Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
0
Добавлен:
30.05.2020
Размер:
31.11 Кб
Скачать

Микола Михайлович Амосов. Голоси часiв   Бiографiя

  Суто особисте

  E-mail

  Книги ГОЛОСИ ЧАСIВ Замiсть передмови.

Глава перша. Рiдня. Мама.

Глава друга. Дитинство, отроцтво, юнiсть. 1. До 1926 р. Самотнє дитинство. Школа. Пiонерiя. Книги. Мiсто Череповець.

2. 1926-29 р. Череповець. Квартира. Обов'язки. Фiнанси. Самотнiсть. Походи в Ольхово. Книжки.

3. 1928-29 рр. "Страстi-мордастi" - Крадiжка книг - Бог спас?

4. 1928-30 рр. Кiнець НЕП-а, процеси, колгоспи. Розрив з батьком. Любов. Лiсова практика. Клятва.

5. 1930-32 р. Арешти. Льонька - компанiя. Технiкум. Робота на "проривi". Практика в Ленiнградi. Смерть батька. Машинiст. Закiнчення навчання. Глава третя. Архангельськ. 1932-39 р.

Глава четверта. Вiйна

Глава п'ята. Москва. Брянськ.

Глава шоста. Київ.

Виноски та скорочення

Ваша думка   Русский      English ГОЛОСИ ЧАСIВ. (електронний варiант)

М.М.АМОСОВ 01.01.2001 Глава друга. Дитинство, отроцтво, юнiсть. 1. До 1926 р. Самотнє дитинство. Школа. Пiонерiя. Книги. Мiсто Череповець.

Мабуть, можна перейти до сутi справи, до свого дитинства. Воно було незвичним для села: до школи з хлопцями не спiлкувався. Так i в школу пiшов, самотнiй. Таки - барчук! Читати теж не вмiв. Пам'ятаю тiльки, що багато малював, фантазував, бiльше про вiйну. Гуляти не любив: взимку ледве не силою виганяли "дихати повiтрям". У загальному - рохля i рохля! Неправильно виховувала мама.

Зато школа стала подiєю. Одна вчителька учила два класи: перший i третiй. Мене посадили зi старшими, у першокласникiв мiсця не виявилося. Отут я швидко вивчив букви i став читати. Робiнзона Крузо прочитав за три мiсяцi. Але школа спочатку не подобалася: дуже багато шуму, хлопцi буйнi, усi - незнайомi. Не було контакту. Навiть на перервах я не виходив iз-за парти. Обвикнувся тiльки до рiздва.

У перше шкiльне лiто барство з мене злетiло: бiгав босонiж, днi проводив iз товаришами на рiчцi. Але все рiвно залишився незграбним: не навчився плавати, не бився, погано грав у мiстечка, у лапту, не вмiю їздити на велосипедi, танцювати, плавати. Завжди вiдчував свою неповноцiннiсть. Дивуюся, як це став хiрургом: ручна все-таки робота!

Учився добре, але учили погано. Умов для цього не було - пiдручникiв, папери, вмiння викладати. Втiм, нашу вчительку, Серафiмовi Петрiвну, згадую з задоволенням.

У 1924 роцi органiзувався загiн пiонерiв. Це було дуже цiкаво Тодi ж у мене з'явився перший чин - заступник вожатого загону. Такий гарний був партiйний початок - i не одержав продовження!

Суспiльна робота кипiла: збори загону, "проробки" недбайливих, походи, стiнгазета. Навiть брав участь у дорослому драмгуртку. На мiтингу до сьомої рiчницi Жовтня на площi вiршi читав! Пам'ятаю, як у 1924-му роцi прийшов дядько Сашко i сказав, що Ленiн помер. Нi, не шкодували, не чув.

У пiонерiї склалися "полiтичнi переконання": усi багатi - поганi, бiднi - гарнi. Революцiя справедлива - рiвнiсть. Бiлогвардiйцi - звiрi. Iмена: Ленiн, Троцький, Зинов'єв. Про Сталiна не чув.

