Схемотехника / Мультимедія / Сайти / Віртуальний музей / ukrainiancomputing.org / DIFFERENT / KTbook2_u

Малиновський Б.М. Немає нiчого дорожче.Кiбернетична технiка Мапа музею

Iсторiя розвитку iнформацiйних технологiй в Українi

Книги автора

Змiст English      Русский "Нет ничего дороже..."

Борис Малиновський К: Горобец, 2005. -336с: 200 iл. ISBN 966-8508-04-1.

Видано росiйською мовою

"Хто має право писати свої спогади?

Кожен... Для того, щоб писати свої спогади, зовсiм не потрiбно бути нi великим мужем, нi знаменитим лиходiєм, нi державною людиною, - для цього досить бути просто людиною..."

Олександр Герцен Дорога в пiвстолiття Вiхи моєї бiографiї Перший роздiл "Дорога в пiвстолiття" iз книги Бориса Малиновського "Нет ничего дороже..."

Народився 24 серпня 1921 року в мiстi Лух Iванiвської областi (Росiя). У цей час мiй батько Малиновський Микола Васильович був викладачем i головою (була така посада!) Лухської школи II рiвня (з 1 травня 1920 р. по 15 березня 1922 р.). У 1939 роцi я закiнчив середню школу в м. Iваново. У цьому ж роцi був призваний на службу в Червону Армiю. Закiнчив полкову школу, одержавши звання сержанта. З 1941 по 1945 р. брав участь у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi на фронтах: Пiвнiчний, Ленiнградський, Захiдний, Калiнiнський, Пiвнiчно-захiдний, Степовий, Центральний, 1-й Бiлоруський, 3-й Прибалтiйський. Наприкiнцi вiйни був у Фiнляндiї на вiйськово-морськiй базi Порккала Удд. Вiйну зустрiв сержантом, командиром вiддiлення розвiдки в артилерiйськiй частинi, закiнчив старшим лейтенантом, командиром артилерiйської батареї. Звання офiцера було присвоєно на фронтi, без пiдготовки у вiйськовому училищi. Поранений у 1941 i 1944 р. Демобiлiзований у серпнi 1945 р. за станом здоров'я. За участь у вiйнi нагороджений орденами Червоної Зiрки, Вiтчизняної вiйни I i II ступеня, медаллю "За бойовi заслуги", медалями "За оборону Москви", "За перемогу над Нiмеччиною" та iн.

У 1950 р. закiнчив з вiдзнакою Енергетичний iнститут у м.Iваново. Спецiальнiсть - електроустаткування промпiдприємств.

Три роки з 1950 по 1953 був аспiрантом лабораторiї автоматики Iнституту електротехнiки АН УРСР (м.Київ). Там же успiшно захистив кандидатську дисертацiю "Тригерний пристрiй на магнiтних пiдсилювачах" i одержав звання молодшого наукового спiвробiтника. Тему дисертацiї запропонував академiк С.О.Лебедєв, що працював директором iнституту з 1946 по 1952 рiк. У 1954 роцi мене перевели в лабораторiю обчислювальної технiки, у якiй пiд керiвництвом С.О. Лебедєва ще в 1951 роцi була створена i введена в експлуатацiю перша в континентальнiй Європi Мала електронна лiчильна машина "МЭСМ". Я мав щастя побачити цю машину i з доручення С.О.Лебедєва провести дослiдження можливостi застосування в нiй дiод-магнiтних елементiв замiсть лампових, використаних у машинi.

У 1955 р. лабораторiю перевели в Iнститут математики АН УРСР. За два роки роботи в лабораторiї менi удалося виконати ряд дослiджень, результатом яких став розроблений мною проект спецiалiзованої обчислювальної машини для знiмання й обробки даних з радiолокатора. У 1957 р. на базi лабораторiї було створено Обчислювальний центр (ОЦ) АН УРСР. Його директором було призначено доктора фiзико-математичних наук Вiктора Михайловича Глушкова.1 Вiн запропонував менi бути його заступником по науковiй частинi. З грудня 1957 по лютий 1962 р. я працював на цiй посадi i завiдувачем вiддiлом спецiалiзованих машин. Цi чотири роки стали визначальним i найбiльш плiдним перiодом моєї дiяльностi. Саме тодi зародилася й одержала iнтенсивний розвиток кiбернетична технiка. У дуже короткий термiн була розроблена перша в СРСР напiвпровiдникова керуюча машина широкого призначення КМШП "Днепр". Вона з'явилася одночасно з першою американською керуючою машиною такого ж призначення (RW-300). На основi КМШП "Днепр" були створенi пiонерськi - першi в Українi i колишньому СРСР системи контролю i керування промислового призначення.

Велику роль у першi роки мого становлення як ученого, безумовно, зiграли Сергiй Олексiйович Лебедєв i Вiктор Михайлович Глушков. Образ Сергiя Олексiйовича Лебедєва, незважаючи на небагато зустрiчей з ним у Києвi й у Москвi, залишився в моїй пам'ятi на все життя, i я безмiрно радий, що доля дозволила зустрiти саме його на самому початку моєї "дороги в пiвстолiття".

