Схемотехника / Мультимедія / Сайти / Віртуальний музей / ukrainiancomputing.org / AMOSOV / voices6-3_u
.htmlМикола Михайлович Амосов. Голоси часiв Бiографiя
Суто особисте
Книги ГОЛОСИ ЧАСIВ Замiсть передмови.
Глава перша. Рiдня. Мама.
Глава друга. Дитинство, отроцтво, юнiсть.
Глава третя. Архангельськ. 1932-39 рр.
Глава четверта. Вiйна.
Глава п'ята. Москва. Брянськ. Глава шоста. Київ. 1. 1952-53 рр. Київ. Доктор наук.
2. 1953 р. Кафедра.
3. 1955 р. Операцiї на серцi.
4. 1955 р. Початок кiбернетики.
5. 1956 р. Дочка.
6. 1956-57 рр. Крах культу Сталiна. Нова клiнiка.
7. 1957 р. Конгрес в Мексiцi.
8. 1958-59 рр. АШК-Апарат Штучного Кровообiгу.
9. 1959-63 рр. Подiї i зустрiчi 60-х.
10. 1962-64 рр. Чини i нагороди.
11. 1962-63 рр. Поїздка до Штатiв. З'їзд в Харьковi. Штучний розум.
12. 1963-65 рр. Клапани.
13. 1962-68 рр. Письменник.
14. 1963 р. Вибух у камерi.
15. 1965-67 рр. Рiзне.
16. 1967 рр. Доповiдь у Вашингтонi.
17. 1968 р. Iталiя. Княгиня Олсуфьєва. Сахаров.
18. 1968 р. Пересадка серця.
19. 1969-73 р. Рiзне - на початку 70-х. Психологiя. "Етика стаї".
20. 1971-75 р. Дочка. Конгрес в Москвi. Смертi.
21. 1974-75 рр. Зустрiчi. Записки про вiйну.
22. 1975 р. Новий будинок.
23. 1976-79 рр. Знову: Америка, робота, смертi.
24. Книга про здоров'я.
25. 1982-83 рр. Капiтуляцiя. Дачнi справи.
26. 1983 р. Iнститут.
27. 1983-85 р. Ювiлей. Лиха та смертi.
28. 1984-88 рр. Виписки iз щоденникiв.
29. 1989-90 рр. Народний депутат.
30. 1990-92 рр. Наука: анкети, людина.
31. 1989-90 рр. Справи суспiльнi. Розчарування.
32. 1991-92 рр. Подiї. Путч.
33. 1992-93 рр. Лiда: "дзвоники" Остання операцiя.
34. 1993-98 рр. Експериментальне життя.
35. 1998 р. "Останнiй парад".
36. Пiслямова.
37. 2000 р. Експеримент закiнчено? Життя продовжується.
38. Доповнення вiд листопада 2000 року
39. Вмсновок
40.Пiслямова до "експерименту", липень 2001 р. Виноски та скорочення
Ваша думка Русский English ГОЛОСИ ЧАСIВ. (електронний варiант)
М.М.АМОСОВ 01.01.2001 Глава шоста. (Продовження) 13. 1962-68 р. Письменник.
Iсторiя з письменством почалася в 1962 роцi, коли були написанi "Думки i серце". Спогади з приводу початку такi. Був дiйсно жахливий день - розкриття дiвчинки з бантами, що вмерла з моєї вини. Потiм екстрена операцiя з приводу аневризми аорти з кровотечами, що розвилася пiсля ушивання Боталлова протоки - найпростiшого пороку серця. Аневризма порвалася i хвора вмерла на столi вiд кровотечi.
Така туга, що потрiбно було напитися або виговоритися. Пити тодi ще не вмiв, а iншого дня сiв писати. Так народився "Перший день" майбутньої книги. Пам'ятаю, що було почуття сорому, коли перечитував i правив: "Навiщо ти це зробив? ", "Так роздягнутися на людях"... "Не зрозумiють i засудять. Заховай!".
Але сховати не мiг. Подобалося. Читав i перечитував, навiть уголос. Зрештою, зважився представити друзям.
Вирiшальне слово сказав Дольд.
- Це здорово! Ти - дiйсний письменник.
Не дуже-те повiрив, але було приємно. Сказали люди розумiючi, не те, що друзi, хiрурги.
Надихнувся. Не розраховував вийти в лiтератори, вирiшив використовувати для оголошення своїх наукових iдей. (Проповiдник!)