Ще одне: органiзував шкiльний кооператив: зошити, олiвцi.

Червонi краватки прищепилися легко, а от iз трусами було погано - старухи протестували: "Соромно!" Траплялося, хлопцi самовiльно - ножицями (або навiть сокирою!) - укорочували пiдштаники, щоб вийшли труси.

Загалом, нiчого видатного в моєму сiльському дитинствi не було. Рiка, лiс, луг, iгри. Лiдером по частинi забав не був. Шанували, що добре учився. А влiтку - робота: сiножать, жнива, молотьба. У нас було тодi скромне, але господарство: корова Лушка, собака Арфик, кiшка, курки. З 12 рокiв я був головний робiтник.

Чомусь не пам'ятаю, щоб готував вдома уроки. Напевно, не задавали: багато новацiй пережила школа.

Читав багато книг - бiблiотека була гарна. Особливо запам'яталася товста "iсторiя Великої французької революцiї" Карлейля.

У школi усе було цiкаво - йшла суспiльна робота в пiонерiї.

У 1926 роцi скiнчилося моє щасливе дитинство i почалося досить смутне життя.

Потрiбно було учитися далi. Для цього треба їхати в чуже мiсто - Череповець, поступати в школу другого рiвня.

2. 1926-29 р. Череповець. Квартира. Обов'язки. Фiнанси. Самотнiсть. Походи в Ольхово. Книги.

Ми приїхали на пароплавi, мама зводила в школу - складати iспит. Щось писали, вирiшували задачi, був упевнений i не хвилювався. Познайомився з Льонею Тетюєвим, другом на цiлих сорок рокiв. Повернулися в Ольхово i чекали сповiщення про прийом. Пам'ятаю, думалося: "Хоча б не прийняли". Але зараз-же: "Треба!" i так на все життя: "Треба!" "Треба!"

Пароплав "Касир" ходив вiд Череповця до Ольхово, ночував бiля пристанi i в 4 ранку вiдпливав в зворотньому напрямку. Таке собi суденце з дизельним двигуном. Навiть зараз чую: "Тук-тук-тук", над рiкою.

Гiрко плакав, коли один прийшов iз пристанi у свою кiмнатку, в Олександри Миколаївни. До 15 рокiв мене охоплювала страшна туга пiсля повернення з дому. На самотi, iз скупими сльозами.

Майже весь перiод життя в Череповцi пройшов тужливо. Не було щастя. Стало трохи легче лише в останнi роки, коли з'явилися новi iнтереси.

Мама оселила мене до своєї кращої подруги Олександри Миколаївнi Доброхотової. Вона вчителювала, жила одна, мала маленький будиночок, було двi кiмнатки i кухня: площа метрiв 20, стелi низькi. Вчителя жили жалюгiдно, гiрше чим ми - у нас удома - садиба. Електрика була дорого, освiтлювалися лампою. Їжу готували в печi.

В мої обов'язки входило носити воду вiд колонки, колоти дрова, чистити тротуар.

Олександра Миколаївна була вiдмiнною людиною i прекрасною вчителькою. До неї часто приходили такi ж самотнi, як вона, колеги, i розмови були тiльки про учнiв. З тих пiр шкiльнi справи залишилися близькi моєму серцю. (Згадую її, маму, їхнiх подруг - i розчулююся, до чого все-таки люди були вiдданi своїй справi!)

Як я вже згадував, батько давав менi 15 рублiв на мiсяць, П'ять рублiв сплачував за квартиру i на 10 повинний був харчуватися. Два рази на мiсяць треба було ходити за грошима до батька в Губсоюз - там вiн займав гарну посаду.

До чого ж тяжкi були для мене цi походи! Бувало, пiдiйду до сходiв на другий поверх, - постою, повернуся, походжу по вулицi... Але куди дiнешся? У мами грошей не було: училася в iнститутi сестра. Пiднiмуся, входжу в кiмнату - це контора з декiлькома столами, його - головний. Пiдiйду, привiтаюся, вiн завжди виглядав добрим.

