Схемотехника / Мультимедія / Сайти / Віртуальний музей / ukrainiancomputing.org / AMOSOV / voices4-4_u
.htmlМикола Михайлович Амосов. Голоси часiв Бiографiя
Суто особисте
Книги ГОЛОСИ ЧАСIВ Замiсть передмови.
Глава перша. Рiдня. Мама.
Глава друга. Дитинство, отроцтво, юнiсть.
Глава третя. Архангельськ. 1932-39 рр.
Глава четверта. Вiйна. 1. 1941 р. Початок.
2. 1941 р. ППГ. Їдемо на фронт.
3. 1941 р. Дорога до фронту.
4. 1941 р.Сухиничи. ГЛР. Пораненi.
5. 1941 р. Бомбардування.
6. 1941 р. Вiдступ за Москву.
7. 1941 р. Єгорьєвськ. Гiпси.
8. 1942 р. Наступ. Подольськ.
9. 1942 р. Калуга. Кошмар.
10. 1942 р. "Щелепник": кровотеча.
11. 1942 р. Прогрес. Глухий гiпс.
12. 1942 р. ЦУГ- апарат. Нагорода.
13. 1942 р. Спроба самогубства.
14. 1942 р. "Черепа". Резекцiя суглоба.
15. 1942 р. Змiна влади. Дисертацiя.
16. 1943 р. На фронт.
17. 1943 р. "Угiльна" - початок.
18. 1943 р. "Угiльна" - продовженння.
19. 1943 р. Один.
20. 1943 р. Вперед на захiд.
21. 1943 р. Хоробичи-1.
22. 1943 р. Хоробичи-2. Двi тисячi поранених.
23. 1944 р. Буда. Одруження.
24. 1944 р. Наступ.
25. 1944 р. Польща.
26. 1945 р. Схiдна Прусiя.
27. 1945 р. Далекий Схiд. Кiнець ППГ.
28. Висновок. Глава п'ята. Москва. Брянськ.
Глава шоста. Київ.
Виноски та скорочення
Ваша думка Русский English ГОЛОСИ ЧАСIВ. (електронний варiант)
М.М.АМОСОВ 01.01.2001 Глава четверта. Вiйна. (Продовження) 22. 1943 р. Хоробичи-2. Двi тисячi поранених.
Щовечора приходила автоколона i привозила нам сотню i бiльше поранених. У першi днi управлялися за добу розвантажити сортувальну, вимити i перев'язати всiх що надiйшли.
Але усе було заповнено за три днi. Почали виводити в найближчi хати.
Не усi живими доїжджають. Ледве не щодня знiмаємо з машин небiжчикiв. Писати рапорти уникаю, знаю як там попереду, усе забито, а новi надходять. Дуже важко вiдбирати на автоколону, що б максимум вiдправити i нетранспортабильного не пропустити. Є в нас морг: намет. Туди складаємо своїх i привезених. Був випадок, що на ранок виявили живого: за нiч очухався. Правда, потiм усе - таки спасти не змогли.
На п'ятий день, коли число поранених досягло тисячi, нас завалило. Сортування забите, винести нiкуди, перев'язувати усiх не встигаємо. З трудом звiльнили два десятки мiсць у приймальному наметi, щоб мати можливiсть зняти найважчих.
Вночi прийшла колона, i ми не змогли її розвантажити. Зняли тiльки найважчий, iнших начальник iз санiтарами особисто повiз розвантажувати прямо в хати. Будинки, зрозумiло, усi були зайнятi вiйськовими, але ми вже не церемонилися. Машина пiд'їжджала, начальник стукав у дверi ручкою пiстолета. Санiтари заносили поранених у хату i складали на пiдлогу, на лiжка, на лавки, на грубку. Квартиранта не виселяли - живи разом iз пораненими.
Цифра поповзла за пiвтори тисячi.
I усе-таки Угiльна не повторилася. Перша справа - догляд та харчування. Швидко створили велику команду видужуючих - чоловiк до ста, а потiм i бiльше. Але, звичайно, вони не могли обслужити всiх поранених, адже 90 вiдсоткiв - лежачих, лише половина могли з допомогою пересуватися по кiмнатi.
Обслуговування будувалося так: на кожну вулицю або двi видiлялася сестра i в допомогу їй - вiдповiдальний санiтар, "старшина". Крiм того, за вулицею закрiплювався лiкар, який зрозумiло, вiв ще основних хворих у госпiтальному вiддiленнi. Лiкарiв адже усього п'ять. За пораненими доглядали хазяйки будинкiв. Кухня могла прокормити тiльки пiвтори тисячi. Жiнки приходили зi своїм посудом i по талончиках, виданим "старшиною", одержували обiди. Для iнших видавали продукти на будинок - по таким же папiрцям iз печаткою. Хазяйки варили самi. Ми нiколи не розмiщали в однiй хатi "чистих" i "нечистих", мили всiх обов'язково. Звичайно, у наших госпiтальних i еваковiддiленнях усi були митi, i про вошей не було навiть мови.
Щоб возити поранених усерединi госпiталю, мобiлiзували колгоспникiв iз конями. Свої пiдводи ледь устигали постачати нас продуктами. Бували днi, коли одного хлiба iшло до двох тонн! Пекарнi не було, пекли хлiб самi. Для цього запросили декiлька колгоспниць, що славилися i мали великi грубки. Жiнки працювали дуже добре, i ми їм вдячнi несказанно. А мужики працювали погано. Тiльки не додивишся - вже пiдводи немає! Ох, попсували вони кровi! Пораненого потрiбно везти з перев'язки, а пiдводу зникла. Прости мене, господи, але не раз довелося матюкнутися, а якось навiть потрясти такого "куркуля".
Нашi господарники працювали добре, нiчого не скажеш.
Медицину забезпечити було сутужнiше. Ми оперували тiльки термiнових i ускладнених поранених, На щастя, первинне опрацювання ран у медсанбатах проводилося пристойно. Фронт рухався повiльно, та й лiкарi пiдучилися.
Але перев'язки необхiднi. Потрiбно було перев'язати перший раз, щоб не пропустити ускладнень. Через чотири-шiсть днiв потрiбно перев'язати повторно: майже всi рани гнояться, пов'язки сповзають. За добу ми перев'язуємо бiльше двохсот чоловiк, але, крiм того, прийшлося направляти "летючки". Частина поранених у будиночках перев'язували "палатнi" сестри. Працювали iз семи ранку до дванадцяти ночi.
Зрозумiло, лiкарi не могли щодня дивитися всiх поранених у хатах. Тiльки раз на три днi. Але сестри обходили свої "вулицi" щодня по два рази i навiть вимiрювали температуру.
До 23 листопада число поранених досягло 2350! З них пiвторисотнi - у командi видужуючих. У нас було сiмсот чоловiк на дальнiх вулицях, за два кiлометри вiд центру. Вони не пройшли санобробку, але багатьох перев'язали на мiсцi. Iнших вимили i пропустили через головну перев'язувальну. Вошей у них не було. Це важливо, тому що в деяких селах зустрiчалися захворiлi сипним тифом.
Нi, ми не "потонули" у сенсi хiрургiї. Тiльки завдяки вiдмiнним сестрам i правильному сортуванню. Не даремно вiсiм колгоспних пiдвод цiлий день перевозили поранених iз мiсця на мiсце. Нам удавалося виловлювати всiх "тяжких" i збирати їх в основних помешканнях, де був постiйний лiкарський нагляд. За увесь час у будинках померло двоє, i був один переглянутий випадок газової флегмони: пораненого доставили в перев'язувальну вже без пульсу.
