2. Міфологія, релігія та філософія як історичні типи світогляду.

Формування історичних типів світогляду залежало від зрілості свідомості людства на певному етапі його розвитку. Середньовічний філософ Августин Блаженний небезпідставно порівняв у своїй праці «Град Божий та град земний» історію людства (яку ми зараз називаємо «філогенезом») та індивідуальний розвиток дитини (який в сучасній науці має назву «онтогенез»). Критерієм такої зрілості може бути ступінь виділення людини, як істоти, з оточуючого середовища, і віддаляння (розділення) матеріальної та духовної сторін цього середовища. У Біблії цей процес позначений словами «пізнання добра і зла».

Міф – це тип історичного світогляду, в якому природні сили ототожнюються із людськими і олюднюються.

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував осягнути світ "зсередини" відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д.Фрезера та К.ЛевіСтросса, а у вітчизняній традиції — О.Ф.Лосева та ряду інших.

Характерною рисою міфологічного світогляду людства було те, що люди не відділяли своєї сутності від сутності природи та богів, тобто «розмовляли з ними на рівних», відчували себе частинкою середовища, і сприймали середовище як таке, що є частинкою них самих. Звідси є поширення антропоморфічних космогонічних міфів (міфи про створення світу з частин тіла людини, зокрема, у індійській та китайській культурах), переконань про дієвість магічних ритуалів з природними елементами (кров, кістка, земля, вогонь, рослини і т.д.), спрямованих на спілкування із богами та тиск на них, поширеність тотемічних обрядів (які символізують захист племені від певного звіра за допомогою поклоніння його духові), віри в одухотвореність усіх природних явищ та елементів (анімізм та фетишизм). Подібна людська практика передавалась у мові, виявляючись у формі оповідань та історій. Саме слово «міф» означає «історія». Фантастичні для сучасної людини образи і події (сходження богів на землю, битви між титанами, оповідання про всесвітній потоп, зафіксовані у більшості міфологій світу, героїчні епоси (шумерський «Епос про Гільгамеша», індійська «Рамаяна», грецька «Одісея») були відображенням змісту свідомості і практики первісних людей та людей стародавніх цивілізацій. Основним їхнім лейтмотивом був страх, відчай, смертність та ницість людини, та методи подолання цього страху. Таким чином, страх є визначальною характеристикою, на якій ґрунтується міфологічна свідомість, і весь її розвиток виходить і базується на страху людини перед середовищем.

З цього випливає, що вектором світобачення первісної людини був «космоцентризм» (космос – загальне абстрактне начало, середовище, в тому числі природа). Це означає, що основною дійовою особою, джерелом, рушієм та законом буття є космос, а не людина, і не боги. Поняття «Бог» на цьому етапі ще не набуло виразних характеристик Абсолюту, а «богами» вважаються персоніфіковані природні сили, що діють як елементи Космосу. Те ж саме стосується і людини, яка займає позицію частинки щодо цілого. Інакшими словами, людина ще не набула статусу «Я», але вже перебуває у статусі «Ми», оскільки утворює первісне суспільство, організацію, спрямовану на захист громади. Сили природи та боги для людини перебувають в статусі «Вони», проте поки що не протиставляються «Нам», а перебувають із «Нами» у кровному зв’язку («Ми з тобою однієї крові – ти і я» («Мауглі», Редьярд Кіплінг).

Домінуючою онтологічною основою міфологічного світогляду є дуалізм – погляд на світ, в якому стверджується єдність матеріального та духовного начал і їх рівна і спільна роль у створенні світу. Дуалістичною є будова не тільки людини (тіло і душа, дух), а й інших складових Всесвіту, зокрема, природи та богів. Пізнавальна основа міфологічного світогляду – ірраціоналізм – спосіб пізнання, який полягає в отриманні знання не розумовим, а інтуїтивним шляхом. В психологічному плані міфологічний етап розвитку людства відповідає немовлячому віку і ранньому дитинству.

Релігія - тип історичного світогляду, в якій пропагується єдність людини з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. Релігія як стадія зрілості людства передбачає відділення богів від природи, наділення їх не побутовими, а духовними якостями, акумуляцію (зосередження) у них сутності джерела усього сущого, яке не просто керує стихіями, а здатне усунути їх як якість світу. Такий розвиток історичної логіки привів людство від політеїзму (багатобожжя) до монотеїзму (єдинобожжя), і створив умови для виникнення світових релігій (буддизм, християнство, іслам). В цих релігіях Бог є єдиним творцем, рушієм, володарем і розпорядником світу, і він керує всіма його складовими (і «Ми», і «Вони»), як трансцедентна, непізнавана, духовна сутність, що відділена від світу «Ми» та «Вони». Різноманітні прояви існування божеств зводяться до єдиної форми, персоніфікуються або, навпаки, розмиваються до невизначеності. Основними дійовими особами у світі стає Бог («Над-Я») та його творіння – людина («Я»), як частинка його сутності. В індійській культурі утворюється поняття «Брахман» - світове начало, до якого включається як «мікрокосм» Атман – людська особистість, яка, в ідеалі, повинна розчинитися у Брахмані, як джерелі мудрості, правильності, істині. В китайській культурі аналогічною є модель «Дао» - великого шляху – та «де» - психологічної структури людини, яка повинна підкорятися велінню цього шляху. Таким чином, чимдалі людина набуває статусу вибраності, який зрештою приведе до виникнення концепції «богосинівства» людини, яка у китайській релігії має форму культу імператора як Сина Неба, у християнській – концепції Христа як Боголюдини, у іудейській – вшанування Пророків, у мусульманській – представлення Магомета та Ісуса як Божих пророків і т.д. Проте, богосинівство, хоч і поширилося згодом на всіх людей, спершу було привілеєм вибраних осіб суспільства; ця традиція була зламана християнством, та довгий час у середньовічній церкві установка на вибраність, особливі заслуги була негласно домінуючою (переважаючою). Людині потрібно було докласти великих зусиль – фізичних, моральних та соціальних, - щоб віднайти контакт із Богом. Тому релігія – це не просто вчення про сутність Бога, а й система практичних вправ, і ідеологія, яка передбачає ієрархію чинів і заслуг віруючого.