- Тато, менi потрiбно грошей.

- Скiльки тобi?

Першого числа я вiдповiдав - десять, а п'ятнадцятого - п'ять рублiв. Вiн щораз задавав це питання, але я жодного разу не попросив бiльше. А вiн не запропонував.

Всi закупiвлi робив самий. Завжди вистачало грошей: педант iз дитинства. Не так уже погано харчувався на 10 рублiв. Суп iз м'ясом (1 кг на мiсяць!); на друге гречана каша з коров'ячим жиром - його в плошцi розтоплювали в печi, вiн вiдразу застигав. Ранком i ввечерi - чай iз хлiбом без олiї, цукор у прикуску. Вiтамiнiв мало, тому по веснi завжди хворiли очi. Але iнших хвороб не пам'ятаю. За всi роки свого навчання не пам'ятаю, що б пропустив уроки.

Два рази на мiсяць ходив у кiно - 20 копiйок, у перших рядах. Зрiдка купував на лотку iриску - 1 копiйка. Шоколадних цукерок не пробував жодного разу.

Вдягався бiдно: мама обшивала себе i мене. Були двi ситцевi сорочки, однаковi, сiренькi. Ще була сукняна курточка перешита з мотлоху. Матрацну наволоку восени набивали соломою на весь рiк. До весни вона перетворювалася в потрох i спав уже на дошках. Простирадло - було, пiдковдри - не було. Ковдра ватяне, клаптеве.

У лазню ходив раз на два тижнi. Прати бiлизну возив додому.

Спосiб життя. (Нудне слово!). Такий був i "спосiб".

Пiдводився в сiм, лягав у десять. Жодного разу не порушив режиму.

Невесело жив. Але - не нудьгував . Тiльки сильно тужив за мамою i по дому. Через два-три тижнi обов'язково бував в Ольхово. Восени i навеснi - на пароплавi, зимою ходив пiшки. Багато разiв я вимiряв цi 25 км.

Учитися подобалося: усе легко давалося, був першим, навiть старостою класу: журнал вiдвiдування довiряли. Але: "не висувався". Дивнi були порядки: оцiнки - "уд" i "неуд". Рiвнiсть? Дурiсть?

Уроки не готував. Завдань мало, усе встигав робити в класi. Навiть творiв удома не писали. Мiж iншим, учителя були дореволюцiйної виучки. Тiльки правильно писати не навчили: дотепер помилки роблю.

Було i слабке мiсце: фiзкультура. Незграбний, соромився, хоча сила була. Тому - хитрив, навiть збiгав з урокiв. Спiвати теж не мiг: нi слуху не голосу. Музику не слухав, електрики i радiо в Олександри Миколаївни не було.

Улюблений предмет - лiтература. Усе читав, усе знав, учительки були розумнi.

Не пам'ятаю, щоб на перервах скаженiв, як покладалося хлопчиську. Усе тому ж: "рохля". У бiйках не брав участь, мене не били, тому що був сильний, самий не задирався. За все життя вдарили якось - ще в Ольхово.

Поза школою з хлопцями не спiлкувався. Порядок такий: прийшов iз школи, пообiдав, помив посуд i - читати.

Це i була, як говорять: "Одна, але полум'яна пристрасть".

Книги. Записаний був у трьох бiблiотеках, дитячiй, дорослiй мiський i шкiльнiй. Крiм того, у прикомiрку в Олександри Миколаївни були "додатки до Ниви" за декiлька рокiв зiбрання Горького, Купрiна, Андрєєва, Бунiна, Сервантеса, Золя. Комплекти приносив i прочитував "вiд i до". Гоголя i Пушкiна вже ранiш знав, в Ольхово. Ще читав усю нову лiтературу, що приходила в мiську бiблiотеку - у 20-х роках ще вiльно друкували "попутникiв". Звiсно - був Єсенiн, кумир молодi. Але менi бiльше подобався раннiй Маяковський: Рядок з "Хмара в штанах" дотепер пам'ятаю. Вся моя "освiченiсть" виросла з белетристики, наукових книг читав мало. Хiба що iсторiю.

