Схемотехника / Мультимедія / Сайти / Віртуальний музей / ukrainiancomputing.org / AMOSOV / voices4-2_u
.htmlМикола Михайлович Амосов. Голоси часiв Бiографiя
Суто особисте
Книги ГОЛОСИ ЧАСIВ Замiсть передмови.
Глава перша. Рiдня. Мама.
Глава друга. Дитинство, отроцтво, юнiсть.
Глава третя. Архангельськ. 1932-39 рр.
Глава четверта. Вiйна. 1. 1941 р. Початок.
2. 1941 р. ППГ. Їдемо на фронт.
3. 1941 р. Дорога до фронту.
4. 1941 р.Сухиничи. ГЛР. Пораненi.
5. 1941 р. Бомбардування.
6. 1941 р. Вiдступ за Москву.
7. 1941 р. Єгорьєвськ. Гiпси.
8. 1942 р. Наступ. Подольськ.
9. 1942 р. Калуга. Кошмар.
10. 1942 р. "Щелепник": кровотеча.
11. 1942 р. Прогрес. Глухий гiпс.
12. 1942 р. ЦУГ- апарат. Нагорода.
13. 1942 р. Спроба самогубства.
14. 1942 р. "Черепа". Резекцiя суглоба.
15. 1942 р. Змiна влади. Дисертацiя.
16. 1943 р. На фронт.
17. 1943 р. "Угiльна" - початок.
18. 1943 р. "Угiльна" - продовженння.
19. 1943 р. Один.
20. 1943 р. Вперед на захiд.
21. 1943 р. Хоробичи-1.
22. 1943 р. Хоробичи-2. Двi тисячi поранених.
23. 1944 р. Буда. Одруження.
24. 1944 р. Наступ.
25. 1944 р. Польща.
26. 1945 р. Схiдна Прусiя.
27. 1945 р. Далекий Схiд. Кiнець ППГ.
28. Висновок. Глава п'ята. Москва. Брянськ.
Глава шоста. Київ.
Виноски та скорочення
Ваша думка Русский English ГОЛОСИ ЧАСIВ. (електронний варiант)
М.М.АМОСОВ 01.01.2001 Глава четверта. Вiйна. (Продовження) 7. 1941 р. Єгорьєвск. Гiпси.
Ми зупинилися в Єгорьєвську, майже сто кiлометрiв за Москвою. З'явилося начальство. Виявляється, ми, ППГ-2266, вийшли з вiдступу з честю, майно майже усе вивезли, поранених евакуювали. Що багато розбiглося, про це не згадуємо.
ПЕП перейшов у фронтове пiдпорядкування, тому що наша 28-ма армiя перестала iснувати. Де санвiддiл, поки невiдомо.
З огляду на нашi заслуги, нас пiдвищили: будемо виконувати функцiї госпiталю для поранених середньої тяжкостi.
Будiвля евакогоспiталю, що ми одержали, була розрахована на 300 лiжок, у триповерховiй школi. Усе зроблено по вищому класу.
У "Книзi хiрурга" є пропуск. Пам'ятаю, що прийняли бiля двохсот поранених iз пiд Москви, iз саналетучки. Що були вони дуже тепло одягненi (мороз - пiд 30!), Фiнляндiя, виходить, не повториться.
Далi йдуть записи.
Бочаров навчав нас глухому ("Юдинському") гiпсу. Це дуже бентежило- як так, гiпс прямо на оголену рану? Виявляється, писали в хiрургiчних журналах пiсля фiнської про глухий гiпс. Iсторiя в нього давня i джерела росiйськi. Вiд Пирогова, iз Кавказької вiйни.
Переваги для лiкування переломiв: уламки не можуть змiститися, правильно i швидко зростаються, поранений може ходити, наступаючи на ногу, немає атрофiї м'язiв. Але для рани сумнiвно. Не вiрю, що мiкроби гинуть у гної, що повiльно просихає через гiпс, а спостерiгати за раною неможливо: раптом флегмона, гнiйнi затiкання, газова, сепсис?
Технiка гiпсової пов'язки дуже важлива. Юдинцi застосовували строго стандартизовану методу, її легко засвоїти.
Ми вже навчилися накладати пов'язки на гомiлку, передплiччя i плече. Першим гiпсову я сам, потiм - Канський, потiм сестри.
З резерву надiслали групу медикiв - усi вони вийшли з оточення. Нам дали операцiйну сестру, i вона вiдразу занедужала. Подумалося: "Ото буде робiтник".
Це Лiда Денисенко. Висока, худа, бiлява... досить гарна. Дуже скромна. Соромно їй, що голова кружиться i ходити не може.
Студентка третього курсу педiнституту в Смоленську. Закiнчила курси медсестер пiд час фiнської, але тодi на вiйну не встигла, а зараз - пiшла добровiльно.
Ось її iсторiя: Медсанбат. Лiс. Рухлива оборона. Бiльше їздили, але декiлька разiв оперували по декiлька дiб, пораненi вмирали. Знаменита Соловйова переправа через Днiпро. Загубили всi машини, загинули люди. Дали нове майно, дивiзiю поповнили. Знову робота. У жовтнi - прорив нiмцiв на Вязьму. Оточення. Наказали: "Виходити дрiбними групами". Виявилася в лiсi з подругою, нiмцi поруч, чути розмови. Їх пiдiбрали нашi солдати, iз ними i виходили тридцять днiв. Страх, голод, холод. Нiмцi, обстрiли, зрадники в селах. Загубили два чоловiки. Порвали одяг, знесилiли. Нарештi, потрапили до партизанiв, i тi перевели через фронт. Емоцiї.
Запитав Лiду, ким у неї батько працював. Вона засмiялася, потiм сказала:
- Першим секретарем обкома. Поки на курси не послали перед вiйною.
