Схемотехника / Мультимедія / Сайти / Віртуальний музей / ukrainiancomputing.org / AMOSOV / voices3-2_u
.htmlМикола Михайлович Амосов. Голоси часiв Бiографiя
Суто особисте
Книги ГОЛОСИ ЧАСIВ Замiсть передмови.
Глава перша. Рiдня. Мама.
Глава друга. Дитинство, отроцтво, юнiсть.
Глава третя. Архангельськ. 1932-39 рр. 1. 1932-35 р. Проводи. Дорога. Змiнний механiк. Гуртожиток. IТП - столова.
2. 1932-35 р. Станцiя. Змiна. Обов'язки. Аварiя. Робота.
3. 1932-35 р. Побут. Iменини. Порiвняння.
4. 1932-35 р. Перша зима. Хвороба мами. Любов. Дядько Павло.
5. 1934 р. Заочний iнститут. Вiдпустка. Авантюра з унiверситетом. Похорон мами.
6. 1934-35 р. Навчання в заочному iнститутi. Звiльнення. Медiнститут.
7. 1935-36 р. Медiнститут. Iспити. Гуртожиток. Борис. Фiнанси. Два курси за рiк.
8. 1937 р. Професор Лашкарьов. "Iнша фiзика". Квартира.
9. 1937-38 рр. Проект. Процеси. Арешт дядька Павла. Сталiнська конституцiя. Вибори.
10. 1939 р. Вербовка в моряки. Iнститут закiнчено. Аспiрантура. Пакт iз Гiтлером. Вiйна.
11. 1939-40 рр. Вiйна з фiнами. Захист диплома. Клiнiки Алфьорова, Цимхеса.
12. 1940-41 рр. Розставання. Череповець, хiрургiя. Стасов. Операцiї. Смольска Л.Я. Наука.
13. 1940-41 р. Комiсiя вiд вiйськкомату. Симуляцiя - бiлий квиток. Поїздка в Київ. Глава четверта. Вiйна.
Глава п'ята. Москва. Брянськ.
Глава шоста. Київ.
Виноски та скорочення
Ваша думка Русский English ГОЛОСИ ЧАСIВ. (електронний варiант)
М.М.АМОСОВ 01.01.2001 Глава третя. Архангельськ. 1932-39 рр. (Продовження) 8. 1937 р. Професор Лашкарьов. "Iнша фiзика". Квартира.
У ту першу зиму я познайомився з Вадимом Євгеновичем Лашкарьовим. Його заслали в 1935 р. з Ленiнграда, вiд академiка Йоффе, нiби-то за спiритизм. Можливо, так i було, "ворога народу" запроторили б у табiр. А тут - навiть на кафедру, до молодого поколiння, допустили. I двi кiмнати видiлили.
Пiшов до нього здавати фiзику без пiдготовки й одержав "чотири", соромно для мене, просив про перездачу. Тодi ж розпочав мудрувати iз штучним серцем. Вигадка - дурниця, але iдея логiчна. Тепер на принципi такого насоса створили протези серця, деякi працюють уже по декiлька мiсяцiв, поки донора для пересадки пiдбирають. Креслення показав Вадиму Євгеновичу, вiн схвалив i п'ятiрку в залiковку написав не питаючи.
Серця я не зробив, але знайомство вiдбулося. I слiд - на все життя.
Влiтку його дружина поїхала, залишився один ("невиїздний"), нудьгував напевно i запросив зайти, "попити чаю". Прийшов, потiм ще i ще. До ранку просиджував.
Вадим Євгенович вiдчинив менi свiт "чудес": спiритизм, телепатiя, телекiнез, левiтацiя, полтегрейт, йога. Радянське виховання i жорстока цензура сховали вiд мене всi цi речi, давно вiдомi культурним людям. Самий вiн брав участь у багатьох сеансах i вiрив абсолютно.
Пiсля Вадима Євгеновича я цiкавлюся цим усе життя. Але доказiв iстинностi так i не одержав. Багато разiв у Вiддiл кiбернетики запрошували "екстрасенсiв"- жодного разу вони не показали того, чого обiцяли. Але i зовсiм вiдкинути не можу: дуже вже багато свiдкiв i публiкацiй. Зрозумiти теж не можу. Вадим Євгенович називав це "iнша фiзика". У Києвi ми з ним зустрiчалися знову, але старої близькостi вже не було. В усi цi "феномени" вiн продовжував вiрити.
Отже, пiшов другий рiк навчання, вiдразу на третьому курсi.
Канiкули прожили разом, сподобалося. Тому знайшли квартиру в селi, по дорозi на завод, за три кiлометри, сплачували 50 рублiв. Гарна кiмната, iз меблями, iз видом на рiку Кузнечиху. Тiльки далеко i дорого.
На санчатах по першому льодi перевезли речi i зажили по-новому. Їжу готували по черзi. Концентрат "Суп-пюре гороховий" i трохи м'яса, каструля на три днi. Обiдали ввечерi.
На третьому курсi почалася дiйсна медицина: клiнiки, хворi. Навантаження зовсiм пустякове. Ходив у дирекцiю, просився ще раз перестрибнути через курс, не стали слухати:
- Потрiбно бачити багато хворих.
Може бути i логiчно, але тодi шкодував.
9. 1937-38 р. Проект. Процеси. Арешт дядька Павла. Сталiнська конституцiя. Вибори.
Занудився вiд недовантаження. I зробив хибний крок: вiдновився в заочному iнститутi. (Роком ранiш був виключений за невиконання завдань.) Не варто цього робити, захопило зовсiм убiк, зажадало масу часу. Краще б зайнявся наукою у Вадима Євгеновича.
Мiй технiчний фах називався "паросиловi установки для електростанцiй". Справа знайома. Мiг би iнститут закiнчити без великої працi. Але... захопила нова iдея: спроектувати величезний аероплан iз паровим казаном i турбiною. Вiн забрав бiльше часу, чим самий iнститут або, до приклада - дисертацiя.