Глави в книзi, пiсля першої, були вже блiдiше, але ще пристойнi. Думку Кирки, здається, наводив, але повторю:
- Якби ти вмер, пiсля першого роздiлу то сказали б: "Якого письменника втратили! " Вся iнша творчiсть тiльки зiпсувала враження.
У всякому разi, я придумав фабулу i до кiнця 63-го року написав усю книгу. Дольди прочитали, схвалили, i Юра улаштував знайомство у видавництвi. Вийшли дуже вдало: редактори замiнили усього кiлька фраз.
Славу книзi дав журнал "Наука i життя". Тираж - мiльйон. Посватала туди Джана Манучарова, журналiстка з "Известий". З цього почалася дружба з нею на двадцять рокiв. Джана вiдмiнно писала про науку.
У 1995, на сiмдесятому роцi життя, вона отруїлася. Ще ранiш говорила: "Буду не потрiбна - отруюся". Я - не вiрив. Сильна жiнка.
Потiм "Думки i серце" перевидавали, напевно, раз сорок, майже у всiх республiках i в основних країнах свiту. Це - не перебiльшення. У всякому разi, англiйськi французькi, нiмецькi, iталiйськi, iспанськi мови присутнi. А так само шведська, фiнська, португальська, грецька, хiндi. Не говорячи про соцiалiстiв: полякiв, болгар, чехiв.
З Дольдом усе скiнчилося погано. Чотири роки на знiмках легень не було видно патологiї. Навiть думав, що пронесло. Але чудеса в нашiй справi бувають так рiдко. Улiтку 1965 року з'явилися ознаки рецидиву, потiм була важка осiнь i смерть з важкою агонiєю. Вiдвiдувати його було - мука. Зрозумiв - (Егоїст?) - не можна дружити з пацiєнтами.
... ... ... Отут варто сказати ще про одного хрещеного моєї письменницької кар'єри, теж друга, i теж Юрiя, але - Григоровича, Юрiя Григоровича - iноземця.
Його прiзвище писалося як Сент-Джордж (росiйське я забув). Дружину звали Зiнаїдою Миколаївною, iз дворян. Батько Юрiя Григоровича за професiєю був китаїст. Пiсля революцiї жили в Харбiнi. Потiм був "кiношником", письменником, журналiстом: новели, сценарiї, нариси, наук-поп. Облаштувалися в Штатах. Знав кращi часи. Тепер - бiднуватий, але ще не дуже. Живуть у Парижi, тут дочка художниця. Двоє онукiв. Удома говорять тiльки росiйською.
Мене знайшла їхня родичка, прочитала "Думки i серце", переслала. Юрiй Григорович написав менi листа: видати англiйською. Заперечень не має, передаю права. Це було в 1966. Звiдси все i пiшло. З англiйського переводили на iншi європейськi мови. СРСР не пiдписував авторську конвенцiю, але Юрiй Григорович платив, не дуже багато, але все-таки з'явилися сертифiкати для "Берiзки". Це - до слова. У наступному Юрiй Григорович переклав i видав iншi мої книги: "ППГ 2266", "Записки з майбутнього". Великого успiху вони не мали.
У Союз Юрiй Григорович приїжджав на кiнофестивалi i по iнших справах. Зустрiчалися обов'язково. Я двiчi був у них у Парижi. У Лондонi в 1968 р. водив мене в дорогий ресторан: два офiцiанти стояли за стiльцями. I дав 100 фунтiв, величезнi грошi. Накупив масу книг.
Був Сент-Джордж вiльнодумним i дуже "iнформованим", як тепер говорять. Комунiстiв не схвалював, але Росiю любив. За мiй рахунок Сент-Джордж не розбагатiв. Справи родини йшли до занепаду. З центру Парижа переселилися на окраїну. Потiм Зiна умерла вiд раку. Пiд завiсу Юрiй Григорович уклав договiр з АПН i рiк жив у Москвi, один: учив журналiстiв, як писати для Заходу. Я вiдвiдував його при кожнiм приїздi.
Одне з захоплень - парапсихологiя. Дуже загострилося в старостi. За своє життя вiн зустрiчався з багатьма екстрасенсами, вiрив в усе, навiть журнал з Америки в Москву виписував. Сподiвався на спiлкування душ.
