29. Чергування приголосних фонем. Чергування г-ж-з, к-ч-ц, х-ш-с. Дисиміляція приголосних.

ЧЕРГУВАННЯ ПРИГОЛОСНИХ ФОНЕМ

Чергування приголосних фонем у сучасній українській мові, як і чергування голосних, зумовлене історичними змінами, що відбувалися в різні періоди її розвитку.

1. До найдавніших слов'янських чергувань належить чергування: /г/ - /ж/: друг - друже, нога - ніженька;

ІкІ - ІчІ: юнак - юначе, рука - рученька; їх/ - ІшІ: пастух - пастуше, вухо - вушний. Цей тип чергувань відомий у мовознавстві під назвою перше перехідне пом'якшення приголосних, або перша палаталізація.

2. Чергування перед закінченням -і: /г/ - /з7: книга - книзі, у книзі;

ІкІ - /цУ: рук - руці, у руці, бік - на боці; ІхІ - /с7: вухо - у вусі.

Це чергування відбувається в іменниках жіночого роду в давальному та місцевому відмінках однини, в іменниках чоловічого роду та середнього роду в місцевому відмінку однини: повага - повазі, у повазі; молоко - у молоці; барліг - у барлозі.

Таке чергування відоме у мовознавстві як друге перехідне пом'якшення, або друга палаталізація.

3. Давні чергування приголосних фонем відбуваються і в дієслівних формах: /ті - /ж/: могти - можу;

N - /ж/: мазати -мажу;

ІкІ - ІчІ: плакати - плачу;

їх/ - /ш/: колихати - колишу;

/д/ - /дж/: садити - саджу;

М - ІчІ: котити - кочу;

/с/ - /ш/: носити - ношу - ношений.

4. З однією фонемою можуть чергуватися дві різнотипні фонеми:

> в особових формах дієслів (1 -а особа однини, 3-я особа множини): /б/ - /бл 7: любити - люблю, люблять; /п/ - /пл 7: купити - куплю, ліпити - ліплю;

/в/ - /вл7: ловити - ловлю, ловлять;

їм/ - /мл7: тямити - тямлю, тямлять;

/ф/ - /фл 7: графити - графлю, графлять; > в особових формах дієслів та у відмінкових формах іменників:

/б/ - /бй/: бити - б 'ю;

/п/ - /пй/: пити - п То;

/в/ - /вй7: вити - в 'ю;

/м/ - /мй/: імені - ім 'я;

/ф/ - /фйУ: верф - верф 'ю;

/р/ - /рй/: матір-матір 'ю. 5. Тверді /д/, /т/, /з/, /с/, /дз/, /ц/, /н/, /р/ чергуються з м'якими: колоти - колю; варити - варю; тратити - трать; манити - маню; база - базі; коса – косі.

Найпоширеніші чергування приголосних звуків

г — з — ж: нога — нозі — ніжка;

к — ц — ч: рука — руці — ручка;

х — с — ш: вухо — у вусі — вушко;

Чергування відбувається при словозміні іменників:

- при відмінюванні іменників: круг — крузі, свекруха — свекрусі;

- у кличному відмінку іменників чоловічого роду: друг — друже, чоловік — чоловіче, пастух — пастуше;

- у давальному відмінку іменників жіночого роду: дочка — дочці;

- у місцевому відмінку всіх трьох родів: берег — на березі, рік — у році, мачуха — мачусі.

При словотворенні іменників:

- жіночого роду за допомогою суфіксів -к(а), -ечк(а), -еньк(а): книга — книжка, рука — ручка;

- чоловічого і середнього роду за допомогою суфіксів -ок-, -ечок-, -ечк(о): плуг — плужок, верх — вершечок, сонце — сонечко;

При творенні прикметників:

- за допомогою суфікса -ськ(ий): Волга — волзький, козак — козацький, чех — чеський;

- відносних прикметників із суфіксами -оч-, -н(ий): жінка — жіночий, парубок — парубочий, книга — книжний, тривога — тривожний;

- присвійних прикметників на -ин: Ольга — Ольжин, Варка — Варчин, свекруха — свекрушин, матінка — матінчин;

- вищого ступеня порівняння за допомогою суфіксів -ш-, -іш-: легкий — легший, важкий — важчий, вузький — вужчий.

