7.Бої проти більшовиків

В першій половині березня більшовики крок за кроком здобували простори на Правобережній Україні, витісняючи армію УНР все даліна захід. Ворог зайняв район Миколаїв – Одеса зі сходу ворожі частини зайняли Знаменку. З напрямку Києва ворог здобув Бердичів – Житомир з півночі був наступ на Коростень і на Сарни.

Частини армії УНР займали район між Одесою і Роздільною, корпус запоріжців – район станції Христинівки, збірні частини боронили станцію Жмеринку, окрема запорізька бригада була на напрямку Бердичів – Шепетівка, в районі Романів – Чуднів, північна група армії УНР прикривала напрямки Житомир – Рівне, займаючи район на північ від Сарнів, мала висунутий загін на Коростень.

Стан армії УНР був надзвичайно тяжкий, ворог стратегічно обхоплював її з обох флангів.

У той час, коли українська армія знаходилась у такому тяжкому стані, населення України, вже покуштували панування більшовиків, почало повставати проти окупантів. Маючи на меті знищити групу ворожих військ, що прорвались на правий берег Дніпра. Користуючись з повстань, вище командування армії УНР задумує маневр, щоб взяти Бердичів, а далі просуватись у напрямі Козятина. Цей план мав для армії УНР на випадок успіху такі вигоди: доводив до оточення найсильнішу групу ворога в районі Бердичева – Козятина та розбивав її, звільняв від ворога цілу Київщину і частину Волині, з підходом до Дніпра і Прип’яті давав армії УНР природну заслону, що дозволяла економити сили. Але цей маневр цілком не був виконаний. Зрадивши, отаман Григор’єв розбив частини армії УНР на напрямку Знаменка – Бірзула.

В цей час Галицька армія після переходу через Збруч, опинилася в дуже скрутному положенні, але зустрівшись з січовими стрільцями отримала досить велику кількість набоїв. Своєю появою галицькі частини полегшили тяжке становище на українсько-більшовицькому фронті.

Пізніше січові стрільці отримали наказ перейти на південний денікінський фронт. Позиції на цьому фронті січові стрільці зайняли вже тоді, коли становище ставало все більш катастрофічним. Лютував тиф. Брак бойових припасів і одягу не давали змоги починати бойові операції. Але нічого іншого не залишається, як далі тримати фронт проти Денікіна й поволі відступати на північ. Склалася нова ситуація: Галицька армія перейшла на бік Денікіна. Денікінці зайняли Жмеринку. Січові стрільці були змушені відступати швидкими темпами в район Проскурова.

Розпочалася найстрашніша сторінка визвольної боротьби Соборної України: період духовної прірви поміж двома частинами нації. Антагонізм між галичанами й наддніпрянцями поглибшав після грудневої угоди Української Народної Республіки з Польщею.

ВИСНОВОК

Січові стрільці, без огляду на своє соціально-політичне “кредо”, були завжди одностайні щодо національно-державного інтересу Батьківщини. Національно-державний момент був провідним чинником усієї військової діяльності організацій січових стрільців. І лише з тої вихідної точки треба розглядати й оцінювати вірну службу січових стрільців Українській Народній Республіці часів Центральної Ради, факт добровільного складання зброї під час гетьманського перевороту, поворот до служби Українській державі під час гетьманщини, повстання проти гетьмана, всі труди, перенесені задля підтримки Української Народної Республіки періоду Директорії, й, врешті, останній демобілізаційний наказ у Чорториї. Національно-державне питання ставили січові стрільці на перше місце й за це, мабуть, посипались на них замітки щодо їх шовінізму, контрреволюційності і реакційності.

Але правдою є, що січові стрільці були соціально мало усвідомлені й щодо соціальних питань вони мало визнавалися. Це однаково торкається широкої стрілецької маси, як і стрілецького старшинства та і самого проводу організації січових стрільців. Воно мало не тільки свій ґрунт у походженні організаторів січового стрілецтва ( у Галичині соціальні питання ніколи не мали тої гостроти, що по всій Україні ), але і вони наперед готувалися до ролі національного легіону на службі законного , народом визнаного, національного уряду, без огляду на характер державного устрою та соціально-політичного законодавства, що його заступав би й переводив би в життя той національний уряд. Січові стрільці не могли передбачити розвитку революції в Росії та на Україні.

Але з другого боку, факт, що січове стрілецтво зародилося внаслідок російської революції й стало опорою Центральної Ради, яка з самого початку взяла гострий і рішучий “лівий” курс, витиснув певне тавро на організації січових стрільців, чого не могли затерти ніякі дальші події.

Список вивченіх джерел таї літератури:

1. Воєнно-історичний нарис. Львів “Червона калина” 1992 р; 2. Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1993; 3. Золоті Ворота — Історія Січових Стрільців 1917 — 1919. Л. 1937; 4. Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1992; 5. Газета “За вільну Україну” 15 червня 2006 р. Т. Каляндрук;

В історію українського народу Українські Січові Стрільці вписали нев’янучої слави сторінки. Дві з них вікопомні. Перша полягає в тому, що січові стрільці стали заключним акордом епохи галицько-українського відродження. Друга – своїми невтомними військовими змаганнями вони возвели величну споруду: незалежну державу, ім’я якої Західноукраїнська Народна Республіка.

Першими, хто відчув перспективу військових молодіжних організацій, стали К. Трильовський і В. Старосольський, тим більше, що в жовтні 1912 року вибухнула Балканська війна.

14 грудня 1912 року нарада Українського жіноцтва створює "Фонд на потреби України". 15 грудня 1912 року збори "Українського Студентського Союзу" вирішили почати військові навчання серед української молоді.

Вимагалось лише офіційного дозволу. І такий дозвіл вдалося добути К. Трильовському, який у лютому 1913 року розробив і затвердив статут військового товариства "Січових стрільців". А 18 березня 1913 року у Львові створюється перше академічне стрілецьке товариство "Січові стрільці-І", головою якого обирається В. Старосольський. Майже одночасно виникають ремісниче стрілецьке товариство "Січові стрільці-ІІ" (голова Роман Дашкевич) і "Стрілецький курінь" (голова Семен Горук). Крім Львова, стрілецькі товариства організовуються в Бориславі, Сокалі, Яворові, Тустановичах та Ясениці Сільній.

Військової справи серед "Січових Стрільців-І" навчали Михайло Волошин (польова і бойова служба), Степан Рудницький (картографія і пластунство). В українській термінологічній з військової справи комісії працювали Осип Квас, Богдан Гнатевич, Василь Кучабський. До речі, ця комісія на початок І світової війни видала 10 військових підручників українською мовою.

Обидва військові товариства "Січових стрільців" об’єднались в одне у березні 1914 року, яке очолив комітет у складі В. Старосольського, І. Чмоли, М. Гаврилка, О. Степанівної.