Тема 4. Кримінальне провадження в порядку перейняття. Визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передача засуджених осіб

Інститут перейняття кримінального провадження є дієвим засобом реалізації принципу невідворотності покарання, який, регулюючи відносини держав у сфері боротьби зі злочинністю, виступає гарантією виконання завдань кримінального судочинства.

При розгляді теми студентам варто пам’ятати, що становлення інституту перейняття кримінального провадження в його сучасному розумінні припадає на ХІХ-ХХ століття. Перейняття кримінального провадження сформувалось у межах інституту екстрадиції як засіб, спрямований на усунення прогалин, що виникли з його розвитком. В 40-х роках ХІХ століття в міжнародних конвенціях були остаточно визначені основні засади видачі осіб, а серед них і правило невидачі власних громадян. Виникла потреба створити механізм, який запобіг би ухиленню іноземців від кримінальної відповідальності. Цим механізмом стало перейняття кримінального переслідування, що наочно виражає принцип невідворотності покарання.

З метою забезпечення взаємної довіри у організації кримінального судочинства на міжнародному рівні, зокрема шляхом уникнення небажаних наслідків, що витікають із спорів про підсудність, кримінальне провадження у порядку перейняття регулюється Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року (набула чинності для України 1995 року), Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року (Додатковим протоколом до неї 1997 та її Кишинівською редакцією 2002 року), Конвенцією ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року та іншими міжнародними договорами України, які є частиною національного законодавства України.

КПК України встановлює, що перейняття кримінального провадження – це здійснення компетентними органами однієї держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені на території іншої держави, за її запитом.

Студентам необхідно знати, що правовими підставами перейняття кримінального провадження є міжнародні договори України та міжвідомчі угоди про надання правової допомоги, норми національного законодавства, статутні документи міжнародних судових установ, принцип взаємності, принцип aut dedere aut judicare.

Міжнародне співробітництво України з іншими державами з питань кримінального провадження у порядку перейняття не може здійснюватись без національного кримінального процесу, оскільки реалізація міжнародних договорів за умовами самих же договорів покладена на кримінальнопроцесуальне законодавство договірної держави. У силу цього національне законодавство є основою для здійснення і рушійною силою для застосування міжнародних договорів.

Перейняття кримінального провадження в Україні регулюється Кримінальним та Кримінальним процесуальним кодексами України.

КПК України передбачено два види перейняття кримінального провадження: 1) перейняття кримінального провадження від іноземних держав (ст. 595-598 КПК України); 2) передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави (ст. 599-601 КПК України).

Особливу увагу студентам слід приділити процесуальному порядку та умовам кримінального провадження у порядку перейняття. Зміст перейняття кримінального провадження складає діяльність визначених державою органів (Генеральної прокуратури України та Міністерства юстиції України).

Порядок зносин з компетентними органами іноземних держав закріплений у КПК України. Водночас чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, може бути передбачено інший порядок зносин.

Передання кримінального провадження – це вчинене у рамках міжнародного співробітництва направлення через уповноважений (центральний) орган України запиту про здійснення компетентними органами запитуваної держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Студентам потрібно проаналізувати порядок та основні умови передання кримінального провадження.

Окремої уваги заслуговує питання конфлікту компетенції in concreto, що виникає або існує, коли влада двох або більше держав, що мають компетенцію відповідно до свого внутрішнього права, одночасно претендують на юрисдикцію стосовно одного і того ж випадку і починають розгляд або, принаймні, заявляють про намір його розпочати. Конвенцією 1972 року передбачено вирішення питання за наявності множинності кримінального провадження: будь-яка Договірна Держава, якій до порушення кримінального переслідування або в ході кримінального переслідування за злочин, який, на її думку, не має політичного або суто військового характеру, стає відомо про кримінальне переслідування в іншій Договірній Державі тієї ж особи і за той же злочин, розглядає можливість або відмови від розпочатого у себе переслідування, або його зупинення, або передачі до провадження іншій державі. Якщо вона вважає за доцільне за існуючих обставин не відмовлятися від кримінального переслідування, яке вона здійснює у себе, або не зупиняти його, вона повідомляє про це іншу державу своєчасно і в усякому випадку до постанови рішення по суті справи (ст. 30). За таких обставин, зацікавлені держави намагаються, наскільки це можливо, визначити, яка з них буде продовжувати здійснення кримінального переслідування. Під час цієї процедури консультацій заінтересовані держави відкладають постанову рішення по суті справи, не будучи при цьому зобов’язаними, однак, продовжувати цю відстрочку більш ніж на 30 днів від дати перепровадження повідомлення, про залишення справи у своєму провадженні (ч. 1 ст. 31).