Спiлкування. Першi чотири роки домашнiх друзiв зовсiм не було, тiльки в школi. Пiонери не сподобалися, комсомол навiть не спробував. Проте культурнi "заходи" були. По-перше - театр. Для школярiв по суботах - квиток останнi ряди - 10 копiйок. Вихiдного одягу не було, трохи нiяковiв, але - перемагав. Ще ходив на привселюднi лекцiї. Ще пам'ятаю "чищення партiї": здорово драїли!

Iсторiю як предмет, нам не викладали, було "суспiльствознавство". Я був "за революцiю i соцiалiзм". Мама й Олександра Миколаївна - "в основному" теж. Вiрили, що влада - для народу, i сподiвалися на майбутнє. Про НК говорили пошепки.

Вiв щоденник. Непорядне про себе теж писав, але по-нiмецькому. Зошит пiзнiше взяла моя "любов" i не повернула.

Про любов. Звiсно - закохувався, i дуже рано. Пiд будинком ходив. Бузок у вiкна кидав. Але листiв не писав, i слiв не вимовив. Предмети: спочатку Шура Венчинова, потiм Валя Шобирева, особливо довго. Закоханiсть - чиста, у постелi себе уявляв з iншими. Так, романтика була, мотиви в розумi звучали.

Самий щасливий час - канiкули. Вiд сiльських приятелiв вiдiйшов вiдразу, як потрапив у Череповець. Спiлкувався iз сестрами, вони жили поруч. Поки господарювали - була робота: сiножать, картопля, город. Гриби, ягоди збирав у лiсi. Усе разом - не дуже багато часу займало. А в зимовi канiкули навiть цiєї роботи не було. У 1928 роцi органiзувалися колгоспи i господарство лiквiдували - залишився тiльки город. Весь вiльний час лежав на канапi i читав книги. Мама називала: "книжковий хробак" i грозилася продати канапу.

3. 1928-29 рр. "Страстi-мордастi": Крадiжка книг. Бог спас?

Десь у Горького написано: "Прийдуть страстi-мордастi, принесуть iз собою напастi".

Так, приходили i до мене. Але якось усе життя вдавалося утримувати їх "у межах", не заносило. За винятком короткого перiоду в отроцтвi.

Усе було в 14 рокiв. Спочатку - факти. Пам'ятаю до дрiбниць.

Я крав книги. Добрий десяток. Усе пам'ятаю: п'ять томiв творiв Маяковського. Англо-росiйський словник. Курс фармакологiї. "Медична термiнологiя" - збирався стати медиком- теоретиком.

Була велика книгарня з вiдкритими прилавками. Я приходив iз папкою, розглядав книги, перегортав i непомiтно ховав книжку мiж своїх паперiв. Завiдуючого пам'ятаю: iнтелiгентна особа з борiдкою, середнiх рокiв.

I от, останнiй раз: тiльки я сховав Маяковського, завiдуючий пiдходить, бере в мене папку, виймає книжку, кладе на мiсце i говорить, майже ласкаво:

- Не треба це робити, молода людина...

I - усе. Я утiк, роздавлений соромом i страхом.

Менi i зараз моторошно, через 70 рокiв: що б могло бути! Бог спас?

4. 1928-30 рр. Кiнець НЕП-а, процеси, колгоспи. Розрив з батьком. Любов. Лiсова практика. Клятва.

У восьмому класi, на межi 15-16-ти рокiв, я сам i життя змiнилися.

Навiть i країна. НЕП скiнчився, почалося прямування в соцiалiзм.

У класi були "позбавленцi"- дiти, у яких батьки вiдносилися до "нетрудових елементiв", позбавлених виборчих прав. Це усе "колишнi" - дворяни, купцi, куркулi, попи. Ми знали про таких дiтей, але "дискримiнацiї" не пiддавали: занадто абстрактно для хлопчиськiв.

