2. З’ясуйте, якому з документів можна довіряти і чому. Обговоріть питання довіри до документа в групі, підберіть аргументи і запишіть їх:

Завдання 3. Відшукайте в документах спільну інформацію, у якій відсутня будь-яка оцінка і яку можна розглядати як історичний факт. Запишіть цю інформацію кількома реченнями:

На завершення запропонуйте учням укласти власний фрагмент тексту до сучасного шкільного підручника з історії за документами 1–5, щоб переконатися в тому, наскільки вони зможуть використати набуті знання про роботу з документом. Таке завдання можна дати додому, або порекомендувати виконати  його в класі  в групах.

Завдання 4. Запропонуйте власний текст  до шкільного підручника про стаханівський рух у 30-ті роки ХХ ст.  Обсяг: 1 абзац, не більше 6 речень. При укладанні тексту максимально достовірно опишіть історичну подію, використовуючи для цього лише ту інформацію, яка не підлягає сумніву і є в усіх документах. В останній частині тексту подайте коментар, щодо оцінок цієї події.

5. Що слід розуміти під багатоперспективністю? Чому питання багатопереспективності має значення у вивченні шкільних курсів історії?

Для того, щоб наші уявлення про ту чи іншу подію були більш-менш повними й достовірними, ми повинні залучати для пізнання історичного процесу різні джерела як за змістом так і за їх видами (візуальні, статистичні, картографічні, текстові тощо). Однак подібний підхід щодо залучення різних джерел, не вичерпує можливості історичного пізнання. Дуже важливим, як на наш погляд є і те, як учні зможуть оцінити ту чи іншу подію з точки зору конкретного “історичного героя”. Психологи таке явище називають емпатією. Емпатія – пасивно-споглядальне розуміння ставлень, почуттів, психічних станів іншої особи. Історична емпатія дозволить нам проаналізувати подію з точки зору її оцінки різними соціальними, етнічними, політичними, творчими, релігійними, віковими групами населення. Погодьтеся, що факт переходу західноукраїнських земель до складу Польщі й офіційна фіксація його Ризькою мирною угодою 1921 р., дістане різну оцінку як у сучасників події, так і в істориків. Для підтвердження цього пропонуємо переглянути й проаналізувати наступні документи.

Документ 6. Думка польського історика. 

“Перемога Пілсудського у великій битві над Віслою в серпні 1920 р. зберегла незалежність Польщі, але не врятувала України. Виснажена війною Річ Посполита прагнула швидше укласти мир і, розчарована можливостями Петлюри, погодилася покинути свого союзника. Внаслідок мирного договору в Ризі 18 березня 1921 р. українські землі були поділені між Польщею і Радянською Росією, причому Річ Посполита визнала псевдонезалежну більшовицьку державність у Києві, відмовившись від свого визнання влад Української Народної Республіки (війська Директорії, що знаходились у Польщі, були інтерновані). Завдяки закінченню конфлікту з Польщею більшовики змогли кинути всі свої сили проти решток білогвардійських армій, а до кінця 1921 р. закінчили пацифікацію України, ліквідувавши рештки отаманського партизанського руху”.

Джерело: Chojnowski A. Ukraina. [Historia państw świata w XX wieku.] – Warszawa, 1997. – S. 62.

Документ 7. Думка радянського історика.

“ Укладання мирного договору відкривало  сприятливі можливості для розвитку всебічної співпраці, торгово-економічних і культурних зв’язків. Цього і домагався радянський уряд, розглядаючи добросусідські відносини з Польщею як важливу умову зміцнення миру і безпеки у Східній Європі.

Підписання Ризького договору завершився складний в історії Радянської держави період, основним змістом якого був збройний захист трудящими завоювань Жовтневої революції від зазіхань внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів, які прагнули спільними зусиллями скинути владу Рад  і відновити в Росії буржуазний лад".

Джерело: Ольшанский П.Н. Рижский договор и развитие советско-польских отношений: 1921 – 1924. – М. : Наука, 1974. – С. 6-12.