Але хворiв усе рiвно важко: рак легенi - курець, як i Дольд. Умирати виїхав до дочки, у Париж. Це було вже близько 1980 року.
Боляче було дивитися на близьких старих, обох Юрiїв, як страждання з'їдали iнтелект, мiнялася особистiсть. Думав: невже i менi таке ? Розумом - знав, але почуттям - не вiрилося. I дотепер.
... ... ... Тепер менi 87. "Вiдпрацьовую програму". Поки себе тримаю.
В тi роки в мене була таки слава: уривки з "Думок i серця" друкували щотижневики в Парижi, Берлiнi, Мюнхенi, Римi. Це крiм книжкових видань.
Добре, Амосов, вистачить хвастати: однако - не письменник.
14. 1963 р. Вибух у камерi.
З трепетом я пiдходжу до цiєї глави: "Вибух у камерi".
Той день був один iз двох найстрашнiших у моєму життi.
Передiсторiя така. В американських журналах з'явилося повiдомлення про камери високого тиску - для лiкування хворих i операцiй.
Сенс: бороти з кисневим голодуванням (гiпоксiєю), через подих повiтрям у двi атмосфери, до тканин надходить бiльше кисню. Це важливо при операцiях на серцi.
Iдея мене запалила: уся наша хiрургiя ходить пiд гiпоксiєю.
Звичайно, в американцiв камери - дуже складнi. Не по нашим грошам. Але все-таки - є технiка й у нас. Мамолат звiв мене з заводом "Бiльшовик". Це могутнiй завод: роблять у числi iншої оборонки i судини високого тиску. Порозмовляв з начальниками. Зацiкавилися. Вiд промисловостi дали грошi. Одночасно з камерами почали проектувати новий будинок - прибудову. Половина - пiд операцiйнi, iнша - пiд камери. Навiть iнженери, що працюють на космос, пiдключилися.
Справа закрутилася, хоча i не швидко.
От отут я i спiткнувся. Потрiбно було чекати, як чекали 10 рокiв в iнститутах Петровського i Бакулева, поки їм зробили справжнi камери.
До 1963 року, наш Вiддiл бiокiбернетики вже працював на повну мiць. Доходило до сорока спiвробiтникiв. Мали двоповерховий лабораторний корпус.
У числi iншого - була першокласна експериментальна фiзiологiя.
Це - присказки. Казка - вирiшили... (Чи я вирiшив? Напевно.) побудувати спочатку малу камеру 1,5 на 2 метри, поки проектують велику. Щоб експериментувати i спробувати лiкувати хворих. А повезе - i простi операцiї робити. Було лiто, задумали поставити її на вiдкритiй верандi.
Завод швиденько спроектував i зробив.
Усе зробили iнженери... тiльки не по-людському, а зовсiм безсовiсно: вони зробили камеру пiд кисень, а не пiд повiтря. Iснує закон: постачальник технiки вiдповiдає за її безпеку, пропонуючи правила використання i контролю. Прокурор це потiм пiдтвердив.
За всiма цими фразами протягає пiдсвiдоме бажання - виправдатися. Напевно, так i було. Але зовнi - нiчим не виявив:
- Я - винуватий!
Експерименти в камерi вже йшли повним ходом: не буду їх описувати - усе робилося "по науцi". Дослiди проводив Владлен - кандидат наук, фiзiолог разом з дiвчатами пiсля унiверситету. Усiм їм були намiченi дисертацiї. Нiкого не примушували, йшли добровiльно.
Бiльш того: Олена з Iгорем дослiджували хворих дiтей iз синiми пороками серця. Виходило дуже добре: синява i задишка зникали. I, навiть ще бiльше: вони ж, зробили маленьку операцiю дуже важкому хлопчику, недоступну по тяжкостi стану в звичайних умовах. Я теж провiв два сеанси в камерi: хотiв перевiрити самопочуття. Здавалося: добре.
Владлен вiв експерименти вже за своїм розкладом, не погоджуючи зi мною: рутинна робота, на потоцi.
... ... ... От цей жахливий день.
Ранком на конференцiї я розповiдав про поїздку в Рим на конгрес хiрургiв. Було що сказати про Рим i хiрургiю. Усе йшло мирно.
Годинi о 11 чую несамовитий крик у коридорi. Звуть мене.
- Камера вибухнула!
Сходи, коридори. Поки добiг iз третього поверху на вулицю на веранду... хвилина? Три?
