Схемотехника / Мультимедія / Сайти / Віртуальний музей / ukrainiancomputing.org / AMOSOV / voices4-1_u
.htmlМикола Михайлович Амосов. Голоси часiв Бiографiя
Суто особисте
Книги ГОЛОСИ ЧАСIВ Замiсть передмови.
Глава перша. Рiдня. Мама.
Глава друга. Дитинство, отроцтво, юнiсть.
Глава третя. Архангельськ. 1932-39 рр.
Глава четверта. Вiйна. 1. 1941 р. Початок.
2. 1941 р. ППГ. Їдемо на фронт.
3. 1941 р. Дорога до фронту.
4. 1941 р.Сухиничи. ГЛР. Пораненi.
5. 1941 р. Бомбардування.
6. 1941 р. Вiдступ за Москву.
7. 1941 р. Єгорьєвськ. Гiпси.
8. 1942 р. Наступ. Подольськ.
9. 1942 р. Калуга. Кошмар.
10. 1942 р. "Щелепник": кровотеча.
11. 1942 р. Прогрес. Глухий гiпс.
12. 1942 р. ЦУГ- апарат. Нагорода.
13. 1942 р. Спроба самогубства.
14. 1942 р. "Черепа". Резекцiя суглоба.
15. 1942 р. Змiна влади. Дисертацiя.
16. 1943 р. На фронт.
17. 1943 р. "Угiльна" - початок.
18. 1943 р. "Угiльна" - продовженння.
19. 1943 р. Один.
20. 1943 р. Вперед на захiд.
21. 1943 р. Хоробичи-1.
22. 1943 р. Хоробичи-2. Двi тисячi поранених.
23. 1944 р. Буда. Одруження.
24. 1944 р. Наступ.
25. 1944 р. Польща.
26. 1945 р. Схiдна Прусiя.
27. 1945 р. Далекий Схiд. Кiнець ППГ.
28. Висновок. Глава п'ята. Москва. Брянськ.
Глава шоста. Київ.
Виноски та скорочення
Ваша думка Русский English ГОЛОСИ ЧАСIВ. (електронний варiант)
М.М.АМОСОВ 01.01.2001 Глава четверта. Вiйна. 1. 1941 р. Початок.
У мене достатньо матерiалу про вiйну: був головним хiрургом Польового Пересувного госпiталю-2266 вiд початку до кiнця. Менi покладалося вести "Книгу записiв хiрурга" у який вiдзначалася вся робота за кожний активний день: операцiї, смертi, надходження, евакуацiї. До них - примiтки. Я використовував їх як щоденник. Товста книга бiля 600 сторiнок зберiгається дотепер. Саме по нiй у 1974 роцi я написав повiсть "ППГ-2266" або "Записки вiйськового хiрурга". Усе що там написано - правда. Подiї, люди, пораненi - усе було, як було. Звичайно, усього вмiстити неможливо, але основне є. Дiалоги - придуманi, а думки i "ключове слово" були або записанi або пам'яталися.
Писати спогади наново менi не хотiлося: будуть гiрше, пiсля першої книжки пройшло ще 23 роки. Тому я тiльки зробив скорочення i вставив те, що викинула цензура. Такого виявилося достатньо. Все одно вийшло довго, але коли перечитую: шкода викидати.
Через темнi сiни я входжу у велику кiмнату, зовсiм порожню. Жалюгiднi меблi, комод iз фотографiями, над ним на стiнi рупор.
Кiнець фрази диктора:
- ... Молотов...
I далi - промова: "Громадяни i громадянки Радянського Союзу! : Сьогоднi, о 4 годинi ранку, без пред'явлення будь яких претензiй до Радянського Союзу, без оголошення вiйни, нiмецькi вiйська напасли на нашу країну, атакували нашi кордони".
Вiйна... Вiйна!
Я прийшов у цей будинок, щоб навести довiдки про своїх зведених братiв. Довго збирався - i так не пощастило.
Тихо в мiстi. Будиночки дрiмають пiд липами. По дерев'яних тротуарах зрiдка простукають каблуки дiвчиська. Iнодi з вiкон чується радiо - музика.
"Чи була та промова?" - Була.
Оманна тиша. Тi, хто чув Молотова, уже гiрко думають. Але не усi ще i знають.
Думки по iнерцiї бiжать по старих дорiжках, але наражаються на гостре. Про хворих... Вчора прооперував старого з защемленою грижею. Потрiбно пiти подивитися. Можливий перитонiт.
"Хiрургiї тепер буде - скiльки завгодно!"
Пiшов у лiкарню. За пiвгодини мiсто вже змiнилося. Метушня, тривога. Жiнки поспiшають iз кошиками, У крамницях - черги. Чоловiкiв не видно. Напевно, вдома, останнi години. По радiо усе ще музика. Але от-от мiсцевий диктор оголосить:
- Наказ "З'явитися через двi години пiсля оголошення загальної мобiлiзацiї за адресою..."
У вестибулi багато вiдвiдувачiв. Звичайно в недiлю тут досить приємно. Видужуючi виходять до родичiв, радiсно посмiхаються, щось говорять i вiдразу на ослонах закушують. Сьогоднi тiльки плачуть.
Дiвчина-санiтарка дає менi халат i повiдомляє:
- Вас викликають у вiйськкомат.
У вiйськкоматi, на розi Радянської та Енгельса, пожвавлення. Юрбиться рiзний народ, чоловiки вiйськовi та у цивiльному. Вартовий. Свiжий наказ на дверях. Чорнiють слова: "Загальна мобiлiзацiя".
