3. Предмет, завдання та функції філософії

Термін «філософія» має давньогрецьке коріння. Він походить від двох грецьких слів: fileo – любов (у деяких філософіях від: «філос» — приязний, друг), sofia – мудрість, і означає в дослівному перекладі — «любов до мудрості». Спочатку мудрість розумілась як щось, що належить виключно Богам, а людина, прагнучи здобути її, може тільки наближатись до неї, споглядаючи дистанційно. Власне на такому погляді ґрунтоване саме виникнення терміну, який був вперше вжитий відомим давньогрецьким мислителем Піфагором (прибл. 570—497 р. до н. е.). Дещо пізніше мудрість виступає вже і як чисто людське надбання, як окрема галузь досвіду і знання (Платон).

Якщо божественна мудрість – це є причина і механізми створення і функціонування світу, то людська мудрість – це продукт спроб людини наблизитись власним пізнанням до божественної мудрості через осягнення основ світобудови. Мудрість, отже, є баченням найголовнішого, істотного у світі, того, що складає його справжню суть, або ж знанням істинного; філософія ж є пошуком цієї істини. Філософія є таким чином не самою мудрістю, а прагненням, шляхом, інструментом до здобуття мудрості.

Носієм мудрості завжди є окрема людина, яка виступає як елементарний суб’єкт (суб’єкт - той, хто діє), що має на меті осягнення безкінечного світу, як об’єкту (об’єкт – те, на що спрямована дія суб’єкта). Для досягнення стану мудрості ( = об’єктивності) людині потрібно вийти за межі власного існування, стати понад-світом, піднятися над буденністю, споглядаючи її збоку - стати Суб’єктом, який споглядає Об’єкт, відділити «Я» від «Не-я» (свою особистість від світу). Таким чином, філософія покликана, по-перше, дати істинне знання про сутність взаємозв’язків людини і світу, і по-друге, роз’яснити процеси всередині світу.

Окрім того, носій філософського пізнання здатен осмислювати як Об’єкт не лише неодушевлений світ речей та явищ (матеріальний світ), а й власне існування, і існування окремих груп, а також людства в цілому. Таким чином, філософськими будуть і проблеми відносин окремих «Я», і відносин «Я» з людськими колективами, а також проблеми розвитку глобальних людських спільнот в контексті існування загального світового простору.

Змістом філософії є пошук засад існування світу та людини («Я» і «не-Я»), виявлення глибинної основи сущого, осмислення сенсу життя в контексті речової (матеріальної) та над-речової (духовної) складових буття, належних напрямків діяльності людини в цій системі тощо. Таким чином, предметом філософії є відношення «Людина – світ», охоплене в цілому, а метою філософії є, з одного боку, дати повніше і глибше поняття про світ та людину, і, з іншого, осягнути це відношення з метафізичної (над-матеріальної, над-фізичної) та трансцедентної (поза-межової) точки зору. Тобто філософія тяжіє до перенесення акцентів у поглядах на світ з буття видимого до буття невидимого. Такими невидимими складовими світу, є, наприклад, причинність (зумовленість, послідовність) у плині життя, зв’язки минулого, теперішнього і майбутнього, основи соціальних відносин, внутрішні людські стани і т. д.

Предметом філософії є світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору суб'єкт-об'єктного відношення. Інакше кажучи, предметом філософії є не світ сам по собі, не людина сама по собі, а відношення «людина —світ».

Визначальними рисами філософії, як теорії є її узагальненість та абстрактність. Це означає, що філософське мислення прагне охопити світ в цілому, розподіливши окремі його складові по категоріях: «життя», «люди», «індивіди», «ідея», «розум», «природа», «свідомість», «сутність», «діяльність», «справедливість», «добро», «зло» і т.д. Вона представляє окремі конкретні речі, процеси та явища як складові більш широких класів. Наприклад, для філософії дерево, камінь, річка, гроші, парасольки є окремими випадками матерії, яка мислиться в загальному як складова основа світу; а окремий вчинок конкретної людини підводиться під певну складову категорію моральності. Саме через це об’єктами філософії є сукупності теоретичних основ явища, предмета, які визначають їх сутність, а не їх фізичні, видимі прояви.

Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом. Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Шлях узагальнення та абстрагування, як логічних операцій, необхідний для філософії, щоб могло реалізуватися завдання осмислення і розуміння основ світу, його визначальних характеристик, оскільки протилежний принцип конкретності знання передбачає детальний розгляд кожної окремої речі (кожної окремої речі, чи кожного окремого вчинку), і може бути застосований лише у людській практиці (побуті), а не в теорії, якою є філософія.

Методологія узагальнення та абстрагування веде до створення якостей глобальності та універсальності філософського зображення світу. Останні можна представити як змістові характеристики філософського підходу до пошуку істини.

• Глобальність. Філософський пошук в основному спрямований на масштабні матеріальні чи ідеальні утворення світу. Наприклад, «реальність», «буття», «матерія», «дух», «ніщо», «пізнання», «мораль», «суспільство», «культура», «історія», «людство» тощо є філософськими категоріями, через які філософ описує специфіку надскладних систем. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу.

• Універсальність. Філософія намагається вивести окрему людську історію на рівень універсальності специфічно людської проблематики. Так, опис окремих актів буденного життя індивіда не буде філософським, якщо вони не претендуватимуть на статус специфічної основи буття мільярдів людей. Такими основами є, наприклад, любов, свобода, віра, гідність, страждання, боротьба зі страхом, мислення тощо. Філософським буде опис механізмів пробудження і дії цих основ у житті індивіда, але не самих його вчинків.

Формальними (процедурними) характеристиками філософського пошуку є раціональність, теоретичність, доказовість і системність, що демонструють застосування філософами методів аналізу та синтезу понять, які позначають світові явища і процеси.

Аналіз – умовне розчленування поняття на окремі ознаки. Синтез – умовне об’єднання, створення нового поняття на основі групування певних ознак. Так, наприклад, методом синтезування окремих ознак («всюдисутність, первинність, незмінність, першопричина і першооснова явищ»… було утворено поняття «субстанція». Метод аналізу цього ж поняття утворює визначення, в якому поняття «субстанція» стоїть на першому місці, а перелік його ознак на другому: «субстанція – це….».

Раціональність. Філософія є особливим витвором прагнучого істини розуму, який намагається узгодити між собою розрізнені факти реальності у певну картину. У такій роботі він повинен чітко відділити емоційні компоненти (уяву та її результати) від реально існуючих, провести певну комплектацію даних. Висновки філософії базуються на роботі з поняттями, судженнями та умовиводами, як елементами раціонального пізнання. Разом з тим, філософія може виступати і як раціональне поєднання фантазій, зокрема, в спеціальних утопічних творах, які змальовують бажаний, а не наявний стан речей.

Теоретичність. Філософія відрізняється від технічних наук неформалізованою мовою, тобто оперує не символами, а поняттями, вираженими словами. Вона виводить наступний висновок із попереднього, створюючи роздум. При цьому, для створення роздуму філософія часто спирається на дані, факти чи події, взяті з конкретної реальності, а її поради часто є дієвими при вирішенні практичних проблем.

Доказовість. Професійна філософська рефлексія завжди спрямована на доведення певної основної тези (наприклад: про те, що існує єдиний першопочаток світу – матеріальний або духовний; що світ – це хаотичне нагромадження фактів без жодної причинності; про те, що існують ідеальні (невидимі) сутності, які володіють (керують) людськими емоціями, і т.д.). Кожна така теза повинна бути обґрунтована та раціонально доведена, бажано реальними фактами. Іноді, щоправда, одні філософи доводять свою правоту посилаючись на авторитети попередників, або заперечуючи їх, або ж апелюють до емоцій, що не являється достатнім обґрунтуванням.

Системність. Виголошені філософією висновки повинні створювати певну комплексну модель світу. З одного боку, – вписуватися в уже створені науками та попередниками у філософії схеми, а з іншого - запозичуючи у них окремі пункти для критики, будувати на їх основі нові, антитетичні попереднім, моделі. Філософський роздум набуває якості системи, коли в ній враховано і узгоджено усі компоненти модельованого світу у порядку причинно-наслідкового зв’язку. Система філософії повинна бути такою, щоб, керуючись її висновками, можна було легко пояснити різноманітні події і явища, що відбуваються у світі.