Другою видатною особистiстю на моєму життєвому шляху став Вiктор Михайлович Глушков. З 1957 по 1962 роки я був його єдиним заступником по науковiй частинi створеного в 1957 роцi Обчислювального центру АН УРСР. Його приклад, умiння захоплювати перспективою, безсумнiвний талант дослiдника i висока працездатнiсть допомагали i менi, i розвитку робiт в ОЦ АН УРСР, залученню уваги з боку вищих iнстанцiй, вiд яких тодi багато чого залежало. З iншого боку, вiн був автором iдеї унiверсальної керуючої машини, що лягла в основу моїх робiт зi створення i застосування першої в СРСР напiвпровiдникової керуючої машини широкого призначення КМШП "Днепр".

У 1962 роцi на базi ОЦ АН УРСР був створений Iнститут кiбернетики АН УРСР, я залишився завiдувачем вiддiлом, перейменованим у вiддiл керуючих машин. (Ця назва збереглася дотепер - понад 40 рокiв!) У 1964 р. захистив дисертацiю на звання ученого ступеня доктора наук за сукупнiстю робiт: "Розробка, дослiдження i впровадження в промисловiсть цифрової керуючої машини КМШП "Днепр".2 У 1969 р. був обраний членом-кореспондентом АН УРСР. З 1966 по 1971 роки я був заступником керiвника вiддiлення кiбернетичної технiки Г.Є.Пухова (у вiддiлення входили основнi технiчнi вiддiли iнституту), а з 1971 по 1988 р. став керiвником цього вiддiлення (Г.Є.Пухов перейшов в iнший iнститут).

Визнання кiбернетичної технiки як важливого науково-технiчного напрямку вiдбулося не вiдразу.

У 1959 р. у Москвi проводилася Перша всесоюзна нарада по керуючим машинам. Була там i моя доповiдь про КМШП, що вже починала оживати. Вона викликала численнi питання. Мене включили в комiсiю з пiдготовки рiшення наради. У проект включили фразу: "Схвалити розробку КМШП в АН УРСР". На заключне засiдання комiсiї з'явився начальник вiддiлу обчислювальної технiки Держплану СРСР Лоскутов. Я знав його по книзi, досить примiтивнiй, присвяченiй рiзного роду реєструючим цифровим пристроям РЦП i спецiалiзованим ЕОМ. Тримався вiн як царський вельможа. Почувши фразу про КМШП, сказав:

- Забрати, щоб i духу не було. Ця машина робиться заради примхи академiкiв i нiкому не потрiбна!

Фраза була викреслена.

Сперечатися iз самозакоханою людиною, надiленою величезною владою, було марно...

У тi ж роки, пам'ятаю, проходила дуже представницька спiльна нарада Мiнiстерства приладобудування, засобiв автоматизацiї i систем керування i Вiддiлення механiки i процесiв керування АН СРСР.

Академiк, що виступив за мiнiстром, керiвник провiдного московського iнституту, згадав роботи Iнституту кiбернетики АН УРСР по створенню i застосуванню керуючих машин та назвав їх передчасними i шкiдливими.

Довелося менi свiй виступ почати словами:

- Хочу розповiсти про "шкiдливий" досвiд використання машин "Днепр". Судячи з питань, i виступiв, наш досвiд зацiкавив дуже багатьох, а в прийнятому рiшеннi характеризувався як дуже корисний.

Понад п'ятсот КМШП "Днепр" якi випущенi та знайшли широке застосування стали дуже сильним аргументом на користь повного визнання наших робiт.

В наступнi роки, з моєї iнiцiативи, були розгорнутi дослiдження, спрямованi на створення перших в Українi цифрових автоматизованих систем керування технологiчними процесами, цифрових систем аерокосмiчного експерименту, унiкального фiзичного i масового наукового лабораторного експерименту; на розробку засобiв кiбернетичної технiки, включаючи спецiалiзованi засоби обробки i передачi iнформацiї; орiєнтовану на задачi вимiру i керування мiкропроцесорну технiку i персональнi ЕОМ; на пiдготовку i практичну реалiзацiю науково-методичних основ переозброєння цiлої промислової галузi (зв'язку) на мiкропроцесорну технiку. У книзi наводиться перелiк основних результатiв дослiджень, виконаних у вiддiленнi кiбернетичної технiки за тридцять рокiв, а також авторiв цих робiт, моїх у тому числi. Наведено також короткий опис основних наукових напрямкiв дослiджень вiддiлення кiбернетичної технiки, а також ряд документiв того часу.

Крiм роботи в iнститутi, я брав участь у роботi багатьох наукових конференцiй та iнших заходiв, проведених у СРСР. Завдяки цьому я познайомився з багатьма видатними вченими в галузi комп'ютерної науки i технiки, творцями ЕОМ першого поколiння. Запам'яталися закордоннi поїздки на науковi конференцiї, конгреси, симпозiуми в країни захiдної i схiдної Європи, у США й Iндiю (в останнiх був по одному разу). Про це можна прочитати й ознайомитися з фотоекспозицiєю наприкiнцi цiєї частини книги.

Понад двадцять рокiв я був головою Ради з захисту кандидатських i докторських дисертацiй на звання учених ступенiв по ряду технiчних спецiальностей, що працювала у вiддiленнi кiбернетичної технiки.

Кiлька рокiв брав участь у роботi союзного ВАКа, науково-технiчної ради Мiнiстерства приладобудування СРСР та iн. За цi роки мною були пiдготовленi понад п'ятдесят кандидатiв i докторiв наук.

Сiмнадцять рокiв був беззмiнним головою Ради з автоматизацiї наукових дослiджень при Президiї АН УРСР. За цей час у бiльшостi академiчних органiзацiй було успiшно автоматизовано масовий науковий лабораторний експеримент.