Тепер увесь час вiддавався технiцi, а точнiше - проекту. Медицина вивчалася мiж справою. Я нормально вiдвiдував заняття, але на лекцiях рахував на лiнiйцi свої проекти, слухаючи одним вухом. Сесiю здавав достроково, потiм їхав у Москву, у заочний. Крiм того, пiдпрацьовував викладанням у фельдшерськiй школi. Навчився говорити, у майбутньому допомогло.
Але сама бiда - це "проект". Скiльки прийшлося перечитати, передумати, скiльки зробити помилкових розрахункiв. Знадобилося учити не тiльки теплотехнiку, але й аеродинамiку. Тепер, коли згадую, дивуюся, як загубив почуття реальностi. Я ж усерйоз розраховував спроектувати лiтак, "який полетить". Адже був уже невдалий досвiд iз машиною для укладки дощок. Але не будемо шкодувати тих праць. Вони дали гарне тренування для мозку.
Весною 37-го року нам iз Галею дали кiмнату в гуртожитку на вулицi Карла Маркса. Там i прожили до самого розводу в 1940 роцi.
Ще на третьому курсi сiмейне життя дало першу трiщину. Спочатку я приревнував без належних основ, потiм сам став заходити до нашої старости, Льолi Гром. I теж - цiлком безневинно.
Зовнiшньо ми жили дуже мирно. За увесь час шлюбу була одна велика сварка. Як завжди в таких випадках - звинувачують партнера. Не пам'ятаю навiть привода для голосних слiв, Галя замахнулася утюгом i тодi вiдбулося жахливе: я її вдарив - долонею, по спинi. Одумався моментально. "Що ти зробив!" Соромiтне вiдчуття в долонi почуваю навiть тепер. Воно й уберегло вiд повторення на все життя
Подiї того часу: процеси ворогiв народу (Бухарин, Рикiв) i вибори у Верховну Раду.
Як обурювали цi судовi спектаклi на кремлiвськiй сценi! Щоб впасти так негiдно героям революцiонерам! Тим i iншим - обвинувачам - тобто Сталiну, i жертвам, якi б'ють себе батогом. Ми з Борисом не вiрили жодному слову. Тiльки запитували - як це можливо? Катування? Але процеси - привселюднi - оголоси, поскаржся! Лiон Фейхтвангер, ("Москва 1937") свiдчив: "вiдмiнно виглядали, нiяких слiдiв побиттiв". Вiра в комунiстiв остаточно повалилася. Все життя носив у душi цю занозу антипатiї i презирства. Нi, Амосов - будемо точнi: крiм короткого перiоду 42-го року пiд час розгрому нiмцiв пiд Москвою. Але навiть тодi не славословив Сталiну i комунiстам. Нiчого не пiдписував коли таврували академiкiв i письменникiв, не виступав на зборах.
Але адже мовчав, Амосов? Проти - тiльки на кухнях. До дисидентiв - не примкнув. Так, що - давай не будемо.
Нi, не будемо. Пояснення? Безстраснiсть: рано навчилася оцiнювати людську природу, розраховувати "за i проти", шанси на успiх напрямках, сумнiвнiсть iдей.
Втiм, не стану виправдуватися:
"Боязкуватий був Iван бiдний!"
Не настiльки що б зраджувати, але достатньо що б не кидатися в бiйку. Завжди шкода було загубити улюблену роботу. Кориснiсть її для людей не викликала сумнiвiв. Втiм, i це слово - не для героїв.
Закриємо цю тему. Поки закриємо.
У тому ж 37-му, у червнi пiд час iспитiв у Москвi одержав телеграму з Горького, вiд Марусi: "Приїжджай негайно". Вiдразу поїхав, у повному невiданнi.
Приїжджаю i дiзнаюся: дядька Павла заарештували. Два днi тому.
От воно: настигнуло i нас. Прожив у Горькому два днi. Гарна квартира, безладдя, слiди обшуку.
Шкода дядька, шкода тiтку, син у них Сергiй 15 рокiв, розпещений.
I вiдразу думка на задвiрках свiдомостi: "За усе потрiбно сплачувати: То самий заарештовував, тепер - тебе"... Менi завжди здавалося, що дядько - чекiст гуманний, але умом знаю - не бувало таких! Тому i гострої жалостi не було. Або - вiд черствостi?
Тiтку, слава Богу, не торкнули. Вона переїхала в Ярославль, до сестри i там дожила до смертi. Дядька розстрiляли, а пiсля - реабiлiтували.
Треба зауважити, що для Архангельська тодi дешево обiйшлося, якщо порiвнювати, наприклад, з Україною i Москвою, iнтелiгенцiю не торкнули, посадили партiйну верхiвку, директорiв заводiв.
Ледве ранiше, нiби в глузування, народилася соцiалiстична демократiя: "цар дав манiфест" - Сталiнську конституцiю. У груднi 1937 були вибори у Верховну Раду. Я навiть був у театрi на висуваннi кандидатiв. (Борис мене зводив, вiн був у комсомольському активi).
Те ще було видовище!
Першим кандидатом скрiзь називали товариша Сталiна. Ляскали стоячи - 15 хвилин, їй Богу не брешу, помiчав по годиннику. Ура кричали без лiку разiв.
Резервним кандидатом, вiд "спiлки комунiстiв i безпартiйних", висували першого секретаря крайком Конторина. Аплодували недовго, "Ура" не кричали, дотримували дистанцiї.
Вибрати його не встигнули. Три днi через я бачив його дружину заплакану, вона була нашою студенткою. Шепiт йшов у масах: "Заарештували Конторина. Ворог народу".
Каюсь: великої жалостi до партiйних керманичiв не вiдчував.
"Носити б вас не переносити!" Iнша справа - iнтелiгенцiя, своє - рiдне. Потрапляли, як курка у борщ, у чужу кашу.
