44.Асиміляція приголосних.Повна і часткова асиміляція за голосом, за мякістю, за місцем і способом творення.

У мовному потоці приголосні звуки, що стоять поряд, взаємодіють один з одним, їхня артикуляція частково змінюється. У результаті виникає явище асиміляції приголосних, тобто уподібнення одного звука іншим. Асиміляція може відбуватися як у межах слова, так і на стикові слів. Розглянемо найбільш типові випадки асиміляції звуків.

Асиміляція за дзвінкістю.

Якщо за глухим приголосним іде дзвінкий приголосний, то попередній глухий одзвінчується, тобто під час артикуляції такого звука голосові зв'язки починають вібрувати. Напр.:

молотьба — [молод'ба]

вокзал — [воґзал]

Така асиміляція можлива і на стикові слів, особливо при швидкому темпі мовлення. Напр.:

як же — [йаґже]

наш брат — [нажбрат]

Перед звуками [л], [р], [й], [м], [в], [н] подібна асиміляція відсутня. В українській мові також відсутня асиміляція за глухістю. Приголосні зберігають свою дзвінкість у кінці слова. На межі кореня й суфікса явище оглушення також відсутнє.

Кінцеві приголосні префіксів [ж], [д], [б] зберігають дзвінкість: мі[жп]ланетний, на[дх]одити, о[бк]ладинка.

Приголосний [з] у кінці префіксів та прийменників не повинен оглушуватися: ро[зх]итати, бе[зп]еречний, чере[зс]илу.

Асиміляція за місцем і способом творення.

Ця асиміляція найбільш поширена в середині слів, менш на їхньому стикові. Артикуляція попереднього приголосного може повністю уподібнюватися артикуляції наступного (повна асиміляція) або частково (часткова асиміляція). Напр.:

безжурний — бе[ж:]урний

качці — ка[ц':]і

з жару — [ж:] ару

вітчизна — ві[ч:]изна

з джерела — [ж͡дж]ерела

робиться — роби[ц':]я

умиваєшся — умиває[с':]я

радься — ра[ ͡дз'ц']я

книжці — кни[з'ц']і

Асиміляція за м'якістю.

Передньоязикові [с], [з], [ц], [ ͡дз], [м], [д], [н], [л] уподібнюються за м'якістю м'яким цієї ж групи. Напр.:

дня — [д'н'а]

тління — [тлін':а]

український — украі[н'с']кий

навесні — наве[с'н'і]

Однак звуки [т], [д], [н], [л] перед звуками, які пом'якшуються лише частково — [р’], [к’], [г’], [м’], [б’], [в’], [ф’], [ш’], [ч’], [ж’], за м'якістю не асимілюються:

дряпати — [др’а]пати

трьох — [тр’]ох

халві — ха[лв’]і

Звуки ж [с], [з], [ц], [ ͡дз] пом'якшуються навіть перед легко пом'якшеними:

світ — [с'в']іт

свято — [с'в']ято

цвях — [цв']ях зрідка — [з'р']ідка

Звуки [р], [к], [г], [ґ], [х], [м], [б], [п], [в], [ф], [ш], [ч], [ж] у позиції перед м'якими не асимілюються.

47. Слова в мові вживаються не ізольовано, а в реченні або у фразі, тобто в сполученні з іншими словами. У нашій мові розрізняються словосполучення лексичні, синтаксичні і фразеологічні. Лексичне словосполучення означає назву якогось одного поняття, воно виступає зрідка в термінології (антонів вогонь — «гангрена», Великий віз) та як власна географічна назва (Біла Церква, Вітрова Балка,

Червоний Лиман). Синтаксичне словосполучення — це вільне граматично організоване за допомогою сурядного або підрядного зв'язку поєднання слів (батько і мати, широке поле, посіяли кукурудзу, підемо в гай).

Однак слова об'єднуються не тільки в вільні, а часто й у стійкі, або фразеологічні, словосполучення, що сприймаються як одне ціле, як єдиний вислів, або мовний зворот, неподільний на окремі частини без втрати значення. Такі стійкі сполучення слів називаються фразеологічними одиницями, а їх сукупність становить фразеологію мови. До фразеології належать і усталені в мові звороти й вислови (мати на увазі, пасти задніх), і прислів'я, приказки та влучні вирази, або крилаті слова.

Мовні одиниці, що складаються з кількох роздільно оформлених компонентів, характеризуються стійкістю лексичного складу та синтаксичної будови і, як і окремі слова, позначають поняття, звуться фразеологічними одиницями, або фразеологічними зворотами, чи просто фразеологізмами.

Фразеологія (відгр. phrasis — вислів і logos — поняття, вчення) — це: 1. Розділ мовознавства, що вивчає сталі звороти мовлення. 2. Склад фразеологічних одиниць і висловів мови. До складу фразеології входять ідіоми, порівняння, крилаті вислови, прислів'я, приказки, стійкі формули, звороти науково-термінологічного характеру, афоризми, сталі вислови з виробничо-технічної сфери та ін.