У 1984 р. вiддiлення кiбернетичної технiки було перейменовано у вiддiлення обчислювальної технiки i мiкроелектронiки. У 1988 р. його керiвником став О.В.Палагiн.3

З 1988 по 1990 р. я залишався завiдувачем вiддiлом керуючих машин, а з 1990 р. був призначений Президiєю НАН України радником дирекцiї Iнституту кiбернетики iменi В.М.Глушкова НАН України.

У списку моїх наукових праць, виконаних до 1990 р., є понад 200 статей i винаходiв (бiльшiсть у спiвавторствi) i кiлька книг.

Результатом моєї працi в останнє десятилiття стали книги з iсторiї комп'ютерної науки i технiки: "Академiк С.Лебедєв" (1992 р., росiйською мовою), "Академiк В.Глушков. Сторiнки життя i творчостi" (1993 р., росiйською мовою), "Iсторiя обчислювальної технiки в особах" (1995 р., росiйською мовою), "Нариси з iсторiї комп'ютерної науки i технiки в Українi" (1998 р., росiйською мовою) "Золотi вiхи iсторiї комп'ютерної науки i технiки в Українi" (2003 р., росiйською мовою) та iншi.

З'явився в Iнтернетi сайт створеного мною Фонду iсторiї i розвитку комп'ютерної науки та технiки при київському Будинку вчених НАН України (українською, росiйською, англiйською мовами) дозволив зробити доступними для закордонних дослiдникiв матерiали з моїх книг i посилання на матерiали з них з'явилися в рядi видань за рубежем, що дуже порадувало мене.

Своєчасному виданню моїх книг чимало сприяв згаданий Фонд iсторiї i розвитку комп'ютерної науки та технiки. За його допомогою в 1998 роцi менi також удалося органiзувати й успiшно провести мiжнародний симпозiум "ЕОМ у Європi. Минуле, сучасне, майбутнє". У числi багатьох закордонних гостей були творцi першої у свiтi ЕОМ, з програмою яка зберiгається в пам'ятi 85-лiтнiй Морiс Уiлкс i першої у свiтi комерцiйної ЕОМ Френк Ленд. Президент НАН України Б.Є.Патон, що приймав активну участь у роботi симпозiуму, прийняв рiшення нагородити Морiса Уiлкса дипломом Почесного доктора НАН України, а Френка Ленда грамотою Президiї НАН України. Честь вручити диплом Морiсовi Уiлксу безпосередньо в Кембриджi, де пiвстолiття працює Морiс Уiлкс, випала менi (1999 р.).

Мiй батько Микола Васильович Малиновський (1887-1969) i мати Любов Миколаївна Малиновська (1890-1964) усе життя пропрацювали вчителями росiйської мови i лiтератури. Батько нагороджений медаллю "За доблесну працю у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi 1941-1945 р.", орденом Трудового Червоного Прапора (1949 р.), орденом Ленiна (1954 р.). Мати нагороджена медаллю "За доблесну працю у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi 1941-1945 р." Старший брат Лев Миколайович Малиновський, танкiст, нагороджений орденами Вiтчизняної вiйни II ступеня в 1942 i I ступеня 1943 р. (посмертно). Сестра Олена, що закiнчила Iванiвський медичний iнститут у роки вiйни, кандидат медичних наук, у 1957 роцi трагiчно загинула через грубу помилку в дiагнозi хвороби.

За пiслявоєнний час до моїх нагород додалися чотири ордени. Почеснi Грамоти Президiї Верховної Ради УРСР i Верховної Ради України, двi Державних премiї УРСР, премiя Фонду iнтелектуального спiвробiтництва "Україна XXI столiття" iменi I.В.Вернадського, премiї Президiї НАН України iменi С.О.Лебедєва, В.М.Глушкова, звання Заслуженого дiяча науки i технiки України.

Роки напруженої роботи, а було усе - успiхи i поразки в роботi, радостi i прикростi, не пройшли безслiдно.

У 1988 р. у мене трапився обширний iнфаркт i довелося пробути понад пiвроку в лiкарнi. Щоб не втрачати часу i почуваючи, що мої справи пiшли на лiпше, я вирiшив зайнятися спогадами про мою роботу в Академiї. Так з'явився "Щоденник" у якому спогади перемежовувалися з оцiнками про стан здоров'я i подiями вiйськових рокiв, що запам'яталися. Згадуючи минуле, хотiлося вiдвернути себе вiд "поганих" думок сьогоднi. Поправившись i звiльнившись вiд керiвництва вiддiлом керуючих машин i вiддiленням кiбернетичної технiки, я вiдклав убiк свiй "Щоденник" та захопився збиранням i вивченням матерiалiв про творчiсть С.О.Лебедєва, В.М.Глушкова й iнших першовiдкривачiв вiтчизняної комп'ютерної науки i технiки. У "Щоденнику" я встиг написати лише спогади про моє навчання в аспiрантурi в Iнститутi електротехнiки i про роботу в Iнститутах електротехнiки, математики й Обчислювальному центрi АН УРСР.

Коли готував книгу "Iсторiя обчислювальної технiки в особах", то включив у неї частину "Щоденника", де говорилося тiльки про те, як створювалася КМШП "Днепр". Публiкуючи "Щоденник" зараз, - як початок книги, - я приводжу його цiлком, включаючи мої давнi записи про ставлення до мене В.М.Глушкова.