Майор розпорядився:
- Пiдете в другу школу на призовний пункт хiрургом у комiсiю. Зараз.
2-га школа нова, чотириповерхова - прикраса Череповця. Поки тут вiдносно тихо. Лiкарi вже в зборi. Я знаю їх усiх: терапевт, очник, отоларинголог, невропатолог i я - хiрург. Начальник пункту, товстий пiдполковник, попередив:
- Товаришi лiкарi, судiть суворо та вiдповiдально. Я знаю вашi штучки - направляти на консультацiю, обстеження. Цього не потрiбно. Часу немає. За два днi ми повиннi вiдмобилiзувати нашi контингенти.
Ми розсiдаємося в двох кабiнетах. З чотирьох годин пiшли мобiлiзованi. Реєстратура видавала нам їхнi картки. Солдат викликають iз коридора по прiзвищах, секретар перевiряє, коли проходив медкомiсiю. Якщо давно - посилає до лiкарiв, якщо нещодавно - запитує:
- Здоровий? Служити можеш?
- Можу.
Штамп - i кiнець. Прийнятий.
От вони йдуть передi мною - захисники Батькiвщини. Вiд 20 до 35. Колгоспники з примiських сiл. Робiтники наших заводiв. Дрiбнi службовцi. Погано одягненi, але не запущенi, у чистих сорочках. У бiльшостi - худi. Хмурi. Слiв не говорять. Зiбралися на тяжку роботу. Потрiбно.
Вони раздягаються бiля входу в клас, у загородi з ослонiв i пiдходять до доктора, прикриваючи долонями соромiтнi мiсця.
Гола людина зовсiм беззахисна.
Вiн навiть збрехати боїться, якщо, звичайно, досвiду не має.
- Ну, так що болить?
- Да так, нiчого, на погоду плече ломить, перелом був.
Йому 35 рокiв, троє хлопцiв. Руки вiд роботи нiби покритi дубовою корою. Вiн несмiливо говорить свої скарги, ледве сподiвається, що доктор знайде якийсь огрiх у його тiлi i вiдпустить додому.
Я дивлюся на його руку, перевiряю силу й обсяг рухiв у суглобах. Потiм слухаю його груди. Слухаю бiльше для порядку: вiн здоровий.
- Все у вас добре. Потрiбно служити.
- Служити, так служити...
Наступним йде молодий хлопець, iз чубом, iз посмiшкою всiма зубами.
- Нi, нi служив. Порок серця визнавали, вiдсрочили. I я здоровий, доктор, здоровий! На лiсопильному працюю. На фронт треба, фашистiв бити.
Послухав серце i написав: "Придатний до стройової служби".
Попадаються i такi, що симулюють. Наївно, здебiльшого без особливих надiй на успiх.
Годин до семи вечора народ пiшов рясно. Черга шумiла в коридорi. Напiдпитку попадалися усе частiше i частiше. Зовсiм п'яних вiдсiвали в реєстратурi - складали в один клас, щоб проспалися. Без особливих причiпок. Тих, хто вже пройшов комiсiю, збирали в iнший клас, а як накопичиться взвод - строїли надворi i - на вокзал.
З вiдкритих вiкон очевидно, як навколо розростається цiлий табiр. На возах i на землi сидять баби, дiти i мужики компанiями, розмовляють, їдять, випивають. Це з колгоспiв приїхали, хто подалi. Зрiдка пiснi чуються.
Коли з заднiх дверей школи виводять черговий взвод, весь табiр пiдхоплюється i люди кидаються до школи: подивитися своїх i проводжати - зовсiм, на вiйну. Жiнки кидаються прямо в ряди, усе мiшається. Старшини, що вiдводять новобранцiв, кричать захриплими голосами, вiдтягають тих хто особливо заважає.
Взвод вiдправляється уздовж Радянського проспекту. Чоловiки тримають за руки дiтей, дружини виснуть у них на плечах, iншi - скромнi - йдуть осторонь. Шум, вигуки, ридання.
Потiм жiнки будуть повертатися додому, самотнi, розгубленi - до нового життя; Солдатки.
Працювали без перерви, вечiр i в нiч. Вiкна завiсили ковдрами. Вiд лiтакiв.
Батько мiй пiшов на вiйну в серпнi 1914 року. Мама розповiдала, як проводжала його iз села в Череповець, i, напевно, також стояла бiля пункту i плакала. А потiм поверталася на пароплавi в сiм'ю своєї жадiбної свекрухи.
До другої години розвиднiлося i зняли ковдри з вiкон, але робота зупинилася. Людський потiк вичерпався. От i скiнчився наш перший день вiйни.
А що там, на фронтi?
2. 1941 р. ППГ. Їдемо на фронт.
Сьогоднi ми їдемо на фронт! Потрiбно, потрiбно їхати, активно дiяти.
Якими тяжкими були цi днi... Ранком 23-го на призовному пунктi я слухав перше зведення: "Супротивнику вдалося зайняти Кальвотин, Стоянут... "
Вдень сходив у вiйськкомат, здав начальнику свiй бiлий квиток. Сказав, що хочу служити.
Вiн не розпитував. Зажадав особисту справу i зробив позначки.
А вчора ранком усе змiнилося. Викликали з лiкарнi у вiйськкомат:
- Пiдете на вулицю Комунiстiв, 5. Там формується польовий госпiталь. Поговорите з начальником Хаминовим.
Прийшов, представився:
- Я лiкар Амосов.
Бачу - розчарування: я молодий, худий, невисокий. Посадив i почав розпитувати. Усе розповiв чесно. Виглядало, напевно, слабко.
