Приборкання безвідповідальності в законодавчій діяльності

Упродовж більшої частини світової історії найголовнішою турботою філософії права були суть права та призначення належної ролі кожній з різноманітних посад та інституцій, що створюють правову систему. Оскільки сама правова система уявлялася колективною діяльністю, що складається з різних, головних і додаткових, ролей, то вважалося, що будь-який з її компонентів може виявити неспроможність функціонування.

У більш недавні часи філософія права стала дедалі більше тяжіти до зосередження на ієрархічній структурі права; поставлене нею самою завдання мало за мету точне визначення кожного з елементів вертикальної системи підпорядкованості. З цієї турботи легко випливає точка зору, згідно з якою верховна законодавча влада не може сама зашкодити чистоті права. На нижчих рівнях ієрархії люди діють безвідповідально по відношенню до закону, коли не виконують сумлінно наказів своїх начальників. Але сам верховний законодавець не може йти не в ногу, бо саме він задає тон.

Насправді ж найбільш кричущі порушення чистоти закону походять не від нижчих рівнів ієрархії посад, а від самого законодавця. Перелік його гріхів є довгим. До нього входять невизначені й суперечливі закони, закони, які змінюються за чиєюсь примхою або у відповідь на минущий політичний тиск, таємні способи правового примусу, приховані в темних куточках кодексів, та ще тисяча інших способів внести плутанину в те, що за припущенням має бути головним джерелом суспільного порядку.

Тут нам не вистачить місця розглянути всі можливі варіанти безвідповідальності законодавця перед законом. Ми обговоримо лише кілька прикладів неналежної поведінки законодавців, які становлять певний інтерес для сучасної доби.

Поміж цих порушень одним із найсерйозніших є прийняття (або збереження в існуючому законодавстві) законів, що їх взагалі не збираються застосовувати. Такі закони дозволяють законодавцеві легко обминати складні політичні проблеми. Він може голосувати за конкретний закон для заспокоєння однієї з фракцій і одночасно розраховувати на незастосування цього закону обвинувачем, гарантуючи в такий спосіб, що не буде скривджено протилежну фракцію. Найкращим прикладом цього зловживання можна вважати закони, спрямовані проти продажу контрацептивних засобів. Більшість таких законів абсолютно не забезпечена правовими санкціями й відверто порушується; як правило, ті, хто бажає зберегти ці закони в існуючому законодавстві, будуть останніми, хто наполягатиме на їхньому ефективному застосуванні.

Закони, що забороняють продаж алкогольних напоїв, становлять ще один приклад законів, які найімовірніше застосовуватимуться недосконало або взагалі не застосовуватимуться. Згідно з поширеною думкою, невдача таких законів доводить, що законодавець не може ставити до слабкої людської натури вимог, які виходять за межі звичайного уявлення про добре та погане. Однак насправді нерідко один і той самий громадянин спочатку підтримує прийняття таких законів, а потім дивиться крізь пальці на їхнє порушення. Ці закони цілком узгоджуються з його поняттям про добре й погане; проблема полягає в тому, що вони не узгоджуються з його здатністю діяти згідно з власними прилюдно декларованими переконаннями. Таку невизначеність можна вибачити аморфній громадській думці, яка не має ніяких особливих обов'язків; менш легко подарувати законодавцеві співучасть у закріпленні цієї невизначеності в законах. Невиконання заборон свідчить не стільки про те, що законодавець утратив зв'язок з громадською думкою, скільки про те, що він надто близько пов'язаний з нею й не може чи не бажає стати вище за її безладдя в своїй законодавській діяльності.

Інший поширений гріх законодавця полягає в ухваленні законів, призначених застосовуватися лише в окремих випадках. Шеф поліції одного містечка в Новій Англії якось заявив пресі, що він переконаний у доцільності суворого закону про комендантський час, «застосовуваного вибірково». «Вибіркове застосування» в цьому випадку означає, що полісмен сам вирішує, кого відправляти з вулиці додому; якби законодавець був щирим, він закріпив би цей намір у самому законі, а не ховав йогоза «суворими» й категоричними словами.

Популярність точно сформульованих законів, призначених для вибіркового застосування, пояснюється різними мотивами, не завжди негідними, але жодний з цих мотивів недостойний сумлінного законодавця. У випадку закону про комендантський час, мабуть, ніщо так не дискредитує його, як небажання визнати в словах самого законодавчого акту елемент розсуду, який доведеться здійснювати при виконанні його намірів. Інколи вирішальний чинник полягає в труднощах, пов'язаних з розробкою законодавчого акту, який забезпечував би задовільне розрізнення між безневинною та шкідливою формами одних і тих самих дій. Ця проблема стає особливо гострою при підготовці законопроектів, що мають за мету оголошувати поза законом азартні ігри як джерело прибутків. Непроста річ — розробити закон таким чином, аби до числа заборонених не потрапили товариські партії з копійчаними ставками, благодійні лотереї та фінансовані церквою вечірки з грою в бінго, тим більше, що комерційним азартним іграм іноді надається такий вигляд, нібито вони слугують добрій справі. Легкий спосіб уникнути проблем, пов'язаних з пошуками формулювань, які забезпечать необхідне розрізнення, — це прийняття широко сформульованого статуту, який не Допускає винятків, в розрахунку на те, що при його застосуванні обвинувач здійснюватиме «розсуд». Оцінюючи небезпечність такої практики, треба пам'ятати про те, що коли обвинувач до сить призвичаїться до таких законів, його буде важко від них відучити, бо вони дуже полегшують його працю. Коли він віддає обвинуваченого до суду. то заздалегідь впевнений, що не програє своєї справи через софізми щодо чітких меж винятків, закріплених у законі. Крім того, підсилюється його позиція в стосунках з обвинуваченим: у відповідь на твердження останнього, що його вчинок був по суті безневинним, він може сказати: «Це не моя ідея. Почитайте закон і самі побачите, що там сказано». Зі стимульованого в такий спосіб «розуміння» неважко отримати визнання провини з рекомендацією поблажливості до підсудного.