Застаю картину: бочку поливають водою, навкруги пар, з вiдкритого люка валить жаркий дим. Навкруги юрбляться хворi i люди в халатах. Командував, не пам'ятаю що, напевно, таке:
- Забрати хворих! Носилки! Операцiйних сестер! Простирадла! Воду в камеру! Витягайте дiвчат! Анестезiологiв сюди!
Виконували. Хтось полiз у камеру, хтось розстелив простирадла на пiдлозi, принесли носилки. Пройшло може бути п'ять хвилин.
Витягли. Згорiле волосся, чорнi обличчя, шматки одягу. Поклали на носилки, на стерильнi простирадла. Видно, що живi, але без рухiв: шок.
Згадалися картини з вiйни - вибухи, пожежi. Але тепер ми розумнiшi: iснує реанiмацiя. Знеболити - наркоз. Iнтубацiя - штучне дихання - гортань уражена жаром. Краплиннi уливання рiдин. Потiм вже обробити опiки i забинтувати.
Смутна надiя: А раптом?
- Нi. Чудес не буває. 100% опiк, третiй ступiнь.
Бiгцем несуть у перев'язнi - на рiзнi поверхи, щоб скорiше.
Хiба згадаєш думки, що тодi були? Напевно - про убивство, про рiдних, вiдповiдальностi, куди повiдомляти, що говорити. Страх був, не мiг не бути. Мабуть, i хитрiсть пiдкрадалася: виправдатися. Посилання на кориснiсть. I протилежна думка: "винуватий, викупай!"
Мої розпорядження чiтко виконували. Пройшло пiвгодини, може - бiльше.
За цей час одержав iнформацiю вiд "зовнiшньої служби" експерименту. Приблизно - таку.
- Усе йшло нормально. Вiдкрили кисень на балонi. Тиск пiдняли. Вiдкинули гвинти на люку. В вiконце дiвчата визирали, смiялися. Збиралися поїсти. Собака спав.
- Потiм - вибух! Вирвало запобiжний клапан, повалив дим i вогонь. Далi ви знаєте.
Схоже, що знайшлася причина: з камери витягли обгорiлий прилад оксигемометр - вимiрник насичення кисню, прикрiплюється до вуха. Єдиний електричний. Сумнiвалися, побоювалися, але - необхiдний. Незначний струм. Я дозволив.
У зв'язку з цим: одна з лаборанток запропонувала викинути прилад, коли знайшли. Щоб сховати. Напишуть: "причина вибуху невiдома". Я не погодився.
- Правду, тiльки правду.
Усю правду? Не упевнений, що думав - "Усю" Хитрiсть дiє з пiдсвiдомостi. Це - прокурору.
Але головна проблема - рiднi. Навiть страшно було подумати. Часто приходилося розмовляти з родичами, пояснювати причини смертi, навiть - визнавати помилки. Але то iнша справа - до операцiї попереджувалися: смертельна хвороба, операцiя необхiдна, ризик великий, передбачити всi небезпеки - важко. Розписку брали. Усе рiвно бувало соромно виправдуватися, якщо нещастя, але то - вiд долi.
А отут? Ти - професор - послав дiвчаток на смерть. Заради дослiдiв.
- Це просто жахливо!
Дав завдання розшукувати рiдних. Не просто - середина робочого дня. Сам подзвонив мiському прокурору, мiнiстру. В Обком - нi, не дзвонив. Нехай Мамолат повiдомляє.
Прокурор вiдразу сам приїхав, не передоручав. Розповiв йому все як на дусi: не для виправдання, для об'єктивної оцiнки. Вiн же мене вiдразу й просвiтив iз приводу технiки безпеки, що повиннi були забезпечити спочатку - вiд заводу. Але сказав:
- Незнання закону не звiльняє вiд вiдповiдальностi. Буде слiдство.
Полегкостi не просив.
- Винуватий, i готовий до усього.
Дiвчат забинтували цiлком, включаючи й обличчя, виднi тiльки дихальнi трубки з пов'язок. Уклали в окремiй палатi, у реанiмацiї, на третьому поверсi. Лежать, як ляльки, пiд наркозом. Штучне дихання, апарат ритмiчно працює з легким звуком. Стоять крапельницi. Пiдключено монiтори. Зайчик на екранi виписує ЕКГ.
Нi, я не буду фантазувати i придумувати дiалоги. У книзi "Думки i серце" це зроблено - адже це повiсть.