... ... ... Головна медична турбота - не пропустити кровотечi. У багатьох через тиждень - два, пiсля поранення розвивається iнфекцiя, самий час для так званих "повторних" кровотеч вiд руйнацiї гноєм стiнки артерiй. Як виловити такого пораненого за один-два кiлометра, у страшний бруд i темень? Помiч потрiбна негайна. Перше - потрiбно затиснути мiсце, що кровоточить, i тримати. Потiм джгут, i тiльки тодi - операцiя.
Це зовсiм не просто - "затиснути". I ми проводимо навчання хазяйок: поки вони стоять у черзi за харчуванням, їм розповiдають, як потрiбно притиснути рану долонею через пов'язку, якщо з неї потекла кров. Це ж сестри розповiдають самим пораненим при обходах. Джгутами ми не можемо забезпечити кожну хату, та й не так легко його накласти. Зате бiля перев'язувальної цiлодобово чергує наш вiзок, а в наметi - нашi вiдмiннi санiтари.
Вночi прибiгає в перев'язувальну захеканий блiдий хлопчак:
- Дядечка, скорiше! Кров йде... Мамка послала, поранений помирає...
Бессонич прокидається моментально. Хапає хлопчака у вiз, самий стоїть на весь зрiст i жене по грязюцi, куди зазначить пацан. Отут вiн застає страшну панiку, уже горить коптилка, усi збудженi. Хазяйка або хтось iз поранених притискає пов'язку, з-пiд рук сочиться кров. Постраждалий ледве живий вiд страху. Швидко накладає джгут, у вiз i - знову галопом, до перев'язувальної.
А отут вже iнший санiтар прибiг до мене, розбудив Лiду або Машу Полетову, i вона вже надiла рукавички, чекає. Бiля дверей знiмають одяг i - на стiл. Канський рiже ножицями бинти, маже шкiру йодом i повiльно послабляє джгут. Звичайно вiдразу оперуємо вдвох iз сестрою, пiд мiсцевою анестезiєю. Коля переливає кров i глюкозу.
Я здорово насобачився на судинах! Здається, в органiзмi немає артерiї, яку б не довелося перев'язувати. Однi простi, як соннi i стегнова, iншi - пiдступнi: сiднична або пiдключична.
Перед вiд'їздом iз Хоробичей я пiдрахував по перев'язувальному журналу: понад сто! Звичайно, не сто поранених - деякi "кровили" по два i три рази. З кiнця листопада, мабуть, не було ночi, щоб ми з Лiдою Денисенко не оперували кровотечу. Бувало i по декiлька випадкiв пiдряд.
Нарештi 25 листопада прийшла летючка. Страшний був аврал! Непросто вивезти на станцiю i вiдвантажити сiмсот лежачий поранених. Вiдстань хоча i невеличке - усього три кiлометри, але потрiбно кожного перевiрити, когось пiдбинтувати, одягти, покласти у вiз, привезти, перенести у вагон, там укласти. Мобiлiзовано транспорт, люди. Жiнки просять за своїх квартирантiв, але ми строго притримуємося принципу: у тил тiльки оброблених. Вивозили дотемна i справились.
На наступний ранок повiдомили, що в летючцi померло декiлька наших поранених. Виявляється, поїзд не пiшов. Я поскакав на вокзал верхи, прямо в халатi. Помер лише один поранений, його хазяйка з хати привезла самовiльно. Проте прийшлося повернути ще кiлька людей iз сечовими i каловими свищами. Теплушки не пристосованi для них.
Обiцяють покарати мене. Напевно, правильно: заслужив.
А сьогоднi ранком сказали, що нагородили орденом Червоної Зiрки.
26 листопада нашi взяли Речицу. Ох i дорого вона дiсталася!
Пiсля цього дня надходження поранених пiшли на спад. Возити стало дуже далеко - до фронту 120 км. Почався холод. Поранених привозили цiлком замерзлих, тому що при евакуацiї на побiжних машинах практично неможливо забезпечити ковдрами i спальними конвертами.
Пiсля другої летючки в нас залишилося тiльки 1500 поранених, i ми змогли навести деякий порядок. Звiльнили дальнi вулицi, провели планомiрну санобробку i перев'язки тих, яких вiдразу розвозили по будинках.
Стало трошки менше робота. Це значить, що можна зустрiчатися за обiдом, побалакати, довiдатися про зведення i вислухати коментар. Навiть вiдсвяткували моє тридцятирiччя. Да дiйсно! Менi 30 рокiв.
Було навiть "особисте життя". Ми з Лiдою усе бiльше зближалися. Звичайно, що це стає помiтним. Вiдношення з Лiдiєю Якiвною погiршилися.
Хiрургiчнi проблеми: крiм кровотеч, нас мучили "сечовики". У МСБ i ППГ знали тiльки одну урологiчну операцiю - свищ сечового пухиря. "Холодний" уролог Гамбург, що прийшов у госпiталь восени з полку, дуже знадобився. Вiн ходив у жаркiй палатi у своєму незмiнному хутряному жилетi i з наганом, пiт iз нього тече градом. Своїми квалiфiкованими промиваннями спас багатьох. Сам пропах сечею.
Звичайно, були груднi клiтини, стегна i суглоби. Ми не могли їх лiкувати в цих умовах. Потрiбний рентген, потрiбно витягування, потрiбний гiпс... час, нарештi! Ми не пропускали початок газової, не давали померти вiд кровотеч, але не могли запобiгти розвитку сепсису. Тiльки розкривали гнiйнi затiки, флегмони. I чекали евакуацiї.
А пораненi ставали тяжкими та нетранспортабельними. Тодi - ампутацiя. Так i виходило: очiкували час для ампутацiї. Жахливо.
16 грудня вiдправили останню летючку i вiдразу одержали наказ переїжджати. А в нас 90 нетранспортабельних поранених.
Лишили Гамбурга, перев'язувальну i палатних сестер, кухаря, двадцять видужуючих. Спорядили їх як на зимiвлю - усе хотiлося передбачити: медикаменти, перев'язку, харчування. I хiба можна лишити головне - досвiд, умiння?
I от я сиджу нагорi машини, надiв масу всякого одягу. Тепло, хоча вiтер лютий, мороз бiля двадцяти.
Випав снiг i закрив поранену землю, попелища. У спалених селах люди живуть, як кроти в норах: значнi кучугури, iз яких стовбичать залiзнi труби зi стрiчками рiдкого диму.
Дорога торована вiйськовими машинами. Їдемо досить швидко. От уже Сож, тимчасовий мiст. Гомель. Що вiд нього залишилося! Вся довга вулиця, що веде на пiвнiч, зруйнована, однi остови згорiлих цегельних будинкiв iз слiпими чорними очницями вiкон i пустирi з купами цегли. Але вже закривают дошками вiкна, уже виставленi в деякi вiкна труби, як було в Калузi. Скiльки таких мiст уже лишила вiйна, а скiльки ще зруйнують? Великi успiхи, але як багато ще потрiбно звiльнити.
Потiм починаю думати про близьке - про свої кревнi медичнi справи. Про тiльки що минулу роботу в Хоробичах. З 10 листопада по 18 грудня середнє завантаження склало бiля тисячi чоловiк, 80 вiдсоткiв - лежачi. Понад вiсiм тисяч пройшло через госпiталь за цей час, бiльше двох вiдсоткiв померло. Декiлька братерських могил лишили на цвинтарi. Навiть страшно назвати, цифру смертностi, якщо скласти всi етапи: i медсанбат, i ППГ першої лiнiї, i ГБА, i далi - фронтову базу, як у Єльцi або Калузi.
Хто винуватий? Скiльки тут моєї провини?
Все це я передумав уже сто разiв за цей рiк.
З зовнiшнiх подiй пам'ятаю Тегеранську конференцiю: Сталiн зустрiвся з Рузвельтом i Черчiллем - вийшов у свiт. Стежили, у межах можливого. Схвалювали. Сподiвалися.
23. 1944 р. Буда. Одруження.
