернення до методів «Зоряної палати»*. Однак утішатися такими міркуваннями означає нехтувати тонкощами цієї проблеми й забувати про те, що повне відокремлення функцій не досягається простим формальним призначенням різних ролей різним людям.

Наприклад, серед тих, хто знайомий з повсякденною роботою правових'систем, вважається загальновизнаним, що судді на найнижчому рівні кримінального права мають сильну тенденцію ототожнювати себе з поліцією. У момент відвертості суддя, який дотримується такої позиції, мабуть, зізнається, що у випадку суперечності між свідченнями обвинуваченого й поліцейського, який його затримав, він майже автоматично вважатиме правдивим твердження офіцера. Причина такого уподобання полягає в тому, що суддя щиро переконаний: будь-який інший курс «зашкодив би моралі поліції», яка виконує в нашому суспільстві важку, небезпечну й недооцінювану роль. Усі докори сумління, збуджені цим майже автоматичним вибором, можна заспокоїти за допомогою міркування, що в більшості випадків обставини, які передують затриманню, є заплутаними й темними, тож спогади про них у обох сторін, як правило, непевні й дуже позначені своєкорисливістю. Будь-яка поступка такому способу логічного обгрунтування легко веде до сплутування ролей судді й обвинувача, що згубно впливає на відокремлення функцій, таке важливе для цивілізованої системи правосуддя.

Часто буває зручно розглядати правову систему як певну ієрархію влади: ми самі говорили про «правову піраміду». Апарат кримінального права вписується до цієї картини. Нагорі знаходиться законодавчий орган, який оголошує певні дії злочинними та призначає належні покарання за них. На другому щаблі ми маємо суди, які розв'язують спірні питання факту й визначають правильне застосування формулювань закону до конкретних випадків. Третій рівень — це органи правозастосування, які розслідують злочини, приймають скарги, висувають обвинувачення проти людей, що вчинили злочинні дії, та передають їх до суду.

Хоча ця пірамідальна концепція має певну цінність, не слід вважати, що вона являє собою щось на зразок військової підпорядкованості чи хоча б якусь відповідністьь вертикальній організації комерційної фірми. У праві кожний рівень ієрархії має виконувати свою особливу роль. Будь-яке відверте зазіхання на інші ролі — чи то вищі, чи то нижчі — може зруйнувати цілісність усього юридичного процесу.

Звичайно, ці зауваження не означають, що службова діяльність обвинувача не може стати об'єктом стороннього розслідування, тим більше — що таким імунітетом може користуватися практична діяльність поліції. Мається на увазі лише те, що будь-яке подібне розслідування має ініціюватися певним спеціально створеним органом, який функціонує поза звичайною структурою правозастосування.

Залишається питання, чи існують якісь об'єктивні чи встановлені профілактичні заходи проти викривлень у сфері права на рівні правозастосування. Один із таких заходів (з досить обмеженою практичністю) полягає в ідеї застарілості законів; згідно з нею закон, який досить довго залишався незастосованим, суди вважають за такий, що втратив юридичну силу. Колись один американський суддя яскраво схарактеризував лихо, проти якого спрямована ця ідея, зауваживши, що «стародавній сплячий закон» може «заподіяти великої шкоди, якщо його раптово привести в дію».

Ще невідомо, чи не дорівнює тій «шкоді», яку призначена усунути ідея застарілості законів, «шкода» від самої ідеї. Головним аргументом проти неї є непевність, яку вона спричинює. Період невикористання, необхідний для позбавлення закону юридичної чинності, має бути різним залежно від обставин. В одному випадку старий закон може тривалий час не застосовуватися просто тому, що його ніхто не порушував; з поверненням того лиха, якому він був призначений запобігти, може виявитися цілком доречним змастити його заіржавілі шарніри та знову привести його в дію. В іншій ситуації швидка зміна обставин може впродовж відносно короткого часу зробити якийсь закон анахронізмом. В усякому разі доктрина застарілості в усіх правових системах застосовувалася дуже обмежено й обережно. Найкращим способом виправлення анахронічного закону, можливо, є його перетлумачення в світлі нових умов; як зауважив з певною іронією Грей: «Тлумачення закону, що вийшов з ужитку, — не така швидка й проста процедура, як його скасування, але час і талант терплячості часто дозволяють це зробити».

Інститут судді - слідчого — це ще один засіб для збереження чистоти закону на рівні правозастосування. У цьому випадку він спрямований на виправлення не таких недоліків, як недбале чи нерегулярне застосування законів, а вад протилежного характеру — тих, що є наслідком надмірної запопадливості з боку обвинувача. За системи, про яку ми говоримо, перш ніж звинувачення в злочині буде передано до звичайного суду, його має розслідувати спеціальний службовець, який фактично підтверджує, що воно заслуговує на судовий розгляд. Таким чином, суддя-слідчий — це, так би мовити, квазі - суддя, проміжна інстанція між обвинувачем і звичайним судом. Небезпечність цього інституту криється саме в двозначності функцій, які він виконує. Підтвердження направлення справи до суду неминуче пов'язане з затвердженням обвинувачення в скоєнні злочину, висунутого проти підозрюваного, і створює таким чином передумови для закріплення на практиці презумпції провинності. Прихований тут елемент упередженості становить загрозу чесності розгляду справи у відкритому суді. Ще до справжнього суду обвинувачений фактично стає об'єктом, так би мовити, напівсудового процесу, і цей процес ведеться не в присутності судді (точніше — напівсудді), а ним самим, тобто суддя діє по суті як інквізиторський суд. У тих країнах, де суддя-слідчий є складовою частиною правової системи, навколо його ролі постійно точаться дискусії, і навіть там, де вона є загальновизнаною, завжди існує певне занепокоєння, що ця функція може стати приводом до непомітних зловживань.

Інститут судді-слідчого — це частина традиції країн, які дотримуються «цивільного права», тобто тих країн, чиї правові системи історично походять від римської моделі. В країнах, де правові системи побудовані за англійською моделлю, суддя-слідчий (принаймні під цією назвою) невідомий. Інститутом, найбільш схожим на інститут судді-слідчого, в цих країнах є велике (слідче) жюрі. Протягом своєї довгої історії велике жюрі фактично звинувачувалося в сприянні таким самим зловживанням, що ставилися за провину суддям-слідчим. Та обставина, що обвинувальний акт (офіційне обвинувачення) великого жюрі має виноситися за вердиктом складу присяжних, є очевидною гарантією проти можливості бюрократичних службових зловживань, хоча в періоди суспільного збудження участь однієї-двох дюжин «добрих і відданих людей» може слугувати лише для того, аби замаскувати під належний судовий процес прояви масової істерії. В усякому разі велике жюрі — незважаючи на увагу, сфокусовану на ньому під час його засідань, — становить дуже незначну частину всієї системи кримінального права, і дехто вважає, що навіть ця незначна роль має бути усунена.