Документ 8. Думка українського історика (з діаспори).

“Безсумнівно, він був великою поразкою української дипломатії та гробом самостійності Української держави в новітніх часах. Соціалістична Польща і більшовицька Москва поділились українськими землями, як в Андрусові 1667 року. Тому Ризький договір деякі автори називають також Ризьким Андрусовом”.

Джерело: Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. –К. : Укр. письменник, 1993, – С. 363.

Документ 9. Думка американського історика.

“Серед держав, які нажилися на Версалі, Польща була самою ненажерливою і войовничою. У 1921 р. після трьох років війни, вона виявилася вдвічі більшою, ніж передбачала мирна конференція. Вона напала на Україну, відібрала східну Галичину з її столицею Львовом (...).  Вона вела справжню загарбницьку війну проти Росії і в 1923 р. переконала західні сили ратифікувати її нові кордони. В процесі цієї силової експансії Польща вміло грала на  страху  Британії перед більшовизмом і на бажанні Франції знову віднайти могутнього  партнера на сході після смерті свого царського союзника”.

Джерело: Пол Джонсон. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. В 2 т. Т. 1. – Москва. : Анубис, 1995. – С. 51.

Документ 10. Із статті “Відповідь краю на рішеннє Антанти” в газеті “Український прапор”, 24 березня 1923 р. (Реакція українського населення на ратифікацію Радою Амбасадорів Ризького договору).

“В неділю дня 18 с. м. відбулася у Львові велика українська демонстрація (...) Виступив бувш. віцепрезидент австрійського парляменту проф. Юліян Романчук, 82-літній сідоглавий патріярх українського народу Галичини й відчитав сильним голосом роту присяги, яку присутні повторювали поодинокими реченнями, піднісши праву руку до гори. Текст її звучав: «Ми, український нарід, клянемося, що ніколи не погодимося на панованнє Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне ярмо неволі зі себе скинути, та злучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній, соборній державі»”.

Джерело: Українська суспільно-політична думка в 20 ст. Документи і матеріали /Упоряд. Т. Гунчак і Р. Сольчаник/. – Т. I. – [Б.м.] 1983. – С. 52.

Як бачимо факт переходу українських земель до Польщі дістав різну оцінку упродовж тривалого часу. Можна підібрати ще десятки документів на цю та інші теми, у яких домінуватимуть ті чи інші оцінки. Це є проявом багатоперспективності. Учні повинні зрозуміти й усвідомити, що не може бути єдиної оцінки якоїсь події. Солдат на фронті, його дружина і діти, що залишилися в тилу, власник підприємства, що постачає на фронт зброю, офіцери штабу, що розробляють військові операції, житель прифронтового містечка та десятки інших дійових осіб у різний спосіб і за допомогою різних вражень можуть дати свою оцінку війні. В цій оцінці матимуть місце спільне та відмінне.  Відмінне, як правило, формується за рахунок власного бачення, досвіду, політичних впливів, безпосередньої участі в подіях тощо. Більше того, із часом можуть з’явитися нові точки зору на ту чи іншу подію, оскільки в оббіг будуть введені додаткові документи, про які ми нічого не знали раніше. Багатоперспективний підхід дозволить учням критично осмислювати минуле і шукати відповіді на запитання не в одному, а в багатьох джерелах.

Впевнені, що вищесказане буде по-різному оцінене учительським загалом. Для тих, хто звик до підручника, як єдиного джерела достовірної інформації, врахування багатоперспективністі буде сприйняте як  “додатковий головний біль”. Звичайно, набагато простіше “сіяти” у дитячих головах книжні істини, не ставлячи їх під сумнів і продовжувати формувати покоління, для якого все, що було “написано в газеті “Правда” було правдою”. Але ж саме для цього покоління поява іншої правди обернулася трагедією, крахом ілюзій та ідей, які не підлягали сумнівам та критиці. Сумніваючись, порівнюючи, оцінюючи, співставляючи на уроках історії, учні повинні шукати власні відповіді, формулювати власні судження на складний і такий багатоманітний історичний процес.