У Буду приїхали ввечерi. Зупинилися бiля висадженого вокзалу. Розпалили вогнище.
Начальник пiшов до коменданта: "Погано!" Станцiя постачає двi армiї. Усе забито тилами.
Наступного дня шукали помешкання, навiть в округах. Безнадiйно: авiатори, автобази, склади. Ввечерi, коли поверталися, побачили двоповерхову школу без вiкон i дверей. Потiм нам розповiли: у 41-му роцi в нiй нiмцi збирали євреїв перед тим, як розстрiлювати.
Подивилися. Рами i дверi виламан_, грубки попсованi. Але пiдлоги i стелi цiлi, i дах теж.
Вирiшилися вiдновлювати: маємо сто чоловiк видужуючих - є майстри, але немає матерiалiв. Пiшли шукати украдене по будинках. Виявили. Вiдiбрали. Вiкна частково заклали цеглинами.
Цiлком вiдтворили схему Хоробичей, тiльки в кращому варiантi - в однiм будинку 250 койок, лазня i перев'язувальна. Разом iз наметами знову мали 500 мiсць. Плюс гарнi будинки на сусiднiх вулицях.
Цього разу поранених, яких привозили у Буду, сортували в ЕПI. Проблеми не було - приходить колона машин, сортувальник командує: "Ходячi, вилазь!" Усi, хто може, моментально злiзуть. Iнших везуть нам.
26 грудня ще не закiнчено ремонт, а робота вже почалася. ППГ першої лiнiї "нагромадили" поранених, i везли по 50-60 чоловiк на день. Пораненi були важкi. Наш контингент.
Почався наступ, i потiк збiльшився. Такого божевiлля, як у Хоробичах, не було. Незабаром пiшли летючки, тому бiльше семисот поранених у нас не збиралося. Займали, максимум, одну-двi сусiднi вулицi.
У евакуацiї була тiльки одна труднiсть: захопити вагони в летючцi. Але санiтари - хлопцi бравi - справлялися.
Наша армiя вела наступ до 20 лютого. Куди наступали, ми не дiзналися. Бувають такi бої, що у зведення не потрапляють. Тiльки втрати дають.
Працювали бiльш культурно, чим у Хоробичах, усi пораненi проходили санобробку i перев'язку в першу добу, перев'язували до 250 i навiть 300 чоловiк. Але суть справи вiд цього не змiнювалася. Лiкування було як i ранiше тiльки термiновим. Лiкували важких, кого не можна вiдправити, а їх було занадто багато, щоб лiкувати добре. Витягування для стегон i навiть гiпси накладати не могли - не було мiсць i умов. А отут ще брак марлi: бинти, серветки i навiть марлевi кульки прали до чорнуватостi, нiколи не рiзали пов'язки. Де ж отут гiпсувати?
Вiдбулася важлива подiя в моєму життi: я женився. У перших числах сiчня Лiда Денисенко переїхала до мене. Було оголошено прилюдно: дружина!
Скiнчилася моя свобода. Три з половиною роки я був неодруженим пiсля Галi. Так мало! А перший разом (дурень!) женився в двадцять. Тепер менi вже тридцять. Пора! Але передбачаю трудностi у вiдношеннях iз Лiдiєю Якiвною.
Нам знайшли кiмнату поруч iз госпiталем. Гарна кiмната, є навiть радiо. Хазяїва живуть в iншiй половинi, i нам нiхто не заважає. Справжнi молодi.
Було декiлька бомбувань. Один раз бомбили вдень, усi столи в перев'язувальнiй були зайнятi. Не чули, коли прилетiли лiтаки, i раптом - вибухи зовсiм поруч, полетiло скло. Наших важких поранених, як вiтром здуло зi столiв - вiдразу виявилися на пiдлозi. У палатах теж поховалися пiд тапчани. Панiка була неабияка. Але сестри усi залишалися на мiсцях i заспокоювали своїх пацiєнтiв. Якi молодцi!
Другий раз бомбили цiлий вечiр. Пiсля першого нальоту привезли пораненого в живiт лейтенанта: вiн виявився приятелем нашої сестри Вiри. Тiльки розкрили живiт: бомби! Одна, iнша, зовсiм поруч. Всi нашi трималися мужньо, нiхто не порушив асептику. Лiда боїться лiтакiв, але i вона тiльки присiла, виставивши стерильнi руки нагору. Лейтенант помер через п'ять днiв пiсля операцiї. Розвився перитонiт, i не змогли врятувати.
Ще одна подiя: у Будi судили i повiсили полiцаїв. Три днi висiли, було огидно пiдходити до вiкон. Я за покарання зрадникiв. За страту для злiсних. Але чи треба привселюдно? Навiщо розпалювати жорстокiсть у людях, допускати, щоб це бачили дiти. Не можу зрозумiти.
Свiтовi подiї: була конференцiя "трiйки володарiв" у Ялтi. Нам повiдомили, коли вона вже скiнчилася. Пройшло майже без уваги.
Почалася весна. Третя вiйськова весна. У перших числах квiтня поранених передали евакогоспiталю, що приїхав на наше мiсце. Скiнчився ще один етап роботи. Начебто усе робили добре, але задоволення не залишилося. Нi, грубих помилок майже не було. Але умови мiцно тримають нас у руках i не дають домогтися рiшучих успiхiв. Невже до кiнця вiйни так i не випробувати радостi справжньої ефективностi хiрургiї, що випробували в останнiй перiод роботи в Калузi?
Отже: "мiжбойовий перiод". Вiйська в оборонi. Бiльшiсть госпiталiв згорнутi. Час переїздiв, iнспекцiй, навчання i конференцiй, У квiтнi їздили з начальником i Канським у Речицу на армiйську конференцiю. Була виставка: ми похвалилися гiпсом: пов'язки були накладенi на санiтара Степана Кравченко, зрiзанi, запрасованi i висушенi. Вийшли - як античнi скульптури. Дуже усiм сподобалися. Думаємо пiд них одержати профiль спецшпиталю "стегно - суглоби", якщо такий буде.
У президiї сидiли стройовi генерали. Армiйський хiрург зробив оглядову доповiдь - переказав "Вказiвки". Нi слова про трудностi, нiби i не було Угiльних i Хоробичей. Науковi доповiдi дуже слабкi. Я теж виступав, навiть двiчi. Повторив калузькi матерiали про "колiнки" i розповiв нове про пневмоторакси.
А найкращим було повiдомлення:
- Одесу звiльнили!
Iз змiшаним почуттям їду додому, у Буду. Приємно, що доповiдi пройшли добре. От i ящик iз гiпсами їде назад, шкода було викинути, хоча на що вони? Приємно завести знайомство з гарними людьми - хiрургами. Але огидно слухати фальшивi промови, хвастощi i славослiв'я. До Берлiна ще ох як далеко!
Наступного ранку прийшов лист iз 1-го Московського медiнституту: дисертацiю не допустили до захисту. Гiрко стало. Хоча i не дуже розраховував, але усе ж сподiвався.
Скiнчиться вiйна - кому будуть цiкавi "стегна" i "колiнки", пневмоторакси? I станеш ти, Амосов, знову ординатором. У районнiй лiкарнi.
20 травня переїхали в село Озерщину, пiд Речицею - очiкувати в згорнутому станi. Добре улаштувалися. Але: скорiше б уже наступ.
Ми з Лiдою - законнi чоловiк i дружина. Їздили в Речицу - там уже вiдновлена Радянська влада, є ЗАГС. Я - не двоєженець: вiд Галi навеснi прийшов лист, що вийшла замiж i вже чекає дитини. Адресу дiзналася вiд подруги Лiдiї Якiвни, що виявилася з нею в однiй частинi. Я її поздоровив.