- Тепер навiть не знаю де. Сказали, на Ленiнградському фронтi.
Вчора "У останню годину": нашi взяли Ростов! Проте сьогоднi лишили Тихвiн - до Череповця близько. Але чомусь немає вiдчуття тривоги.
У нас щось начебто хiрургiчного свята: опрацювали i загiпсували "стегно", тобто вогнепальний перелом стегна. Принесли ЦУГ-апарат i Бочаров усе зробив у кращому виглядi. Гiпс вiд соскiв до пальцiв стопи.
Пiд Москвою йдуть важкi бої. Бiльше вiдступати нiкуди. Радiо i газети: Жуков призначений командуючим Захiдним фронтом. Б'ються на дорогах до Москви. Мiст не називають, але вже зданi Можайськ, Калiнiн i Волоколамськ. На пiвднi фашисти наступають на Донбас, на Крим.
Пройшли Жовтневi свята.
Сталiн вимовив промову, провiв парад. "Ворог не такий сильний, як його зображують." Все це так здорово, що i сказати не можна. Навiть я потеплiшав до нього.
13 грудня.
Ура! Ура! Ура!
"У останню годину": "Поразка нiмецьких вiйськ на пiдступах до Москви!"
Нашi зупинили ворога, i перейшли в контрнаступ. Звiльнили Солнечногорськ, iстру, десятки iнших населених пунктiв. Знищено масу технiки, розбито багато дивiзiй.
Вистояли все-таки, вистояли, не вiддали Москву, а тепер женуть нiмцiв! i як женуть!
Незабаром прибудуть пораненi - уже "наступаючi". Можливо, їх буде багато.
А на вулицi - 27 градусiв! Але нашим солдатам мороз не страшний. Ще не бачив жодного обмороженого. Одягненi добре.
З ранку ходжу по палатах i поздоровляю поранених. Вони вже знають, i теж радiють. I їхня кров влита в цю перемогу.
- По сто грам треба, товариш вiйськлiкар!
Треба б, вiрно... Але є суворi накази. Може, дати вина для важких? Нi, не можна - для iнших образа.
Японiя напала на Сполученi Штати, розгромила вiйськову базу на островi Пiрл-Харбор. Втрати в американцiв великi. Рузвельт оголосив вiйну. Говорять, що це вигiдно для нас, що тепер ми будемо союзниками.
Кретин i дурень я. I не менi керувати хiрургiєю в госпiталi.
"Погано, Микола Михайлович, дуже погано". Так сказав Бочаров, бiльше нiчого не додав.
Тiльки що прийшов iз скресання: помер поранений у гомiлку вiд газової гангрени. Переглянули, Не оцiнили тяжкостi. Робили розтини, чекали, а потрiбно було ампутувати стегно. Можливо, був би живий.
8. 1942 р. Наступ. Подольськ.
Знову пропущено в "Книзi записiв".
По пам'ятi: Єгорьєвськ закiнчили благополучно, якщо не вважати тiєї смертi. У самий переддень нового року дали машини i повезли через Москву - аж до Подольська. У Подольську розгорнулися разом iз ЕП у шкiльному будинку. До нас прийшов хiрург Залкинд у ранзi зав вiддiленням. Працювали з ним позмiнно. Надходження великi. Гiпсувати не встигали. Двоє свiжих поранених iз бомбування померли - "живiт" i "стегно". Знову помилки: оперували, а треба було вичiкувати, поки зможемо пiдвищити кров'яний тиск. Втiм, це могло i не вдатися, чекали три години. Так важко дається досвiд. Дивовижно, але газової немає. Холод страшний, а обморожених не було.
9. 1942 р. Калуга. Кошмар.
23 сiчня пiсля полудня принесли наказ: негайно переїжджати в Калугу. ПЕП надiслав машини - два автобуси та полуторку.
З начальником в останнiй тиждень трапилася бiда: вiн запив. З ранку тверезий, знiяковiлий, в обiд - веселий, а ввечерi - п'яний. Огидно. Тому збиралися без нього. Комiсар i Тихомиров командували вантаженням.
Автобуси великi, але на важкий вантаж не розрахованi. У першу чергу взяли господарство операцiйної. Здається, ще вiдвантажили бiлизну, ковдри. Чеплюк i частина кухнi - на вантажiвку. Все iнше - в обоз. Продукти обiцяли в Калузi дати. Розгортатися в будинках, як у Подольску. Мiсто вже три тижнi наше, мабуть, усе є. Так ми мiркували в автобусi.
Приїхали в Калугу ранком 24-го, зовсiм замерзлi.
Довга вокзальна вулиця, кам'янi будинки згорiлi або висадженi. Людей мало. Осторонь вiд проїзної частини - нiмецька технiка.
Трупи ще не всi прибрано - бачили декiлька, валяються в пiдворiттi, у легких френчах, дуже бiлi обличчя, i волосся розвiваються на вiтрi. От вони, "бiлявi бестii". Домарширувалися! Шукаю усерединi себе почуття: нi, не шкода.
У центрi багато цiлих, але заморожених будинкiв без стекол.
Нам сподобався Педагогiчний iнститут. Почали ремонтувати, намагалися вiдiгрiти.
Ми - четверо лiкарiв - улаштувалися недалеко, у дерев'яному будиночку. Дивовижнi росiйськи люди попаслися. Першi якi пережили нiмцiв. Старий учитель природознавства. "У Дерпте разом iз Бурденко кiнчав". Його дружина -молодша, теж учителька. Прийняли нас, як рiдних. Скип'ятили чай, принесли картопляних коржiв.
Але наступного ранку (26 сiчня) приїхав начальник ПЕП-а, сказав, що будинок малий. Наказав зараз же прийняти помешкання ЕПа разом iз пораненими.