Дивно, але моя ненависть до партiйних босiв сполучилася з вiрою в соцiалiзм. У той час європейськi iнтелектуали теж попадалися на цю вудку: умiв втирати очi Сталiн. Достатньо було прочитати виступи Анрi Барбюса, Бернара Шоу i Лiона Фейхтвангера, Ромена Ролана.
Скажена пропаганда була перед першими виборами. З студентiв створили бригади, що б ходити по будинках. Навiть я не зумiв ухилитися, дали менi двоповерховий будинок, набитий мешканцями пiд зав'язку (тодi усюди так було). Наказано було познайомитися з кожним виборцем, прочитати з ними "Звернення"... Б... р... р... ! У день виборiв простежити особисто, щоб кожний пiшов. Не може - принести ящик додому.
Усе ж я наплював на них. Один раз зайшов у домовой комiтет, перевiрив список i бiльше не був. Бригадиру брехав, що ходжу. Лаявся.
- Ну вас туди... сюди... (як на станцiї мовляв. Але - на жаль! - тепер тiльки пошепки.)
У день виборiв, пам'ятаю, 12 грудня, iз самого ранку поїхав на завод i тiльки ввечерi заявився проголосувати. Громадськi начальники на мене накинулися:
- Де ти шлявся, такий - сякий, за тебе довелося працювати!
- Ото уже - наскаржимося, iз стипендiї знiмемо!
Нi, не зняли. Наслiдкiв не було.
Багато разiв я потiм ходив на "всенародне голосування", спочатку чесно кидав бюлетенi, боявся НКВД, потiм осмiлiв i викреслював, благо в кабiну рекомендували заходити.
Не будемо перебiльшувати: "Дуля в кишенi".
Ще запам'ятався епiзод iз бiльш пiзнього часу, коли вже Єжова заарештували. Йшов якийсь пленум ЦК i була доповiдь Кагановича, його тодi в Київ призначили. Вiн назвав цифру, що потрясла мене: 80% членiв партiї київської органiзацiї написали доноси в НКВД. Подумати тiльки, що зробили комунiсти з народом! Треба ж було так його згвалтувати. При тому, що завжди вважав рядових комунiстiв, у масi своєї, бiльш чесними вiд нас, безпартiйних.
У серпнi 1938-го були подiї на озерi Хасан. Гiтлер iз японцями уклали союз. "Запахло смаженим".
10. 1939 р. Вербовка в моряки. Iнститут закiнчено. Аспiрантура. Пакт iз Гiтлером. Вiйна.
Солдатська шинель мене ледве було не наздогнала. У останнiй рiк навчання прибув вiйськлiкар першого рангу, моряк. Зiбрали чоловiкiв двох курсiв i оголосили:
- У Ленiнградi створюється вiйськово-морська медична академiя. Ви архангельцi - моряки, вам i стати на рубежi батькiвщини!
Далi пояснив: Потрiбно набрати слухачiв на старшi курси, термiново потрiбнi лiкарi у флот. Чекати поки приспiють першокурсники нiколи. У загальному - набiр: усiм чоловiкам пройти комiсiю i потiм, добровiльно-примусово, одягти шинелi. Рiк довчимося тут, а на випуск - у Ленiнград. Стипендiя - 200 рублiв, обмундирування, безкоштовний проїзд i т.п.
Я ледве не плакав. Допекли таки! Прощай наука i свобода! Але iнший наш народ був задоволений: чим у глухомань, на сiльську дiлянку - краще в госпiталь або на корабель. Форма шикарна. Навiть кортик! Призначено день медкомiсiї. Ходжу в зневiрi.
I отут мене Партiя спасла. Секретар Партбюро iнституту Гребенникова була нашою студенткою, жiнка вже у вiцi, ми її шанували. Пiдiйшла до мене i сказала.
- Коля, не хочеш, мабуть?
- А вже, куди як рвуся!
- А ти не ходи на комiсiю... Нiчого не буде, ти один такий, переживуть.
Я i не пiшов. I пропустили. Всi хлопцi, i мiй Борис теж, через мiсяць уже ходили в шикарних чорних кiтелях i смiтили грошима. А я спасся.
З грошима стало краще: викроював трохи часу вiд проекту для викладання i Галя влаштувалася на роботу. Противну, але вигiдну, її улаштувала подруга: у медсанчастину в'язницi. Я заперечував, але що мiг запропонувати?
- Не можеш одягти дружину - мовчи. Не бiйся, не продам тебе.
Правда, цього я i не боявся. Тiльки огидно.
Галя з подругою Шуркою Жигиною по черзi вели прийоми в'язнiв. Мiльтон приводив i був присутнiй: розмови не припускав.
Нi, не можу сказати, що страхiтливостi розповiдала. До побитого не викликали. Так, звичайна робота. Менi не подобалося.
- Не кривися. Медик i у в'язницi може залишитися людиною.
Весь свiй час я витрачав на "проект". Креслярська дошка не знiмалася зi столу. Утворювався величезний лiтак, майже такий, як сучасний IЛ-86, але потужностi моєї машини були менше. I взагалi дуростi - ставити паровий казан i турбiну на лiтак. Прикро навiть згадувати, що так залетiв.
Практична медицина не захоплювала. Ходив на заняття, добре учився, але без задоволення. Примiром, бачив тiльки однi роди. Пару разiв тримав гачки при простих операцiях. До iспитiв готувався за 2-3 днi.
Два рази в рiк їздив у Москву на залiки по технiцi. Теж - без напруги.
Перед закiнченням iнституту директор Раппопорт (iз вiйськових лiкарiв) запропонував аспiрантуру по вiйськово-польовiй хiрургiї на своїй кафедрi. Мiсце було єдине - погодився. Так прозаiчно потрапив у хiрургiю.
Iнститут закiнчено. Чотири роки пройшли в працi i захопленнях. Одержав диплом iз вiдзнакою. У Галi теж був червоний диплом: її лишили працювати в мiстi. Вiдношення поступово прохолоджувалися. Навiть не знаю - чому? Любов пройшла. Купили старенький диванчик: спимо окремо.