Фразеологічними зрощеннями називаються такі стійкі сполучення слів, які складають неподільну цілісність і значення яких у сучасній мові зовсім не можна пов'язати з тими словами, що входять до даного виразу. Напр.: дати гарбуза, бити байдики, скакати в гречку, у чорта на болоті, в цьому він собаку з'їв і ін. Отже, з погляду сучасної мови значення фразеологічних зрощень нічим не вмотивоване. Так, вираз дати гарбуза означає «відмову дівчини тому, хто до неї сватається», хоч такий зміст зовсім не випливає з лексичного значення слів, які входять до цього виразу. Вислів скакати в гречку означає «зрадити дружині», з'їв собаку — «досвідчений у якійсь справі» і т. д. Вловити якийсь безпосередній зв'язок між значенням наведених висловів і словами, які до них входять, також не можна.

В залежності від того, чим викликана або чим зумовлена неподільність фразеологічних зрощень, В. В. Виноградов визначає чотири типи їх:

а) фразеологічні зрощення, в складі яких є не вживані у сучасній мові вимерлі слова, вже незрозумілі для того, хто говорить, як напр.: байдики бити, теревені правити, на всі заставки;

б) фразеологічні зрощення, в складі яких є граматичні архаїзми, тому вони неподільні з синтаксичного погляду: бути притчею во язицех;

в) фразеологічні зрощення, неподільні лексично, які виражають емоції: ось тобі на! чого доброго;

г) фразеологічні зрощення, які становлять таку змістову єдність, значення частин якої байдуже для розуміння цілого: як пити дати, сісти в калошу, загнати на слизьке, у нього грошей кури не клюють.

Фразеологічними єдностями називаються такі стійкі і неподільні мовні вислови, загальне значення яких зв'язане з тими словами, що входять до їх складу, тобто воно більшою чи меншою мірою вмотивоване значенням складових частин кожного вислову: пошитися в дурні, ні пари з уст, п'ятами накивати, пальці знати, ні світ ні зоря і под. Так, вираз ні пари з уст означає «мовчати», «не говорити», його значення зв'язане із значенням іменників уста і пара, бо коли з уст не виходить пара, то вони стулені, тобто перебувають у такому стані, як це потрібно, щоб людина мовчала, не говорила. Вислів пальці знати означає невмілу роботу, яка робилася невправними руками, отже, його загальний зміст зв'язаний із значенням слів пальці і т. д. Багато фразеологічних єдностей в своїй основі є образними виразами, і їх загальне значення мотивується образним значенням слів, які до них входять, як напр.: тримати камінь за пазухою, кров з молоком, молоти язиком, танцювати під чиюсь дудку і ін.

Каламбурні вирази, досить поширені в сучасній українській мові, за своїм змістом також становлять собою фразеологічні єдності, як напр.: Воно б дуже добре, та нікуди не годиться. Балакала, говорила — сім мішків гречаного Гаврила. На городі бузина, а в Києві дядько.

У фразеологічних єдностях не можна без порушення їх цілісності замінювати одну складову частину іншою, але один подібний фразеологічний зворот легко може бути замінений іншим синонімічним висловом або й окремим словом. Наприклад, мовні звороти тримати язик за зубами і ні пари з уст є синонімічними фразеологічними єдностями й можуть при певних умовах замінюватися один одним, а обидва вони своїм змістом дорівнюють лексичному значенню слова мовчати. Завдяки такій їх властивості В. В. Виноградов вважає фразеологічні єдності, як і фразеологічні зрощення, «потенціальними еквівалентами слів».

Фразеологічні сполучення — це такі стійкі мовні звороти, які характеризуються певною самостійністю складових частин. Одне слово в фразеологічному сполученні становить його ядро, а решта від нього залежить, його характеризує. Центральне слово фразеологічно обумовлене й не може бути замінене іншим; ті ж слова, які його характеризують, допускають взаємну заміну чи підставлення, напр.: порушити питання, порушити справу; взяти участь у чому-небудь; взяти до уваги, взяти в шори.

Найпоширенішими фразеологічними сполученнями в сучасній українській мові виступають такі групи слів:

а) словосполучення, що складаються з іменника та узгодженого з ним прикметника чи дієприкметника: добрі бажання, добрі наміри (Кажуть, що весь поміст в пекло з добрих намірів зложився — Л.Укр.);

б) словосполучення, що складаються з двох іменників, причому один з них може мати при собі узгоджений прикметник: справа честі, храм науки, плід непорозуміння, діло табак; людина великого серця, чуття єдиної родини;

в) словосполучення, що складаються з дієслова та іменника з прийменником чи без нього: розв'язати справу, звільнити з роботи, спустити з очей, добитися перемоги, покласти голову;

г) словосполучення, що складаються з дієслова та прислівника: розбити вщент, закінчити вчасно.