Вовкуватий триповерховий будинок колишньої духовної семiнарiї. Високi пiвкруглi вiкна забитi фанерою i дошками, у багатьох стовбичать труби, iз яких валить дим. Солiдний пiд'їзд, великi дверi i ряд машин iз пораненими. Розвантажують. Знайома по Подольську картина: носилки, що стовбичать з-пiд шинелей шини Дитерихса, зiгнутi сидячi фiгури з розрiзаними рукавами шинелей i бiлих бинтiв. Стогони, чортихання, прохання.
Заходимо. Вестибуль iз склепiнною стелею. Темно. Їдкий дим, вологий туман. Ледве видниться свiтло декiлькох коптилок iз снарядних гiльз. У чотири ряди на пiдлозi стоять носилки з пораненими, посерединi прохiд, ледь можна розiйтися. Холодно. У центрi стоїть бочка, у якiй жеврiють сирi дрова, i дим валить через дiру. По обидвi сторони коридора - класи. Вiкна в них забитi майже цiлком. У кожному - бочка, труба стовбичить у вiкно. У деяких стоять лiжка без матрацiв, на них носилки. У iнших - носилки прямо на пiдлозi. У третiх - гола пiдлога.
Метаються фiгури в бiлих халатах поверх шинелей, у шапках.
- Санiтар! Дай каску!
Каску... Нiмецькi каски замiсть пiдкладних суден. Он несе санiтар вiдразу двi - до дверей на вулицю - вилити бiля ганку.
Розшукали перев'язувальну. Дуже велика кiмната. Такий же дим, туман, холод. Посерединi стоїть бочка, труба тягнеться далеко у вiкно. Навколо грубки купи дров, два ослони. Сидять пораненi. Три столи, на них перев'язують одягнених. Двi сестри стомлено пересуваються, халати поверх шинелей, у шапках. Лiкар у такому ж одязi сидить за столиком i заповнює картки. Вiдразу стоїть автоклав, вiдгороджений вiшалками, на них висять шинелi.
Санпропускник є, але закладений пораненими. Води немає. Пити розносять у консервних банках.
Другий поверх ще майже порожнiй. Вiкна забитi, бочки поставленi, де-не-де топляться. На третьому поверсi стелi нижче, грубок немає, вiкна закривають солдати iз саперного батальйону.
Тепер усе ясно. Пiшли шукати начальство ЕПа. Знайшли начмеда. Лiтнiй, змучений, неголений лiкар.
- Менi наказано до 12.00 передати поранених. Пiсля полудня починаємо працювати на новому мiсцi. Начальник уже там.
Передача вiдбулася. Лiкар просто сказав, що в будинку лежить бiля двохсот поранених, щодня ЕП - буде давати нам ще приблизно сто.
Евакуацiї поки немає, тому що возять на Алексин, а мiст висаджений i поранених переводять по кризi. Дрова можна брати десь бiля лiсопилки, а воду потрiбно возити в бочках iз рiки.
- Будьте здоровi! Пораненi говорять, що бої важкi.
Прошу:
- Ви хоча б сьогоднi нам не направляйте нових. Тiльки сьогоднi.
- Не обiцяю. Там у нас, напевно, ще гiрше. Так що... самi розумiєте.
Через час вони звернули перев'язувальну i поїхали.
Що робити? Вiдповiдь ясна: Прибирати кал i мочу. Напоїти. Зiгрiти. Нагодувати. Тiльки потiм - передбачити кровотечу, помiтити газову, щоб ампутувати, виловити шокових i спробувати допомогти. У останню чергу - перев'язки й опрацювання ран для профiлактики iнфекцiї i загоєння.
Начальник не приїхав. Комiсар не знає, не може.
Довелося менi командувати. Викликав господарникiв, старших сестер i аптекаршу.
Виявилося ще гiрше, чим думав. Простирадла є, а подушок немає. Полумиски є, ложок немає. Крупи теж немає. Аптека, не приїхала. ("Нiколи бiльше не довiрюся начальству. Нiколи!")
Начпроду наказав нагодувати. Рябову - органiзувати приймання.
Пiсля цього почалася робота. Тобто нiчого радикального i швидкого не вiдбулося, але дружинниць iз сусiднiх будинкiв навербували, призвели, поставили на кожну палату по двоє людей i зобов'язали обслуговувати цiлодобово. Обiцяли годувати.
Такими заходами звiльнили чоловiкiв для заготiвлi дров, щоб воду пiдвезти, за продуктами з'їздити, щоб новi палати освоювати - пораненi не переставали прибувати. Казан в пральнiй затопили, почали варити гречаний суп. Прийшлося йти по подвiр'ях просити посуд - цебра, ложки.
Саме важке було налагодити опалення. Дрова сирi, тяга в бочках погана, дим просто жити не дає. Промерзлi стiни вiдразу покрилися вологою i дали туман. Розломали пару сараїв у сусiднiх будинках.
Нарештi, залишилася моя власна справа - хiрургiя.
З 3алкиндом домовилися зберегти старi бригади, як у Подольську, i вiн уже вийде на нiч.
10. 1942 р. "Щелепник": кровотеча.
Перев'язувальну розгорнули поки в тiй ж кiмнатi, де була. Тiльки дрова пiдiбрали сухiшi. Розставили вiдразу сiм столiв - це важливо для лежачих поранених.
В три години почали працювати.
