Теоретичний блок Єдність навчання, виховання та розвитку дітей у процесі фізичного виховання
Сучасна педагогічна наука розглядає процес навчання як цілеспрямовану взаємодію педагога та дитини. Освіта, виховання та розвиток особистості – основні функції навчання, які тісно взаємопов’язані. У процесі різноманітних форм фізичного виховання діти отримують знання, в них формуються рухові вміння та навички, розвиваються фізичні якості, виховуються позитивні моральні та вольові риси характеру.
У процесі навчання вихователь передає дітям соціальний досвід оволодіння різноманітними руховими діями, спрямованими на їх розвиток та удосконалення. Засвоєння нових рухових дій потребує від дитини певних фізичних та психічних зусиль, подолання труднощів. У кожному окремому випадку нове рухове завдання для дитини є певним протиріччям відносно реального рівня розвитку рухів (вмінь та навичок, які вже сформовані в неї). Подолання цього протиріччя й становить рушійну силу розвитку.
2.1. Принцип свідомості й активності (табл. 3) полягає у взаємозв’язку педагогічного керівництва процесом фізичного виховання зі свідомістю та активною руховою діяльністю дітей Наукову розробку цього принципу здійснив П.Ф. Лесгафт. Будь-який навчальний процес є ефективним лише тоді, коли викликає і організує психічну і фізичну активність дитини. Ніщо не може бути введено у свідомість або у відчуття дитини при її пасивному або негативному ставленні до процесу навчання.
Закономірність, що лежить в основі принципу: якщо дитина розуміє суть поставленого завдання і зацікавлена у його вирішенні – то це прискорює хід навчання. Активізація в процесі фізичного виховання – це мобілізація фізичних, психічних та інтелектуальних можливостей дітей, спрямована на осмислення і вирішення навчальних завдань.
Таблиця 3
Зміст принципу свідомості та активності
2.2. Принцип наочності навчання вимагає залучення до сприймання всіх органів чуття дитини. Емпірично застосовували наочність у навчанні ще Т.Мор і Т.Компанелла. Теоретично її обґрунтував Я.А. Коменський. Він розумів наочність широко, не лише як зорову, а як залучення до кращого і ясного сприймання речей і явищ, всіх органів чуття. Навчання руховим діям починається з чуттєвої сторони - «живого споглядання». Образ руху, що вивчається, формується у дитини за участю органів зору, слуху, вестибулярного апарата, рецепторів м’язів та ін. Доповнюючи одне одного, почуття створюють комплексне і більш чітке уявлення про вправу, що вивчається. Чим менший вік дитини, тим бідніший її руховий досвід і тим більше місце займають методи наочності (табл. 4). Вирізняють чотири форми наочності: зорову, словесну (вербальну), звукову та рухову (моторну).
Таблиця 4
Зміст принципу наочності
2.3. Принцип доступності та індивідуалізаці (табл. 5) є віддзеркаленням гуманістичної спрямованості фізичного виховання - навчання і виховання повинно сприяти розвитку дитини. Принцип доступності та індивідуалізації передбачає формування рухових навичок та розвиток фізичних якостей з урахуванням вікових та статевих особливостей, стану здоров’я дитини та її рухової підготовленості.
Однією з центральних проблем фізичного виховання і потужних резервів підвищення його ефективності є проблема індивідуалізації (рис. 12), яка обумовлена об’єктивним, органічно властивим протиріччям між колективною формою навчання і особистісним способом засвоєння навчального матеріалу.
Внаслідок різної зацікавленості, різних здібностей, інтелектуальних і фізичних можливостей дітей, темпи засвоєння ними навчального матеріалу не можуть бути однаковими. Заняття фізичними вправами будуть ефективними в тому випадку, коли при їх проведенні дотримуються оптимальних для кожної дитини темпів. Нав’язування дітям (порівняно з їх можливостями), або нижчих темпів неминуче приведе до зниження розвиваючого ефекту навчання.
Рис. 12. Причини індивідуальних відмінностей та поняття, що пов’язані з ними.
Таблиця 5