Відповідність дій суддів наміру законодавця

Тепер давайте на певний час залишимо спроби досягти якогось всеосяжного примирення між двома поглядами: тим, який вбачає реальність права в людських діях, і тим, який розглядає право радше як наказ того, що має відбуватися, ніж як опис того, що відбувається насправді. Натомість звернімося до практичних заходів, які має в своєму розпорядженні суспільство, аби запобігти ситуації, коли закон означає одне в кодексі й зовсім інше на практиці. Коли ми ближче розглянемо реальні проблеми, пов'язані зі створенням і провадженням правової системи, ми зможемо краще зрозуміти, «що таке» право — так само, як ми краще розуміємо, «що таке» садівництво, коли маємо якесь уявлення про ті проблеми, які доводиться вирішувати для забезпечення правильного росту рослин.

По-перше, що можна зробити в ситуаціях, коли суд неправильно тлумачить або неправильно застосовує закони, прийняті законодавчим органом? Ніхто не в змозі правильно зрозуміти цю проблему, не уявивши собі труднощів, пов'язаних з проблемою тлумачення законів. Ми ще неодноразово матимемо нагоду ближче зіткнутися з цими труднощами. На разі ж буде досить згадати одне джерело плутанини. Це — поширений серед звичайних людей погляд, нібито правники з їхнім жахливим жаргоном мають якусь надприродну здатність з великою точністю передавати один одному значення слів і понять. Проте, крім кількох професійних термінів, це переконання не має жодних підстав. Для заповнення проміжків між своїми «беручи до уваги» та «однак за умови» юристи не мають інших мовних ресурсів поза тими, які має в своєму розпорядженні кожна людина. Більшість правників завдяки досвіду складання документів набувають неабиякої здатності передбачати не зовсім очевидні випадки, що можуть виникати за дії того чи іншого закону. Тому законодавчий акт, підготовлений досвідченим юристом, з меншою ймовірністю потерпатиме від проблеми непередбачених випадків, ніж складений непрофесіоналом. Проте для висловлювання стрижневого значення, яке складає сутність закону, юрист не має в своєму розпорядженні ніяких особливих ресурсів. Спрямовуючи свій намір у майбутнє, він, як і непрофесіонал, мусить пускати по бурхливих водах життя крихке судно слів, побудоване з матеріалу, доступного кожному.

Як прикро не вистачає хоч би якого загального уявлення про те, що таке «тлумачення та застосування закону», свідчить заява, зроблена під час однієї політичної кампанії. Один із кандидатів на посаду президента США на запитання, якою буде його політика щодо призначення суддів, відповів, що «простежить за тим, аби федеральні судді мали найвищу кваліфікацію. Якщо вони не дотримуватимуться закону, завжди знайдеться підстава для їхнього звільнення»*. Недбалий тон цієї пропозиції — звільняти з посади суддів, які не «дотримуються закону», — свідчить про явне нехтування давньою проблемою: хто стерегтиме стражів? У даному випадку: хто судитиме, чи судять судді за законом?

В усіх цивілізованих країнах незалежність судової влади вважається за одну з найважливіших складових громадського добробуту. Звинувачення судді в порушенні службових обов'язків розглядається як радикальний захід, який можна застосовувати лише в надзвичайних випадках і з забезпеченням процедур, призначених гарантувати найсуворішу об'єктивність.

Крім того, усунення судді з посади та перегляд його рішень не можуть за природою речей перекреслити шкоду, завдану неналежною поведінкою судді. Люди мають покладатися на рішення суду й узгоджувати з ними свої справи. Суд є складовою структури самого суспільства. Якщо суддя винний у неналежній поведінці, і після його усунення з посади ми намагаємося висмикнути помилки, вплетені ним у тканину права, то невдовзі виявляємо, що наше завдання не має природного кінця, і ми можемо врешті-решт зовсім розпустити тканину, яку збиралися залатати.