Я пiшов iз побiжним обходом. Обтяжлива картина. Так, це поки навiть не Подольськ. Майже тиждень лежачих поранених збирали в ППГ i МСБ у Сухиничах, Мосальську, Мещерську. До того лежали по хатах у селах. Тiльки три днi тому їх почали перевозити в Калугу. Бiльшiсть поранених були не обробленi - багато днiв їх не перев'язували, пов'язки промокли. Крiм того, вони були дуже змученi. Пiвтора мiсяця йде виснажливий наступ по морозу, обози вiдстають, харчування погане - бiльше на сухарях. Горяче рiдко. Селища спаленi, спати нiде: змерзнеш. Мороз утрудняє будь-який наступ - i наш теж. Нiмцi тепер у бiльш вигiдному положеннi - у них опорнi пункти, чiпляються за кожне село, контратакують.
На вид усi пораненi здаються старими, заросли бородами: госпiталям не до перукарiв. Але i по документах - сорок, навiть сорок п'ять рокiв. Молодi мало. Їх уже вибили в першi мiсяцi. Лежать, укритi шинелями, пiд головами ватянки, розрiзанi ватянi штани.
Менi потрiбно серед них "виловити" термiнових i вибрати першочергових. ЕП перев'язав не бiльше десятої частини - тих, чиї рани кровоточили. Потрiбно зiбрати поранених у голову, що без свiдомостi. Видiлити щелепно-особовi поранення. Я вперше побачив цих нещасних. Вони, крiм всього iншого, ще i голоднi: їх потрiбно спецiально годувати i напувати - цього нiхто не вмiє.
Найважчi пораненi не тi, що кричать. Вони тихо лежать, тому що вже невзмозi, їм усе начебто байдуже. У дальньому куту коридора виявили такого солдата. Обличчя блiде i безучастне, губи сухi, потрiскалися. Шина Дитерихса, стопа замотана брудною онучею, пов'язка вся промокла вiд сукровицi. Пульс нитевидний. У картцi зазначено: "Осколкове поранення правого стегна з ушкодженням кiстки". Поранено 21-го, ще не оперували.
- Болить нога, солдат?
- Н-н-i-i... уже не болить... вiдболiла. Пити хоча б дали... перед смертю напитися... квасу б ...
- У перев'язувальну.
Газова. I, напевно, уже пiзно. Йду далi, дивлюся, розкладаю марки для термiнових i першочергових перев'язок. На жаль - їх набирається декiлька десяткiв, а я не пройшов ще i половини нижнього поверху. "Брати тiльки термiнових".
Покликали в перев'язувальну: "Вже розв'язаний, йдiть".
Дивлюся: так, газова справжня, класична, iз гангреною.
Зробили високу ампутацiю стегна. Живий поки. Може, чудо? Бувають же чудеса. Нi, не буває чудес.
На столах у перев'язувальнiй вже лежать обробленi пораненi з талонами. Речi їх складають на ослiн, шинелi - на вiшалку. Асептика - нижче всякої критики. А що робити? Роздягати до бiлизни? Холодно i довго.
Обходжу ще одну, другу, третю палату. Вибираю вже тiльки термiнових, "першу чергу" даю рiдко. Все рiвно сьогоднi вже не встигнути. Як шина Дитерихса, так на час стiл зайнятий. А якщо розсiк ран - то i на два.
Ледь-ледь пробираюся мiж носилками, щоб пощупати пульс, подивитися ногу - чи немає газу.
Що робити? Що робити? Нашi сили так мiзерно малi.
Але от знову бiжать iз перев'язувальної:
- Микола Михайлович! Кровотеча, скорiше!
Кровотеча! Саме цього я боявся усi пiвроку вiйни. До цього готувався, читав про судини в книгах. Але ще в життi не перев'язав жодної великої артерiї - малюнки з ними блискавично миготять у головi.
Посеред перев'язувальної на столi сидить поранений, його тримає пiд мишки, як дитину, санiтар Iван Iванович Iгумнов. Вся голова у потворнiй пов'язцi, видно лише одне око, бинти бруднi, промокли слиною i кров'ю, що тече з отвору, де ранiш був рот. З-пiд бинтiв по щоцi стiкає яскрава червона кров, майже цiвкою, i капає частими краплями на пiдлогу. Навколо стовпилися сестри i лiкарi.
- Клади його, чого тримаєш!
- Не може лежати, захлинається...
"Що я буду робити? Як пiдступитися?"
- Зрiзай пов'язки!
Тамара розрiзає ножицями злиплi бинти, а я думаю, що робити. Два засоби: затиснути судину, що кровоточить, у ранi або перев'язати магiстральну артерiю поза раною, через особливий розтин. Перший краще, але - говорять авторитети - важко виконати. Другий - як на малюнку.
Пов'язка спала... Жахливо! На мiсцi правої щоки суцiльна брудна рана - вiд ока до шиї. Виднi кiстки - верхня щелепа, вiдломок нижньої, глибина рани заповнена кривавими згустками, iз яких пробивається цiвка артерiальної кровi. Праве око не закривається, нижнє вiко опущене, не має кiсткової опори. Лiве око заплило набряком. Страшний, непереносимий погляд цього правого ока, що не закривається. Розпач, i мольба, i безнадiйнiсть уже. Намагаюся не дивитися в нього. Щось бормочу.
- Зараз, дорогий, зараз...
Де там знайти артерiю в ранi, у цiй кашi зi згусткiв, кiсток, м'язiв. Немає, тiльки протягом: на шиї, зовнiшню сонну артерiю. Скорiше! Зняли пов'язку i потекло сильнiше. Треба покласти, iнакше я не справлюся.
Поклали на лiвий бiк, голову ще повернули влiво, так, щоб кров стiкала, не заливалася в дихальнi шляхи.
- Йод! Рукавички! Новокаїн! Бiлизна! Буде боляче, ти, хлопець, потерпи. Зараз усе зробимо.
Верхнє вiко страшного ока вдячно замигало, Обмостився стерильним простирадлом, щоб дотримати мiнiмальної чистоти. Темно, лампа свiтить тьмяно, дим. "За що менi таке покарання? Краще б воювати."