За 20 рокiв роботи в Iнститутi кiбернетики, директором якого вiн був у цi роки, я як нiхто iнший вiдчув на собi особливостi його складного характеру. Це видно з "Щоденника" i деяких роздiлiв книги. Замовчування про це зробило би образ В.М.Глушкова не повним, а ряд подiй у моїй дiяльностi, пов'язаних з ним, незрозумiлими.

Отже...

"Перед вами правда"4

5 листопада 1988 р. Прекрасна шведська акторка Iнгрид Бергман (1915-1982) прожила велике, але не просте життя. Була всесвiтня слава i злiснi нападки газетярiв, сiмейне щастя i розчарування, яке його змiнювало, радiсть материнства i турботи про дiтей, часом дуже нелегкi. Вона тричi виходила замiж по любовi i тричi їй доводилося розставатися iз, здавалося б, прекрасними людьми - цьому сприяла її артистична кар'єра, нестримне прагнення постiйно вiддавати себе цiлком театру. Про її життя ходило багато плiток: газетний свiт, ласий на сенсацiї, не раз досаждав акторцi несправедливими вигадництвами.

Щоб дiти знали про неї не з газет, знали чисту правду вона опублiкувала книгу "Моє життя" (їй допомагав письменник Алан Берджас).

У примiтцi до цiєї прекрасної книги вона написала: "Коли я повiсила трубку, сказавши, що не збираюся писати спогади про останнi двадцять рокiв життя, мiй син Роберто, глянувши на мене з явним занепокоєнням сказав:

- Послухай, мамо, ти коли-небудь задумувалася над тим, що коли тебе не стане, бiльшiсть людей довiдаються про твоє життя з газетної хронiки, слухiв, плiток та iнтерв'ю. Ми, твої дiти, не зможемо захистити тебе, тому що не знаємо правди. Менi б хотiлося, щоб ти сама написала про усе, що було.

Це змусило мене багато про що задуматися... I от, мої дорогi дiти Пiа, Роберто, Iзабелла i Iнгрид, перед вами правда."

Прочитавши цю книгу лежачи на лiкарняному лiжку через iнфаркт, який трапився я теж задумався - треба б написати про усе, що було.

Спочатку розповiм, як я з'явився в Києвi.

Перед закiнченням Iванiвського енергетичного iнституту, зненацька для мене, я одержав пропозицiю вступити до аспiрантури на кафедру електроприводу вiд професора Iгоря Васильовича Бєляєва. Серед студентiв вiн мав великий авторитет. Менi було приємно прийняти його пропозицiю, i я погодився, хоча не дуже добре уявляв, що мене очiкує в майбутньому. При розподiлi на роботу мене направили на його кафедру. Однак, через якийсь час, зустрiвши мене, вiн сказав, що на прохання мати аспiранта вiн одержав з Мiнвузу негативну вiдповiдь, i що я можу їхати до Москви одержувати призначення на роботу. Очевидно, зiграло роль те, що Iгор Васильович був кандидатом, а не доктором наук. А я вже "настроївся" на аспiрантуру i став обмiрковувати, що робити.

Коли я готував дипломний проект, то користувався працями Iнституту електротехнiки АН УРСР. Мене цiкавили статтi В.Л.Iносова про стiйкiсть автоматичних систем, оскiльки виконуючи проект я повинен був розробити автоматичну систему керування фрезою копiювального верстата. Знаючи, що цей iнститут у Києвi, де жила матiр моєї дружини, я написав на iм'я директора iнституту листа iз проханням вiдповiсти про можливiсть вступу до аспiрантури i просив повiдомити наявнi спецiальностi. На щастя, вiдповiдь не змусила довго чекати. Менi повiдомили, що аспiрантура є, у тому числi за фахом автоматика i вказали термiн вступних iспитiв. Вступити до аспiрантури стало моєю мрiєю. Думаючи, що iспити будуть дуже важкими, я просидiв усе лiто над книгами, вивчаючи теоретичнi основи електротехнiки. Реферат пiдготував за матерiалами дипломного проекту i послав завчасно. Добре пiдготувався з iсторiї партiї. А от англiйську мову залишив на потiм.

У вереснi 1950 р. я приїхав до Києва. Менi дала притулок мати дружини - Ганна Пилипiвна. У її однокiмнатнiй квартирi з загальними кухнею, ванною i туалетом, як було тодi в багатьох комунальних квартирах, крiм неї жили її сестра i молодша дочка з чоловiком.

Перший екзамен з теоретичної електротехнiки я здав на вiдмiнно. За реферат також одержав вiдмiнну оцiнку (його рецензував В.Л.Iносов, людина дуже строга у своїх оцiнках).

Ще через пару днiв здав екзамен з iсторiї партiї. Цього разу на добре. Залишався екзамен з англiйської мови, до якого, я розумiв, що не готовий. А вже з'явився реальний шанс вступити до аспiрантури. Як же бути? Залишалося два днi. Я поїхав у Полiтехнiчний iнститут, знайшов викладачку англiйської мови, розповiв у якому положеннi знаходжуся i попросив "пiдтягти" мене наскiльки це можливо. На моє щастя, вона погодилася. I це зiграло свою роль. Я здав iспит, щоправда, на три. Пiвроку чи ледве бiльше потому, коли я вже порядком пiдтягся в англiйськiй мовi, викладач - а вiн же приймав у мене iспит - якось сказав: "Якби Ви чули вимову цiєї молодої людини на вступному iспитi, Ви схопилися б за голову. Тодi я йому з натяжкою поставив три. Тепер ставлю п'ять."