Повiдомили, що почалося вторгнення союзникiв на континент. Нарештi довгожданий другий фронт вiдкритий. Незабаром i в нас починається лiтнiй наступ. Подолати би Гiтлера до осенi, а?
Незабаром одержали призначення: селище Пиревичi - у складi ГБА.
Їдемо знову старою дорогою через Гомель. Зараз вiн куди гарнiший. Вiдцвiтають яблунi. Маса зеленi, вона закриває попелища дерев'яних будиночкiв на околицi. Дивно стовбичать чорнi труби серед квiтучих дерев. Трава ще не росте на попелищах, i чорнi фундаменти будинкiв врiзанi в зеленi рами дворикiв. Але усюди вже копаються люди. Вже живе - наше, радянське мiсто.
24. 1944 р. Наступ.
Повiдомлення про другий фронт досить стриманi, мовляв: "Врешт_-решт родили!" iнформацiя до нас доходить погано. Сподiваємося, що будуть воювати краще, чим в Африцi та iталiї.
Ми приїхали в Пиревичi на чотирьох машинах: Санвiддiл дав.
Тут був деревообробний завод. Вiн постраждав, але уцiлiв довгий сарай - пiде пiд сортування, а великий цех - для еваковiддiлення.
Перев'язувальна одержала будиночок. Дiвчата побiлили стiни. Лiда працювала щiткою на козлах, як справдешнiй маляр. Ми вирiшили показати, що можемо гiпсувати не тiльки для виставки. Влiтку одержали пересувний ортопедичний стiл Юдина, надзвичайно зручний. Прямо самий проситься - гiпсуйте!
Втiм, може, знову захлесне. Як нiмець буде пручатися? Як будуть дiяти нашi генерали?
Нiколи в нас не було таких приємних сусiдiв. Не дивовижно: технiчна частина. Iнженери, технiки, багато ленiнградцiв. Вечорами вони збираються на нашому подвiр'ї, приносять радiолу i вiдкривають танцi. Один хлопець гарно грає на гiтарi i спiває.
- "Шаланди, повнi кефалi, в Одесу Костя привозив... "
Пiснi торкають не тiльки мене - торкають i наших дiвчат. Навiть самi скромницi завели собi кавалерiв i тим повалили майора в страшну тривогу. I от у нас уже строгостi. Пiдйоми, вiдбої, перевiрки, патрулi. Вже органiзована ловля спiзнiлих. Вже їх саджають на гауптвахту.
22 червня, у третю рiчницю вiйни, сапери пiшли на передову. Говорять: мости через Днiпро будемо наводити.
Летючка вже на станцiї стоїть i чекає поранених. От як нинi!
Напруга чекання наростає з кожним днем. Нашi лiтаки-розвiдники лiтають постiйно, нiмецькi - рiдко.
... ... ... Нарештi, почалося! 24 червня ранком прокинулися вiд страшної канонади. Стрiлянина не припиняється цiлий день, хоча i потихiше. Ходимо i слухаємо: чи не далi? Чи не тихiше? Нi, поки так само.
Ввечерi вже привезли перших поранених на декiлькох санiтарках. Прямо з МСБ - iз пораненнями кiнцiвок. Говорять: "Не просунулися. Б'є. Пiднятися не дає".
Прорпацювали до пiзньої ночi: наклали три високих гiпси й анiтрошки на гомiлку. Юдинський стiл вiдмiнний.
Завтра потрiбно чекати великого надходження. Прорив, певне, дається нелегко.
... ... ... Два днi працювали iнтенсивно.
27-го чуємо страшний стугiн. I бомблять. Ввечерi шофери з машин повiдомили: "Прорвалися! " Тепер, напевно, пiдуть. Дай-то бог!
У нас уже зiбралося чоловiк п'ятсот поранених. Гiпсуємо трохи - не встигаємо. Пораненi йдуть гарнi. Настрiй - перемагати.
30 червня раптом ривок: увесь час везли з-пiд Бобруйська, а отут вiдразу - Осиповичi. Тепер пiдуть! Розповiдають, що пiд Бобруйськом нiмцiв оточили, що авiацiя працювала вiдмiнно, що машин валяється - тисяча. Нiмцi бродять по лiсах, здаються. Ось, добродiї, i вам довелося ховатися! Труднувато буде на нашiй територiї. Партизани, мабуть, того i чекають.
Пiсля 1 липня потiк поранених рiзко спав. А 6-го нас попередили, що незабаром потрiбно їхати. Поки ми збираємося, вiйська вже пiшли далеко, навiть толком не знаємо, де йдуть бої. Щовечора по декiлька разiв передають накази Верховного Головнокомандуючого. Вся країна живе наступом.
9 липня одержали наказ їхати в район Бобруйська.
... ... ... У Рогачовi переправилися через Днiпро i покотили по справжньому шосе. До полудня вже пiд'їжджали до Березину, що неподалiк вiд Бобруйська. I отут ми побачили те, що залишилося пiсля розгрому оточення.
Поле i рiдкiсний лiсок, скiльки бачить око, посипанi технiкою. Майже впритул друг до друга, стоять i лежать переверненi i цiлi автомашини всiх марок, тягачi, знаряддя. Мiж машинами - лiйки вiд вибухiв, покалiченi дерева, дрантя, маса розкиданих паперiв. Трупiв уже немає, їх прибрали. Важко собi уявити, що тут робилося, коли 27-го нашi лiтаки бомбили цих нiмцiв, що рясно збилися в купу.
... ... ... Особист, що "курирує" наш госпiталь вiв iз мною довiрчу бесiду: про ворогiв народу, шпигунiв. Я слухав, виражав подив: "Невже? Справдi? От сволота! " Вiдмiнно знав - куди веде. Так усе i вiдбулося:
- Не хочете ви допомогти нашiй загальнiй справi?
I запропонував: повiдомляти.
Вiдповiв йому чемно:
- Я б iз дорогою душею.... Але - не можу. Переконання не дозволяють, моральнi установки.
Вiн був розчарований. Але пiдписку про нерозголошення розмови взяв. У цьому я не вiдмовив. Побоявся. Так що "Засiдання продовжується, добродiї присяжнi засiдателi". От iз вiйною покiнчать i почнуть знову.
... ... ... Бобруйськ бiльш-менш цiлий. Одержали вказiвки їхати до Мiнську.
Дорога - асфальт. Ми i не бачили такого пiсля Рославля.
Важко було нiмцям захищати цю дорогу вiд партизанiв. Лiси вирубанi по обидвi сторони, побудованi дерев'янi форти, у яких тримали гарнiзони.
Мiстки усi висаджено. По узбiччях валяються роздутi трупи коней iз задертими ногами, запах вiд них - за пiвкiлометра.
Тепер ми вдосталь надивилися на нiмцiв. Їх виловлюють у лiсах - поховалися пiд час оточення. Втiм, вони самi виходять i здаються, партизан бояться. Жалюгiдний вигляд мають полоненi нiмцi. От ведуть групу чоловiк iз п'ятдесяти. Не ведуть, а супроводжують у полон, дорогу показують i вiд населення охороняють. Один пристаркуватий солдат нестройового виду йде перед колони - утомився, йому жарко, гвинтiвка позаду через плече. Вiн не тривожиться, що полоненi розбiжаться.
По дорогах йде безкiнечний потiк обозiв i машин. Багато трофейних, деякi навiть розфарбованi в жовтий колiр, говорять, що нiмцi привезли їх з Африки.
Вiйська йдуть уперед так швидко, що нам iз своїм обозом не наздогнати. Одержали наказ їхати до села Бобовня, що знаходиться десь бiля старого кордону.
Довге i нудне сидiння в селi Бобовня, близько до старого кордону.
18 липня прийшов обоз. Нарештi наш ППГ возз'єднався i готовий працювати. Поїхали далi.
25. 1944 р. Польща.