- Свiтiть краще! Добудьте ще лампу! Скорiше, чорти, тече...
Боюся, що в будь-який момент може заюшити, i вiдразу наступить кiнець.
Намацав пульс на шиї - на дiлянцi шиї, що залишилася вiд рани. Новокаїн, розтин. Затискачi. Потрiбно, щоб сухо, анатомiчно... не поспiшати... тiльки не поспiшати. Як темно! От фасцiя... кивательна м'яза... вiдсунути зовнi... або всередину? Так, здається, на малюнку було? Так, от судинний пучок. Ура! Отут поруч б'ється артерiя. Розсiкти оболонки. От вони лежать - артерiя, вена, ще нерв позаду повинен бути.
Я вже майже заспокоївся, руки не тремтять бiльше. Пiдвiв лiгатуру пiд зовнiшню сонну артерiю. Тепер можна перечекати, подивимося, що буде. Наклав м'який затискач.
- Тамара, прибирай обережно згустки з рани.
Це теж не просто, але прибрали, промили кип'яченою водою. Оголилася страшна зяюча рана. Дефект нижньої щелепи, залишки зубiв, поранений язик, щоки немає зовсiм, верхня щелепа розбита. Все це покрито брудним нальотом - iнфекцiя. Але кровотечi немає. Перев'язав артерiю.
- Операцiя закiнчена. Не бiйся, солдат, кров бiльше не потече.
Погляд страшного ока потеплiшав. Так, про це око потрiбно подумати - накласти навiдний шов на рiг рани, щоб вiн закривався, iнакше висохне роговиця, стемнiє. Тепер напоїти i нагодувати його.
Ввели через рану гумовий зонд у стравохiд i через лiйку налили гречаного супу з олiєю, потiм - майже лiтр чаю солодкого. Нагодували хлопця - по зав'язку! На завтра вiдклали шинування - дуже вже темно з лампами.
Об одинадцятiй годинi вечора прийшла друга бригада, i ми продовжували працювати разом до двох ночi. Дуже утомилися, але прийшлося тянутися "додому", тому що в госпiталi нiде було приткнутися, у всiх опалювальних мiсцях лежали пораненi.
Так скiнчився наш перший день роботи в Калузi. Мужик з ампутованою ногою був поки живий. Але дуже слабка надiя.
11. 1942 р. Прогрес. Глухий гiпс.
27 сiчня ми перемiнили нiчну бригаду в сiм ранку. Снiданку, звичайно, ще не було. Але Чеплюк енергiйно дiяв i обiцяв нагодувати поранених до дев'яти. За нiч привезли ще сорок чоловiк лежачих. Тихомиров зумiв отопити ще два класи другого поверху, i їх туди вивантажили.
О десятiй ранку в перев'язувальну з'явився Хаминов. Менi навiть дивитися на нього огидно, не те. що б говорити. Вид винуватий, обiцяв усе зробити.
Знову працювали до двох годин ночi. Нi, не працювали, а борсалися, намагалися щось органiзувати, пересортувати, але новi машини з замерзлими жалiбними пораненими усе змiтали...
Примiтивно шинував свого "челюстника". Знову нагодували. Навчив сестру Шуру Маташкову вводити зонд через рану.
Ввечерi прийшов обоз iз усiм майном. Аптеку ще ранком Хаминов привiз на машинi: "Я через неї затримався". От пiдлотник, намагався виправдуватися!
За два днi удалося всiх поранених пiдняти з пiдлоги - дiстали лiжка, набили соломою матраци, видали подушки, ковдри, простирадла. Проте роздiти не змогли - холодно. Дуже шкода, тому що вiдразу завшивiли постелi. Тепер прийдеться усе прожарювати, коли роздягнемо.
Активiзувалися роботи з опалення. Все-таки начальник умiє керувати. Дав зарок не пити.
Годуємо вже тричi на день, хоча блюдо одне. З постачанням погано - усi тили вiдстали. Почали вiдновлювати кухню.
1 лютого включили опалення. Батареї ледве тепленькi, але усе ж "домни" потухли, дим зник.
У зведеннях - вiдомостi про узятi населенi пункти. Пораненi говорять: кожний будинок доводиться брати з боєм.
Аркадiй Олексiйович Бочаров прийшов перший раз лише 30-го.
- Потрiбно думати про гiпси. Лiкувати потрiбно, а не тiльки возити.
Усе вiрно, але до гiпсiв чи, якщо в нас ще є пораненi, жодного разу не перев'язанi з моменту, як ми їх прийняли?
Йде iнтенсивний ремонт операцiйної i перев'язувальної на другому поверсi. Фарбують олiйною фарбою й застiкляють усi рами. Там будуть серйознi операцiї на мозку. Для цього нам додали спецiалiстiв: невропатолога, очника, ларинголога. I - рентген. Я трошки заздрю Залкинду.
4 лютого вiдбулося "велике переселення народiв": повне пересортовування поранених по вiддiленнях. "Наших" (iз пораненими кiнцiвками) знесли униз, "груди, живiт i голова" - на другий i третiй поверхи. Не знаю, де буде легше... "Черепники" лежать без свiдомостi або буйствують - припадки, судороги, сварка. Втiм, усi лаються, нашi теж. Дивуюся, ще мало лаються.
5 лютого. 3алкинд урочисто запросив мене на вiдкриття своєї операцiйної i перев'язувальної. За старшу - Лiда Денисенко.
6 лютого залiзничники налагодили пряме повiдомлення й у чергову летючку взяли лежачих поранених. Це дуже добре, у нас адже зовсiм забито - понад семисот лежачих поранених!