Начальник непоганий. Хаминов, Борис Прокопович, Вiйськовий лiкар 3-го рангу. Одна шпала. Фiзiономiя значна - друге пiдборiддя, але на комiрi лежить жорстковато. I животик при високому ростi i постатi теж здається жорстким. Подивимося. Очi в Хаминова карi, навикотi. Велика бородавка на щоцi.
- Беру вас начальником хiрургiчного вiддiлення. Не приховаю, хотiлося б бiльшого, але немає i нiде взяти. Повинний був iз Ленiнграда вiдмiнний хiрург приїхати, але немає його. Певне, перехопили.
Так я потрапив у ППГ 22-66.
Хаминов взяв i другого нашого ординатора, Лiдiю Яковлевну. Ми з нею близько дружили. Любов? Нi, любовi не було. Не знаю, для вiйни добре це або погано? Але краще б вона залишилася вдома!
Видали обмундирування: гiмнастерку, штани "х-б", офiцерськi кашкети царського зразка, iз блискучим козирком. Шинель. Взуття: онучi, обмотки, черевики. Я їх не взяв, купив на базарi хромовi чоботи.
Пройшов ще день у зборах i прощаннях, i от уже на вокзалi - вперше усi разом: юрба потворно одягнених вiйськових. Знайомимося, вантажимося. Комiсар Медведєв. Полiтрук Шишкiн, начальник АГЧ Тихомиров, начпрод Хрусталев. Операцiйна сестра Зоя. Всi мобiлiзованi в Бєлозерську. Вiдтiля ж санiтари i конi. Колгоспнi. Лiкарi - хiрург Чернов i двоє терапевтiв, рентгенолог i аптекарка з Ленiнградської областi. Iншi медсестри череповецькi. Тамара i Тетяна Iванiвна - операцiйнi з нашої лiкарнi, iз гiнекологiї, знайомi.
Потiм потягнулися десять днiв у вiйськовому ешелонi, у товарних вагонах, на голiй пiдлозi. По декiлька дiб стоїмо на станцiях, запаскуджених фекалiями: багато ешелонiв пройшло. Вимучились неробством i невiдомiстю.
Вiйна йде, а ми не працюємо. Гiрше: у нас навiть майна медичного немає. Десь ще повиннi видати. Все це вбиває. Але особливо тяжкi зведення.
Промову Сталiна слухали на вокзалi в Ярославлi. Скорботна промова: нiби навiть зуби об стакан стукають. "Брати i сестри"... Подумав зловтiшно: "Бач, злякався..." Не люблю Сталiна.
9 липня, нарештi, хтось нагорi визначив нам мiсце. Швидко провезли через Москву, повернули на Київ i вивантажили на лузi бiля станцiї Зикеєво, не доїжджаючи Брянська.
Вiдразу ввечерi - бомбування. Панiка страшна, всi в сусiднiй лiс утекли, тiльки до ранку прочухалися. Так ми одержали, висловлюючись високим стилем, бойове хрещення. Так, двi бомби, безсумнiвно, були. Нiкого не зачiпили, але моральний дух, на жаль, виявився невисокий. Що поробиш - нестройовi та необстрiлянi. Тим бiльше жiнки. Я, по чесному, не вiдчув страху.
Начальник запросив у "штаб". Це усього лише кущi. Сидить Хаминов i поруч iз ним незнайомий вiйськовий. Представився, як iнспектор Санвiддiлу Армiї.
I далi - дiлова розмова. До мене:
- Я привiз вам дуже важливу книжечку: "Вказiвки по вiйськово-польовiй хiрургiї". У нiй викладена єдина доктрина.
- Отже: призначаєтеся головним хiрургом ППГ. У вас уся повнота влади в вирiшеннi хiрургiчних питань i розставленню медичних кадрiв.
Бачу, що Хаминову це не подобається.
- А що ж тодi начальнику залишається?
- Загальне керiвництво й органiзацiя.
Я чемно мовчу. Хаминов був гiнекологом i головним лiкарем у мiстi Великий Устюг. Звик оперувати, керувати, а отут - хлопчисько буде головним по хiрургiї. Вiдiгрався- наказав:
- Ви вiльнi товаришу вiйськлiкар.
Займемося впритул "Вказiвками". З свiдомiстю всiєї повноти вiдповiдальностi. ("Все-таки це здорово звучить - головний хiрург!")
- Гей-й, товаришi! Вантажитися!
Виявляється переїжджаємо. "Передислокацiя". Цей вiйськлiкар дав указiвки перебазуватися (теж нове слово) у пусту сiльськогосподарську школу, що в лiсi з iншої сторони станцiї Зикеєво.
Розмiстили в класах, як у вагонах: командирiв, жiнок. I окремо - "рядовой склад".
Я забрався за будинок, на колоди, i вивчаю "Вказiвки". Сказали: завтра будемо проводити навчання.
Дуже цiкаве поняття "Єдина доктрина вiйськово-польової хiрургiї". Це значать: усi хiрурги на усiх фронтах повиннi лiкувати поранених однаково, по цим самим "Вказiвках". I отут регламентацiя! Де iнiцiатива?
Немає. Далi читаю розумне пояснення. Виявляється, регламентацiя потрiбна тому, що у велику вiйну хiрургiєю займаються, в основному, не хiрурги, знань у них немає, i вiд iнiцiативи - однi втрати. Да. Можливо.
"Вказiвки" вивчав декiлька днiв.