Але пам'ять зберегла: жахливо (немає iншого слова!) було розмовляти з рiдними. Вони не грубили, але краще б били по щоках, була б часткова компенсацiя провини.
Протягом дня заходив Мамолат, вiдвiдали друзi хiрурги, Федоровський i Коломийченко. Записали консилiум, що усе робиться правильно. Дякував їх за пiдтримку.
Серцева дiяльнiсть повiльно вгасала. До ночi обидвi вмерли. Дихальний апарат працював, iмiтуючи життя.
Сам наказав:
- Зупинiть подих.
... ... ... Для мене наслiдкiв вибуху не було. Тiльки в пам'ятi вiдклалася провина i неповноцiннiсть. Якби вiрив у Бога - сказав би: це Вiн мене покарав i врятував. I адже не в перший раз!
Думаю, що усе пояснювалося простiше. Не було намiру, особистої вигоди. Усе робилося чесно, працювали добровiльно. Завод мав свою провину. Плюс - "заслуги перед батькiвщиною", бездоганнiсть роботи, безкорисливiсть. Депутатство теж зiграло роль. Ставлення ЦК - другий секретар Iващенко дуже мене пiдтримувала. Перед тим замовила проектування нового великого будинку. Пiсля аварiї, я вiд проекту вiдмовився.
Проте, судити могли: винуватий в недбалостi. Не думаю, що посадили б - невигiдно таких садити, уся серцева хiрургiя в республiцi зупиниться. Але вирок мiг би бути. Морально я був готовий до цього. Може бути, навiть хотiв - для компенсацiї провини. Не стану лицемiрити - "хотiв" - це якщо без в'язницi.
У цей час йшли вибори медичних академiкiв у Москвi. У мене були всi шанси. Вiдразу пiсля вибуху я вiдмовився балотуватися.
Але на похорон йти не зважився. Малодушничав.
Тема про камери мала продовження. Прибудову для операцiйних побудували. I великi камери - теж. Але запустити їх у роботу - не змогли: iнженерний прорахунок. Цього разу я не заступав: усе робили без мене. Боявся.
Розповiв про це докладно, тому що найбiльший прокол у моєму життi. Потерпiв поразку. Винуватий. I погано - що не покарано.
... ... ... Восени 1964 року вiдбулася змiна влади. Звiльнили Хрущова i вибрали Брежнєва. Реакцiя публiки: "Перемiнили - i перемiнили - справа ваша". Микита таки надоїв новацiями. Ракетами на Кубi вiн ледве було не викликав ядерну вiйну. Небезпеку тодi вiд нас сховали, панiки не було: роз'яснили тiльки тепер. Але як вiн черевиком стукав по трибунi в ООН - було вiдомо. Смiялися: "У - дає!". На обiцянки перегнати Америку по молоку та маслу i побудувати комунiзм до 80-го року - реагували спокiйно: "Бреши товстiше". Але будiвництво п'ятиповерхiвок - вiтали. Про головну заслугу - викриття культу - пам'ятали завжди. I що Берiю пристукнув - добре.
Напевно, вiн був непоганою людиною, але малуватий калiбр для вождя. Iнтелекту мало. Перемiнити його було варто. Але адже i Брежнєв не краще.
15. 1965-67 рр. Рiзне.
На початку 1965 року їздив у Ленiнград: з Борисом побачитися i вiдвiдати письменника Юрiя Германа - запросив. Вiн писав гарнi книги про вiйськових хiрургiв. Герман читав "Думки" у журналi i запропонував зняти кiно. Я не вiдмовився, але сумнiвався по частинi сценарiю.
Забiжу вперед: фiльм "Ступiнь ризику" вийшов: артисти Смоктуновський i Демидова виручили, без них було б погано.
Улiтку поширився слух: Олена Сидаренко вагiтна. Подивився на талiю: справдi.
Тубiнститут побудував житловий будинок. Квартири дали Дедкову з Малаховою i Сидаренко. Дедков пiшов в онкологiю. Моїм заступником стала Олена - "начальниця", як її iронiчно називали. Так що для "нашої загальної справи" вагiтнiсть була нi до чого: заступник - це важливо.
А що зробиш? Не заборониш. Про себе думав:
- Пропав хiрург. Буде чоловiк, дитина - якi операцiї?
Але чоловiка на обрiї не бачити. Правда, у розмовах з Киркою пiсля Харкова Олена згадувалася, але це я потiм згадав.