Великий був аврал! На вулицi холод, потрiбно усiх одягти, закутати, натягнути штани на шини Дитерихса, пiдрiзаючи штанини. У багатьох не виявилося теплих речей, їх десь добували на складах - правда, "б-у", не новi.
7-го наклали перший глухий гiпс на гомiлку.
8 лютого дали електричний струм.
- Тепер буде iз вас повний попит! Водопровiд, каналiзацiя, опалення, електрика, пiслязавтра пересувний рентген одержите. Це Аркадiй Олексiйович сказав, коли побачив нашi лампочки.
Попит попитом, а робота йде як i ранiше тяжко. З восьми ранку i до двох годин ночi ми безупинно перев'язуємо, оперуємо, тепер ще i гiпсуємо - поки трохи.
I ефект вiд усього цього невеличкий. У кожного другого з "стегном" або "колiном" - висока температура, i їх уже не можна вiдправляти. Їх треба лiкувати.
Iнфекцiя нас погубить. Пораненi ослабленi i замученi, нiякий опiрностi немає.
Газової iнфекцiї не дуже багато (якщо у вiдсотках), але для нас - цiлком достатньо. Щодня привозять три-чотири випадки. Ампутацiї вже не консультуємо з Бочаровим - не вистачило б часу нi в нього, нi в нас. Половина ампутантiв помирають. I це жахливо.
12. 1942 р. ЦУГ- апарат. Нагорода.
Три тижнi працюємо, як проклятi. Щодня з восьми ранку до другої ночi. Якби ранiш сказали, не повiрив би, що можна витримати. Сестри - тi взагалi не знаю, чи сплять? Ще: створили щелепне вiддiлення. Тепер нам усiм легше. До речi, того хлопця, прооперованого в перший день, вони шинували по справжньому i вiн уже сам навчився собi зонд вставляти. Набряк спав, лiве око вiдчинилося, вiн навiть намагається щось говорити, тiльки зрозумiти важко. Одна Шура Маташкова його розумiє.
18 лютого випробували новий ЦУГ- апарат i наклали перший гiпс на стегно. Iвана Iвановича доведеться цiлком перевести на гiпсування.
У нашому вiддiленнi бiля ста найтяжчих нетранспортабельних iз переломами стегна, пораненнями колiнного суглоба.
Вже цi колiннi суглоби... Бочаров (та й самий Юдин) пiдтверджують, що глухий гiпс iз ними робить чудеса. Мов, якщо почалося гнiйне запалення - артрит - достатньо розкрити порожнину суглоба, накласти гiпс, i усе буде в порядку. Ми вже зробили десяток таких операцiй, загiпсували, але бажаних результатiв поки не досягли.
23 лютого. День Червоної Армiї - наше вiйськове свято. Зведення гарнi, поздоровлення, накази.
З ранку наклали два високих гiпси. Iван Iванович уже сам накладає, я тiльки допомагаю.
О одинадцятiй годинi в перев'язувальну заявилося начальство: комiсар ПЕП-а Хаминов, Медведєв. Я у фартуху, руки в гiпсi.
- Що-небудь трапилося?
- Товариш вiйськлiкар третього рангу! Командування ПЕПа нагороджує вас iменними часами за вiдмiнну роботу пiд час зимового наступу.
От уже нiяк не очiкував! I за що? Що половина газових умирає, що лежали iнодi по три дня не перев'язанi?
Я сказав: "Спасибi". Комiсар поправив, жартуючи:
- Служу Радянському Союзу, потрiбно говорити. Ну, ми пiшли, працюйте.
Пiсля цього всi розглядали новi години.
Приємно. Якби ще пораненi не вмирали, i фронт рухався, зовсiм би жити можна.
13. 1942 р. Спроба самогубства.
О дванадцятiй у перев'язувальну привезли високого хлопця, бiлявого, широковидого, кирпатого. Фанерна шина на лiвому передплiччi. Посадили. Розв'язали. Вiн морщився вiд болю i просив робити обережно.
- Насилу дочекався госпiталю.. Так болить, так болить...
Дивлюся. Є причина болiти. Слiпе, осколкове поранення передплiччя, з ушкодженням кiстки. Газова. Безсумнiвно. Але процес ще не пiшов вище лiктя. Виходить, це поки не дуже небезпечно. Розтини повиннi допомогти, а вже ампутацiя - напевно спасе.
Розпитали: ветеринарний фельдшер, поранений два днi тому, опрацювання рани не зробили через перевантаження медсанбату. Потiм евакуацiя пiдвернулася, вблагав. Сподiвався - у госпiталi вiльнiше. Але їхали майже добу через заноси.
Подумалося: "Гарний хлопець". Температура на картцi - 39,7!
- Зараз зробимо тобi операцiю. Не бiйся - поки розтини, не ампутацiю. Тамара! Наркоз.
- Тамара за кров'ю поїхала на станцiю, зараз Аня звiльниться.
Аня не дуже досвiдчена. Тут потрiбно добре роздiлити м'язи передплiччя. А що, якщо зробити провiдникову анестезiю - новокаїн у нерви плечового сплетення? Повне знеболювання на час або бiльше, i нiяких ускладнень. Пробував цю анестезiю у Череповцi декiлька разiв. Добре виходило. Потрiбно її освоювати на вiйнi.
- Зоя, буде провiдникова анестезiя. Набери двопроцентного новокаїну в десятиграмовий шприц.
Посадив його, згiдно методики, iз вiдтягнутою униз i назад рукою, повернув голову вправо i попросив санiтара постояти бiля, зафiксувати положення. Шприц готовий. Рукавички, йод, довгу голку. Вколов її в надключичну ямку. Трошки новокаїну, голку глибше, дотяг поршень назад - немає нi повiтря, нi кровi: виходить, нi в судину, нi в легенi не потрапив. Всi три нашi лiкарi стоять навколо, дивляться, як я це роблю: цiкаво - нова методика.