- Приголосні г, з, ж кінця основи разом з суфіксом -ш- замінюються на -жч-: дорогий — дорожчий, вузький — вужчий, важкий — важчий.

- Приголосний с разом із суфіксом -ш- замінюється на щ: високий — вищий, красивий — кращий.

- Кінцеві приголосні к, ц перед суфіксом -н- змінюються на -чн: рік — річний, яйце — яєчний, кликати — кличний, серце — сердечний, околиця — околичний.

Зверніть увагу! Виняток становлять слова: рушник, рушниця (рука), соняшник (сонце), сердешний у значенні «бідолашний» (серце), мірошник (мірка), торішній (торік), дворушник (рука), вчорашній.

У дієсловах найчастіше чергуються такі приголосні:

[з] — [ж]: в’язати — в’яжу;

[д] — [дж:]: водити — воджу;

[т] — [ч]: котити — кочу;

[с] — [ш]: носити — ношу;

[зд] — [ждж]: їздити — їжджу;

[ст] — [шч]: свистіти — свищу;

[г] — [ж]: могти — можу;

[к] — [ч]: плакати — плачу;

[х] — [ш]: колихати — колишу;

[ск] — [шч]: полоскати — полощу.

Зверніть увагу! Возити — вожу, але водити — воджу.

В інших частинах мови такі найпоширеніші чергування приголосних звуків:

[г] — [ж]— [з]: книга — книжка — книзі;

[к] — [ч]— [ц]: око — очний — в оці;

[х] — [ш]— [с]: кожух — кожушина — в кожусі.

Дисиміляція (від латинського сИв-зітіІаИо — розподібнення) — це таке фонетичне явище, при якому один з двох однакових чи подібних приго¬лосних звуків у межах одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким.

Групи приголосних, де найчастіше відбувається спрощення:

- ждн – жн (тиждень – тижневий);

- здн – зн (проїздити – проїзний);

- стн – сн (честь – чесний);

- стл – сл (стелити – слати)

- слн – сн (ремесло – ремісник)

- стц – сц (містити) – місце);

- лнц – нц (сонце – від «сълньце»);

- рдц – рц (серденько – серце);

- сткл – скл (скло від стъкло);

- рнч – нч (горно – гончар;

- скн – сн (тріск – тріснути);

- зкн – зн (бризкати – бризнути).

Винятки: шістнадцять, кістлявий, хвастливий, пестливий, хворостняк, зап’ясний і похідних від них.

30. Інтернаціоналізми. Слова іншомовного походження.Значну частину лінгвістичних джерел становлять в українській мові слова іншомовного походження.

Оніми іншомовного походження поширені також науковій, професійній, побутовій лексиці. Як приклад можна згадати такі поширені нині й звичні для нас слова, як "майстер", "будівник", "столяр, "друкар", "мур" та інші, що мають давньонімецьке походження; "люлька", "тютюн", "кава" — турецьке; "купол" ("баня"), "фреска", "вітраж" — італійське та французьке. Насичена іншомовною лексикою і наука. Зокрема, історики широко використовують у своїй науковій термінології такі слова, як "факт", "документ", "аналіз", "синтез", "інформація" тощо. Власне термін "історія", яким називається наша наука, а також усе минуле людства, іншомовного (грецького) походження. Це свідчить про те, що українська історична наука розвивалася і розвивається в органічній єдності із загальноєвропейською наукою. Водночас, динамічний розвиток історичних знань за новітніх часів призвів до появи у термінологічному апараті вітчизняної історичної науки слів автохтонного походження: "українознавство", "народознавство", "джерелознавство" тощо.

Таким чином, у лінгвістичних джерелах віддзеркалилися процеси формування українського етносу, державності. Проте не тільки лінгвістичні джерела містять багато цінної інформації з господарської історії народу, його основних занять, етичних уподобань так званого народного характеру. Відомо, що для українців основними заняттями були землеробство і скотарство. Це прекрасно ілюструють однокореневі слова "жито" і "життя". Вражає кількість слів, що використовувалися для позначення важливих для господарства тварин, зокрема таких, як бик, бугай, віл, корова, телиця, бичок, теля, до того ж ще й зі знаменитими українськими лагідними суфіксами — теличка, корівка, волик, телятко тощо. Назва цієї тварини відображена у топоніміці — Биковня, Волинь. Бичок, волик — традиційні персонажі українських пісень, казок, народної скульптури, малярства тощо. Вивчаючи різні епохи вітчизняної історії, дослідник має використовувати серед інших і лінгвістичні джерела, що містять своєрідну різнопланову інформацію про минуле нашого народу.