Сама суть. Чотири "кити": сортування, хiрургiя, госпiталiзацiя, евакуацiя. Обробка ран: розтин, не зашивати, при переломах - шини, гiпс - у тилу. Живiт i груди оперувати в першi години.
Пiсля цього був ще один переїзд - у м.Жиздру, де ми одержали намети i медичне майно. Тепер ми - справжнiй польовий госпiталь: штати, оснащення, транспорт. Усе - крiм досвiду.
I - наш транспорт: 22 парокiннi пiдводи, конi i повiзники мобiлiзованi з колгоспiв Бiлозерського району. Були - худi, але за десять днiв у вагонах, при повних нормах вiвса - вiд'їлися. Тiльки дуже полохливi: вiд зустрiчних машин утиканих гiлками для маскування, кидаються в боки вiд дороги не розбираючи канав.
А десь йшла велика вiйна - смутнi зведення, бомбардування Москви...
3. 1941 р. Дорога до фронту.
4-го серпня ми впритул пiдходимо до фронту.
Вечорiє. Пере нами чи то хмара, чи то суцiльний рясний дим - похмуро. Безупинний гул артилерiйської стрiлянини. Вже цiлу добу ми його чуємо.
ППГ-2266 крокує на захiд. Наказ: "4-го серпня до 18.00 розгорнутися в районi м.Рославль i прийняти поранених вiд МСБ".
Обоз уже рухається шостий день. Поспiшаємо - спiзнюємося.
Штабна пiдвода попереду, поруч iз нею крокує Хаминов у крагах. Я знаю, що в нього розширенi вени i вiн страждає, але попереду стрiлянина, i вiн повинний йти першим. Комiсар позаду пiдстьобує, щоб не розтягувалися.
Ми йдемо пiшки. Лише декiлька жiнок, що стерли ноги, соромливо примостилися на вiзках. У деяких туфлi подерлися, йдуть босонiж - маленьких чобiт так i не одержали.
Моя база - вiз операцiйної. Тут же приписанi Лiдiя Якiвна, Тетяна, Тамара, Зоя. Хоробрий народ у нашiй компанiї: бояться, але мовчать.
Усю дорогу ми їдемо путiвцями: уникаємо бомбувань i щоб машини нам не заважали. Радiо в нас немає, зведення дiзнаємося вiд зустрiчних командирiв.
Вже звикли до походу. Спимо на землi - iз вечора валимося, як пiдкошенi, а вночi прокидаємося вiд холоду - дуже холоднi ночi на Смоленьщинi. Але шинель гарна! i теплi онучi теж придалися - на нiч я роззуваюся, i ноги в них загортаю.
У Жиздрi кип'ятильник одержали, тому окрiп є два рази на день, а ввечерi - ще суп, якщо сон не зморить, поки кухар Чеплюк варить.
Але зараз не до шлунку i не до нiг. Попереду дим, стрiлянина явно посилюється. Ремство на Хаминова:
- Куди вiн нас веде? Сусанiн знайшовся! Прямо в пекло!
Ми уже виїхали на шосе, вишикували обоз на узбiччi. Стоїмо в нерiшучостi.
Вiйськовi машини i трактори йдуть безупинно до Рославлю.
Нарештi до нас пiд'їхав якiйсь важливий чин i скомандував рухатися по шосе в зворотному напрямi вiд Рославля. Начальник i комiсар сумнiвалися
- А як же наказ?
- Я вам наказую. Полковник Тихонов iз тилу армiї. Можете посилатися в санвiддiлi. Ясно? Виконуйте!
- Слухаюся.
Хаминов дав команду i сiв у перший вiзок.
- Ну, поїхали!
I ми поїхали. I як! По асфальтi легко, усi забралися на вози, повiзники змахнули вiжками i - бiгом, риссю, а де й у галоп!
Вiдмахали кiлометрiв двадцять. Жодного разу не зупинилися, конi не лякалися i не кульгали, колеса не ламалися, вози не розв'язувалися.
Нарештi, переїхавши рiку Остер, ми звалилися управо вiд шосе в рiденький лiсок. Не грiємо кип'ятильник, не роздаємо навiть хлiб i цукор - прямо спати.
Вiйська вiдступають. Усе далi i далi на схiд. Сьогоднiшнє зведення: лишили Смоленськ... Бої, треба думати, пiд Києвом, Умань i Бiла Церква вже згадувалися.
Ми, ППГ-2266, теж вiдступаємо з усiма. Рославль, вже в нiмцiв.
4. 1941 р. Сухиничи. ГЛР. Пораненi.
Ми вiдступили в Сухиничи. Маємо наказ санвiддiлу армiї: розгорнутися. Навiть машину дали для переїзду. Їдемо уздовж залiзницi повз станцiю, нафтобазу, обсаджену тополями, i пiднiмаємося в гору. Там бараки. Начальник вилiз iз кабiни.
- Подивися, Микола Михайлович, непогане мiсце для нас.
I раптом: з-з-з-... Б-бах! i вiдразу ще, ближче: з-з-з-з-з... Б-бах!
Усi зсипалися з машини, попадали, причаїлися. Пропав iнтерес до огляду мiсця.
Начальник витяг свою карту, i ми розглядаємо округи. Кiлометрах у трьох виявилося село Алнери. Поїхали.
I от, ми тут. Подивилися i вирiшили: бути госпiталю!
Наше село - це широка балка з зеленим лугом, рiчкою, два ряди будиночкiв по обох косогорах. Просторо, вiльно...
На пагорбi - початкова школа в яблуневому садку, низенький будинок.