Льоля Гром вийшла замiж. Не довiв я справу до кiнця!
У серпнi 39-го року почалася моя "вiйськово - польова хiрургiя", а по сутi травматологiя. Чиста, культурна клiнiка директора, тридцять лiжок. Хворi з переломами, лежать довго. Роботи мало - розмови в ординаторськiй. За чотири мiсяця я навчився лiкувати травми. Так я вважав.
В один з останнiх днiв серпня був у лазнi. Вдягаюся i чую радiо:
"... приїжджав Рiбентроп. З Нiмеччиною укладений Пакт про ненапад..." З нього почалася Друга Свiтова вiйна. Про секретний договiр "Молотов - Рiбентроп", котрим Європу подiлили, ми дiзналися тiльки при перебудовi.
Мене як обухом по головi. Ну не сволота чи нашi керманичi? Обтрiпувалися, обтрiпувалися про фашистiв, а тепер повернули на 180 градусiв. I хiба ж можна вiрити Гiтлеровi?
Перед тим декiлька тижнiв велися млявi переговори з Англiєю i Францiєю, щоб укласти союз. Вони нiби-то упиралися i не хотiли пропускати нашi вiйська через Польщу. I взагалi - саботували, намагалися зiпхнути нас iз Нiмеччиною щоб ослабли, а потiм прихлопнути обох: "хитрi iмперiалiсти". Спочатку японцiв напускали в Монголiї, на Халхiн-Голi, не вийшло, так нехай, мовляв, iз Гiтлером поб'ються.
Все це виглядало схожим на правду, радянськi громадяни вiрили газетам i навiть я пiддався. I раптом - така бомба!
Обговорювати подiї було нi з ким: Бориса i всiх морякiв вiдправили в Ленiнград, Льонька Тетюєв уже рiк як служив в армiї. Залишилася Галя, але вона полiтикою мало цiкавилася.
1-го вересня 1939 року нiмцi напали на Польщу. Нiби-то у вiдповiдь на їхню провокацiю. Нашi подавали це iз серйозним виглядом. Ще через декiлька днiв вступили у вiйну ми: "Возз'єднання братерських народiв".
Щодня друкувалися реляцiї: "Українцi i бiлоруси радiсно вiтають Червону армiю, що звiльняє народ вiд польського ярма".
Отож: була Польща - i немає. За уже Чехословаччина, Угорщина, Австрiя. Сильний Гiтлер! Або - нахабний?
Англiя i Францiя оголосили нiмцям вiйну, але воювати не поспiшали, сидiли за лiнiєю Мажино. Називалася: "дивна вiйна". Багато польських вiйськ були iнтернованi в Союзi. Їхньої долi будуть довго обговорюватися, поки остаточно проясниться: нашi гебешники розстрiляли офiцерiв бiля Хатинi. Iз тих хто залишився пiд час вiйни, створили польський легiон.
Маса євреїв кинулися з Польщi на схiд, до нас. Преса про це замовчувала, але народ говорив. Нiби - нiмцi зганяють євреїв у гетто.
Взагалi чудеснi справи вiдбувалися: мiсяць тому - були фашисти, творили всякi неподобства: саджали, виселяли, конфiскували. Влаштовували "кришталеву нiч". I раптом, за один день усе змiнилися: цiлком добропоряднi нiмцi.
Що залишалося радянським громадянам?
Привiтати уряд, "який зняв погрозу вiйни". Втiм, вистачило розуму не влаштовувати мiтинги з нашим звичайним "Одобрям!". Розумiли, що важко переварити дружбу з фашистами.
Нещаслива Росiя! Був цар, тепер Сталiн.
11. 1939-40 рр. Вiйна з фiнами. Захист диплома. Клiнiки Алфьорова, Цимхеса.
Наприкiнцi 1939 року почалася вiйна з Фiнляндiєю. Звичайно, улаштували спектакль: "Фiни обстрiляли прикордонникiв"... Ми - ультиматум - "вiдсуньте кордон". Все брешуть: самi напали, хотiли органiзувати безпеку Ленiнграда, а може бути i приєднати фiнiв до Союзу. Iнакше - навiщо було повiдомляти про уряд на чолi з комунiстом Куусином? Але - поквапилися!
Ганьба була, а не вiйна. Двiстi мiльйонiв проти трьох. Ешелон поранених, три чвертi - обморожених. Самий бачив - привезли в Архангельськ навiть до нас у клiнiку потрапили.
Але продукти з магазинiв враз зникнули i бiльше вже не з'являлися.
У листопадi пiдiйшов час кiнчати заочний iнститут. Прийшов папiр - їхати в Москву. Попросив вiдпустку на три мiсяцi i вiдбув. У якостi дипломного проекту дозволили взяти мiй лiтак. Але консультантiв запропонувати не могли. Фахiвцiв iз парових установок для авiацiї не iснувало. "Роби на свiй ризик". Який менi ризик? Проект дорожче. Думав - "утiлити", дивак. Поїхав у Москву.
Холод у ту зиму був пекельний. Йшла фiнська вiйна. Боявся, що не встигну захистити диплом, от-от знову наздожене армiя, призовуть.
Гуртожиток iнституту був в Реутово, тодi їздили на електричцi. У кiмнатi жили втрьох, хлопцi гарнi, тiльки тихоходи. Працювали цiлими днями. У Москвi тодi було голодно - за шматочком масла в 200 гр. потрiбно було ставати з шостої ранку.
До середини сiчня 1940 р. проект був готовий. Замiсть восьми листiв креслень, що було потрiбно, зроблено двадцять. Текст - тому. Можна захищати.
I отут застопорилося. Потрiбнi пiдписи консультантiв, а нiхто не дивився креслення. А я i не просив, самовпевнений. Тепер до захисту не допускають.