Конкурсу не було, i я вже трiумфував, коли раптом довiдався, що має бути ще письмовий екзамен з... української мови. Менi завжди подобалася ця мова, я з задоволенням слухав по радiо оперети i пiснi українською мовою, вiльно розумiв їхнiй змiст. Але нi говорити, нi писати не мiг. Виручив мене один з аспiрантiв - Гена Добров,5 пiзнiше член-кореспондент АН УРСР.

- Сiдай поруч зi мною i списуй, я українську мову вивчав в школi, - сказав вiн.

Я слiдував його порадi i так ретельно трудився, що в мене було лише на одну помилку бiльше, нiж у нього. Лихо було в тому, що сам Гена допустив понад двадцять помилок i одержав за диктант одиницю, як, звичайно, i я.

Таких як ми виявилося не мало, i нам дозволили здати iспит удруге. З нами щодня займався викладач. Через рiк я написав диктант самостiйно й одержав задовiльну оцiнку.

Аспiрантура

Пам'ятаю, що менi хотiлося вiдразу ж одержати тему для роботи. Кандидатська дисертацiя здавалася недосяжною, а, отже, треба працювати, працювати i працювати! Але мiй керiвник Йосип Iллiч Гребiнь не квапився з завданням. Бiльш того, будучи фахiвцем в галузi телемеханiки вiн i мене спробував прилучити до неї, порекомендував ряд книг. Пiд його керiвництвом в лабораторiї О.М.Миляха, в якiй я проходив аспiрантуру, працювала жiнка, науковий спiвробiтник. З дивною завзятiстю вона проводила експеримент за експериментом, ретельно з огляду на ради професора, але це не давало нiяких результатiв. Усе це мене насторожило. Я став придивлятися до iнших спiвробiтникiв лабораторiї, намагаючись розiбратися, над чим вони працюють. Їх було небагато - всього три чоловiки.

Старший науковий спiвробiтник Георгiй Кузьмич Нечаєв, молода енергiйна людина, кандидат наук, займався тиристорами, вiв госпдоговiрну тематику, готував докторську дисертацiю. Другий старший науковий спiвробiтник Борис Євгенович Кубишин займався питаннями розрахунку електромагнiтних пристроїв. Технiк Кисельгоф допомагав керiвнику лабораторiї в проведеннi експериментiв, що ставилися їм у зв'язку з пiдготовкою докторської дисертацiї.

Майже вiдразу я зрозумiв, що допомоги менi чекати нiвiдкiля. Кожний був зайнятий своєю справою, та й напрямок роботи був не таким, як менi хотiлося. Оскiльки потрiбно було здати iспити кандидатського мiнiмуму, я з усiєю ретельнiстю прийнявся вивчати рекомендованi пiдручники, книги, журнали. До того ж доводилося вiдвiдувати заняття по фiлософiї й англiйськiй мовi. До кiнця першого року аспiрантури я ще не мав теми дисертацiї, i це мене дуже турбувало. Правда, все iнше йшло добре - здано кандидатський мiнiмум по фiлософiї, успiшно йшли справи з англiйською мовою.

На наступний рiк професор Гребiнь уже не працював у нас, залишаючись завiдувачем кафедрою телемеханiки в Київському полiтехнiчному iнститутi.

О.М.Милях запропонував пiдключити мене до своїх дослiджень. Вiдразу ж запропонував тему кандидатської роботи - створити магнiтний пiдсилювач перемiнного струму. Я з великим бажанням узявся за дiло. Зiбрав лiтературу, став разом з Кисельгофом готувати i проводити експерименти.

Варто сказати, що мене, члена КПРС (тодi ВКП(б)) вiдразу ж залучили до громадської роботи - доручили випускати iнститутську стiнгазету. Очевидно, я непогано попрацював, тому що на другий рiк навчання був обраний у партбюро iнституту, а на третiй - секретарем партiйного бюро. Громадська робота вiдволiкала вiд основної справи, але мала i позитивну сторону - я ставав ближче до всiх справ в iнститутi - краще впiзнав спiвробiтникiв лабораторiї, членiв дирекцiї, зрозумiв задачi iнституту. У партiю я вступив ще на фронтi, улiтку 1943 року.

Першу половину другого року навчання я витратив на те, щоб показати теоретично можливiсть створення магнiтного пiдсилювача перемiнного струму. У пiдсумку своїх розрахункiв i роздумiв я зрозумiв, що це незбутня, нездiйсненна мрiя. Не може бути такого пiдсилювача!

Треба вiддати належне Олександровi Миколайовичу Миляху. Коли я сказав йому про це, вiн не став наполягати на продовженнi роботи й обiцяв поговорити iз Сергiєм Олексiйовичем Лебедєв, щоб вiн пiдiбрав для мене бiльш вдалу тему дисертацiї. Це мене дуже обрадувало. Я вже знав, що в секретнiй лабораторiї С.О.Лебедєва почалася регулярна експлуатацiя Малої електронно-лiчильної машини "МЭСМ".