Яким невпорядкованим та заплутаним є завдання ліквідувати наслідки неналежної поведінки судді, чітко виявилося під час одного інциденту, який стався в 1930-і роки в Другому федеральному округу США. Йшлося про дуже незвичайну справу судді, якого визнали винним в отриманні хабарів від учасників судових процесів за вирішення справ на їхню користь. Що ж треба було зробити з тими судовими справами, в яких він брав хабарі? Було вирішено, що спочатку всі ці справи будуть знову заслухані новим складом суду**. В реальних справах, про які йдеться, деякі з куплених рішень стосувалися юридичної чинності патентів, а отже, торкалися дуже спеціальної і дещо невизначеної галузі права. У ряді справ визнаний пізніше винним суддя написав висновки на підтримку судового рішення, за яким відповідні патенти позбавлялися чинності. Пройшло кілька років, перш ніж щодо цих рішень виникли якісь сумніви, а тимчасом зацікавлені сторони будували свої стосунки, виходячи з припущення, що патенти не мають юридичної сили. Коли справи слухалися повторно, деякі з рішень було скасовано, тож відповідні патенти в кінцевому наслідку було визнано чинними. В одній із цих справ, яка стосувалася патентованої запальнички, між тим часом, коли патент було визнано недійсним, та остаточним скасуванням рішення підкупленого судді пройшло близько семи років. Що було робити з тими втраченими роками, протягом яких патентовласник був позбавлений прибутків та плати за право користування патентом, які він міг би отримувати, якби в першому рішенні суду його патент справедливо було визнано дійсним? Єдиним рішенням, знайденим для цієї проблеми, було забезпечення прийняття спеціального закону Конгресу, який подовжував строк дії патента на період, дорівнюючий тому, протягом якого він вважався недійсним. Так досягалася принаймні приблизна справедливість — «приблизна» тому, що сім років в 1940-ві — не те ж саме, що сім років у 1930-ті, особливо якщо взяти до уваги тенденцію до зниження цінності патентів внаслідок технічного прогресу. Але це було ще не все. Сторони, які не брали участі в судових процесах з корумпованим суддею, певною мірою покладалися на юридичні висновки з винесених ним рішень в оцінці юридичної чинності відповідних патентів. І нарешті, одне з цих рішень стало судовим прецедентом у патентному праві, на нього стали посилатися й покладатися інші суди, виносячи рішення щодо чинності інших патентів. Скасувати ці рішення без урахування всіх конкретних обставин означало б виявити несправедливість до безневинних сторін, які, хоча й не були учасниками даних судових процесів, можливо, покладалися на прийняті в них рішення як на заяви з питання права та орієнтувалися на них у своїй поведінці. Крім того, навіть ті, кого ці рішення стосувалися безпосередньо, могли бути не винними в співучасті в підкупі, як це буває в тому випадку, коли надмірно старанний службовець якоїсь корпорації дає хабара без відома своїх акціонерів.

Наведені нами міркування свідчать про те, наскільки важливим є принцип незалежності судової влади. Цей принцип скрізь вважається за один із під ставових принципів цивілізованого державного врядування. Зазвичай він грунтується на ідеї, що дії судді не можуть бути чесними та справедливими, якщо він зазнає тиску іззовні. Наше обговорення свідчить про те, що в цієї проблеми існує й інший вимір. Це — тяжкі витрати, пов'язані зі спробою виправити постфактум наслідки поступок суддів зовнішньому тискові. В обговореному нами випадку йшлося, звичайно, про найобурливіший відступ від суддівських правил: ухвалення потрібного судового рішення за винагороду. Можна уявити собі, як збільшилися б усі труднощі, якими супроводжувалася ця справа, якби в загальну практику ввійшло усунення судді з посади за «недотримання закону», з наступними спробами зібрати уламки, залишені ним за собою через неналежну поведінку чи брак свідомості. Бо добре це чи погано, але потреби держави вимагають, аби ми обирали на посади суддів лише найчесніших і найрозумніших людей і щоб на цій посаді їм надавалася широка сфера незалежності від будь-якого зовнішнього впливу.

Припустімо, однак, що якийсь суддя у вкрай неприйнятний спосіб тлумачить певний закон. Чи є проти цього якийсь засіб? Історія пропонує нам один такий засіб, що супроводжується певною позірною логікою. Якщо є сумніви щодо тлумачення закону або суддя помиляється щодо його значення, чому б не дозволити виправлення цього тлумачення, зроблене безпосередньо органом, який ухвалив цей закон, тобто легіслатурою? Якщо я працюю в якійсь фірмі й отримую наказ від свого начальника, який не можу зрозуміти, я питаю в нього, що він мав на увазі. Чому не дотримуватися цієї розумної процедури там, де йдеться про закони?