Спасибi декану факультету, знайшов усе-таки. Дуже значний iнженер, член колегiї Наркомтяжпрому, погодився глянути. З трепетом понiс йому креслення. Зустрiв - сивий, високий, "породистий". Квартира багата.
- Якщо погано, поверну без рецензiї. Подзвонiть через тиждень.
Томливо чекав. Через тиждень подзвонив i я явився. Зустрiв тепло, виходить, сподобалося. Чаєм напоїв. Покритикував: i те погано i це нiкуди, але в цiлому рiшення оригiнальне i вже "iнженер ви справжнiй". Розпитав про плани. Сказав, що якщо задумаю стати конструктором, вiн допоможе. Я був дуже улещений, дуже.
Пiсля цього захист пройшов вiдмiнно. Кресленнями завiсив усю стiну. Дали зайвi двадцять хвилин на доповiдь, оцiнили "вiдмiнно" i присудили диплом iз вiдзнакою. З дому менi вже написали, що вiйськкомат цiкавиться.
Знiс проект у Мiнiстерство авiапромисловостi, правда вже без особливих надiй. Через пiвроку справився: "Не придатний". Забрав.
Повернувся додому, чекаю повiстку. Але на початку березня вiйна з фiнами закiнчилася. Обгадилися, бiльше нiкуди. Одягти солдат i те не змогли.
Поки був у Москвi, пiшов на пенсiю старий директор, i вiддiлення травматологiї повернулося до складу клiнiки професора Алфьорова М. В.
Важкий був шеф. Вовкуватий, вiчно усiм незадоволений, тримав у страху весь персонал. Але хiрург вiдмiнний - ще з земських. Оперував усе.
Пам'ятаю його у великому стресi: при травмi областi таза промивав сечовий пухир через катетер розчином ртутного антисептика. Пухир виявився порваним, отрута потрапила у кров, наступило отруєння, нирки вiдмовили, i хворий умирав на очах усiєї клiнiки. На професора було страшно дивитися в цi днi. Це було моє перше знайомство з фатальними хiрургiчними помилками.
Витримав у цiй клiнiцi тiльки мiсяць. Асистував усього декiлька разiв, боявся, що вилає. Нiколи мене не лаяли за роботу.
На початку квiтня випросив переведення у клiнiку факультетської хiрургiї, до професора Д.Л.Цимхеса. Тут було зовсiм iнше життя. Великих операцiй мало, оперували повiльно. Резекцiя шлунка тяглася по четори години, бувало, професор вiд напруги всю маску зжує. Асистував йому часто i навiть зробив двi аппендектомiї, за допомогою старших, розумiється.
Але i тут менi не подобалося. Не лежала душа до хiрургiї. Вирiшив дотягти до лiтнiх канiкул i просити в Москвi про перехiд на фiзiологiю.
У свiтi справи знову ускладнювалися: нашi вiйська ввiйшли в Прибалтику. Пояснили: мовляв "нас народ хоче". Розумiй - вiд нiмцiв спастись. Саме! Естонцi i латишi сплять i бачать нiмцiв, ще з часiв Петра.
12. 1940-41 рр. Розставання. Череповець, хiрургiя. Стасов. Операцiї. Смольска Л.Я. Наука.
Сiмейнi справи йшли погано. Взаємне охолодження. Не скандалили, але розмовляли усе менше. Подружню вiрнiсть не порушив, але хотiлося. Дозрiло рiшення: роз'їхатися, пожити окремо. Подивитися: як воно? повернути? Боргiв за собою не почував: Галя подорослiшала i стала розумнiшою. Знайде чоловiка.
1 липня я поїхав з Архангельська у вiдпустку, але з намiром не повертатися. Дивне було почуття, коли проводжала на вокзалi: i спогади щемлять i далечiнь надить. Всi мої пожитки ввiйшли в одну валiзу. Взяв десяток книг по хiрургiї i Павлова, iншi лишив Галi.
Вiдтепер моєю базою став Ярославль: там жила тiтка Наташа - дядина Павла iз сином Сергiєм, i Марусею. Пожив у них тиждень i поїхав у Москву - спробувати в Мiнздравi улаштувати перехiд на фiзiологiю. Чотири днi ходив по начальниках - не розв'язали.
Надумав спробувати щастя в рiдному Череповцi.
Не був у мiстi три роки, вiн мало змiнився. Правда, значно прибула вода в Шекснi - гребля Рибiнського моря вже давалася взнаки. Розповiли: усi села, повз якi колись їздив на пароплавi, були виселенi, i деякi сховалися пiд водою. Включаючи й Ольхово. Бригади теслярiв розiбрали будинки, звезли на берег, зiбрали в плоти, занурили на них скарб, живнiсть, жителiв, ... i униз по Волзi-рiчцi! Мiсця для розселення визначили в Ярославскiй областi. Туди поїхав i наш будинок, i все майно. По дорозi тiтка Євгена потопила половину скарбу i всi книги - нiби-то був шторм. Вiд мами не залишилося жодної штучки. Бiльше усього шкода щоденник.
У Череповцi в мене були двi бази: Олександра Миколаївна, i Льоня Тетюєв. Вiн саме повернувся з армiї. Але по дорозi заїхав в Архангельськ i женився на "другiй Женi" iз тої самої кiмнати. На першiй Женi вже був одружений Толя Смирнов. Думалося тодi: дай Боже, щоб їхнi шлюби утрималися. (Вони таки i - утрималися. Бачився в шiстдесятих роках.)
А менi ну нiяк не хотiлося повертатися до Галi!
День у Льоньки погостював i пiшов улаштовуватися.
Череповецька Мiжрайонна лiкарня. Побудована в 1930 роцi, два поверхи: терапiя, хiрургiя, акушерство, гiнекологiя, рентген, лабораторiя, 150 лiжок.
Входжу в приймальну i згадую той день сiм рокiв тому, коли сюди занесли iз саней маму. Отут нiчого не змiнилося.