Школа порожня - канiкули. Чотири класнi кiмнати, вчительска. Зворушливi маленькi парти для першокласникiв.
Розпланували: реєстрацiя - коридор, для важких поранених - класи, легких - у намети пiд яблунями. Там же перев'язочну. Лазню, кухню - на вулицi. Штаб - у будиночку поруч. Персонал розмiстимо в селi.
Розвантажили машину. Очiкуємо обоз. Намети поставимо зараз же.
Отже, ми прийняли поранених. Ми працюємо, ми воюємо. Боже, як це, виявляється, важко! А що ми? Усього лише госпiталь для легкопоранених - ГЛР. Винний я. Хаминов сказав: "Молодий ти, начхiр! Не довiрили". Ми ввiйшли до складу ПЕП - Польовий Евакопункт армiї. Склад: ЕП - Евакоприймальник i три ППГ. Усе в Сухиничах. Поранених привозять iз дивiзiї на поїздах - санлiтучках, розвантажує ЕП, сортує. Важких, головним чином нетранспортабельних, розвозять по госпiталях, де лiкують i готують до евакуацiї.
Ну, а нам - особлива роль - ГЛР, госпiталь для легко поранених.
До вiйни ГЛР не було в штатах. Дитя перших мiсяцiв. Втрати дуже великi, а солдати з пустяковими пораненнями вiдправляються на Урал у загальному потоцi евакуацiї i безладдя. От i придумали ГЛР.
"Категорично забороняється евакуювати легкопоранених за межi армiї". "Лiкувати в умовах, максимально наближених до польових". "Проводити вiйськове навчання".
Поки в нас тiльки наказ: "Розгорнути ППГ-2266-на 1000 легкопоранених". Основна база - тут, у селi Алнери. Видужуючих -- у тi самi бараки на косогорi.
Начальство нас iнспектувало. Приїхав начальник ПЕПа та iнспектор-хiрург, дуже цивiльний доктор. Ми вже матраци набили соломою, застелили простирадлами - як у кращих будинках. Але начальник розпорядився по-своєму:
- Не балувати солдат! Солому! Але вошей щоб не було - вiдповiдатимите!
З ранку сидимо в ординаторськiй - чекаємо. От-от приїдуть. Вривається сестра:
- Привезли!
Три санiтарнi полуторки з червоними хрестами на зеленому брезентi повним - повно, пораненi сидять на ослонах. Документи - "картки передового району", у супровiдного. Команда воєнфельдшера Рябова з приймального вiддiлення допомагає вилазити, ведуть у школу, розсаджують.
От вони - солдати, уже тi, що понюхали вогню. Насамперед - утомленi. Щоки ввалилися, неголенi, бруднi, бiльшiсть - в одних гiмнастерках, шинелей немає. Деякi - iз протигазними торбами, але без протигазiв. Розрiзанi рукава, штанини. Пов'язки в бiльшостi свiжi, тому що в ЕПi дивилися рани, щоб не заслати до нас "непрофiльних".
Багато хто вiдразу засипають, вiдвалившись до стiни або прямо на пiдлозi. Хмурi, незадоволенi. Пояснюємо:
- Тут будете долiковуватися.
- Яке ж отут лiкування? Пiд самим фронтом...
- Лiтаки, мабуть, бомблять? Вiдправляйте!
У куту коридора стiл для реєстрацiї. Багато з нею мороки: викликати по прiзвищу на картцi, у книгу записати, iсторiя хвороби в ППГ призначена - заповнити потрiбно її паспортну частину.
Набирається десяток - ведуть у лазню, у яр. Йду i я подивитися, що там робиться, у яру.
Лазенька маленька, але води багато - гарячої, холодної. Рябов молодець. Мочалок тiльки не вистачає.
Отут настрiй уже кращий. Посмiшки i навiть жарти.
- Спасибi, товариш вiйськлiкар, за лазеньку! З запасного полку не мився... Всi причиндали ошпарив.
З камерою, на жаль, заминка: черга на дезiнфекцiю.
У столовiй, пiд навiсом, солдати сидять вже iншi - веселi, у свiжiй бiлизнi.
- Як у суботу, пiсля покосу. Спиртику б пiднесли, медицина!
Але горiлка не призначена.
Пораненi поступили обробленi, але усе ж перев'язувальна працює щосили. У кого пов'язки кров'ю промокли, у кого замочили в лазнi, хто самий попросить. Усi сидячи перев'язуються. Iсторiї хвороб вiдразу записуємо.
Такi всi простi поранення. Яка вже отут хiрургiя! Почекати, не торкати - i заживе. Але я вперше бачив поранених, i тому цiкаво.
Наш профiль: наскрiзнi i дотичнi кульовi i дрiбноосколочнi поранення м'яких тканин конечностей, грудей i живота. Пишуть у "вказiвках": дрiбнi осколки до п'яти мiлiметрiв не потрiбно поспiшати дiставати. Якщо розмiр бiльше - краще видалити або рану розсiкти.
Зробив першу операцiю - видалив осколок. Довго не могли приспати: було сильне збудження - поранений ледве зi столу не утiк. Оскандалилися.
5. 1941 р. Бомбардування.
Кiнець вересня. Ми вже бiльше мiсяця працюємо в Сухиничах.
Наш фронт зупинився. Навiть бiльше - узяли Єльню. Маленька станцiя i селище Єльня, але це символ: "Нашi теж можуть". Два тижнi майже постiйно було чути канонаду, i усе пораненi прибували вiдтiля. У день штурму та взяття вони надiйшли такi збудженi, задоволенi - зовсiм не тi люди, коли бiгли. Що значить - перемога.