Ми наздогнали фронт на початку серпня за Бєлостоком. Зупинилися в мiстечку Брянськ. Зовсiм цiле маленьке мiстечко.
Розгорнулися в гарнiй лiкарнi, типу земської. Незабаром i пораненi приспiли - їх везли прямо з полкiв. Ми вийшли на лiнiю медсанбату.
Зробив операцiю, про яку давно мрiяв: радикально прооперував поранення грудей з опрацюванням рани легенiв. Тремтiв жахливо, особливо, коли в_дтинав по затиску шматочок частки з осколком. А потiм боявся, що не заш'ю. При кашлi легеня страшно випирала в рану i повiтря пузирилося. Але усе скiнчилося добре.
Iнша хiрургiя була звичайна. Тобто не зовсiм звичайна, тому що ми гiпсували.
Поранених приймали усього вiсiм днiв. Вiйська знову досить швидко пiшли вперед, i начальство висунуло iнший госпiталь.
Їдемо по Варшавському воєводству.
Ландшафт? Вiн мало вiдрiзняється вiд Центральної Росiї i Бiлорусiї. Рiвнi мiсця, перелiски. На перехрестях дорiг високi хрести з Розп'яттям або статуєю Божої Матерi бiля основи, iз засохлими або свiжими кольорами.
Розгортаємося в мiстечку Комарово. Фронт близько. Стрiлянина чутна добре, уночi - навiть кулемети.
Працюємо, як медсанбат, одержуємо поранених iз полкiв. Органiзували "шокову" палату. Лiкуємо по всiх правилах. Але якщо кров'яний тиск низький бiльш двох годин, не вивести iз шоку.
Перший день оперував тiльки животи i пневмоторакси - весь день був завантажений до кiнця. На жаль, коли в сортуваннi черга, доводиться поспiшати.
Страшнi злодiяння творили нiмцi. Недалеко вiд нас був табiр Тремблинка. Зараз там працює комiсiя. Розрили рови, заповненi трупами, i роблять скресання. У них бере участь i патологоанатом нашої армiї. Вiн приходить вiдтiля майже в шоку. Прошарок за прошарком знiмають трупи, i в усiх знаходять наскрiзнi кульовi поранення голови. Усiх убивали пострiлом у потилицю.
Вiдшумiла робота. Евакуювали поранених. Допомагала авiацiя - дуже зручно! Чому їх мало, лiтакiв?
... ... ... Район Длугоседло - село Карнациське. У садах ми i поставили свої намети.. Працюємо як спецгоспiталь по стегнах i суглобам. Незабаром i поранених привезли.
Справа вже знайома. - "Стегна": "Гарнi рани - гiпсуємо. "Поганi" (погроза газової) - операцiя i вытяжка. Небезпека минає - гiпс.
"Колiнки": поганi рани - тримаємо в шинi Дитерихса днiв п'ять i, якщо усе спокiйно, накладаємо глухий гiпс. Гарнi рани - гiпсуємо вiдразу. Не евакуюємо 5-7 днiв, боїмося iнфекцiї.
Всi iншi пораненi йдуть мiж справою. Ампутацiя - одна.
У перший же день наклали двадцять сiм високих гiпсових пов'язок (!) i трьом пораненим налагодили вытягування. Працювали нашу звичайну норму - 18 годин. Коля так утомився, що ледь виповз iз перев'язувальної. Грубка в наметi вже палає: гiпси потрiбно сушити.
Чи вдалою була наша робота в Карнациську? Безсумнiвно - да.
Нетранспортабельних ми не мали. Начальник ПЕПа сказав, що наступного разу знову будемо працювати по такому ж профiлю.
Так, ще новини: одержали масу нагород. Начальник, майор i я - ордени Вiтчизняної вiйни 2-го ступеня, Лiдiя Якiвна i Лiда - "Зiрочки", ще кiлька людей - медалi.
Наприкiнцi грудня - нове призначення: розгорнутися в лiсi бiля рiки Нарев - ближче до лiнiї фронту. Передбачалося, що ми будемо приймати поранених у стегно i суглоби пiд час наступу. Думалося: останнього.
Поїхали дивитися: три будиночки та сосновий бор. Зневiра. Начальник поїхав бiдкатися в ПЕП. I отут трапилося чудо: нам дали будiвельникiв. Сказано було: зробити землянки на 200 чоловiк. Зробили.
Землянки топилися цiлими днями. На жаль, дрова сирi, горять погано. Вологiсть висока, тривожилися: як будуть гiпси сохнути? Але ще був час пiдсушитися i дрова дiстати. "Даєш 40 високих гiпсiв на добу!"- таке гасло.
Вiйськовi говорили, що особливо великих втрат не очiкують, що артилерiя й авiацiя мають величезну перевагу над супротивником.
Новий рiк за традицiєю зустрiчали в аптецi. Зiбралися всi офiцери i сестри. Було тепло, ситно, смачно, трошки хмiльно. Але усе скромно. Скромний у нас госпiталь! "Високоморальний". Нiби? Амосов!
14-го сiчня ранком почався наступ. Про це почули по канонадi. Знаряддя ревiли декiлька годин. Перших поранених привезли бiля полудня.
- Нi, не прорвали...
- Страшно змiцнилися. Почувають, гади, що останнiй бiй.
Так, не позаздриш фашистам: стiльки ненавистi накопичилося до них! Еренбург її пiдiгрiває статтями в "Червонiй Зiрцi", начебто: "Убий нiмця!"
Робота пiшла спокiйно iз самого початку. По сутi, це було повторення Корнациски. 40 високих гiпсiв не наклали - просто нiкому було, але за тридцять перевалили.
19 сiчня пораненi сказали, що вiйська пiдiйшли до меж Схiдної Пруссiї, 23-го i нам було наказано готуватися до переїзду.
26. 1945 р. Схiдна Прусiя.
Схоже, що вiйна для нас кiнчається. Ми в Нiмеччинi, майже не працюємо i тiльки їздимо. Чи то госпiталiв тепер багато? Скорiше - поранених мало, iнакше знайшли б для нас мiсце. Є авторитет у ППГ-2266.
У газетах фотографiї: Сталiн, Черчiлль, Рузвельт. Такi важливi: вершителi доль свiту. У Криму, в iмператорському палацi Лiвадiї проходила їхня зустрiч. Начебто б домовлялися - як закiнчувати вiйну i подiлити Європу. Подробиць - нiяких. Але самий факт - приємний. Але так само є сумнiви: невже Вождь пiде на тверду згоду з iмперiалiстами?
Полiтику ми не обговорюємо: живемо iзольовано, радiо немає, газети - рiдко, народ аполiтичний - однi жiнки. Спiлкуємося з зовнiшнiм свiтом через поранених. Майор не просвiщає, та й немає бажання з ним розмовляти - не люблю.
26 лютого нас раптово перекинули на пiвнiч - у мiстечко Лiбштадт. Їхали по дорозi, по якiй утiкали нiмцi. Вони усi поїхали, країна порожня. Узбiччя посипанi кинутими речами - колясками, подушками, випотрошеними валiзами. Певне, тодi була вiдлига, потiм приморозок. Усюди на деревах - примерзлий пух перин. Не можу вгамувати зловтiшне почуття: "От i вам дiсталося випробувати".
З ходу розгорнулися в будинку вокзалу, щоб приймати поранених, що знищували оточене угруповання в центрi Пруссiї. Влаштовуватися легко: помешкань, перин, вугiлля, м'яса - скiльки завгодно. На нари в сортуваннi розклали матраци i накрили килимами - як у султана в палацi.
Хiрургiя не представляла труда. Прийняли усього бiля трьохсот поранених, бiльшiсть - легких, вже оброблених у МСБ. 10 березня їх евакуювали i переїхали в Морунген. Мiсто окружне, тисяч на двадцять жителiв. Порожнє, як i iншi. Нам знову встановили профiль: поранення нижнiх кiнцiвок. Поранених мало, i проблем не виникало. Знайшли лiкарню i добули там аж два маленьких рентгени. I плiвки, i всi хiмiкалiї. Тепер ми маємо цiлком культурну травматологiю.