За з'їздами партiї не стежив, але був у курсi справи: плани iндустрiалiзацiї. Перша п'ятирiчка. "Лiвий ухил" - Троцький. Далi - "правий ухил" - Зинов'єв, Бухарiн, Рикiв. Але поки їх тiльки лаяли, не судили. Знали слово "шкiдники": "Шахтинська справа", "Промпартiя".

Почався наступ на куркуля - спочатку податками, а потiм розкуркулюванням. Утворилися колгоспи, суцiльна колективiзацiя. Партiя посилала читати мужикам "Запаморочення вiд успiхiв", навiть нас, восьмикласникiв. Почалася масова втеча iз села найбiльше заповзятливих мужикiв. У тому числi i на "будiвництво соцiалiзму". Упевнений, що без колективiзацiї й арештiв Партiя б не побудувала п'ятирiчки.

На ринку ламали ларьки i магазинчики приватникiв. За рiк усi товари зникли. Ввели талони, а потiм i картки.

Мама в колгосп не вступила, визначилася як служюовка i лiквiдувала господарство. Це вже назрiвало: працювати нiкому. Ми вже жили в новому будиночку - маминiй особистiй власностi, хоча з боргам. Маруся закiнчила iнститут i поїхала на лiкарську дiльницю за 20 км. Вiдмовилися вiд батькової допомоги i навiть купили менi черевики замiсть сiльських чобiт.

Тим часом iдея соцiалiзму вже укоренилася в розумах "малої iнтелiгенцiї" i не пам'ятаю, щоб мама i вчительки в Олександри Миколаївни нарiкали на комунiстiв. Звичайно, мама переживала за "бабiв", що плакали, вiдводячи худобину в суспiльнi подвiр'я. Але це вiдносили за рахунок "помилок". ГПУ ще так не лютувало, як у 37-му, багатiїв у наших селах було мало, тому розкуркулювання в Ольхово йшло порiвняно легко.

Шкiльнi справи теж змiнилися: пiсля 7-го класу багато учнiв вiдсiялося. Створили один клас iз двох. У середнiх школах ввели спецiалiзацiю - "ухили". Нам дiсталися "лiсотехнiчний": iнженери з лiспромгоспу читали лекцiї. Було ново i цiкаво: "таксацiя", "геодезiя", "лiсовпорядження". Залiкiв не влаштовували, але водили "у поле" - працювати з приладами. Чого ще краще?

Любов: Валя Шобирева з нашого класу. Щоранку, як йшов у школу дивився - чи не з'явиться через рiг чорний берет з червоним помпоном. Обличчя, як зараз бачу: дуже гарне. Було "тихе зiтхання", нiяких проводжань, зустрiчей i записок. Не скажу, що користувався взаємнiстю, так - прихильнiсть. Був навiть суперник - шкiльний поет.

Дивне це почуття - отрочна любов: без сексуальностi. Здається, так спiвали: "тiльки серце вiд чогось солодко тануло в грудях..." Притому, що грiшнi бажання були - але до iнших предметiв, до дорослих жiнок.

На лiтню практику в лiс нас поїхало четверо: Валя, Шура Ванчинова, Коля Чернишов i я.

Маленьке лiсове селище з конторою, iз заводиком, службами. Зустрiли, як великих. Видали продукти, вiдвели кiмнату в новому недобудованому будинку - одну на усiх. Ми, чоловiка, улаштувалися в кутку за грубкою, дiвчинкам - краще мiсце. Молодий технiк - (ревнував!) два днi водив у лiс i показував як вiдводити лiсовi дiлянки i перераховувати в них дерева.

Ввечерi дiвчата варили суп iз м'ясних консервiв. До цього про консерви тiльки читав у романах.

Суцiльне свято: жити в однiй кiмнатi з улюбленою! Через декiлька днiв вiдправлялися в "справжнiй лiс" - ще за 20 км. Дали нам у помiч двох лiсникiв, Оселилися в лiсовiй хатинцi, iз нарами, вогнищем у центi, маленьким вiконцем без скла... i хмарами комарiв. Рятувалися тiльки димом.