В один iз днiв О.М.Милях прийшов збуджений, покликав мене i сказав, що Сергiй Олексiйович просив нашу лабораторiю розробити безламповий тригер для використання в "МЭСМ". Сергiй Олексiйович готовий видiлити кошти на госпдоговiр i надати будь-яку допомогу, настiльки це важливо. Усi спiвробiтники включилися в пошук, i я в тому числi. Першим, що запропонував тригерну схему, був Г.К.Нечаєв. Вiн використав явище електромагнiтного резонансу. Магнiтний пiдсилювач iз включеним у нього резонансним контуром мав два стiйких стани! Милях негайно сповiстив про це С.О.Лебедєву. Зiзнатися, я позаздрив швидкому успiху Георгiя Кузьмича.

Однак i його й усiх нас очiкувало деяке розчарування. Сергiй Олексiйович, з'явившись, докладно ознайомився зi схемою, подивився її роботу на осцилографi, похвалив, але сказав, що цього мало. Треба, щоб тригер мав рахунковий вхiд i, по-друге, його швидкодiї явно недостатньо. Останнє було ясно i нам, оскiльки пiдсилювач був дуже iнерцiйним - вiн був виконаний на дуже солiдному сердечнику з пермалоя.

Я денно i нощно обмiрковував i придумував можливi схеми. Вивчив книгу професора Л.I.Гутенмахера, що працював в iнститутi в Сергiя Олексiйовича. Лев Iзральєвич вiв дослiдження в цьому ж напрямку, але використовував магнiтнi пiдсилювачi так званого трансформаторного типу, у той час як я використовував звичайнi. У книзi описувалися тригернi елементи i їхнє використання в технiцi зв'язку (у комутацiйних пристроях). Тодi цей матерiал вважався секретним. Дослiдження Л.I.Гутенмахера наштовхнули мене на багато думок. Природно, я не мiг повторювати його розробки, треба було шукати свої рiшення.

Дослiдження мене по справжньому захопили - вiддавався їм цiлком. I, як неодноразово було i потiм, - цiлеспрямована робота, наполегливiсть у пошуках, бажання знайти потрiбне рiшення, мене виручили: без пiдказки вiд будь кого я, нарештi, догадався, як побудувати на магнiтних пiдсилювачах тригер з рахунковим i роздiльним входами. Це була цiлком оригiнальна схема! Перевiрив її роботу на наявних пiд рукою пiдсилювачах - працює надiйно. От тiльки час спрацьовування, у порiвняннi з ламповим тригером, незрiвнянно бiльше.

Сергiю Олексiйовичу схема сподобалася. Вiн запропонував провести наступний етап дослiджень, використовуючи для живлення пiдсилювачiв джерело струму високої частоти. З Iнститутом точної механiки й обчислювальної технiки (IТМ i ОТ) АН СРСР був укладений договiр на таке дослiдження.

Нам знадобився високочастотний генератор, i його замовили в Київському полiтехнiчному iнститутi (КПI). Тим часом я виконав розрахунки високочастотних магнiтних пiдсилювачiв i разом з Кисельгофом виготовив їх. З одержанням генератора почав дослiдження.

При частотi живильної напруги 200 Кгц менi удалося довести частоту спрацьовування магнiтного тригера до 25 Кгц! На той час це було великим досягненням. Продовжуючи експеримент iз намiром зробити лiчильник на таких елементах, я одночасно став писати дисертацiю главу за главою. Якось у лабораторiї з'явилася Катерина Олексiївна Шкабара - старший науковий спiвробiтник з лабораторiї С.О.Лебедєва, розроблювач пристрою керування "МЭСМ". Їй сподобалися мої схеми, i вона запропонувала свою допомогу в подальших дослiдженнях. Коли я показав Г.К.Нечаєву роботу мого пристрою в генераторному режимi, то трохи пiзнiше вiн прийшов iз пропозицiєю вiд члена-кореспондента АН УРСР С.I.Тетельбаума, що керував радiотехнiчною лабораторiєю цього ж iнституту, зробити для них подiбний пристрiй, тiльки великої потужностi для створення обертового магнiтного поля. Ми обидва взялися за цю роботу i виконали її в досить короткий термiн. Наш пристрiй був використаний у системi глушiння закордонних радiостанцiй. Його подальша доля менi невiдома - тодi цi роботи були закритими.

Зустрiчi з С.О.Лебедєвим. Переведення лабораторiї обчислювальної технiки в Iнститут математики

Навчання в аспiрантурi наближалося до завершення, дисертацiя була майже готова, треба було подумати про опонентiв. О.М.Милях запропонував кандидатуру С.О.Лебедєва, сказавши, що вiн сам поговорить з ним. Наприкiнцi другого i на третьому роцi навчання в аспiрантурi я кiлька разiв зустрiчався iз Сергiєм Олексiйовичем, використовуючи його приїзди в Київ, а також коли сам був у вiдрядженнях у Москвi. Сергiй Олексiйович був дуже чуйною i уважною до людей людиною, начисто позбавленим зарозумiлостi. Приїжджаючи в Москву, я був упевнений, що потраплю до нього на прийом - треба було просто зайти в його кабiнет, без стуку i запиту. Можливо менi допомагало те, що я був секретарем парторганiзацiї i доля iнституту не переставала хвилювати Сергiя Олексiйовича, хоча вiн уже не був його директором. Розумiючи значимiсть розвитку обчислювальної технiки, вiн робив усе можливе для її розвитку i в Москвi, i в Українi, де вона зародилася завдяки його роботам. У Феофанiї продовжував трудитися його первiсток - Мала електронна лiчильно-рахункова машина "МЭСМ". Далеко не в усiх у той час було розумiння значимостi i можливостей обчислювальної технiки. Академiк АН УРСР А.Д.Нестеренко, що змiнив С.О.Лебедєва на посадi директора Iнституту електротехнiки, вважав лабораторiю С.О.Лебедєва тягарем для iнституту i говорив про це вiдкрито.