Упродовж століть у цього рішення дійсно існували прихильники, і час од часу його брали на озброєння. Процедура передачі незрозумілого закону на розгляд авторові отримала в юридичній літературі свою назву: «аутентичне тлумачення». Кодекс Юстиніана передбачав: «...Коли щось здасться сумнівним, нехай судді звернуться з цим до імператорського трону, і це буде роз'яснено імператорською владою, якій одній дано право встановлювати й тлумачити закони». (І, 17, 2, 21). Цей механізм було випробувано в більш недавні часи в деяких європейських країнах — звичайно, із ,законодавчим органом замість імператорського трону. Але завжди ця процедура зазнавала невдачі, і жодний вдумливий порадник сьогодні не порекомендував би її жодному урядові. Які ж причини цієї невдачі? Ми розглянемо їх тут детально та з більшою ретельністю, ніж це було б доречно, якби єдиною нашою метою було довести нерозумність запропонованого рішення. Нас цікавить не лише ця безпосередня проблема; перш за все ми хотіли б допомогти читачеві здобути загальне уявлення про особливий характер проблем, пов'язаних зі створенням і застосуванням правової системи. Проблема, до якої ми зараз звернулися, особливо придатна для цього, тож ми використаємо її для цієї мети й на досягнутому тут зможемо побудувати подальшу дискусію. Перше питання, яке порушив би кожний, хто має досвід у сфері правових проблем, більшості непрофесіоналів навряд чи спало б на думку. Це — питання процедури. Люди, які беруть участь у будь-якій діяльності — політичній, правовій, підприємницькій чи освітній, — з набуттям досвіду, як правило, дедалі більше цікавляться тим, як треба робити, а не лише — що треба робити. Можна згадати видатних людей, наприклад сенатора Пола Г.Дугласа та Вільгельма фон Гумбольдта: вони вважали поглиблення інтересу до процедури головною зміною, яка відбулася з ними в період переходу від молодості до зрілого віку.

Які процедурні проблеми пов'язані з наданням легіслатурі можливості скасовувати хибні суддівські тлумачення прийнятих нею законів? Таких проблем багато. Проте з однією ми зіткнулися б із самого початку: в який спосіб мали б виноситися на розгляд законодавчого органу справи, вирішені судами? Якщо не брати до уваги змішаних форм, існує три можливі процедури. Перша полягає в тому, що законодавчий орган сам стежить за рішеннями судів і дає розпорядження про перегляд кожного рішення, яке викликає сумніви. Безперечно, така процедура поклала б надмірний тягар на законодавчий орган чи його комітети. Такого всеосяжного перегляду роботи нижчих судів ніколи не здійснював жодний апеляційний суд. Необхідність працювати під таким пильним наглядом стала б згубною і для незалежності суддів, позбавивши їх відчуття особистого задоволення від виконання своїх обов'язків. Суддя став би схожим на заляканого учня, який розв'язує задачі під наглядом вчителя, що постійно стоїть у нього за спиною.

Друга процедура — надання судді права самостійно вирішувати, чи треба передавати справу легіслатурі. Фактично це й було загальноприйнятою процедурою в тих історичних випадках, коли суддівське тлумачення законів на практиці підлягало перегляду законодавцем. Ця процедура має ту особливість, що, починаючись із сумніву в здатності судді зрозуміти значення закону, вона завершується дозволом йому виносити рішення з приводу своєї власної придатності до цього завдання. Сміливий суддя може захистити себе від втручання законодавця за допомогою простого способу: відмовившись погодитися з висловленими сумнівами. Боязкому ж судді це надасть змогу ухилятися від своїх обов'язків, оголошуючи сумнівною кожну справу.