Пару до закону, призначеного для вибіркового застосування, становить закон, що призначає абсурдно суворі покарання за незначні правопорушення. Звичайний громадянин, гортаючи сторінки зводу законів, мабуть, буде приголомшений, коли натрапить на якесь дрібне правопорушення, обтяжене штрафом, що сягає кількох тисяч доларів і загрожує порушникові економічним крахом внаслідок анулювання його ліцензії на зайняття якимось бізнесом чи ремеслом. Необізнана людина найімовірніше запитає: «Чи цей вчинок дійсно такий жахливий, щоб спричиняти таке радикальне покарання?». І звичайною відповіддю на це буде, що ці покарання призначені взагалі не для застосування, а мають використовуватися обвинувачем як палиця, що допомагає йому витягти з обвинуваченого зізнання та, можливо, згоду на співробітництво в переслідуванні інших правопорушників.

Є одна велика галузь кримінального права, де чистоті правозастосування нібито загрожує певна природня тенденція до погіршення. Це — право, яке займається так званими «злочинами без потерпілих», тобто такими правопорушеннями, як проституція, торговля наркотиками та гомосексуальні зв'язки за згодою між дорослими. Для злочинів такого типу потрібний добровільний співучасник, і він, як правило (незалежно від того, чи є склад злочину в його власних діях), рідко звертається зі скаргою до поліції. Уся ця «суміжна область кримінального права» з цілком зрозумілих причин не користується прихильністю поліції та обвинувачів. Труднощі з виявленням правопорушень майже неминуче призводять до вибіркового та спорадичного правозастосування. Цікаво, що хоча багато з тих, хто має за обов'язок застосовувати такі закони, переконані, що принаймні деякі з них взагалі не повинні включатися до кодексу, ті, хто поділяють цей погляд, часто намагаються забезпечити таке законодавство, яке призначало б за порушення цих законів більш жорстке покарання. Про причину цієї парадоксальної позиції вже говорилося. Там, де застосування того чи іншого закону пов'язане з особливими труднощами, поліція та обвинувачі, мабуть, вітатимуть таку зброю, як погроза жорстоким покаранням: за її допомогою вони зможуть спонукувати порушників до зізнання та вербувати інформаторів.

Якщо право має свій зворотний бік, то його, безперечно, треба шукати в згаданих сферах, де методи правозастосування можуть ставати майже так само огидними, що й вчинки, яким вони мають класти край. Однак чому закони цього типу застосовуються такими сумнівними методами, якщо взагалі застосовуються? Аби відповісти на це запитання, треба пам'ятати, що ніхто не здатний добре виконати завдання, яке не має чітко визначеної мети. Однією з головних цілей кримінального права є утримування людей від кримінальних вчинків за допомогою застрашливих методів, і коли органи правозастосування переконані, що сприяють цій справі, їхнє завдання набуває сенсу та цілеспрямованості. Проте малоймовірно, що наркоман піддасть себе тортурам, пов'язаним з відмовою від наркотиків, лише заради того, щоб урятуватися від ув'язнення, або що гомосексуаліст відмовиться від своїх своєрідних утіх через те, що вони оголошені незаконними. В зв'язку з цим ми маємо також пам'ятати, що правопорушення, про які йдеться, — це «злочини без потерпілих». Коли в людини пограбували дім або вбили брата, вона напевно звернеться до поліції з рішучою вимогою вжити заходів, її присутність підкреслює необхідність правозастосування й надає сенсу та цілеспрямованості роботі поліції та окружного прокурора. Натомість відсутність свідків обвинувачення оточує «злочини без потерпілих» зовсім іншою атмосферою. Тут ініціативу доводиться перебирати на себе поліції. Якщо вона працює без допомоги інформаторів, їй доводиться вдаватися до шпіонажу, і цей шпіонаж стає тим відразливіше, що його об'єкти — мерзенні й жалюгідні.

Усе, що стосується «злочинів без потерпілих», потребує тверезого перегляду. Тут краплина неупередженого соціологічного дослідження цінніше за тонну морального обурення, хоч би проти кого воно було спрямоване: поліції чи бідолашних створінь, яких їй доводиться переслідувати.