Можливо, тому в один iз приїздiв С.О.Лебедєва в Київ вiн запросив мене вiдправитися з ним у Президiю АН УРСР i в моїй присутностi написав пропозицiї про те, що робити з лабораторiєю. До цього часу я був переконаним прибiчником обчислювальної технiки, що зароджувалася, i, як секретар парторганiзацiї, цiлком пiдтримував Сергiя Олексiйовича.

З огляду на неприйняття академiком А.Д.Нестеренко дослiджень в галузi обчислювальної технiки, Сергiй Олексiйович запропонував перевести лабораторiю в Iнститут математики АН УРСР, директор якого академiк Борис Володимирович Гнеденко був його прихильником i добре розумiв значення обчислювальної технiки. Президiя Академiї прийняла постанову про переведення лабораторiї.

Запам'ятався ще один приїзд Сергiя Олексiйовича в Київ, коли я був аспiрантом. Вiн приїхав на захист Бориса Євгеновича Патона, що проходив в КПI. Оскiльки Сергiй Олексiйович ранiше займався питаннями стiйкостi електричних мереж його запросили опонентом по докторськiй дисертацiї Бориса Євгеновича, у якiй розглядалися, у тому числi i питання стiйкостi зварювальних процесiв.

Менi хотiлося ще раз зустрiтися з ним, розповiсти про те, що зроблено i дiстати остаточну згоду бути опонентом по дисертацiї. Менi це удалося, але подробицi розмови - не пам'ятаю. Пам'ять зафiксувала iнше. За великим довгим столом у залi засiдань сидять численнi члени вченої ради. Попереду збоку поставлений стiлець. За ним сидить Євгенiй Оскарович Патон, виставивши вперед руки, що спираються на палку. У такiй позi вiн просидiв майже весь захист. Запам'яталася велика кiлькiсть вiдгукiв на дисертацiю. Борис Євгенович на той час був уже членом-кореспондентом АН УРСР. Додам: тодi ж подумав - "Добре, що не всi справжнi люди загинули на вiйнi!"

Справи сiмейнi

Не можна сказати, що роки аспiрантури проходили безтурботно i гладко, без тривог i хвилювань.

У Київ я приїхав один. Родина - дружина i син залишилися в Iваново, у моїх батькiв. Осiнь 1950 р., зиму i весну 1951 р. ми не зустрiчалися. Коли повернувся, i ми пiшли купатися на рiчку Уводь, що текла неподалiк вiд будинку, тiльки я роздягнувся, як трирiчний Лев заплакав - вiн тiльки що знайшов батька, а тепер батько зник - мене, який стояв в трусах, вiн не визнав. Довелося одягтися, щоб вiн перестав плакати i запитувати: "А де папа?"

Але головнi труднощi були, мабуть, не в довгiй розлуцi, а в умовах життя в Iваново й у Києвi. В Iваново - дерев'яний будинок iз дiрявим дахом, холодним туалетом, росiйською пiччю, водою, принесеної з неблизької водопровiдної колонки. Убогi вчительськi зарплати батька i матерi. У Києвi менi надали мiсце в аспiрантському гуртожитку. У кiмнатi, де я жив, стояло десять лiжок, до того ж вона була прохiдна. Свiтло часто горiло всю нiч. Сусiди по сумiжнiй кiмнатi не вiдрiзнялися скромнiстю, шумiли вночi, пiзно лягали спати. Для мене це були муки. Нерви усе ще були натягнутi вiд пережитого на вiйнi. Терпiв. Намагався щось зробити, але безрезультатно. Iншi аспiранти - молодi люди - не почували особливих незручностей.

Коли на другий рiк аспiрантури приїхала Iса (так я вдома називаю дружину), в Академiї було побудовано новий двоповерховий дерев'яний гуртожиток на окраїнi Києва, недалеко вiд Голосiївського лiсу. Нам запропонували оселитися в рiзних кiмнатах. Я не витерпiв, пiшов у партком Академiї (тодi вiн був ще). Вислухавши мене, Федiр Данилович Овчаренко - секретар парткому - подзвонив керуючому справами АН УРСР i попросив оселити нас в однiй кiмнатi, що i було зроблено. А до цього я був на прийомi у вiце-президента Г.Н.Савина, i той сказав, що нiчим допомогти не може. Пам'ятаю, коли ввiйшли з Iсою в дванадцятиметрову кiмнату гуртожитку з двома лiжками, столом i парою стiльцiв, нам здалося, що для нашого повного щастя не вистачає тiльки сина. Його ми привезли тiльки через кiлька рокiв.

"Принесiть мою книгу!"

10 листопада 1988 року. У день захисту кандидатської дисертацiї 14 грудня 1953 р. я поїхав з ранку на вокзал зустрiчати С.О.Лебедєва. Вiн повинний був ознайомити мене з рецензiєю на мою дисертацiю. Виявилося, вiн привiз не тiльки вiдзив, але i професора Л.I.Гутенмахера, фахiвця з магнiтних елементiв обчислювальної технiки, чому була присвячена моя робота. Вiдзив було короткий, дуже позитивний, написаний вiн був, як я зрозумiв по стрибучим буквам i нерiвних рядках, у вагонi по шляху в Київ. До захисту залишалося кiлька годин. У цьому весь Сергiй Олексiйович - треба берегти час, формальностi не головне, усе вершить робота, її результати.