Написання слів іншомовного походження Правопис и, і, ї, у

1. Пишемо и:

а) у загальних назвах після дев'яти приголосних д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р (Де ти з'їси цю чашу жиру) перед наступним приголосним: дизель, стимул, система, риф;

б) у географічних назвах з кінцевим на -ида, -ика та похідних від них; у буквосполученні -ки-: Флорида, Мексика, Китай;

в) у давно запозичених словах як виняток: кипарис, мигдаль, киргиз, башкир, шпиталь, вимпел, спирт, бинт.

г) з и пишуться слова церковного вжитку: диякон, єпископ, мирта, християнство.

2. Пишемо і у загальних і власних назвах:

а) на початку слова: ідея, історія;

б) у кінці слова перед я: артерія

в) після приголосного перед голосним: тріумф, радіус;

г) у кінці невідмінюваних слів: журі, таксі;

ґ) після приголосних, що не входять до правила "дев'ятки": академік, вібрація;

д) в особових іменах і в географічних назвах: Річард, Фрідріх, Ніл.

3. Пишемо ї після літер на позначення голосних: мозаїка, Енеїда (але в складних словах, де перша частина закінчується на голосний, на початку другої пишеться і: староіндійський, доісторичний).

4. Пишемо у в словах, запозичених з французької мови, після шиплячих ж, ш: журі, парашут, парфуми.

Подвоєння літер на позначення приголосних

1. У загальних назвах іншомовного походження приголосні звичайно не подвоюються: група, бароко, белетристика.

Винятки: аннали, білль, бонна, брутто, булла, ванна, вілла, дурра, мадонна, манна, мірра, мотто, мулла, нетто, панна, пенні, тонна, панно.

2. Подвоєння відбувається за збігу однакових приголосних на межі префікса й кореня, якщо в мові вживається паралельне непрефіксальне слово: імміграція (міграція), сюрреалізм (реалізм) (але анотація, конотація).

3. Подвоєння зберігається у власних назвах та похідних від них словах, якщо воно було в рідній мові: Голландія (голландець), Марокко (марокканець), Брюссель, Емма.

М'який знак

М'який знак пишеться після д, т, з, с, ц, л, н (де ти з'їси ці лини)

а) перед я, ю, є, ї, йо: ательє, мільярд, консьєржка;

б) відповідно до вимови після л перед літерами на позначення приголосних: альтруїст, фільм;

в) відповідно до вимови в кінці слів: магістраль, каніфоль.

Увага! М'який знак не пишеться перед я, ю, коли вони позначають сполучення м'якого або пом'якшеного приголосного з а, у: тюль, нюанс.

Апостроф

Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї

а) після б, п, в, м, ф, ж, ч, ш, г, к, х, р: інтерв'ю, дистриб'ютор;

б) після кінцевого приголосного префікса: ін'єкція, ад'ютант.

Апостроф не пишеться

а) перед йо: курйоз, серйозний;

б) коли я, ю позначають пом'якшення попереднього приголосного: манікюр, бюджет.

Увага! Апостроф ставиться після початкового д, о в прізвищах: Жанна Д'Арк, О'Генрі тощо.

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМИ

інтернаціональна лексика — слова, які виражають поняття міжнар. значення і існують у багатьох мовах світу (споріднених і неспоріднених), зберігаючи близьке або спільне значення й фонетико-морфологічну будову. Один із видів іншомовних слів. Входять у лексичний склад мови разом з новими поняттями. Осн. частину І. становлять терміни з галузі науки, техніки, сусп.-політ. життя, л-ри, мистецтва тощо. Значна частина І.— слова з грец. мови (автономія, театр), латинської (клас, рецепт), французької (ансамбль, комуна), німецької (гастроль, курорт), англійської (чемпіон, катер), з італ., голландської та ін. мов. Лексика багатьох мов світу збагачується на термінологію з рос. мови (совет, спутник).