Нiмцi пiдiйшли до Києва. Довелося i його вiддати. Усi переживали втрату. Здавалося, зупинили! Але нi, поки нi. Обороняється Одеса. Ленiнград, певне, оточений, але мiцно тримається. Може бути, тут зупинять? Намiчається союз з Англiєю i навiть Америкою.
Ми живемо з начальником у чистенькому будиночку. Вiн гарна людина - Хаминов. Доктор гарний. Тiльки влада любить, пiдлабузництво. Але усе - у мiру.
Ми сильно збiльшились. Сьогоднi на п'ятихвилинцi доповiли - 1150 поранених! Правда, тут, в Алнерах, - 420, iншi в тих самих бараках, що видужують.
Вчора приїжджав генерал. Лаявся за порядки: наказав лiквiдувати Алнери та органiзувати весь госпiталь у бараках при станцiї.
Отже, ми майже переїхали. Багатьох виписали в частину, i в Алнерах залишилося чоловiк сто поранених - тiльки в школi та у клубi. На матрацах, на простирадлах, у випраних штанах i гiмнастерках.
Госпiталь буде як iграшка. Бараки побудованi два роки тому для ФЗО. Є лазня i пральня, столова. ГЛР на тисячу чоловiк i навiть бiльше. Зрозуумiло - перев'язувальна, операцiйна. Зараз у нас сiмсот п'ятдесят.
Їдемо з начальником на двуколiсцi. Вiн править.
- У мене така ж тарадайка в мiстi Устюг була.
Обговорюємо зведення: "Бої по усьому фронтi". Приклади героїчних подвигiв. У газетах - декларацiя СРСР, США, Англiї про координацiю зусиль. Дуже важливо - не однi.
Заїхали на госпподвiр'я, Хаминов вiддав коня, зайнявся господарством. Я йду в перев'язувальний барак. Потрiбно подивитися, як Канський, санiнструктор, автоклав установлює.
Раптом - лементи:
- Лiтаки! Лiтаки!
Завмер: чути потужний гул, такого ще не було. Подвiр'я вже повне народу - солдати, сестри i санiтари. Доктор терапевт несамовито кричить:
- Пiдiть, пiдiть у халатах! У щiлини!
От воно, сьогодення. З заходу в правильному строї рухається на нас цiла ескадрилья лiтакiв. Добре, що щiлини вiдритi i бараки стоять не рясно.
- Лiкарi, сестри! Не ховатися, поки пораненi не укритi! Вивести усiх iз баракiв!
Втiм, навряд чи хто мене слухає. Лiтаки майже пiдходять до краю нашого селища. За ним стоять зенiтки.
От вони вдарили - залп вiдразу з усiх трьох знарядь. Бiлi хмарини розривiв ще не досягли лiтакiв.
Наближаються. Зенiтки повiльно пiднiмають стволи, стрiляють назустрiч майже безупинно. Три лiтака дивно повернулися на крило, застигли на долю секунди i раптом кинулися униз - прямо на батарею.
- Пiкiрують!
Три високих хвости землi пiднялися i закрили зенiтникiв. I одночасно вдарили звуки: вереск пiкiтувальникiв, вереск бомб, гуркiт вибухiв...
Фонтани землi осiли. Хоробрi хлопцi - цi зенiтники. Задерли свої зенiтки майже вертикально i стрiляють прямо назустрiч наступнiй трiйцi пiкiтувальникiв. Знову вереск, гуркiт.
Вже не пiкiтують, до нас пiдходять - шлях до станцiї через нас. Зараз дадуть! Глянув: подвiр'я як вимело. З ганку видно - у щiлинах лежать один на одному, обличчями вниз. Сам хочу сховатися, зникнути. Але - соромлюся: санiнструктор Коля Канський дивиться на мене - чи злякаюся?
Дивимося: "Пронесло?" Але от знову вiдокремилися бомби.
З-з-з-з-з-з... Б-б-а-х!
Нi, не на нас. Ми не цiкавi. Станцiя.
Вже не небезпечно - останнi лiтаки над нами, виходить, бомби ляжуть попереду. Але серце все-таки б'ється. Тримати фасон, Амосов.
Селище порожнє. Вiкна вибитi. Пилюка ще вiдчувається в повiтрi. Ям вiд бомб не видно, напевно, за наступним бараком. Але усе тихо, не кричать.
Обходимо ближнi щiлини. Вони ще заповненi, але вже чути розмови, деякi стоять у весь зрiст. Навiть смiх чути, але неприродний. Бадьоряться. Запитую навмисно бадьоро:
- Як, солдати? Одержали гостинцi? Є втрати?
Помiчаю погляди - схвалюють. Навмисно халат не знiмав.
Трьох усе-таки поранили, не важко. Вiдправив у перев'язувальну.
Раптом знову вдарили зенiтки. Лементи:
- Повертаються! Вони повертаються!
- П-о-о щ-i-л-и-н-а-м!
I так - чотири рази.
Пiсля другого заходу почалася панiка. Поранены побiгли убiк Алнер, i зупинити їх не вдалося.
Пiсля третього ми почали судорожно згортатися, вантажити вузли на вози i гнати в село. За три година управилися: що значить страх!
Зараз наш сад в Алнерах гудить, як бджолиний рiй. Розмови вертяться бiля нiмцiв i оточення. Якщо вiрити солдатам, то ноги потрiбно вiдносити. Я не вiрю. Наказ був би.