Поділ стійких фразеологічних одиниць на фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення, запропонований В.В.Виноградовим, поширився в сучасній лінгвістичній науці. Однак названі фразеологічні типи не охоплюють прислів'їв, приказок та багатьох крилатих виразів, які, безперечно, належать до фразеології мови.

Фразеологічні вислови (фразеологізовані сполучення слів) — це стійкі звороти мови, які семантично не діляться і складаються зі слів із вільним значенням, але в процесі мовлення відтворюються як сталі мовні одиниці. До них належать фразеологічні вислови комунікативного типу (речення). Це прислів'я, приказки, крилаті вислови, народні порівняння тощо: дівка не без щастя, козак не без долі; на словах медок, а на серці льодок; величається, як заєць хвостом; бідний, як церковна миша; мовчання — знак згоди; шукайте — / знайдете! Фразеологічні вислови номінативного типу — це мовні кліше, виражені переважно простим словосполученням: пленарне засідання, ринкові відносини, звітно-виборна кампанія, охорона здоров'я, золоті руки, трудові успіхи, чорне золото, ядерна безпека, охорона навколишнього середовища та ін.

49. Морфеміка - розділ мовознавства, який вивчає типи й структуру морфем.

Об'єктом дослідження морфеміки є морфеми, їх формальні видозміни (аломорфи) та їх лінійне поєднання. Морфеміка вивчає: 1) види морфем за їх місцем у слові та за функцією (корінь, афікси); 2) типи значень, виражених морфемою (лексичне, граматичне, дериваційне); 3) мовні одиниці морфемного рівня (морфема і морф, лексема і форма слова, основа слова тощо); 4) принципи виділення морфем і правила їх сполучуваності; 5) звукові зміни, пов'язані з комбінаторикою морфем (чергування фонем у морфемах, усічення й нарощення основ) і морфематичні функції наголосу; 6) типи морфів різних класів і морфну структуру слів.

Кожна одиниця мови має свою структуру, яку утворюють взаємопов'язані і співвідносні елементи значення і вираження (крім фонеми).

Слово як морфологічна одиниця-конструкція — це єдність взаємопов'язаних і співвідносних морфем, які його утворю¬ють.

Морфема — елементарна мінімальна одиниця мови, що має значення, неподільна за формою в межах одного слова, але подільна за семантикою. Прикметникове закінчення -ий, наприклад, виражає три значення: чоловічого роду, називного відмінка й однини. У слові жов-т-уват-ий морфема -уват- не поділяється за формою на менші відрізки, але вона подільна за семантикою, бо одночасно виражає категоріальне частиномовне значення прикметника (ознаковість) і неповний ступінь виявлення ознаки.

За значенням і роллю в будові слова морфеми поділяються

на кореневі та афіксальні, або службові, формальні (словотворчі

і граматичні).Коренева морфема є носієм поняттєвого змісту слова. Втілю-

ючи ідею тотожності його самому собі, або внутрішню форму

слова, коренева морфема протиставляється формальним засо-

бам вираження словотвірних і граматичних значень.

Афіксальні морфеми є засобом вираження словотвірних і

граматичних значень: 1) оформлення основи слова; 2) творен-

ня похідних у процесі деривації (словотвірного перетворення

кореня) або граматичних форм у процесі граматичної модифі-

кації кореня того самого слова. Пор.:

1) білити і біліти; нести і носити;

2) білий, білуватий, білизна, біленький, більмо;

3) білий, біла, біле, білі; білий — біліший — найбіліший.

54. Фонологія – розділ мовознавства, що вивчає фонемний склад мови і його реалізацію у звуках мовлення. Предметом фонології є фонема – мінімальна одиниця мови, яка слугує для диференціювання значущих одиниць мови (морфем та слів) і виражається рядом звуків, що є функціонально тотожними. Звуки розглядаються в аспекті їх артикуляції та акустики, а фонеми – в аспекті їх мовної функції – розрізнення морфем і слів. Звуки фактично існують лише як оболонки, що містять фонему. У мовленнєвому потоці фонеми представлені звуками, тобто залежними величинами, які під впливом оточення або позиції можуть змінюватися. У зв’язку з цим кожна фонема виражається кількома звуками – алофонами. Алофони – звуки, які є виразниками однієї фонеми.

ФОНОЛОГІЧНА СИСТЕМА — сукупність фонем певної мови в їхніх взаємозв’язках. Ф. с. функціонує за властивими їй закономірностями і може мати деякі специф. особливості навіть у близькоспорідн. мовах. У складі Ф. с. укр. мови налічується 38 фонем; у ній, за винятком слів іншомов. походження, уживаються лише тверді губні, фонема в виступає як сонорна (у рос. мові — 39 фонем, їй властиві тверді й м’які губні: пасть — пясть, тема — темя, труба — трубя, фонема в шумна дзвінка); у білорус, мові є лише тверда фонема р (рад), а в укр. — тверда й м’яка (рад — ряд); східнослов’ян. мовам не відомі носові голосні, а в польс. мові вони збереглися (reka, zab — укр. рука, зуб).