А поки - пiшов липень, Катя з бабусею виїхали в Старий Крим, ми з Лiдою повиннi були приїхати пiзнiше.
Приїхали на "Волзi", забрали Катю i рушили на Кавказ.
Так, забув написати: ми змiнили машину. Навiть двiчi. Спочатку - на стару "Победу", а через рiк Мiськторг "видiлив" "Волгу". Пiднатужився i купив. "Победу" дав поїздити iнститутському шоферу, вiн потрапив в аварiю i розбив. Дуже подобалося їздити на "Волзi"! Як придавиш педаль - так i 120 км.
Тому i на Кавказ поїхали - випробувати їзду.
Подорож нi чим не запам'яталася. Катя бiльше спала i читала, чим дивилася на красоти.
На зворотному шляху заїхали в Старий Крим, забрали бабусю i - додому.
Моя совiсть не спокiйна за цю дорогу: гнав нещадно. 1100 кiлометрiв проїхав за свiтловий день. Єлисеївна дуже боялася, але сказати, не смiла.
Наступного дня у неї трапився iнсульт. Безсумнiвно - вiд стресу. Поклали в нервове вiддiлення Жовтневої лiкарнi. Iнсульт важкий: повний паралiч, утрата свiдомостi.
Життя вiдразу ж порушилося. Насамперед, це торкнулося Лiди: днями сидiла бiля хворої, кормила, перевертала. На нянечок сподiватися не можна.
Хiрургiчна кар'єра - по боку. Довелося їй, нещаснiй, переучитися на фiзiотерапевта, щоб працювати в тiй самiй Жовтневiй лiкарнi. Дисертацiю вiдставила: немає часу.
Побут теж ускладнився. Спробували взяти куховарку - не сподобалося.
Мозок у Єлисеївни не вiдновився, вона була агресивна. Я, по обов'язку, не по серцю, вiдвiдував хвору, раз на тиждень.
Так ми прожили довгих два з половиною роки: гарний догляд вiдсунув смерть, а хiрургiчна кар'єра Лiди звалилася остаточно.
... ... ... На початку вересня виїхав на конгрес фiзiологiв у Японiю. Була велика делегацiя, навiть - Бериташвiлi - стародавнiсть. Опонент Павлова.
Дорога: лiтак, потяг, пароплав.
На конгресi мова - лише англiйська. Абияк я вже розумiв.
Iнтерес - сама Японiя: Токiо i Кiото. Бачили усе, що покладається бачити. Храми, театр Кабукi, чайну церемонiю з гейшами, величезного Будду, музей нацiонального живопису: нi з чим не порiвняно. Тонкий смак у японцiв.
Їхати додому не хотiлося: завжди чекаєш неприємностi.
Повернувся - i вiдразу - новини. Бабусi - не краще, рухи i мова не вiдновлюється. Лiда взяла вiдпустку за свiй рахунок, сидить бiля хворої. Але будинок не забуває. Правда, Катя вчилася вiдмiнно, перевiряти не було потреби.
Iнша новина: Оленi Миколаївнi в Жовтневiй лiкарнi зробили кесаревий перетин: хлопчик. Були ускладнення пiсля операцiї.
Вiдвiдав її. I отут - вона приголомшила:
- Подзвонiть Кириловi. Нехай приїде i зареєструє сина.
Пiдозри були, але дуже неяснi. Знав, що в Москвi вони бачилися. Помiтив деяке охолодження Кирила до мене. Аркадiй вiдносив це за рахунок ревнощiв до лiтературних успiхiв. З iншої сторони: ходили розмови, що Олена на лижах катається з аспiрантами. Дещо я почув пiзнiше, але не буду приводить плiтки.
Кирi я подзвонив у той же день. Повiдомив. Подиву вiн не висловив - очевидно знав, зв'язок був i крiм мене. Обiцяв приїхати пiслязавтра.
- Часу немає. Повиннi попоратися за один день.
Зустрiв його о 10 ранку. Запросив до себе. Вiдмовився. Треба сказати, що Кира жодного разу в нас будинку не був.
- Поїдемо вiдразу в ЗАГС. Довiдка на дитину є?
Довiдка з пологового будинку була, її менi передала одна з наших сестер, що вiдвiдувала начальницю.