Проте о п'ятiй годинi на вантажiвцi приїхав незнайомий капiтан i привiз наказ евакуюватися на Козельск, Перемишль, Калугу: нiмцi прорвали фронт у районi Кiрова i вже перерiзали дорогу. "З поранених сформувати пiшi команди. Тих, хто не може йти, - везти на пiдводах. Нiкого не лишати..."
Ввечерi i вночi пережили епiзод справжньої вiйни: недалеко вiд Алнер нiмцi разбомбили санiтарний поїзд. Поранених розвезли по госпiталях у Сухиничи, але i нам дiсталося 40 - 50, iз яких iз десяток були зi свiжими пораненнями вiд бомбування. Прийшлося розгортати перев'язувальну, опрацьовувати рани i навiть зробити ампутацiю плеча - була перебита кiстка й артерiя. Перший калiка "мого виробництва". Боявся добряче. Лежачi пораненi ускладнили евакуацiю.
Виходжу на ганок подивитися на вiдправлення ходячих. Нiч тепла i досить свiтла. Вся площадка перед школою ворушиться, як мурашник. Розмови неголоснi. Зрiдка блисне вогник i вiдразу лементи:
- Ей ти! Загаси! - Життя набридло?
Бiля виходу зi шкiльного подвiр'я - п'ять пiдвод, навантажених мiшками та ящиками. На першiй - сестра Нiна з двома санiтарними торбами, сидить, дрiмає. Утомилася. Чернов про щось клопочеться. Йому нелегка мiсiя випала - отака орава... А якщо нiмцi налетять? Перевiряю, чи взяли носилки, запасний матерiал, милицi, санiтарiв. Усе начебто передбачив Чернов. А трапиться що - обов'язково виявимося не готовi.
Начальник вийшов на ганок.
- К-о-м-а-н-д-а! Шикуватися! По чотири! Загальне командування покладаю на полiтрука Шишкiна!
Сiра маса заворушилася. Дивна це процесiя. Рiзношерстi: у шинелях, фуфайках, у гiмнастерках iз розрiзаними рукавами, iз палицями, iз милицями, iз пов'язками на руках, на головi, деякi - в опорках, якщо черевик не лiзе. Вишикуванi по чотири. Поки - вишикуванi.
Пiшим порядком вiдправилося бiля шiстисот чоловiк. Боляче було дивитися на них. Далеко до Козельська, а чи посадять їх там у поїзд? Як вони дiйдуть - кульгавi, слабкi? Скiльки їх дiйде? А що робити?
Починаємо укладатися. Так чи iнакше, треба їхати. Пораненi, що не можуть йти, дивляться на наш клопiт з побоюванням: чи не лишимо їх?
Нi, не лишимо. У нас машина i ще шiстнадцять пiдвод. Якщо майно кинути, можна усiх узяти.
Дивлюся, як дiвчата згортаються, пакують ящики.
Добре пакуйте. Де i коли ще будемо розгортатися? Нiмцi кидали листiвки: "Здавайтеся, через тиждень Москва буде узята! Вiйна програна!"
О сьомiй годинi комiсар привiв пiдводи. Багато мужикiв приїхало, бiля пiвсотнi возiв. Конi, правда, слабкi.
Почалася метушня вантаження. Я дивлюся оперованих - начебто усе в порядку. Нiхто не скаржиться. У кого, може бути, i болить, але терплять. Бояться, що б не лишили.
Накладаємо сiна у вози. Лежачих - по двоє, до них ще по двох сидячих. Мужики ворчать - тяжко. Нiчого, не галопом поїдете.
На свої мiцнi, перевiренi вози вантажимо майно. Страшно багато майна з'явилося. Ковдр, бiлизни, подушок, продуктiв. Обросли. Готувалися зимувати на 1000 лiжок. Фiзiотерапiю, ванни готували. Все це до чорта тепер.
О дев'ятiй годинi обоз рушив.
6. 1941 р. Вiдступ за Москву.
Поїхали. Ще чути скрип возiв i розмови. Ми трохи затримуємося. У нас машина, ми ще повиннi почекати пiдводи, щоб вiдвантажити залишки майна.
Сидимо з начальником у садку пiд яблунею. Падає жовте листя. Пора туги. Дивна порожнеча в головi. Нiби закiнчилося щось у життi.
Вiсiм нiмецьких бомбардувальникiв летять на схiд. Не швидко, не високо, спокiйно. Байдуже летять - просто довбати станцiї, дороги, може бути, i санiтарнi поїзди. Не боючись нiкого.
I отут - наш, рiдний "яструбок", И-16. Вiн один, i мчиться прямо на цих. Один! Стрiляє - видно трасуючi кулi. Пролетiв мiж ними. Задимився б хоч один фашист, упав...
Нi, летять. "Яструбок" повернувся, зробив петлю. Чутна стрiлянина.
- Ну, лети, що ти зробиш один, лети!
Це ми кричимо, начебто вiн може почути.
Але льотчик знову робить заходження i прямо зверху пiкiрує на нiмцiв. Знову коротка сильна стрiлянина - усi вони стрiляють у нього, в одного.
- Вiн просто шукає смертi!
Винищувач не вийшов iз пiке. Зайнявся, чорний дим - i падає десь за пагорбами. Парашут не з'явився.
Стоїмо, розгубленi, враженi, сльози в очах i навiть, здається, капають.
Вони пролетiли над нами, як утюги, не порушуючи строю. Будьте ви проклятi!
Нi, нiхто не пiднiмав кулакiв i не сказав цих слiв, ми усi не любимо слiв. Але кожний подумав, упевнений. У головi вертиться: "Шаленостi хоробрих спiваємо ми пiсню". А може, це не хоробрiсть, а розпач?