Залишається ще процедура, яка полягає в наданні позовникові, що зазнав поразки в судовому процесі, можливості виявити ініціативу, подавши апеляцію до законодавчого органу. Можна заздалегідь сказати, що наслідком цього стане призначення законодавчим органом спеціального комітету для слухання таких апеляцій. Якщо кількість апеляцій буде відчутною, то члени цього комітету змушені будуть значною мірою відійти від звичайної законодавчої діяльності й фактично перетворитися на суддів. Таким чином процедура, призначена дозволити законодавцям своєю власною мовою пояснити, що вони мали на увазі, завершиться доданням ще одної судової інстанції наприкінці апеляційного ланцюга. Такий розвиток подій можна простежити і в історичному ракурсі. З точки зору історії, розрізнення між суддівськими та законодавчими функціями, яке сьогодні вважається самозрозумілим, є відносно новим удосконаленням. Колись законодавчі органи американських штатів ухвалювали рішення про розлучення, про поновлення в правах банкрутів та ще цілу низку рішень, які сьогодні ми вважаємо за можливе полишити судовій владі. Британська палата лордів, яка складається з так званих судових лордів, сьогодні є не законодавчим органом, а судом, цілком відмінним від палати лордів як дорадчого зібрання. Це відокремлення функцій відбувалося поступово — спочатку палата лордів здійснювала свої судові та законодавчі повноваження як один орган.

Тепер давайте залишимо осторонь питання процедури, необхідної для передачі судової справи на перегляд легіслатурі, та звернемося до питання, чи розумно надавати законодавчій владі якусь особливу компетенцію в тлумаченні її власних текстів.

Припустімо, що законодавчий орган ухвалює закон, який оголошує місдимінором «спання на залізничних вокзалах». До суду потрапляють дві справи. В одній йдеться про занедбаного п'яницю, який прийшов на вокзал із подертою ковдрою, розташувався там на ніч і був заарештований, хоча ще не встиг заплющити очі. У другому випадку було заарештовано чистого й охайного подорожника, який опівночі чекав на потяг, що запізнювався на п'ять годин, і щойно заснув сидячи. Чи порушив хтось із цих людей закон, і якщо так, то хто саме? Чи ймовірно, що законодавчий орган знайде спосіб відповісти на це питання, не доступний суду? (Якщо цей випадок здається легким на тій підставі, що «спати» означає спати, а не лежати з метою заснути, то поміркуємо над такою проблемою. Турист, охочий до огляду визначних місць, відвідує особняк колоніальних часів, на якому висить табличка: «Тут спав Вашингтон». Повернувшися додому, турист довідується зі своїх книжок з історії, що Вашингтон дійсно ночував у цьому будинку, але провів у постелі всю ніч без сну, обмірковуючи план перемоги над англійцями. Чи має турист право на повернення вхідної плати на тій підставі, що його спонукало заплатити хибне твердження?)

Ясна річ, у більшості випадків, де можуть виникнути сумніви щодо поширення дії того чи іншого закону на окремі ситуації, для винесення рішення законодавчий орган має в своєму розпорядженні не більше інтелектуальних ресурсів, аніж суддя, який до того ж, як правило, переважає в досвіді розгляду таких питань. Проте давайте припустимо, що в якомусь випадку можна справедливо вважати, що законодавчий орган або принаймні деякі з його членів якось особливо обізнані в тому, що малося на увазі. Наприклад, згідно з якимось законом є неправомірним «таємно носити з собою пістолети, револьвери, вогнепальну чи іншу подібну зброю». Людину заарештовують за обвинуваченням у носінні рогатки в кишені. Її справу розглядає суд, який вирішує, що вона не порушила закону: «інша подібна зброя» в контексті цього закону означає будь-який механізм для надання руху кулі шляхом вибуху. Справа передається до законодавчого органу. З'ясовується, що під час обговорення законопроекту питання про рогатку порушувалося й один з його авторів усно пояснив значній кількості законодавців, що дія слів «чи іншу подібну зброю» поширюється також на рогатки. Цілком зрозуміло, що коли людина звинувачується в злочині, її провина має залежати від того, як добре вона чи принаймні її адвокат могли витлумачити закон, який визначає відповідний злочин. Питання має бути не в тому, що хотіли сказати законодавці, а в тому, що їм вдалося сказати. Очевидно, що це питання більш об'єктивно було б розглянуто судом, ніж тими, хто був причетний до розробки законопроекту.

З цього приводу є висловлювання, яке насправді стало класичним. Коли одного разу обговорювалося тлумачення якогось англійського закону, лорд Ноттінгем, як кажуть, заявив:

«Я маю певні підстави стверджувати, що мені відоме значення цього закону, бо саме я був його автором». У книзі Кемпбела «Життя лордів-канцлерів Англії» це прокоментовано так: «Якщо лорд Ноттінгем склав його, то він був найменш придатний тлумачити його: автор закону зважає більше на свої таємні задуми, ніж на висловлений ним намір»*.