Захист був закритий (пiзнiше дисертацiю розсекретили). Усе йшло як звичайно доти, поки я не став розповiдати схему магнiтного тригера. Л.I.Гутенмахер сидiв з байдужним поглядом, недослухав мене, раптом стрепенувся i голосно сказав:

- Це ж моя схема! Принесiть мою книгу!

Книга зберiгалася в спецчастинi, тому що була закритою, я її добре вивчмв, тому мене його зауваження не смутило, хоча змусило добряче похвилюватися. Продовжуючи доповiдь, я зупинився на принципових вiдмiнностях схеми. Розповiв про результати експерименту. Л.I.Гутенмахер не стiльки слухав мене, скiльки гарячково перегортав книгу. Коли я закiнчив доповiдь, вiн попросив слова i намагався показати, що схеми схожi. Я спокiйно (точнiше впевнено, а нерви були "на взводi") парирував усi його зауваження. Мене пiдтримали К.О.Шкабара, Г.К.Нечаєв та iншi. А якщо врахувати позитивну рецензiю С.О.Лебедєва, непоганий вiдзив другого опонента С.В.Свєшникова (з декiлькома зауваженнями), то результат голосування був вирiшений - одноголосно! Всi хто пiдходив до мене поздоровити, говорили, що захист пройшов дуже вдало. Гостра дискусiя, що розгорнулася, розворушила членiв ради i всiх присутнiх. Повернувшись в лабораторiю, ще збуджений усiм тим, що сталося, розмовляючи зi спiвробiтниками, я не помiтив, як притулився до столу з розпеченим паяльником, що знаходився на ньому. Мiй єдиний "вихiдний" перший раз надягнутий костюм серйозно постраждав - пропалило велику дiру в нижнiй частинi пiджака. Це повернуло мене до звичайних турбот дисертанта - треба було подбати про опонентiв, повiдомити результат захисту батькам.

До травня 1954 року я проробив у лабораторiї автоматики Iнституту електротехнiки АН України, виконував госпдоговiр, укладений з IТМ i ОТ АН СРСР, намагаючись "вичавити" з розроблених елементiв усе можливе. У це пiврiччя менi багато разiв доводилося зустрiчатися зi старшими науковими спiвробiтниками лабораторiї С.О.Лебедєва - Л.Н.Дашевським, К.О.Шкабарою. Мiж ними час вiд часу виникали склоки. Справа дiйшла до розгляду на партiйному бюро iнституту. К.О.Шкабара була дуже своєрiдною людиною. У нiй незрозумiлим чином сполучалися багато позитивних i багато негативних якостей. Думаю, що перших було значно бiльше, але час вiд часу її "проривало", i тодi позначалися мiнуси її характеру. Вона активно брала участь у роботi зi створення "МЭСМ", активно працювала в партiйному бюро iнституту.

На одному з засiдань бюро було поставлене питання про перспективу робiт у лабораторiї С.О.Лебедєва. К.О.Шкабара запропонувала змiцнити кадри лабораторiї, перевести в неї Г.К.Нечаєва i мене. Перший, на її думку, повинний був стати завiдувачем лабораторiєю. Мене вона запросила у свою групу. Запрошення не було випадковим. С.О.Лебедєв домовився з Л.I.Гутенмахером про переведення "МЭСМ" на магнiтнi елементи, якi професор зобов'язався поставити в потрiбнiй кiлькостi. Вiдповiдальним виконавцем по цiй роботi була Катерина Олексiївна, тому вона мала потребу в помiчниках. Партiйне бюро одноголосно пiдтримало пропозицiю К.О.Шкабары. Так, навеснi 1954 р. я опинився в лабораторiї обчислювальної технiки у Феофанiї.

1Член-кореспондент АН УРСР з 1958 р., дiйсний член АН УРСР з 1961 р. та АН СРСР з 1964 р.

2Рiшення вченої ради про присудження докторського ступеню затверджено ВАКом СРСР в 1965 р.

3В 1984 р. О.В.Палагiна було призначено заступником директора iнституту з науки.

4Заголовки роздiлам "Щоденника" я дав пiзнiше, коли готував цю книгу

5Геннадiй Михайлович Добров помер у 1989 роцi Борис Малиновський "Нет ничего дороже..."

К: Горобец, 2005. -336с: 200 iл. ISBN 966-8508-04-1

© Б.Н.Малиновский, 2005

Переклад з росiйської Тамара Малашок | Про музей... | Мапа музею |

| Iнформацiйнi технологiї | Розумова машина | Перший в континентальнiй Європi комп'ютер |

| Вiд кiбернетики до iнформацiйних технологiй |

| Керуючi ЕОМ промислового призначення | Комп'ютери для пiдводних човнiв та кораблiв |

| Першi бортовi комп'ютери для ракет |

| Українська ледi Лавлейс | Першi кроки в мiкроелектронiцi | Мiкроелектроннi технологiї. Минуле та майбутнє |

| Хiрург, кiбернетик, письменник |

| Унiкальнi комп'ютери |

| Первiсток комп'ютеробудування - НВО "Електронмаш" |

| Фотогалерея | Книжки |

| Хронологiя розвитку обчислювальної технiки в Українi |