Прийшли в райраду. Так i так. Мене усi знали, i почував себе в ролi свiдка - чи хрещеного? - огидно. Начебто беру участь у справi, скажемо, не дуже чеснiй. I навiть - начебто я в чому - то винуватий.
Пiсля цього Кира пiшов у лiкарню, так я його бiльше i не бачив. Виїхав денним потягом.
Ну, що ж, я виконав обов'язок: Кирка - друг, а начальниця була моїм вiрним заступником вiсiм рокiв. Правда, потiм вiдносини зiпсувалися. Але разом ще довго працювали.
Я так i не знаю, чи був зареєстрований їхнiй шлюб з Киркою. Бувають теми, що не зачiпаються навiть iз близькими друзями. I тим бiльше, коли дружба ослабнула, а потiм i зiйшла нанiвець, як з Кирою.
Вона таки була розумна - Олена Миколаївна. Тепер, чверть столiття потому пам'ять про неї двоїста. Повага, як до працiвника. Багатьом допомогла з дисертацiями. Добре оперувала, хоча пiсля пологiв перестала. А як до людини? Бiльшiсть утруднялися з вiдповiддю. Скорiше "нi", чим "так".
Зовнi нiчого не змiнилося. Сина назвали Андрiєм. До Кирки вона не поїхала, вiн - теж. Чомусь шлюби йому не йшли: у свiй час швидко розiйшовся з Лiдою Єжерец, як тiльки квартиру тесть купив. От так буває: дружиш, дружиш, а пройде час, зiставиш одне, iнше... i засумнiваєшся.
Нi, не пiддамся. Суперечлива природа людини.
16. 1967 рр. Доповiдь у Вашингтонi.
Знову - хiрургiчнi з'їзди i конгреси. Уже набридло описувати. Дуже коротко: 1967 рiк. Вересень. Вiдень. Красиве мiсто i вiдмiнна програма. Банкет у мерiї. Вальси Штрауса. Молоде вино. Не розрахував - напився до неподобства, постiль обблював. Ранком запирав простирадла.
У доповiдях "iзюминок" не пам'ятаю.
Подорожували по Австрiї: не країна, а картинка з дитячої книжки.
... ... ... На зворотному шляху, у Брестi, я пересаджувався на київський потяг. Подзвонив додому. Завжди чекаю неприємностей, коли приїжджаю. Але усе було спокiйно. I саме головне, Лiда сказала, що дзвонили з Великої Академiї - на мене прийшло запрошення в США, на кiбернетичну конференцiю, щоб зробив доповiдь. Подумати тiльки!
Удома мене чекав лист вiд професора Фогеля, голови Товариства кiбернетикiв США. Нацiональна конференцiя у Вашингтонi: тема Штучний iнтелект. Менi доповiдь на 40 хвилин. Квитки на лiтак посланi в Академiю Наук Союзу. Фогель пояснив привiд для запрошення: вiн прочитав мою книгу "Моделювання мислення i психiки". Уже нiяк не очiкував, що в Америцi переведуть, удома книга сенсацiєю не стала.
Два мiсяцi до поїздки пройшли в хвилюваннях: готувати доповiдь, переклад, слайди. Хвилювання: мiй англiйський слабкий.
У тi два мiсяцi Сент-Джордж надрукував у Штатах "Думки i серце": вiдзиви вiдмiннi. Журнал "Лук" надiслав кореспондента i фотографа: вирiшили, що книжка списана з натури. Зневажив заборонами на iноземцiв, i запросив додому. Пiдвипив i висловив усе, що думав по частинi суспiльства. Крамолу надрукували, але наслiдкiв не мало. Часи були вже не тi.
Настав день вiд'їзду. Ох уже ця Академiя! Багато адреналiну видiлив. Менi, примiром, видали 10 доларiв. Начебто я в Серпухов їду. Пояснення:
- Вони вас запросили за свiй рахунок i зобов'язанi утримувати.
Аерофлот, Лондон, пересадка в "Боїнг". Друга - у Нью-Йорку. Дуже турбувався, як доберуся до Вашингтона, нiч незабаром, а раптом не зустрiнуть? 10 доларiв - це по Америцi нуль.
Коли вiдлiтали, був пiзнiй вечiр. Менi вже не до краси нiчного Нью-Йорка з висоти. Сиджу в лiтаку, горюю. Читаю. I раптом - повезло. Сусiд запитав по-росiйськi:
- Ви з Радянського Союзу?