Наш народ ходить по мiсту, шукають "трофеї". Справа зовсiм безневинна: жителiв - не душi. Не мiг собi уявити таку картину безгосподарського багатства: меблi, посуд, книги, технiка, картини. Одяг солдати й офiцери пiдбирають i вiдправляють додому в посилках. Для госпiталю набрали багато бiлизни, ковдр, подушок. Всю вiйну берегли, усе значилося за старшими сестрами, тремтiли за кожний рушник, а тепер - бери, не хочу!
Оскiльки в Схiднiй Пруссiї не було жителiв, то i мародерство не мало грунту. Те ж i про насильство над жiнками: чутки ходили, але що б масовiсть - нi, не було. Втiм - не поручуся, я мiг i не знати - справа така.
9 квiтня взяли Кенiгсберг. Ми з начальником їздили, через два днi, подивитися мiсто. Маса вражень. Виглядає як Сталiнград.
Наприкiнцi квiтня нам наказали звернути госпiталь, переїхати в Ельбинг i там розгорнутися для прийому поранених. Вибрали триповерхову школу.
Йшов останнiй наступ на Берлiн, i ми з нетерпiнням чекали: от-от вiзьмуть!
1-е Травня вiдзначили, як у добрий старий час. Урочисте засiдання, доповiдь майора, святковий обiд у шкiльної столовiй. Вмiстилися всi.
А 2 травня - нашi взяли Берлiн. Почалося напружене чекання миру. Пiшли чутки з перехоплених радiоповiдомлень, що "от-от".
Нам привезли бiля ста поранених iз найближчих медсанбатiв, iз тих дивiзiй, що боролися на косi Фриш Гоф. Нiмцi там завзято пручалися, невiдомо навiщо.
Однiєю з останнiх поранених привезли дiвчину-розвiдницю. Їй уже зробили високу ампутацiю стегна з приводу оскольчатого перелому, i вона знаходиться в найтяжкому гострому сепсисi. Гарна бiлява дiвчина з мужнiм обличчям. У неї було чотири ордени, iз них два - Червоного Прапору. Тепер її представили до звання Героя, але їй уже не дожити до нагороди.
- Я помру, доктор? Да?
- Ну, що ти, мила. Шкода ноги, але життя дорожче. Зроблять протез.
- Що - протез... Я почуваю, як життя iде. Засипаю, забуваюся й усе боюся, що не прокинуся... А не спати не можу...
Що ми могли для неї зробити? Переливали свiжу кров щодня, уливали глюкозу, давали вiтамiннi препарати. Кукса була покрита омертвiлими тканинами, iз її стовбичив гострий уламок стегна майже бiля шийки.
Сепсис розвивався стрiмко, щодня потрясають озноби i поти по декiлька разiв. У iнтервалах лежить - блiда, як труп. За нею доглядала Шура Маташкова. Слабеньким голосом хвора запитувала:
- Шурочка... вже оголосили про перемогу?
- Нi ще... ще нi.
- Ти ж мене вiдразу розбуди. Так хочу дожити...
I вона дожила.
Ввечерi 8-го радисти iз сусiдньої частини принесли новину: готується формальне пiдписання капiтуляцiї.
Ранком 9 травня наша перев'язувальна працювала як завжди, хоча усi чекали екстреного повiдомлення.
На столах лежали пораненi, деякi розв'язанi, iншi очiкували перев'язки, третiх готували до гiпсування. Було годин одинадцять.
Раптом чуємо стрiлянину з гвинтiвок i автоматнi черги. Усе сильнiше i сильнiше. Спочатку не зрозумiли.
- Що вони там - сказилися? Зараз кого-небудь пiдстрелять.
Раптом Степан Кравченко оголосив iз дверей:
- Перемога! Перемога! На вулицю!
Усi кинулися назовнi. Я теж. Лiда накладала пов'язку i затрималася.
- Сестриця... Залишiться з нами.
Вона залишилася i ходила вiд одного столу до iншого, потискувала руки, поздоровляла.
А на стадiонi бiля госпiталю вже зiбралася юрба. Нашi в халатах, iншi у формi, солдати з рiзних частин. Навкруги чуємо безладну стрiлянину.
Майор вилiз на ящик i оголосив:
- Товаришi! Фашистська Нiмеччина капiтулювала! Ура!
Всi закричали, кинулися обiйматися. Майор вистрiлив нагору, знайшовся ще хтось iз зброєю, почулися рiдкiснi хлопки.
Довго ще не хотiли розходитися, iз трудом удалося вiдправити сестер i лiкарiв.
У перев'язувальнiй Лiда уже встигнула перев'язати майже всiх, що лежали на столах. Я поздоровив їх iз перемогою.
Далi були сцена, що запам'яталася у всiх деталях, на все життя.
Шура Маташкова заглянула в перев'язувальну.
- Микола Михайлович, пiдемо до Зої.
- А що, погано?
- Нi, потрiбно їй сказати... просила. Ви краще скажете.
Менi не хотiлося йти. Нi, не хотiлося. Але що зробиш - ти лiкар, треба.
Вона лежала блiда, iз синявою, очi закритi, i навiть не знаєш, чи жива. Шура шепоче:
- У неї був озноб о восьмiй годинi. Тепер забулася. Але дуже просила розбудити.
- А може, не будити? Прокинеться - скажемо.
- Розбудiть, Микола Михайлович. Мабуть, i не прокинеться вже сама.
- Зоя, Зоєчка!
Ледве вiдкрила вiка. Облизала сухi губи.
- П-и-т-и.
Щуру напоїла її з поїльника морсом. Очi зовсiм вiдкрилися.
Погляд усвiдомлений.
- Зоя, Нiмеччина капiтулювала! Поздоровляю тебе з перемогою!
Пожвавилася, посмiхнулася хворобливою, слабкою посмiшкою. Сльоза поповзла з кута ока по скронi униз.
- Поздо-р-о-в-ляю... I вас поздоровляю... Дочекалася... Тепер би поправлятися...
Сiв бiля неї на лiжко, узяв руку, тонку, блiду, безкровну, iз грубою шкiрою на долонi, iз нерiвними нiгтями. Говорив, утiшав.
- Ти засни, Зоєнька. Набирайся сил.
I вона заснула.
До вечора був ще один озноб, пiсля якого повний спад сил i серцева кволiсть. Нiчого зробити не могли. Померла.
Це була остання смерть у нашому госпiталi. I тому особливо образлива i сумна. Але усе навколо так переповнилося щастям, що нiчим не затьмарити радiсть. Просто не вiрилося, що вже не вбивають.
27. 1945 р. Далекий Схiд. Кiнець ППГ.
Вдень 9 травня закiнчуються мої щоденники в "Книзi записiв хiрурга". Подальшу iсторiю ППГ-2266 я коротко розповiм по пам'ятi.
Вона не скiнчилася вiдразу, пiсля переможного салюту. Госпiталь розформували тiльки в листопадi. Поки була вiйна, здавалося, що як тiльки нiмцiв поб'ють, вiдразу усiх розпустять, i почнеться щасливе мирне життя. Але була ще Японiя.
Цi пiвроку були нудотнi: зник головний зв'язок мiж людьми: робота, велика загальна мета - перемогти!
Мирне майбутнє - вже окреме, а не загальне - встало перед кожним. Для багатьох воно очiкувалося суворим i непривабливим.
Але добре бути молодим! Молодi жадiбнi до життя, хоробрi. Пам'ятаю, я був щасливий у тi першi днi миру.
... ... ... Звернемося до iсторiї госпiталю.