Вводжу два кубики. Ще разом перевiряємо на повiтря i кров. Почекав секунд двадцять.
- Ще три кубики... потрiбно обережно...
I раптом бачу, хлопець починає валитися. "Непритомнiсть, от який слабкий...."
- Тримайте його!
Вийняв голку, пiдхопив уже зовсiм розслабленого. Лiда - руку на пульс.
- Пульсу немає!
- Кладiть на стiл скорiше! Санiтар!
Iван Iванович пiдбiг, схопив, як маленького, i поклав на стiл. Я теж за пульс - немає! Подих - рiдкiснi окремi подихи.
- Кофеїн! Штучне дихання! Да я самий...
Почав робити штучне дихання: руки - за голову, на живiт, знову за голову, на живiт.
- Оголiть вену в паховiй областi. Скорiше, Лiда, без асептики. Скорiше, вiн же вмирає!!
На секунду припав вухом до грудей. Не чую, нiчого не чую... Помер! А може просто такi слабкi скорочення, що вiд хвилювання не чую. Може?
У цей момент увiйшов Бочаров. Зразу ж включився, швидко оголив артерiю на стегнi, почали нагнiтати кров, одну ампулу, другу... Потiм Бочаров послухав трубкою серце i випрямився.
- Припинiть. Вiн мертвий.
Усi завмерли. Стало цiлком тихо. Бочаров пiшов до дверей, кинув на ходу:
- Потiм розповiсте... не зараз.
От i усе. Лежить мертва людина на столi, руки мляво звiсилися. Вже не потрiбно операцiї, не потрiбно анестезiї.
Убив людину.
Але я ж... хотiв спасти. "Мало що, хотiв. Пiд iншим наркозом - був би живий". Так, якби не помер вiд газової. "Вiд такої обмеженої - не помер би, ти знаєш". Знаю. "i взагалi: який твiй актив? Рани гояться самi собою. Природа. А ти тiльки метушишся бiля. Чи багатьох ти реально спас?"
- Я, напевно, вийду, пройдуся. Ви продовжуйте перев'язки.
"Потрiбно з цим кiнчати. Не можна вбивати людей. Захисникiв... нi, узагалi людей".
Бiля столу - велика коробка з ампулами морфiю. Вона вiдкрита, тому що часто використовуємо. I шприци в антисептичному розчинi поряд. Заслонився спиною вiд усiх, узяв жменю ампул, сунув у кишеню, узяв шприц. Боюся, що хтось помiтив. Хоча вони усi вiдводять вiд мене очi, їм нiяково на мене дивитися, як на злочинця.
Вийшов у коридор, перевзувся у валянки. Лiда вийшла за мною.
- Тiльки не утiшати!
- Ти щось узяв. Покажи!
- Нiчого не брав. Залиш мене.
Переховати ампули. Суну їх у валянок, там онучi, не проваляться. I шприц. Надiти шинель.
Ось вона, виявляється, яка вулиця вдень! Я, здається, її не бачив дуже давно. На роботу - темно, iз роботи - нiч, обiдати - спустився в пiдвал, там вiкна забитi фанерою вище росту.
Досить розчулюватися!
Так, досить! Зайшов у найближче подвiр'я. Порожньо. Зняв валянок.
Все-таки частина ампул провалилася за онучi i розбилася. Витрусити скло. Залишилось... раз, два, три... усього вiсiм... Мало! Повернутися? Взяти ще? Боюся, що вже i так Лiда зараз у начальника. Затримають. Введу цi... "Мало, не помреш. Злякався!" Жалiбно виправдуюся: нi, - не злякався, але, бачиш, неможливо бiльше дiстати. А вiдкладати - не можу. "Вводь!" Принаймнi, хоч засну... Висплюся.
Вiдламую кiнчики в ампул одну за одною, набираю через голку в шприц. Сiм iз половиною кубикiв. Нi, не помру. "Зрадiв, жалюгiдний боягуз!"
Укол. Ввiв пiд шкiру, жовно розтер. Тепер скорiше бiгти додому, поки морфiй не встиг подiяти. Звалюся дорогою... А так, удома - спить, мов, утомився.
От наш будинок. Хазяйка вiдчинила, здивувалася:
- Щось трапилося, Микола Михайлович?
- Нi нiчого.
Дiйсно, нiчого. Нiчого поки не почуваю. Навiть спати не хочеться. Та ж картина крутиться перед очима.
Знiмаю валянки i лягаю, не роздягаючись.
Закриваю очi. Знову крутиться цей фiльм. Ага, починає мiшатися... Заснути, просто засснути, не треба снiв. Вистачить менi всього цього, вистачить!
А може, вiн не помер? Приснилося усе?
Нi. Усе правда. Помер. Спати, усе рiвно спати... Кудись провалююся.
Прокидаюся: уже темнi вiкна. У сусiднiй кiмнатi горить слабке свiтло. На лiжку хтось сидить.
Хто це?
- Це я, заспокойся, я, Бочаров.
- А менi здалося... Пробачте.
- Молодий ти, Микола, гарячий. Це добре. Нi, не розповiдай, не говори. Усе вже розповiли. Не знаю, вiд чого помер. Тiльки одне: буває разюча нестерпнiсть новокаїну. I смертi такi ось... жахливi... бувають у кожного хiрурга. Ти повинен бути готовий до цього. I ще буде, не врятуватися.
Вiн говорив тихо, як заколисував. Голова була важка, але усе ясно сприймалося. I така байдужiсть, як чуже. Вiн розповiдав про всякi жахливi випадки. I в нього були. В жоднiй професiї не буває такої очевидної провини лiкаря в смертi пацiєнта, як у хiрургiв. iнодi - пiдряд декiлька. Юдин говорив: "Не полосить" i їхав на полювання.