Головний лiкар лiкарнi, терапевт Стожков, запропонував тимчасово замiнити завiдуючого, що iде у вiдпустку, вiддiленням i єдиного хiрурга Бориса Дмитровича Стасова.
Напевно, я прикрасив себе, коли розмовляв iз Стожковим. Коли згадую, стає не по собi. Але була повна впевненiсть, що справлюся.
Мене оселили в кiмнатi при харчоблоцi - вiн займав окремий будиночок. Гарна кiмната, лiжко iз сiткою, постiльна бiлизна.
Вiдразу пiшов знайомитися з завiдуючим вiддiлення.
Не можу сказати, що вiн мене навчив хiрургiї, але, безсумнiвно - дозволив вивчитися самому. Саме вiн, а не професора з iнституту.
Отже: Борис Дмитрович Стасов. Племiнник того самого бородатого Володимира Васильовича Стасова, iнтелiгента вищої марки. Критика, друга великих письменникiв. Це - по-перше. По-друге: рiдний брат... комунiстки Стасової, особистого секретаря В.I.Ленiна. От який славнозвiсний родовiд.
Втiм, це йому нiчого не давало. Любовi начальства не помiчав.
Борис Дмитрович був гарним земським хiрургом. Рокiв йому тодi було 65. Колись попрацював у клiнiцi Федорова, брав участь у Росiйсько-японськiй вiйнi, перемiнив декiлька провiнцiйних лiкарень. У Череповцi працював 6-7 рокiв.
Так i бачу його зараз: високий, сутулий, трохи кривобокий старець iз сивим їжаком i маленькими вусиками. Дуже пунктуальний! Мої iсторiї хвороби перевiряв i помилки правив. Типовi старi слова вживав, начебто "батенька", як у Чехова. Мiж iншим - того ж Чехова, а так само Бунiна, Купрiна, Андрєєва, Горького, Бориса Дмитровича Стасова зустрiчав у дядька, коли був гiмназистом i студентом.
От такий менi попався шеф. Але зараз вiн поспiшав їхати, дружина була молодша вiд нього рокiв на двадцять i давила: "Їхати!" Для такого випадку я був просто знахiдкою. Iнакше - не вiдпустили б. Я не став похвалятися, розповiв усе, що мав за душею по частинi хiрургiї. Навряд чи йому сподобалося, що перемiнив три клiнiки й утiк з аспiрантури. Але вiн, тiльки дивився iз сумнiвом i просив нi в якому разi не виявляти зайвої активностi.
- У крайньому випадку викликайте з Вологди санавiацiю i вiдправляйте!
Добре, що про свою iнженерiю i лiтак не сказав, iнакше вважав би за авантюриста.
Хворих у вiддiленнi було мало, лежали прооперованi, i декiлька хроникiв. Серед них два солдати з фiнської вiйни, з iнфекцiєю i незагойними куксами стегон. Коли вийшли з палати, Борис Дмитрович сказав пошепки:
- Ви їм давайте морфiй... Вони вже звикли, ще до нас, у вiйськовому госпiталi. Безнадiйнi.
Познайомив iз сестрами. Операцiйна Катя, гарна дiвчина, тiльки зависока. У палатах чергувала стара iз "колишнiх".
Вiдмiнна операцiйна. Нiмецьке устаткування: автоклави, стерилiзацiя, дистилятор води. Але нiчого вже не працювало. Обходилися переносним автоклавом i стерилiзатором на примусах.
Так я став уже не Колею, як на електростанцiї, а Миколою Михайловичем, що завiдує хiрургiчним вiддiленням на 50 лiжок.
Потекло нове життя: неодружений, самостiйний молодий чоловiк. Нiби-то, навiть цiкавий. Безсумнiвно - освiдчений. По тим мiркам.
На першому мiсцi стояла хiрургiя. Вперше пiдручники набули зримого змiсту. Багато читав i перевiряв вiдповiднiсть на хворих.
На жаль, хворi не йшли, не довiряли молодому, освiдченому. Пiдозрював, що колеги в полiклiнiцi вiдговорювали. Там працювали два старих лiкарi, якi устоялися на амбулаторнiй роботi.
- Нiчого, проб'ємося. Вiд екстреної хiрургiї не сховаєшся.
На щастя, нiяких драматичних випадкiв не вiдбулося, начебто завороту кишок або прободної виразки шлунка. Мiг би оскандалитися. А може i нi, усе-таки бачив щось у клiнiцi i вже точно - знав теорiю. Прооперував декiлька гострих апендицитiв, одну защемлену грижу, накладав гiпси на переломи щиколоток i кiсток передплiч. Навiть прийняли хворого з переломом стегна, i я цiлком культурно налагодив кiстякове розтягнення. А яку розкрив флегмону! Дотепер пам'ятаю. У пристаркуватої селянки гнiй поширювався вiд пахви, через груди i живiт, аж до колiна: вiдiйшло лiтра два. Поправлялася.
Але сестри пiсля цiєї тiтки в мене повiрили.
Ще одне запам'яталося: про тих двох поранених - морфiнiсти. Вони в буквальному значеннi гинули: виснаженi, не ходять, рани i кукси гнояться: сепсис. Трохи сумнiваючись, я заборонив давати їм уколи морфiю i велiв пiднiмати на милицi.
Скiльки було стогонiв i лементiв! Як мене просили сестри! Не пiддався, жорсткий був. Один не витримав, через два тижнi помер, а другий пiшов на поправку i зустрiчав Бориса Дмитровича на ногах i з нормальною температурою. Мiсяця через три виписався вже з протезом. Такi були подвиги.
Я був прийнятий тимчасово, поки вiдпустка в аспiрантурi. Права не мали тримати довше, є закони. Але - не звiльнив головлiкар. Ординатор давно був потрiбний, навiть два, не могли знайти, а отут самий прийшов. Зневажив Стожков законами. Втiм, iнститут i мiнiстерство мене не шукали.
