41. Фонетика - це розділ мовознавства, в якому вивчається звукова система мовлення.

Отже, предметом вивчення фонетики є звуки мовлення: їх природа, сполучуваність, закономірні зміни звуків у мовному потоці та їх зумовленість.

Завдання фонетики - вивчити загальні закономірності творення звуків, їх класифікацію, схарактеризувати звукові зміни, визначити інші фонетичні одиниці - склад і наголос.

Звук - це найдрібніша одиниця мовлення, матеріальна оболонка слів. Окремо взятий звук не має будь-якого значення, він його набуває лише у складі слів і морфем, виконуючи функцію розпізнавання і розрізнення їхніх значень (кінь - кинь, біжи - біжу).

Фонетика має важливе теоретичне і практичне значення. Знання процесів творення звуків, їх властивостей, закономірностей сполучуваності - одна з передумов підвищення культури усного мовлення, основа свідомого й ґрунтовного засвоєння орфографії та орфоепії української мови.

Фонетика тісно пов'язана з іншими мовознавчими дисциплінами: графікою, орфографією, орфоепією, а також лексикою, морфологією, синтаксисом і стилістикою.

Зв'язок фонетики з іншими дисциплінами:

1. Орфоепія (правила вимови звуків);

2. Лексикою (звук є будівельним матеріалом для слова);

3. Графіки (написання);

4. Морфеміка і словотвір (будова слова);

5. Орфографія (написання слова);

6. Морфологія (частини мови);

7. Синтаксис

8. Система стилістичних прийомів (орієнтована на передачу змістового та емоційного стану)

Зв'язок фонетики з не мовознавчими дисциплінами:

1. Фізика (акустика);

2. Анатомія, фізіологія (творення звуків, будова мовленнєвого апарату);

3. Психологією

42. За походженням лексика української мови неоднорідна. Вона формувалася про¬

тягом багатьох століть у тісному зв’язку з іншими мовами. Тому з погляду походження

виділяється дві групи: споконвічноукраїнська і запозичена. Українська мова нале¬

жить до східнослов’янської мовної групи, які разом із південнослов’янською та

західнослов’янською постала із спільнослов’янської (праслов’янської мови), а та —

з індоєвропейської. Отже, споконвічно українська лексика формувалася у такій по¬

слідовності: індоєвропейська —> праслов’янська —> спільносхіднослов’янська —>

власне українська лексика.

1 Індоєвропейські слова становлять важливий шар української лексики. Вони

називають: предмети і явища (небо, сонце, вечір, озеро, вода),’ тварин, рослини, про-

2 4 дукти (вівця, вовк, верба, сіль, мед); родинні зв’язки (тато, батько, мати); частини

тіла (око, рука, зуб, серце, кров); числа (л ‘ять, тисяча, сто); якості (жовтий, босий,

довгий); дії (брати, везти, веліти).

2. Праслов’янська лексика утворилася, коли слов’яни жили спільним життям.

Спільнослов’янські слова позначають назви: людей, тварин, птахів (чоловік, жінка,

голуб, ведмідь); житла, одягу, взуття, прикрас (вікно, дзеркало, шуба); їжі (пиріг,

молоко, сало); предметів і явищ природи (вітер, роса, осінь, серп, плуг); абстрактних

понять (правда, гнів, скорбота); обрядів (Купала, молода).

3. Спільносхіднослов’янські (або давньоруські) слова виникли в період, коли із

слов’янської мовної єдності виділилася група східних слов’ян (ГУ-УІ ст.). Спіль¬

носхіднослов’янських слів в українській мові дуже багато: щока, кулак, племінник,

дядько; білка, кішка, собака; ківш, кочерга, горня; зозуля, жайворонок; щавель, хвощ,

молочай; ярина, сіножать та ін.

4. Власне українські слова виникли на українському мовному грунті після

розпаду давньоруської єдності слов’ян і утворення трьох народів — українського,

білоруського і російського. Це такі слова, як: вареники, сніданок, галушки, паляниця,

борщ, корж; смуга, вибалок; мрія; козачок, козацтво; баритися, очолити, линути;

кремезний, розкішний, чарівний.

Власне українські слова можна розпізнати за фонетичними і граматичними

ознаками:

1) чергування [о], [е] з [і]: село — сільський, чоло — чільний;

2) зміна [е] на [о] після шиплячих та [й]: женити — жонатий;

3) наявність’суфіксів -ник, -івник, -ець, -овець(-івець), -ій, -ень, -ищ, -от, -шн, -неч,

-анн, -енн, -інн, -ач, -аль, -ив, -иськ, -юк, -ар, -езн, -елезн, -ісіньк, -есеньк, -юсіньк, -ощ:

візник, комірник; промовець; плаксій, водій; днище, горище; голота, босота;

дітлашня; ворожнеча; зростання; знищення; горіння; викладач; скрипаль; печиво;

хлопчисько; злюка; нездара; старезний; довжелезний; гарнісінький; малесенький;

тонюсінький; ласощі;

4) наявність префіксів су-(сузір ’я); перед-(передчасно); по-(подвір ‘я, посадити);

прі-(прірва, прізвище).

43. Літературна, наукова і педагогічна діяльність І. П. Котлярев¬ського пройнята гуманізмом, життєвою мудрістю. Це був справді новатор у найширшому розумінні цього слова. Поет утверджував духовний ідеал народу, відстоював і викривав усе вороже й чуже народній моралі. Характерною рисою І. П. Котляревського є глибоке знання життя народу, його характеру, національної вдачі, діяльна любов до всього, що входить у поняття "вітчизна", що розвивав і зміцнив це поняття. У його творах ставилися важливі громадянські, морально-етичні проблеми епохи і розв'язувалися вони з передових позицій. Широке громадянське звучання творчості Котляревського сприяло розхитуванню всього заснованого на гнобленні, здирстві, на знущанні з простого люду.

Значення Котляревського як зачинателя української літерату¬ри винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у роз¬витку національної культури, спрямований на дедалі глибше про¬никнення в життя народу, на осмислення його історичної долі. Оригінальність і суспільне значення таланту автора "Енеїди" прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури І. Я. Франко. Творчість І. П. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного роз¬витку народу.

Значення "Енеїди" й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. "Енеїда" – чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом.

Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.

Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи з Котляревського. Використовували в своїх творах живу народну українську мову, а також скарби усної народної творчості, але це використання було ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературного стилю цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів.

Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.

Асиміляція приголосних звуків