Працювали з ранку до вечора: чоловiки вимiрювали, (iнструмент: "мiрна вилка") кричали цифри, дiвчата записували на фанерi. Утомлювалися. Ввечерi лiсники варили смачний "кулiш" iз консервiв i крупи, чай у казанку, ще - вялена вобла. Спали на голих нарах з отесаних жердок, пiдстеливши одяг. Дуже хотiлося поцiлувати Валю, прикластися, як до iкони, але не зважився. Роботу зробили за сiм днiв i повернулися на базу. Пройшов один iз самих щасливих тижнiв мого життя.

Далi усе було погано.

Повернулися. Заявилися в контору - до цих молодих i гарних технiкiв. Написали звiт. Потiм нас iз Колькою вiдправили в лiс, а дiвчат залишили.

Другий захiд у лiс був дуже смутний. Повна глухомань, вирубки, пустуши. Болота, купини, комарi. Зозуля тужливо кує. Вiтрено, дерева скриплять. Дощi, дах у землянцi тече. Мужики неприємнi. Робота не продуктивна - вимiрювати i самим записувати, лiс рiдкий, кущi.

А там, у лiспромгоспi, залишилася любов в оточеннi чоловiкiв.

Через тиждень я люто занудьгував. Пiзнiм вечером сидiв перед димним вогнищем, дивився на вогонь i думав гiркi ревнивi думи, зцiпивши зуби, щоб не заплакати. А ще забутий щоденник. Що тут чекати гарного?

Результат - я утiк iз практики. Симулював хворобу i рвонув на станцiю прямо з лiсу, речi на Колi залишив.

Приїхав додому. Склав "легенду". Мама була рада. Не думаю, що вона повiрила, але щиро не присоромила. Просто пропустила повз вуха. Зато Маруся якось потiм сказала: "Все ти видумав!" Я - не наполягав.

Написав листа Валi на лiспромгосп - iз тiєю ж брехнею. Соромно було признаватися. I став чекати вiдповiдь, iз великим страхом.

Лист прийшов через мiсяць, уже з Череповця. Дуже сумне: "Я усе прочитала. Зрозумiла, що утiк. Дуже шкода, що ти такий". Образливих епiтетiв не було, визнань, що любила - тим бiльше, але справа ясна: Кiнець!

Усе в мене стиснулося усерединi.

- Що ж - заслужив - одержав.

Я не пам'ятаю, щоб вимовляв клятву, але почував без слiв:

- Нiколи бiльше не допущу.

Чого - "не допущу?" Ганьби перед людьми? Грiху перед Богом? Нi те, не iнше. Я вважав себе головним суддею своїх учинкiв. Вище людей. I не вiрив у Бога. "Не допущу слабкостi". Що це було? Пробудження совiстi? Ще - немає. Була - "Гординя".

Тiльки багато пiзнiше сформувався iнший внутрiшнiй закон - повага до почуттiв iнших людей: не заподiювати їм шкоди. Права не маю! Самий - слабкий i грiшний.

5. 1930-32 р. Арешти. Льонька - компанiя. Технiкум. Робота на "проривi". Практика в Ленiнградi. Смерть батька. Машинiст. Закiнчення навчання.

Смутно закiнчилося те лiто. Лежав, читав: Купрiн, Арцибашев...

Перед 1-м вересня приїхав у мiсто, прибiг до Льоньки i дiзнався приголомшливу новину:

- 9-го класу не буде. Учнiв розподiляють - хто хоче залишитися вдома - у механiчний технiкум, iншi - у Ленiнград, в Оранiєнбаум, учитися на лiсника. Вже йде запис. Валя записалася. Ти як?

- А ти?

- Я, i майже всi - залишаємося. Грошей немає - у Ленiнград їхати.

I я залишився, начебто б з тiєї ж причини - знав, як тяжко дiсталася мамi Маруся. Тiльки -тiльки зiтхнула i щоб знову... Та й соромно було перед Валей. До того ж одягти нiчого, дуже бiдний для Ленiнграда.