По частинi побуту усе було "О-кей", повний порядок. Сестра хазяйка i кухня мене пiдгодовували, я не зловживав. Регулярно в гостi до Льоньки ходив. Вiдразу знайшлися дружки по технiкуму. Iнтерес до дiвчат був, об'єкти - теж були, iз числа лiкарiв лiкарнi. Молодi i неодруженi або розведенi. Залицявся ледь-ледь, до наполегливостi не спроможний, податливостi не виявляли. Пiсля екстрених нiчних операцiй - (усього лише апендицити!) - проводжав операцiйну Катю через усе мiсто. Подобалася, але вже дуже була... як би сказати - "чистенька". Тiльки для закохування. До цього бажання не було - точно. Здавалося, я вже накохався на все життя. Залишилися тiльки тiлеснi потреби, iнтелектуальнi iнтереси i вимоги по частинi мiнiмуму моралi. I, оглядаюся назад - так i було.
Галi написав пару листiв. Не запитував: чи задоволена неодруженим життям? Раптом напише, що "Нi", "повертайся!" Я то точно знав: не хочу. Вона вiдповiдала спокiйними листами. Але туга в них прослизала, я робив вигляд, що натяки не розумiю, не уточнював.
Борис Дмитрович приїхав iз вiдпустки на початку вересня. Зробив обхiд, я усе розповiв, вiдчитався, шанобливо, не висовуючись iз своїми успiхами. Покачав головою, коли зустрiв у коридорi того калiку-морфiнiста. Але - промовчав.
Стожков вирiшив мене лишити: "Якщо не зажадають". Тому знайшлося нова справа: викладання у фельдшерськiй школi. Хiрургiя була вже зайнята Борисом Дмитровичем, але анатомiя i фiзiологiя - вiльнi. Я їх узяв iз задоволенням. По-перше - подобається учити, по-друге - приробiток. Годин виявилося дуже багато - майже щодня по 4-6, початок - iз 12 або з 14-и. Директор - колишнiй хiрург Угрюмов, прийняв добре i дав кiмнату в будинку школи, на першому поверсi, з окремим входом. Теж - зручнiсть, у деякому змiстi. Для неодруженого.
Учнi, а бiльше - ученицi мене полюбили. Iншi викладачi, усi старцi, читали нудно. У мене усього було в мiру: строгостi i приємностi. Проте - без панiбратства. Дистанцiя.
При технiкумi була столова: проблема обiдiв вирiшилася.
Ще подiя з дальнiми наслiдками: приїхав новий ординатор до нас у вiддiлення - Лiдiя Якiвна - Лiда. Вона тiльки що скiнчила iнститут у Ленiнградi, незамiжня, молодша вiд мене на рiк. Їй вiддали мою кiмнату при кухнi. Не скажу, що дуже подобалася, але язичок мала гострий. Знайомство, у всякому разi, вiдбулося i потiм довго ще продовжувалося, проходячи через рiзнi фази "вiд i до". Проте, скажу авансом: iз повагою, але без закоханостi. Чого не було, того не було.
Хiрургiя розвивалася успiшно. З приїздом Бориса Дмитровича пiшли хворi на плановi операцiї. Вiн оперував гiрше, чим Алфьоров, але краще Цимхеса. У всякому разi, живiт i урологiя були поданi у всiх типових операцiях. У травматологiї я розумiв краще, вiн менi її i передоручив цiлком. Голови, крiм травм, не стосувалися, вiдправляли у Вологду або в Ленiнград. Я асистував на всiх операцiях Бориса Дмитровича, поки Лiда не вiдняла свою частку. Поступово грижа й апендицити вiдiйшли до мене, шефу вони були не цiкавi. Потiм прийшлося подiлитися з Лiдою, а я перейшов уже на бiльш складне: екстренi лапаротомiї при "гострому животi", проте - при обов'язковому наглядi Бориса Дмитровича. Не довiряв. i правильно робив. Вiдповiдальне вiдношення до життя в мене було - вiд мами, а от знань - обмаль.
Борис Дмитрович до смертей пацiєнтiв ставився спокiйно. Мене це обурювало: було бажання боротися до останнього. Втiм "незаконних", смертей вiд прямих помилок не було, а похибки в лiкуваннi ускладнень пiсля екстрених операцiй зустрiчалися.
З моїх хворих за рiк роботи в Череповцi не помер жодний. Не тому, що я був дуже розумний, просто Борис Дмитрович усiх важких брав на себе. Ще - гарне знання анатомiї. Воно рятувало, вiд того, щоб не перерiзати, чого не потрiдно.
Ще справа: наука. Простудiював "Теорiю регулюючих систем органiзму". Не багато i не мало! Зошити збереглися. Мiж iншим, iз цих зошитiв через двадцять рокiв, у Вiддiлi бiокiбернетики народилася справжня наука, з експериментами, статтями, книгою i дисертацiями.
От сама суть. "Внизу" - клiтини, своя специфiка. Над ними - регулятори. Чотири системи: Перша "хiмiчна" - хiмiя кровi, дiє на всi клiтини. Друга - ендокринна система, гормони, їх багато - унiверсальнi i виборчi. Дiє головною уявою на внутрiшнi органи. Третя - вегетативна нервова система - симпатична i парасимпатична. Теж регулюють внутрiшнi органи, але бiльш вибрано. Четверта - кора мозку, чуттєва i рухова - сфери забезпечують зв'язок iз зовнiшнiм свiтом. Всi системи сполученi прямими i зворотними зв'язками. Малював схеми.
13. 1940-41 р. Комiсiя вiд вiйськкомату. Симуляцiя - бiлий квиток. Поїздка в Київ.
У жовтнi вiйськкомат забрав мене членом комiсiї, щоб переглядати вiйськовозобов'язаних iз запасу: готувалися до вiйни. Цiлий мiсяць їздили по сiльрадах. З ранку i до вечора оглядали всiх чоловiкiв до 50 рокiв. Багато пройшло через мене "великого росiйського народу". Свiдчу: не симулювали.