Домінуючою онтологічною основою релігійного світогляду є ідеалізм – віра в те, що все існуюче має в своїй основі певний ідеальний закон, який керує процесами народження і смерті, і в діяльність якого людина та природа не можуть втрутитися і вплинути на неї. І людина, і матеріальна природа визнаються творіннями, а Дух, Ідея, Бог – Творцем. Пізнавальною основою – ірраціоналізм у поєднанні з раціоналізмом (спосіб пізнання за допомогою розуму, логічного обґрунтування).

Отже, в релігії утворюється ситуація, коли людина номінально має тісний контакт із Богом, є близькою до нього, проте фактично є рабом Бога, тобто повинна виконувати певні зобов’язання. Таким чином, Бог є найвищою цінністю у ієрархічній структурі релігії, людина – проміжною ланкою в ній, а природа – найнижчим рівнем творення, в якому людина змушена фізично жити. Людина потрапляє у становище розірваності між тілом (природою, матерією) та духом (Богом). Такий світоглядний вектор має назву «теоцентризм» (від гр. теос – Бог), і, хоча і виділяє «Я» як частинку «Над-Я», але тримає це «Я» у покорі, постійному поклонінні та сходженні до вершини, якої нереально досягнути. Тому покора і поклоніння може бути центральною, визначальною психологічною характеристикою теоцентризму. Водночас, людина змиряється зі своїм становищем підлеглості, оскільки вірить своєму творцю. В перекладі цього історичного етапу розвитку з філогенетичної стадії на онтогенетичну, цей «вік» людства відповідає вікові дитини до 10 років, коли дитина вірить у непогрішність батьків та кориться їм з любові.

Міфологія та релігія містять багато ідей, що стали знаковими для філософії, склали основу її проблематики. Міф і релігія не покидають лоно культури із своїм історичним занепадом, а відходять на інший план, даючи можливість іншій структурі зайняти панівне положення в певному періоді. Тому і міфологія і релігія виступають стосовно філософії:

– передфілософією (те, що було «до-філософії);

- протофілософією (те, що було «прообразом філософії»);

– парафілософією (те, що продовжує існувати паралельно до філософії).

Філософія - тип історичного світогляду, в якому людина виступає раціональною істотою, здатною осмислювати і створювати абстрактні поняття, категорії, відображати світ в цілому і володіти «світом». Це етап критичного, тверезого перегляду стосунків людини з Богом та природою.

Філософія для людства стала тим етапом, який у дитини називають «перехідним віком», тобто віком переходу від дитинства до юності, а згодом і до дорослості. Свідомість людства дозріває до усвідомлення самоцінності власного «Я», починає високо цінувати себе як сутність. Правильність і непогрішність діянь «Бога» починає поступово піддаватися сумніву, натомість підноситься раціональність людини як інструмент перетворення світу. Людина стає на місце Бога, сама набуває рис Творця, а не творіння.

Саме тому серед методологічних основ філософії не лише ідеалізм, як визнання наявності у світі домінуючого духовного, ідеального, невидимого першопочатку, характерний для релігії та міфології, а й матеріалізм – визнання фізично вимірюваних характеристик світу, а саме, матерії, основною, визначальною його складовою. З матерією людина працює, перетворює її і таким чином рухається вперед культура та цивілізація, ускладнюються технології, забезпечується максимальний комфорт людини. Поряд із ірраціоналістичним способом пізнання у філософії, який у ній визнається некласичним, процвітає раціоналізм – спосіб осмислення дійсності, довіра до результатів пізнання, отриманих виключно через роздум. Визначальним світоглядним вектором у філософії є антропоцентризм (Людина у центрі світу, світ обертається навколо людини і для людини). У поєднанні з гуманізмом антропоцентризм вважається сьогодні однією із головних засад співжиття людства.

Таким чином, раціональність, що вважається Контом новим універсальним засобом пізнання світу, насправді є одним із таких засобів, оволодіння яким дозволяє людині як істоті оптимізувати свою практичну діяльність, побудувавши доказову базу. Але світ, побудований повністю на раціональних математичних розрахунках, без жодного елементу духовних, фантастичних уявлень, не мав би перспективи розвитку. Адже ідеї, які власне і рухають світом – це породження фантазії, осмислені і упорядковані розумом. Тільки в синтезі вони можуть давати нове якісне знання.