Їдемо, коли вже посутенiло.
До Козельску пiд'їхали бiля одинадцятої години. Темне, тихе мiстечко, одноповерховi будиночки.
Вокзал мляво димиться, пiд ногами уламки цегли, трiски.
Усе примарно, завмерло.
Розшукали коменданта. Цiлком змучена людина, чорний, захриплий, ледь вiдповiдає на нашi розпити.
- Усе. Напрацювалися. Двi години тому вiдправили останнiй ешелон. Нi, усiх не вiдвантажили... Пiшли пiшки.
Обоз наздогнали у великому селi Каменка. Вiн зупинився на ночiвлю, з'їхав iз дороги, i ми ледве не проскочили далi.
Ранок 6 жовтня. Погода зiпсувалася. Виходжу на подвiр'я - снiг скрiзь. От тобi - на! Вчора ще було сухо i досить тепло.
По селу рух: видають сухий пайок, кухня приготувала баланду. Тому усi тягнуться з казанками, iз кружками до великого подвiр'я, де посерединi пiднiмається похiдна кухня. Над нею, ще вище, Чеплюк iз довгим ополоником.
Годин у десять. по вулицi прокричали посильнi:
- Виїжджати! По конях!
Легкопоранених зiбрали попереду. Про строй вже не згадували, можуть i "послати", усi лютi i втомленi. I рахувати не стали.
Обоз розтягся на пiвкiлометра. Пiдводи перевантаженi, медицина йде пiшки. Навiть товста аптекарка.
Тiльки ввечерi пiд'їхали до Калуги, здали поранених у мiстi. Двiстi двадцять чоловiк. З Козельська вiдправили чоловiк сто. Виходить, що бiля трьохсот станули по дорозi. Де вони?
- Збiгли... хто пiшов вперед дрiбними групами, але тi, хто вже пiд нiмцями - додому подалися.
Третiй день рухаємося по старiй Калузькiй дорозi - до Москви. Катерининський тракт, обсаджений березами. Потужнi дерева сильно постарiли, але ще тримаються. Листя не усе обсипалося, сонце пiдсвiчує.
Ночували в селах всiєю операцiйною компанiєю. Спали покотом - дуже утомлювалися за день пiшої ходьби. Декотра хазяйка соломи принесе, рядном застелить. Але краще б ми на землi спали. Тiльки б не чути важких докорiв:
- Невже, нiмцi прийдуть? Як же це ви допустили?
У першу ж нiч пiсля Калуги була подiя, дуже дивної та страшнуватої властивостi: заарештували Тетяну Iванiвну, нашу старшу операцiйну сестру. Вона була з Череповця, працювала в гiнекологiї.
Хаминов коментував скупо:
- За язика.
Так i було: багато розмов вели пiд час переїздiв, Тетяна висловлювалася рiзко, ганьбила Сталiна, НКВД. Менi це iмпонувало, але пам'ятав про дядька Павла i сам був обережний. I от - будь ласка. Тепер виявилося, що представник "Особливого вiддiлу" перiодично з'являється в госпiталi. А я то думав: вiдступили на час вiйни, дадуть зiтхнути. Виявилося - навiть за нами стежать. Хтось Тетяну продав.
Так, забув написати: ще в серпнi зачитували наказ Сталiна про зрадникiв iз штабу якоїсь армiї, включаючи i командуючого. Усiх - розстрiляти.
Ранком 16 жовтня через Калузьку заставу в'їжджаємо в Москву.
При входi в мiсто зустрiли батальйон ополчення, що йде захищати столицю, довга колона лiтнiх чоловiкiв, у нових, ще не помятих шинелях. Йдуть не в ногу. У останньому ряду крокують сестрички.
Це був самий страшний день для Москви. Напередоднi розповсюдилась чутка: мiсто здають. Почалася панiка: закрилися заводи, установи, припинилася торгiвля. Усi хто мiг, стали збиратися бiгти вiд нiмцiв, а багато хто вже i побiг. Магазини закритi. Жалюзi опущенi на вiтрини. Народ метушиться бiля будинкiв. Зв'язуються пожитки, укладаються на тачки, на дитячi коляски. Де-не-де вантажаться машини - виносять iз квартир навiть меблi. Бiля машин стоять жiнки i дивляться з заздрiстю: "Мабуть, начальники бiжать".
Об одинадцятiй годинi з усiх рупорiв роздалися позивнi, i було оголошено про промову секретаря ЦК i МГК партiї А.С.Щербакова. Ми вислухали її на ходу.
Щербаков пояснив складнiсть обстановки на пiдступах до Москви. Спростував помилковi чутки: "... за Москву - будемо битися завзято, жорстоко, до останньої краплi кровi". "Припинити панiку, починати працювати, вiдчинити магазини. Панiкерiв притягати до сурової..." i т.д.
Ми зiтхнули з полегшенням. Виходить, ще не усе втрачено.
Проїхали околицею Москви на Рязанське шосе i потягнулися на схiд, на Люберци. Там будемо ночувати. А куди потiм? Не знаємо.
"Правда" за 16 жовтня: "Ворог загрожує Москвi". "Положення на Захiдному напрямку погiршилося... ". "Ворог продовжує наступати - усi сили на опiр ворогу!"
З Хаминовим вирiшили: за Урал не пiдемо. Дезертируємо в Устюг.
Сiчень, 2001 р.
Микола Амосов. Голоси часiв.
Переклад з росiйської Малашок Тамара