- А менi суцiльно "не полосить"... Куди ж дiтися?
- Нiчого. Ти добре працюєш, повiр, я знаю. Просто ти вимотався. Нерви здали. Потрiбно трошки побiльше спати. На годинку хоча б.
Мене стало нудити. Щось стурбувало Аркадiя Олексiйовича.
- Поїдемо до мене... у мене переночуєш.
I вiдвiз до себе. На дрожках, вони бiля ганку очiкували. Для чогось промивав менi шлунок. Я давився вiд товстого зонда, не мiг проковтнути.
I я заснув на його лiжку. Спокiйно заснув, як праведник.
На наступний ранок ми пiшли з Бочаровим на скресання. Патологоанатом Турiв був серйозний i акуратний.
- На судинах - артерiї i венi - немає слiдiв проколу, у кров не потрапило. Плевра теж цiла. Виходить, тiльки пiдвищена чутливiсть до новокаїну. Але занадто уже швидко помер.
14. 1942 р. "Черепа". Резекцiя суглоба.
3алкинд занедужав, i я тимчасово керую обома вiддiленнями. Доводиться займатися нейрохiрургiєю, iз якою був цiлком незнайомий. Аркадiй Олексiйович приходить кожний день, дивиться хворих i навiть оперує. Я асистував йому тричi i тепер теж "роблю черепа". Усi пораненi проходять рентген, їх дивиться очник i невропатолог. Тут теж є свої проблеми, але менi вони здаються набагато простiше наших - "стегон" i "колiн". Погляд на "черепникiв" iнший: ушкодження мозку, людина без свiдомостi, помер - виходить, таке було важке поранення, можна списати на вiйну. А в нас: подумаєш, у ногу поранений - чому б йому вмирати?
Вiйськова нейрохiрургiя нескладна. Проте трепанацiя черепа - це операцiя, робимо її в операцiйнiй, з усiма правилам асептики. Допомагає Лiда Денисенко - вiдмiнна сестра. Вона старша тут.
А в нашому вiддiленнi вмирають.
Йде березень мiсяць.
Так, у нас електрика i водопровiд безперебiйно, так, рентген, так, лабораторiя, лiкувальна гiмнастика, фiзiотерапiя. Вошi - уже НП. Годують вiдмiнно. Iсторiї хвороби з щоденниками та кпiкризом.
Все це є. А криза наростає. Потiк поранених не тiльки не зменшився, посилився. Хоча фронт, здається, стоїть.
Ми - працюємо планомiрно i завзято.
"Колiна", iнфекцiя колiнного суглоба - от що мучає нас неймовiрно. Настанова юдинцiв: тiльки з'явиться гнiй розкрити суглоб, накласти гiпс - i порядок!
Чорта зо два! Пораненого продовжує морозити, худне, виснажується, розвивається найтяжкий сепсис через два-чотири тижнi. Якщо ногу не встигнути ампутувати - смерть.
- Хiба так можна, Аркадiй Олексiйович?! Де ж хвалений ефект? Немає цього ефекту. Мiф!
Вiн мовчить. Звичайно, пораненi важкi, змученi холодами i безсонними ночами... Але не можна ж так, щоб тiльки третiй ходив на своїй пораненiй нозi!
Сказав йому, що буду шукати свiй метод. Вiн промовчав, вiн - мiй авторитет - нiчого не може запропонувати. Але у вiддiлення до нас перестав ходити. Образився.
Сподiватися нi на кого.
Думаю, невiдступно думаю про "колiна". Результат: я придумав нову операцiю - варiант ощадливої резекцiї колiнного суглоба зi збереженням зв'язок. Що б лишити надiю на сгинання. Пiшов до Турова в морг i вiдпрацював на трупi.
22 березня зробив цю операцiю.
Хлопець Саша Бiлiбiн, поранений у колiно, розвився гнiйний артрит. Артротомiя, глухий гiпс, - нiякого толку: сепсис загрожує життю. Можна ще ампутувати i спасти. Не хоче. Запропонував спробувати нову операцiю. "Сподiваюся, але не упевнений". "Так, давайте, Микола Михайлович! - Раптом допоможе, а? Дуже шкода ногу".
Якщо цей Сашко помре, пiду з госпiталю. Куди завгодно. Пiду в медсанбат або в полк.
Аркадiй Олексiйович прийшов через два днi пiсля операцiї. Сашко явно не умирає вiд операцiї, але температура висока, радiти рано. Звичайно, я розповiв Аркашi усе, що було за час його вiдсутностi. Вiн був знiяковiлий.
Потiм сказав:
- Ну, що ж... Продовжуйте.
Закiнчився березень.
Сашко ще продовжує температурити, гiпс сильно промок, але стан - "тьфу-тьфу" - цiлком задовiльне. Їсть добре - це головне.
Зробив ще дев'ять таких резекцiй. При однiєї з них стояв Бочаров - i усе схвалив.
Я вже трiумфував - проблема колiна вирiшена! Але от, будь ласка: смерть. Прооперували дуже слабкого, i вiн помер у першу нiч. Не перенiс. Виходить, для таких - тяжко. Тiльки ампутацiя може врятувати.
А над старими, загiпсованими пораненими iз "стегнами" i "колiнами" сепсис висить страшною погрозою. Усе лихоманить на гранi сепсису, а про те, щоб ходили, як у кiно Юдин показував, не може бути i мови.
Поранення гомiлки i плеча в глухому гiпсi - справа iнша, але вони, можливо, та iншими методами лiкувалися б добре.
Нескiнченно сперечаємося з Аркадiєм Олексiйовичем на цю тему.
Сiчень, 2001 р.
Микола Амосов. Голоси часiв.
Переклад з росiйської Малашок Тамара