Записався в технiкум, разом з усiма. З нас, школярiв, створили окремий клас, зарахували на другий курс.

Технiкум був заснований ще в минулому сторiччi: випускали механiкiв. Називалося "Олександрiвське технiчне училище".

Тепер iндустрiалiзацiя країни вдохнула нове життя: готувати технiкiв для лiсової промисловостi й електростанцiй.

"Школярiв" стали прискорено навчати, щоб наздогнати основних студентiв - "технiкiв". Займалися по вiсiм годин: математика, фiзика, хiмiя, механiка, креслення, Потiм пiшли спецiальнi предмети: паровi котли, машини, турбiни. Учили багато - але погано. Була епоха "бригадного методу": п'ять чоловiк разом готували уроки, вiдповiдав один вiд усiєї бригади.

Зато дали стипендiю - 30 рублiв! Обiдали в столовой, не дорого, але жидко i порцiї малi. Домашнi обiди припинилися, усе давали по картках, хлiб чорний, 400 гр., а замiсть цукру - пiсок, що я вiдразу з'їдав. Не голодував, але i ситим не був. Наїдався тiльки в мами: бюджет її поправлявся, коли в дiтей з'явився свiй заробiток.

Життя змiнювалося на очах.

Ринкова площа спорожнiла: приватна торгiвля зникнула. Мiсто швидко розбудовувалося: мужики перевозили будинки iз сiл - рятувалися вiд колгоспiв. Культура занепадала: припинилися здешевленi спектаклi. Вiдчинився торгсин - держава збирала золото i срiбло на iндустрiю. Я в магазин не заходив.

У країнi йшло тотальне зачищення: заарештовували колишнiх офiцерiв, есерiв, меншовикiв, дворян, купцiв. Не скажу, що нас, хлопцiв, це сильно торкало: народ усе бiдний, арешти торкнулися лише кiлькох людей.

Моє життя значно змiнилося. Валя поїхала в Ленiнград, Я її не бачив. Туга залишилася, але якось притупилася. Вiдболiло.

Зато чоловiча компанiя розцвiла. У Льоньки Тетюєва вiдкрився музичний талант - став грати на гiтарi, мандолiне, на трубi в оркестрi. Усi хлопчиська почали курити. Я - не пiддався, але на "посидiлки" ходив. Проте, до десятої години завжди повертався. Мамi писав кожний тиждень, але їздити став рiдше.

У великому темпi ми провчилися майже до нового - 1931-го року.

I отут п'ятирiчка нас настигнула: вiдправили на "лiквiдацiю прориву" у лiсопильнi заводи на пiвнiч, за Бiле озеро. Там гостро не вистачало робiтникiв.

Йшли пiшки, вiдстань бiля двохсот кiлометрiв. Мороз 20-30 градусiв, видали фуфайки, ватянi штани i рукавицi. Валянки у всiх свої.

На Кемському заводi я спробував рутинне життя робiтника i зрозумiв класову ненависть.

Робота була важка й одноманiтна - вiдвозити дошки на вагонетках i складати в стопи. До обiдньої перерви уже виснажений, а пiсля - ще чотири година тягти. У гуртожиток спочатку приходив ледве живий. Потiм звик.

З жахом уявив: якби так на все життя? Зрозумiло, чому культурнi робiтники йшли в революцiю - заздрили. I я б пiшов.

Життя великої компанiї не обтяжувало. Народ пiдiбрався гарний, не пиячили i не хулiганили. От тiльки жорстоко завшивiли - спали покотом, милися рiдко, дезкамер тодi не було. Без малого чотири мiсяцi проробили, соцiалiзму допомогли.

Пiсля прориву ми усi якось подорослiшали. Я ледве не через день ходив до Тетюєвих, дiвчата приходили, розмови вели. Льонька зiбрала струнний квартет. Танцювали. Але - не я. Так i не вивчився. Комплексував. Технiка менi сподобалася, читав по парових турбiнах, казанам, дизелям. Винаходив машину для укладки дощок у стопи. Робив креслення.