У Ельбинзi ми працювали ще бiльше мiсяця: "доводили до кондицiї" поранених, лiкували випадковi травми. Стрижня вже не було, але тримали обов'язки й iнерцiя.
У нашому госпiталi проводилася армiйська хiрургiчна конференцiя: "Пiдведення результатiв". Я знову робив двi доповiдi - цього разу про суглоби i про стегна. Бенкет був, багато їжi та питва. Хiрурги випили добряче.
Ще я писав науковi працi. Цiлих вiсiм. "Стегно", газова, переливання кровi, повторнi кровотечi, двi статтi про поранення грудей, двi статтi про "колiнки". Вони i зараз у мене зберiгаються. Прочитав - цiлком пристойнi статтi, iз гарною статистикою. Грамота тiльки страждає. Нiкуди їх не посилав, не ризикнув пiсля невдачi з дисертацiєю.
Ще їздили всiєю компанiєю одержувати ордени та медалi в штаб армiї. Орденами нагородили ще минулої восени, а медалi - свiженькi: за перемогу над Нiмеччиною, за Москву, за Кенiгсберг.
У серединi червня одержали наказ згорнутися, здати коней, машини, усе зайве майно i готуватися до вантаження. Радiли, розраховували, що їдемо на розформування. Але були i сумнiви - дуже багато частин пiшло на схiд iз Пруссiї.
Вiдвантажилися в товарнi вагони, як чотири року тому, тiльки з нарами, i вiдправлялися в Росiю. Чекали, що поїдемо в Череповець, але проїхали Москву, повернули на схiд. Коли перевалили за Урал, залишилося тiльки ворожити - у Монголiю або в Примор'я?
Смутна це була подорож, як пам'ятаю. Їхали цiлий мiсяць, набридли один одному до чортикiв.
... ... ... За цей час були подiї: майор крутив приймач i трохи розповiдав. У Потсдамi йшла конференцiя глав країн союзникiв. Обговорювали повоєнний устрiй, проект ООН. З старих членiв залишився тiльки Сталiн. Рузвельт помер, гарна людина, прийшов Трумен. Не симпатичний. Черчiлля "вдячна нацiя" зненацька провалила на виборах. Мабуть, гiрко йому було - стiльки зробив для перемоги. Прийшли лейбористи, лiдер - Етлi, блiда особистiсть.
Головна новина з вищих сфер - iспит атомної бомби. Нашi офiцiози тiльки мигцем сказали, але Захiд шумiв. Майор - вiрний товариш, ледве - ледве вiдкрив нам, що говорили захiднi радiо росiйською мовою. Подробицi я дiзнався нещодавно, але писати вже не стоїть. Був великий поштовх нашiй науцi. Проте, як пишуть, Сталiн начебто i виду не подав, що оцiнив, коли Трумен йому сказав про вибух.
... ... ... Вивантажилися на станцiї Лiсозаводськ в Примор'ї, i знову почалося вiйськове життя. Майна багато, аж до рентгена. Нас визначили в 35-ю армiю, що простояла усю вiйну на далекосхiдному кордонi.
На другий же день я поїхав розшукувати Бочарова, знаючи тiльки, що його 5-я армiя десь тут. Їхав поїздом, машинами, розпитував вiйськових i добрався до штабу армiї. Аркадiй приїхав тiльки до вечора, i ми проговорили до ранку. Зробив йому докладну доповiдь про Угiльну, про Каменку, про Хоробичi, про Карнациск, про 35 високих гiпсiв, про ушивання рани легкого. Нiхто так не розумiв вiйськову хiрургiю, як Бочаров. Вiн теж розповiдав про свою армiю. Звичайно, у них було набагато краще нашого, навiть порiвняти не можна. Спецiалiзацiя з 43-го року, транспорту багато бiльше. Смертнiсть по важких пораненнях значно нижче. Але до ушивання ран легенiв, до витяжки стегон i первинних резекцiй колiна вони все-таки не дiйшли, вiн визнав. Похвала Аркадiя була менi дуже приємна. Ранком вiн проводив мене на своєму "вiлiсi" до станцiї. Дружба наша продовжувалася потiм рокiв двадцять п'ять, до самої смертi Бочарова, уже генерал-лейтенанта, заступника головного хiрурга Радянської Армiї, професора.
... ... ... Потiм ми пережили рецидив вiйни. На щастя, короткої.
9 серпня ранком почалася артпiдготовка. "Знову стрiляють! " Нiчого, крiм подразнення, ця музика не викликала. Через кiлька годин стали прибувати пораненi - необстрiлянi далекосхiднi хлопцi. На нашу частку прийшлося усього чоловiк двадцять - "насiннячко" для нас.
14 серпня наказали термiново згорнутися i вiдправлятися в Маньчжурiю. Незабаром почули, що японцi капiтулювали. Зрадiли, але тепер їхати уперед вдвiчi не хотiлося: "Навiщо?"
Наступна доба була останнiм iспитом доблесного ППГ-2266. На санвiддiльських машинах, пiд легким дощиком, повезли до рiки Уссурi, до кордону. Нас загорнули на узбiччя кiлометра за два до рiки. Пiшли дивитися.
На понтонному мосту - шлагбаум, патруль, захриплий полковник, декiлька його пiдручних офiцерiв. З усiх бокiв на них напосiдають жадаючi наступати. Не пускають нiкого. Виявляється: пройшли дощi, розмили дорогу, непроїхати. Заборонено. Потрiбно чекати сонечка, щоб пiдсохло.
Надвечiр, коли надiї на переправу зникли, нам наказали йти пiшки в якийсь населений пункт, який зазначили на картi, для того, щоб надавати там хiрургiчну допомогу. Це - кiлометрiв десять вiд кордону.
Наказ є наказ. Далекосхiдний, тобто пiдполковник, що не воював, не став слухати начальника. "Виконуйте!" Швидко перебрали свої ящики, зiбрали все необхiдне, щоб можна було зробити порожнинну операцiю, розподiлили i рушилися.
Треба думати, що колона була кумедна: попереду товстий начальник, за ним майор i далi ми: лiкарi, сестри. Санiтарiв було усього вiсiм - Канський, звичайно, Бессонич, Кравченко. Озброєння - пiстолети в начальника i майора. Полковник на мосту здивувався, посмiявся, але пропустив.
Завидна пройшли трохи. Дорога була розбита, грязюки по колiно, навкруги болота, що заросли височенною травою, нiякого житла не видно. I хмари комарiв.
Колона розтяглася на кiлометр. Коли посутенiло, стало страшнувато. Один японець мiг перестрiляти нас з очерету. Години до дванадцятої помiтили попереду вогник. Виявилося - декiлька покинутих фанз, в однiй - солдати, вогнище. Отут i звалилися напiвмертвi вiд утоми.
Ранком виявили неподалеку той самий пункт, куди йшли. Це виявилося щось начебто японської прикордонної застави. Вдень, дiйсно, привезли одного пораненого в живiт, i ми використовували майно, принесене на собi: зробили лапаротомiю. Пораненого не спасли: експромти в хiрургiї не проходять.
До вечора дорога пiдсохла, прийшли машини з майном, забрали нас i повезли кудись. Два днi подорожi по Маньчжурiї, китайцi усюди вiтали нас. Кричали:
- Шанго! Шанго!
Не знаю що це означало, але обличчя - радiснi.
Нарештi розгорнулися в мiстi Болi i навiть прийняли бiля сотнi свiжих поранених. Не пам'ятаю - вiдкiля. Через пару днiв їх евакуювали.
На цьому закiнчилася наша остання вiйна.
... ... ... У серединi вересня госпiталь вивезли в район Владивостока - на станцiю Седанка.