Ще одна пiкантна i ганебна справа була в ту зиму: я симулював, щоб звiльнитися вiд призову. Це вже точно був мiй останнiй грiх по частинi моралi. Опишу, як на дусi, пройшло майже шiстдесят рокiв.
Стожков був головою окружної комiсiї. Вiн мене i викликав:
- Коля, шкода тебе вiдпускати, але дiтися нiкуди - розкопали твою особисту справу по приписцi, з Архангельська. Прийдеться пройти комiсiю i служити. Пiвроку - солдатом, а потiм - як приглянешся, може вiзьмуть у санчастину i навiть у кадри.
Змовчав: чого скажеш? Тiльки завив, про себе:
- "У... у... у, б..., - знайшли-таки..."
Не було поваги до влади, до батькiвщини, що її терпить, не бачив вищого змiсту, щоб лiкар убиральню чистив, тупцював на плацу i честь вiддавав старшинi. Безглуздий порядок, чому я повинний йому пiдпорядковуватися? Вiйна, чи що?
Через день Стожков викликав знову.
- Давай я тебе до себе у вiддiлення покладу, обстежимо, може знайдемо якусь зачiпку.
Знав, що здоровий, але чим чорт не жартує? А в самого комбiнаторика закрутилася: симулювати? При доброзичливому вiдношеннi комiсiї....
Поклали в терапiю, надiли лiкарняний костюм, завели iсторiю хвороби. На рентген: "Усе чисто". Взяли кров - добре. Зiбрати мочу... О! Якщо туди додати глюкози... То потягне до дiабету!
Так i зробив. Лiда принесла порошок, довiрився їй, пiдсипав у баночку iз сечею. Соромно було. Але - пересилив. По розрахунках повинний бути пристойний вiдсоток цукру, не надмiрний, але достатнiй.
Здав баночку. Чекаю результат.
Що ви думаєте? Ледве не погорiла: лабораторiя працювала погано. У аналiзi знайшли лише "слiди цукру".
Втiм, Стожкову цього було достатньо - йому потрiбний лише привiд, що б мене лишити. Виписали менi бiлий квиток: "Не придатний до вiйськової служби".
Радостi не випробував, було соромно. Батькiвщину обдурив, навiть погану.
Проте i моралiстiв заспокою: коли через пiвроку почалася вiйна, у перший же день прийшов у вiйськкомат, здав квиток i просив направити на фронт.
- Я видужав. Можу служити.
Вiйськкомат не уточнював, квиток велiли забрати, непригоднiсть лiквiдувати. За усю вiйськову кар'єру iсторiя з бiлим квитком не виникала. Ганебна, темнити не буду. Навiть чотири ордени за вiйну її не закривають, якщо для себе.
Бiльше нiчого видатного в той рiк не було.
Була робота: учився оперувати. Зробив двi резекцiї шлунка, прооперував виразку i рак. Борис Дмитрович самий запропонував. Але - стояв бiля мене i зажадав, щоб оперував по його методицi. Я знав, що є i кращi, вiдпрацьовував їх на трупах, але звичайно, вылазити iз цими iдеями не став.
Яка була чудова людина, цей Борис Дмитрович! Запрошував нас iз Лiдiєю Якiвною в гостi. Дружина (забув iм'я!) пригощала, чим могла, ми її недолюблювали. Була вона в нього другою, iз медсестер. Дуже тривожилася, щоб чоловiк не помер, боялася залишитися однiєї й у бiдностi. Ще було два дорослих сина вiд першого шлюбу, iнженери, на гарних посадах. Пишався ними. У кутку кiмнати стояв дорогий радiоприймач, не пошкодував старий грошей, любив музику. Намагався нас заохотити - але що ми? Робочо-селянськi або з мiщан. Але про лiтературу я мiг говорити цiлком на рiвних, а може i вище. Тiльки вимову деяких слiв Борис Дмитрович поправляв: я ж їх не на чутку, а з букв засвоював. Самий почував хибу культури, але комплексу не було. Знав, що навчуся.
Борис Дмитрович слухав захiднi радiо французською, володiв вiльно. Де що розповiдав, як ганьблять нас захiднi держави за союз з Нiмеччиною. Говорять, що все рiвно Гiтлер надує Сталiна.
Iншi дрiбнi подiї. Лiдiя Якiвна в сiчнi їздила в Ленiнград i вийшла там замiж. Дуже хвалила чоловiка, але якось без переконаностi. Нашi вiдношення не змiнилися.
Приїхали на практику студентки четвертого курсу з Ленiнграда: "столичнi штучки". З однiєю з них, дуже гарною єврейкою, закрутив роман. Нi - романчик, дуже приземлений.
Весна 41-го року була холодна. Вiйну очiкували: без кiнця йшли комiсiї запасних, багатьох спецiалiстiв брали в армiю. Чутно було, що будували змiцнення на новому захiдному кордонi.
У Череповцi жили бiдно, але не голодували. Втiм, не менi судити, не розпещений. Мiсто жило чеканням великого будiвництва: закладений гiгантський металургiйний комбiнат. Доки висловилося величезним табором в'язнiв.
Льонька вiдгуляв демобiлiзацiю i влаштовувався на завод - створювати лiсопильне виробництво.
Що ще? У Київ до Лашкарьова їздив на один день, спецiально показати свої Регулюючi системи (схвалив) i "теорiю мислення" - забракував. Сказав, що "це механiцизм". Що усе набагато складнiше. Прийняв добре.
У театр ходили: своя трупа виглядала жалюгiдно, у залi холодно, народу мало, ходять у валянках. Не те, що було при НЕПi! На декiлька днiв приїжджав балет iз Ленiнграда i свято знову замигкотiло. Я навiть iз чергування утiкав (i одержав догану).
Це - усе. Далi пiде - вiйна.
Сiчень, 2001 р.
Микола Амосов. Голоси часiв.
Переклад з росiйської Тамара Малашок