В інтересах встановлення істини і застосування відповідної міри покарання заінтересовані держави розглядають питання про те, чи доцільно, щоб кримінальне переслідування здійснювалось лише однією з них і, в разі позитивного рішення, намагаються визначити, яка з них буде здійснювати переслідування.

Окремо студенти повинні розглянути питання розгляду судом клопотання про виконання вироку іноземної держави. При цьому слід пам’ятати, що відповідно до ст. 37 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року, санкція, призначена в запитуючій державі, виконується в запитуваній державі не інакше як за рішенням суду запитуваної держави. Однак кожна Договірна Держава може дати повноваження іншим органам приймати такі рішення, якщо санкція, що потребує виконання, є лише штрафом чи конфіскацією, і якщо такі рішення можуть оскаржуватися в суді. У ч. 1 ст. 603 КПК України визначено орган, який розглядає клопотання Міністерства юстиції України про виконання вироку суду іноземної держави – суд першої інстанції, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місце проживання чи останнє відоме місце проживання засудженої особи, або місце перебування майна такої особи, а в разі їх відсутності – місце знаходження Міністерства юстиції України. Світова практика знає кілька процесуальних моделей визначення можливості (допустимості) визнання та виконання іноземних судових рішень.

Розглядаючи підстави та умови передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання студенти повинні звернути увагу на те, що зазначений вид (форма) співробітництва, як зазначається в Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року, має сприяти цілям правосуддя та соціальній реабілітації засуджених осіб. Зазначені цілі вимагають, щоб іноземцям, які позбавлені волі на підставі вчинення ними кримінального злочину, була надана можливість відбувати покарання в їх власному суспільстві, в країні їх громадянства.

Важливими документами в розвитку провадження щодо передачі засуджених осіб є низка багатосторонніх міжнародних і двосторонніх договорів. Перш за все мова йде про Конвенцію про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року, укладену в Страсбурзі (Україна підписала відповідний Закон про приєднання 22 вересня 1995 року) та Додатковий протокол до неї від 22 вересня 1995 року (ратифікований відповідним Законом від 3 квітня 2003 року). Серед двосторонніх договорів, що були укладені Україною з іншими державами і регулюють питання передачі засуджених осіб, слід назвати такі: Угода між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією про передачу засуджених осіб від 8 квітня 2008 року (ратифікована 10 червня 2009 року); Договір між Україною та Туркменістаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 23 березня 2005 року (ратифікований 5 жовтня 2005 року); Договір між Україною та Корейською НародноДемократичною Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання від 12 листопада 2004 року (ратифікований 22 червня 2005 року); Договір між Україною та Ісламською Республікою Іран про передачу засуджених осіб від 11 травня 2004 року (ратифікований 6 липня 2005 року); Договір між Україною і Республікою Вірменією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 01 березня 2001 року (ратифікований 15 листопада 2001 року); Договір між Україною і Казахстаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 17 вересня 1999 року (ратифікований 18 травня 2000 року); Договір між Україною і Узбекистаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 19 лютого 1998 року (ратифікований 19 березня 1999 року); Договір між Україною і Азербайджаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 24 березня 1997 року (ратифікований 21 листопада 1997 року); Договір між Україною і Грузією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 14 лютого 1997 року (ратифікований 21 листопада 1997 року); Договір між СРСР та Фінляндською Республікою про взаємну передачу для відбування покарання осіб, що засуджені до позбавлення волі від 8 листопада 1990 року .

Підстави для розгляду питання про передачу засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання передбачені нормами КПК України, іншими законами України та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Варто зауважити, що перелік підстав для розгляду питання про передачу засудженої особи для відбування покарання не є вичерпним. У ч. 1 ст. 605 КПК України передбачено, що такими підставами є обставини, визначені законом України або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Зміст та форма запиту про передачу засудженої особи має відповідати вимогам ст. 548 КПК України з урахуванням особливостей міжнародного договору України. До запиту додають підтвердні документи, перелік яких міститься в міжнародному договорі та ч. 2 ст. 610 КПК України.

Умови передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання, що сформульовані у ч. 1 ст. 606 КПК України, ґрунтуються на положеннях Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року та міжнародних договорів України. Відповідно до ч. 1 ст. 606 КПК України засуджену судом України особу може бути передано для відбування покарання в іншу державу, а засудженого іноземним судом громадянина України прийнято для відбування покарання в Україні тільки за певних умов.

Питання для самостійного опрацювання

1. Тимчасовий арешт підозрюваної особи.

2. Нормативно-правова основа визнання і виконання в Україні вироків судів іноземних держав.

3. Організація виконання покарання щодо переданої засудженої особи.