Училися без канiкул до липня i вiдразу ж поїхали на нову практику, цього разу пiд Ленiнград, на целюлозно - паперовий комбiнат.

Там знову була важка робота - кочегаром у котельнiй.

Дуже хотiлося побачити Валю. Оранiєнбаум - от вiн, поруч, час їзди вiд Ленiнграда, тiльки в iншу сторону. Вже знав, що вона вийшла замiж, але все одно - хоча б погляд. Про мою любов, звичайно, не знали, але побачити однокласникiв погодилися. Поїхали компанiєю у недiлю.

Запам'ятався безмежний парк, балачки з приятелями про навчання - вони будуть лiсничими, i коротке побачення при людях iз замужньою жiнкою Валею.

- Усе дуже добре, чоловiк - студент, любить, маємо кiмнатку в гуртожитку.

От так: "Усе пройшло як iз бiлих яблунь дим..."

Нi не вiдразу пройшло, роки два ще болiло, дiвчата не подобалися.

Пiсля практики був мiсяць вiдпустки: мама, канапа, книги. ("Книжковий хробак").

У вереснi помер батько. Ми працювали на розвантаженнi дров iз барж, близько вiд мiста: возили на тачках на крутий берег. У обiд бригадир сказав:

- Батько в тебе помер. Поїдь ховати.

Нiяких почуттiв не розбудило.

Сиджу бiля труни, дивлюся на мертве обличчя, думаю про його прожите життя.

Труну до цвинтаря несли на плечах. Я теж нiс, усю дорогу. На поминках не був, та й не пам'ятаю, щоб запрошували. Зато пам'ятаю, (о негiдницька пам'ять!) як на шляху з цвинтаря купив червону скибку кавуна - першу в життi. Помянув.

Жодного разу могилу не вiдвiдував. Не багато мiсця в душi займав батько, а тепер - зовсiм викреслив. А мама плакала:

- Гарна була людина.

З осенi мене одного з "школярiв" перевели до "технiкiв": їх передбачалося випустити достроково. П'ятирiчка вимагала.

У новiй групi я був самий бiдний: у мене - єдиного - не було пiджака, його замiняв джемпер Марусi. Озираючись, скажу: ледар. Мiг би заробити, сила i час були. Так нi - тiльки книги i розмови iз друзями.

Уроки як i ранiше, не готував. Але положення в новому класi завоював. На дiвчат зовсiм не дивився, хоча зацiкавленiсть (усе по Фрейдовi!) мав. Все життя з ним прожив, iз сексуальною зацiкавленiстю.

Заняття скiнчилися якось раптово: послали на практику на пiвроку, разкидали по лiсопильних заводах. Я потрапив, село Луковець, 12 км вiд мiста.

Проходили практику "на робочих мiсцях": Я - машинiстом на паровiй машинi: це було цiкаво i не тяжко. Заробив на тужурку iз шинельного сукна i - нарештi! - купив напiвшерстяний чорний пiджак, найдешевший.

Вiдразу пiсля практики оголосили, що "технiкам" навчання скiнчилося.

Менi i Севi Милославову виписали путiвку в Архангельськ, на лiсозавод iменi Молотова. Прибути 25 жовтня.

До вiд'їзду була ще вiдпустка: подорож iз мамою по Шекснi i Волзi в гостi до Марусi. Назад їхали поїздом iз заїздом у мiсто Арзамас до дядька Павла, начальника НКВД, i в Москву на два днi.

Останнi тижнi сидiв удома пiд вiкном: безупинно лив дощ, а я читав "Братiв Карамазових", потiм - усього Достоєвського пiдряд. Настрiй був вiдповiдний.

Юнiсть закiнчилася. Щаслива? Мабуть - так.

Сiчень, 2001 р.

Микола Амосов. Голоси часiв.

Переклад з Росiйської   Малашок Тамара

Соседние файлы в папке AMOSOV