Мiсяця пiвтора "персонал" роз'їжджався звiдси. Спочатку проводили демобiлiзованих санiтарiв, потiм вiдпустили молодших сестер. Поїхала Лiдiя Якiвна, не попрощавшись. Прийшла наша черга: ми з Лiдою були направленi в iнший ППГ. Останнiми залишилися начальник, майор, Канський i господарники. Здається, вони оформляли лiквiдацiю ще тижня два.
Так помер ППГ-2266.
З багатьма ми з Лiдою зустрiчалися пiсля демобiлiзацiї. Ганна Василiвна довго працювала в Брянську та в Києвi. З Биковою дружили в Брянську до самої її смертi. Багато рокiв заїжджали до Зiночки в Москву. А от Канський - як у воду канув. Майора i начальника менi бачити не хотiлося.
28. Висновок.
Коли переписував свої записки, увесь час оцiнював i свою роботу, i товаришiв, думав про народ, про вiйну, хiрургiю. Потрiбно цi думки записати.
Море страждань людських. Понад 40 тисяч поранених, бiльшiсть - лежачих, важких. Майже тисяча померли. Це тiльки в нашому маленькому ППГ на кiннiй тязi, розрахованому на двiстi лiжок, iз п'ятьма лiкарями.
Якi вони були молодцi, нашi пораненi! Мужнi, терплячi -дiйснi герої! Але самi про себе, про свої подвиги вони розповiдають просто, як про щось буденне.
От якi свої записки, писанi в Ельбинзi в травнi 45-го, знайшов я серед чернеток наукових праць.
"Так, про героїзм. Який героїзм можна побачити в польовому госпiталi? Нiмець нас не оточував, в атаку нашi санiтари не ходили. I навiть дивно сказати - я мало чув розповiдей поранених про героїчнi подвиги. "Наказали... пiднялися... пiшли... вiн строчить... ми йдемо... вiн побiг... пiдхопилися в його окопи..." А частiше навiть не так. "Лейтенант кричить: "Пiдводься! Пiшли!"- а вiн строчить... голови не пiдняти... лежимо, не дивимося на лейтенанта. Отут вiн знову: "Пiдводься!" Пiстолет витяг i став вилазити з окопу: "Ну, i х..... з вами!" Прийшлося i нам... Побiгли... уперед... Отут його убили, а нам начебто соромно стало, старшина нас повiв... Так i добiгли до їхнiх окопiв... Отут у мене один фриц вистрiлив. Добре, що не убив". Про таких лейтенантiв я чув не раз. Але самi вони розповiдали iнакше: "Капiтан дзвонить: "Пiднiмай своїх!" А мої усi лежать в окопчиках, голови не пiднiмають. Нiмець б'є з кулеметiв суцiльно. Де ж їх пiдняти? Дзвоню: "Олександр Iванович, не пiдняти менi! Придуши он тi точки..." А капiтан у вiдповiдь тiльки матюкає: "Наказ!" Що будеш робити? Наказ! Кричу своїм: "Вперед! За Батькiвщину! За Сталiна!" Побiг уперед, i що ви думаєте? Пiднялися - один, iнший... побiгли. Ну, думаю, тепер тiльки б подалi пробiгти, поки не стукнуть. Бiжу, що є духу, на них не оглядаюся, чую, що кричать... "Ура!". Думаю: "Добiжiть, миленькi!" Але отут мене стукнуло, впав i свiдомiсть загубив, потiм прийшов до тями, подумав: "От i усе, ненька..." Але бачите - ожив... не кинули мене мої, винесли".
За усю вiйну менi не довелося бути свiдком помiтних, ефектних, героїчних вчинкiв, крiм того запеклого льотчика в жовтнi 41-го в Сухиничах. Але я бачив iнший, повсякденний, щогодинний героїзм, бачив масову мужнiсть. Потрiбно мужнiсть, щоб переносити страждання. Страждання: фiзичний бiль - гострий, коли знiмають пов'язку, коли розпирає стегно, уражене газовою флегмоною. Коли треться гiпс об пролежень на хрестцi. Коли мiсяцями болить голова пiсля поранення черепа. Голод i спрага щелепного пораненого, iз розвороченим ротом, що не ковтає, котрого не можуть нагодувати, поки не привезуть до спецiалiстiв. Страждання: холод, вiдсутнiсть постелi, незручне положення в гiпсi. Скiльки з них плакало i кричало в наметах, при перев'язках i наших хiрургiчних процедурах? Одиницi... Хто з них просив собi особистої, окремої полегкiстi або пiльги по тяжкостi поранення або по чину? Одиницi.
А мужнiсть ухвалення рiшення? "Потрiбно вiдняти ногу"... "Потрiбно зробити резекцiю суглоба. Так, нога гнутися не буде".
Героїчний наш народ. Мужнiй, терплячий, стiйкий. Це не просто дисциплiна. Ця велич духу.
Низький уклiн їм, усiм пораненим, що пройшли через наш ППГ, через усi госпiталi.
Звучить високопарно, але це так i є.
... ... ... От уже минуло 55 рокiв пiсля вiйни. Багато я перечитав за цей час.
Чи прояснилася iстина про вiйну? Нi, не прояснилася. При радянськiй владi її бiльше затемнювали, чим проясняли. Говорилося: Ми - мирна країна. Гiтлер напав вiроломно. Раптово. Смiх! Начебто не знали, хто - Гiтлер? Мовляв, ми готувалися, але не встигли. Але немає офiцiйних цифр - як готувалися? Скiльки було танкiв, лiтакiв? Яких? Скiльки дивiзiй?
От нещодавно з'явився Суворов - збiглий чекiст iз ГРУ i написав скандальну книгу "Ледокол". Сказав: Сталiн сам готував напад на Нiмеччину, але не встиг. Що в нас була величезна перевага в озброєннях. Що країна була вiдмобiлiзована. Нещодавно мигнуло в пресi, що i Жуков у генеральному штабi готував плани вторгнення, але якiсь слабкi, i Сталiн їх нiби - то забракував. Не солiдно.
Суворову я не дуже повiрив. Пiсля перебудови повиннi були з'явитися щирi цифри про зброю i вiйська. Не з'явилися.
Але щось є. Танки i лiтаки "новiтньої конструкцiї", (застарiлих не рахують). Отож: у червнi 1941 перевага нiмцiв було 1:3, у груднi - по танках - зрiвнялися, по лiтаках ми вiдставали 1:1,2. Але виробничi потужностi i конструкцiї зброї були, тому i вiдбувся в 1942 перелом у спiввiдношеннi сил. До кiнця вiйни вiн досяг 5:1 на нашу користь.
Враження? Була якась фатальна вiйськова дурiсть Сталiна. Обдурили його нiмцi дезiнформацiєю. Репресiями вiн знищив кращих генералiв i задавив iнших: вони могли тiльки пiдтакувати вождю.
Думка: планiв завоювати Європу - не було. Було накопичення вiйськової мощi з панiчного страху перед Гiтлером. Але не було дiйсного керiвництва армiєю. У результатi - плутанина i поразка.
Так, Сталiн умiв перемагати. Але тiльки тим, що не шкодував людей. Це - i будiвництва, i колгоспи (голодомор). Але бiльше усього - вiйна. Цифри втрат змiнювалися i не достовiрнi дотепер. Точних - просто не iснує. Самi ймовiрнi: країна не дорахувалася 20 - 25 мiльйонiв. Це - у чотири рази бiльше, чим нiмцi i разiв у двадцять бiльше союзникiв.
Генерали завойовували перемоги трупами солдат, а зовсiм не генiєм. До речi: нещодавно спливла цiкава цифра: 300 000 поклав Жуков тiльки для взяття Берлiна. Поспiшав, бачите. Навiщо? Мiсто i так лежало пiд ногами.
Такою була i вся вiйна.
Сiчень, 2001 р.
Микола Амосов. Голоси часiв.
Переклад з росiйської Малашок Тамара