- От їду на село до дiдуся. З десяткою в кишенi.
Вiн виявився євреєм, що виїхав з Росiї.
- Я вам допоможу.
I все улаштувалося: вiн викликав по телефону посольського чиновника, той за мною приїхав, органiзував нiчлiг.
Конференцiя повинна була засiдати в Бетездi, це пригород Вашингтона. На ранок пан з IБМ приїхав i забрав мене.
Приїхав той самий Фогель. Виявилося, що вiн трiшки говорить росiйською мовою, виходець з родини євреїв-емiгрантiв. Розповiв менi про конференцiю. - "Ми тiльки днями довiдалися, що кiбернетик Амосов - i хiрург, i депутат, i письменник - одна особа. Журнал "Лук" розповiв. I книжку "Вiдкрите серце" уже прочитали". (Так в Америцi назвали "Думки i серце".)
Ось як! Але я йому не сказав, що маю усього десятку в кишенi. Гордiсть.
Увечерi були в гостях у мiльйонера. Уночi вiд хвилювання болiв живiт, спав погано. Але ранком зробив гiмнастику i зовсiм непогано поїв за один долар у кафетерiї. Боявся доповiдi? Звичайно, було не по собi. Але щоб страх? Нi. Це ж не операцiя.
О восьмiй ранку Фогель вiдкрив засiдання i першим представив мене. Сказав, що я i хто. I пiднiс сюрприз: видану в США мою книгу "Моделювання мислення".
Доповiдь пройшла, скажемо, задовiльно. Я читав текст, командував оператору, що показує слайди: "Наступний, наступний". У регламент уклався. На питання вiдповiв, як мiг. Багато не запитували, бачили мабуть, як важко дається мова.
У перерву засiдання усiх годували за казенний (IБМ!) рахунок. Добових на витрати менi не запропонували. Хiба запитаєш? Соромно.
Як вичитав доповiдь, так уже гора з плечей звалилася, i далi очiкували однi задоволення. Пiдходили, хвалили. Я розговорився i навiть iнтерв'ю давав журналiстам про штучний iнтелект. (Англiйською!)
Радник по культурi X. з посольства, тримав зi мною зв'язок i склав програму. Години в чотири вiн подзвонив.
- Зустрiч зi спiвробiтниками посольства призначена на 18 годину. Я вже не встигну приїхати за вами. Берiть таксi - i в посольство.
- Але в мене ж всього сiм доларiв! До вас 50 кiлометрiв!
- Нiчого. Привезе - подзвоните бiля входу. Я вийду i розплачуся.
Не сподобалося менi це, але все обiйшлося, як сказав радник.
Бесiда з посольськими, а бiльше з їхнiми дружинами, пройшла нормально. Вони читали "Думки i серце", деякi - навiть журнал "Лук".
X. уже розпитав про мої фiнансовi справи i дуже смiявся.
- Не могли ж вони запропонувати вам, сенатору, добовi, навiть i по пiвсотнi доларiв. Раптом образитеся?
Пiсля виступу ми зустрiли в коридорi посла Добринiна. Представили мене, сказали, що нема за що навiть подарунок дочцi купити. Розпорядився видати десять доларiв. Теж не жирно, але Катi дещо купив. Останнiй день погостював дуже добре. Була довiрча бесiда, про злочиннiсть, про негрiв. Зворотна подорож пройшла спокiйно.
... ... ... П'ятдесят рокiв Радянської влади в листопадi 1967 року вiдзначали у Верховнiй Радi дуже урочисто, у Палацi З'їздiв. Подивився усiх вождiв iз соцкраїн i багатьох послухав. Краще усiх говорив Фiдель.
Вiд ювiлею я не надихнувся. Але свiт соцiалiзму здавався непорушним.
У груднi того ж року ми з Катею їздили до НДР за запрошенням видавцiв, вони "Думки i серце" друкували чотири рази. Грошей не платили, але в гостi запросили. Я поставив умову: з дочкою. Будь ласка.
У Нiмеччину їхав з небажанням, бiльше для Катi: показати закордон. З вiйни була до нiмцiв ворожiсть.
Шикарно приймали. Без подробиць - думку про нiмцiв змiнив. Але залiзна завiса в НДР дiяла мiцнiше нашої. Англiйських книг не було.
Сiчень, 2001 р.
Микола Амосов. Голоси часiв.
Переклад з росiйської Малашок Тамара