2.Від первопочинів до проскурівського періоду

Урятуванням від загибелі в січні-лютому 1918 року та потім повстанням проти гетьмана Скоропадського в листопаді 1918р. січове стрілецтво викликало своєю зброєю рішення першорядної ваги не то для історії одної тільки України, а історичної долі всієї Східної Європи.

Вирішальним моментом для популяризації думки про українську державність, як ідеї не цілком відірваної від життя, стала можливість зміни європейського положення, що виявилась у 1912р. У всіх європейських державах наввипередки почали озброюватись, щоб швидше дійти до повної воєнної готовності. Сподівання великих воєнних подій наділили думкою всіх поневолених народів, у яких національно-державницький рух був хоч трохи живий і популярний. Усі вони обіцяли, що результатом грядущої війни буде така зміна карти Європи, яка їм бажана. Отже, це був рік відродження національного мілітаризму поневолених народів. Воєнна небезпека 1912р. принесла непевність і нервове напруження й серед деякої, в першу чергу, молодшої частини українсько-галицької суспільності. Бо ця нависла небезпека перекидала звичний спосіб думок громадянства й ставила перед його очима можливості, до яких воно ніколи не займало ніякого становища: можливості пересунути австрійсько-російський кордон на українських землях без участі і волі українського народу. І це дало поштовх до того, що Україна повинна організувати свою власну збройну силу, щоб відборонитися від російського поневолення більш-менш вільну Галичину, але використати нагоду й визволити ще й деяку частину Наддніпрянщини з-під російського ярма для самостійного національно-державного життя. Така ідея захопила найкращу частину української молоді в Галичині.

Тим часом гостре напруження 1912р. минулося. Життя пішло начебто давнім, спокійним шляхом. Австрія звернула увагу на відродження проти російського польського мілітаризму і щоб допомогти його розвиткові- дала дозвіл на створення легальних польських військових товариств. Із цієї легальної можливості скористалися українці, і вже весною 1913р.заклалася у Львові, за почином «Українського січового союзу», перша явна військова організація, що прийняла назву «Стрілецького товариства», а згодом, по затвердженні статуту, назву «Українських січових стрільців», яка пізніше перейшла на українських січових стрільців—легіон при австрійській армії 1914р. - і на київських січових стрільців у 1917р. Був також план зодягнути УСС своїм коштом, але брак фондів та великий наплив тисяч добровольців не дали змоги здійснити його. Організація багатотисячної військової формації почалась власними силами та власними коштами українського громадянства. Але власні засоби були замалі і не було можливости зібрати їх серед свого громадянства. Відповідну матеріяльну допомогу, зброю, військове устаткування могло забезпечити тільки австрійське міністерство війни. Воно також могло відкомандувати особи, обізнані з військовим ділом - для вишколу добровольців. В тій важливій справі переговорював в австрійськім міністерстві війни голова ГУРади д-р К.Левицький та дістав там згоду на організацію Українських Січових стрільців. Але утримання добровольців відбувалось і надалі коштом грошових збірок українського суспільства, які не вистачали на заспокоєння великих потреб.

Основне формування стрілецьких відділів, організація, вишкіл, іх матеріяльне забезпечення та загальна адміністрація, - належали до УБУправи. Із австрійської армії приділено до УСС кільканадцятьох молодих запасних старшин-українців, які разом із передвоєнними стрілецькими старшинами почали організацію та вишкіл зголошених добровольців. Начальником УСС призначила Теодора Рожанковського, запасного старшину австрійської армії, а після його уступлення був іменований начальником УСС директор української приватної гімназії в Рогатині, Михайло Галущинський, також запасний старшина.

Вперше привселюдно з`явилися озброєні українські вояки, одягнені в свою окрему військову форму . Особливо «Січові стрільці» у Львові стали надзвичайно популярні серед українського міщанства й робітництва, що гуртувалися у львівській «Січі».

Наприкінці 1913р. в усій Галичині товариство «Січ», а за ним подібне українське товариство «Сокіл» почали формувати свої відділи січових і сокільських стрільців, щоб своїми справами зацікавити своїх членів.

Українська молодь з усієї Галичини у надзвичайному пориві валом пішла у збірні пункти. За кілька днів зібралося вісім чи десять тисяч юнаків: студентів, гімназистів, селян, робітників. Вони ішли з думкою, що стануть першим за 200 років незалежним українським національним військом, виявом незламної міці української нації.

Але австрійське командування нанесло перший удар, обмежило число українського січово-стрілецького легіону, що мав боротися проти Росії , до двох тисяч чоловік. А в 1914р. був нанесений другий удар, українських січових стрільців кинули без ніякого військового вишколу на карпатський фронт.

Серед боїв і сутичок перші українські січові стрільці вчилися військового ремесла, починаючи від муштри. Відроджувалась національно-військова думка. Молодий, інтелігентний та ідейний січовий стрілець дуже швидко набирав воєнного досвіду і ставав кращим вояком. Згуртувалися найбільш революційні сотні Дмитра Вітовського й Андрія Мельника. Наприкінці 1916р. розвиток душі українського січового стрілецтва, що боролося на фронті, дійшов був аж до здібності звернути стрілецький багнет навіть проти Австрії, якщо б вимагала того потреба. Національно-революційний інстинкт стрілецького рядовика, його глибокий національний ідеалізм, здібність до самовідречення й брак дрібних особистих амбіцій та його високу бойову вартість втілили в себе більшість перших організаторів та ідейних провідників київського січового стрілецтва 1917р. Тут зав`язується нитка між київським і галицьким стрілецтвом. У Києві повстав новий український національно-політичний центр: «Центральна Рада». Між російським Тимчасовим урядом і Центральною Радою виникли непорозуміння і Центральна Рада твердо вийшла на шлях будови самостійної Української держави.\

Визвольний рух в Україні живило селянство. Повстанці, селянські сини дістали вишкіл у Першій світовій війні. Та війна була дуже позитивним явищем для українців. Молоді хлопці, переважно вчительська інтелігенція, 1917-1918 року повернулися додому досвідченими офіцерами саме з них виросли справжні отамани партизанського руху.

Василь Стефаник - змалював у своєму оповіданні "Марія" гарну картину одушевлення української молоді по селах і містах Галичини, яка пішла воювати за Україну пам'ятного літа 1914 р.: "Хоругви і прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну... Земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню..."

Вибух війни та заклик національного проводу були тільки безпосередньою спонукою до масового зриву української молоді до збройної боротьби проти Москви, до якого вона вже перед війною готовилась, заявляючи в "Відгуках", що не мир, але війна жде нас, а пасивність у майбутньому конфлікті була б для нас найгіршою і найсоромнішою, і тому треба творити мілітарну силу, щоб бути готовими завтра упоход.

І ці передбачення стрілецької молоді не завели. Цілий народ прийняв тепер як свій святий обов'язок, утворити власну мілітарну силу, щоб узяти самостійну участь під українським прапором у війні.

На Поділлі була Маруся Соколовська 16-річна дитина, золотоволоса, тендітна. Після загибелі братів вона очолила повстанський загін.

Були це молоді юнаки, багато з них ледве 16-літні, які в своїх середньошкільних таємних кружках гаряче полюбили ідеї Шевченка і Франка. Прибували вони тисячами на збірку, може і неусвідомляючи собі жаху війни; пішли на перший поклик, не приготувавшись як треба у далеку дорогу, із якої багато з них не вернулось. Незодягнені якслід, у підраному взутті, без наплечників, без грошей в кишені, непідготовані до воєнних трудів, часто проти волі батьків, без життєвого досвіду, - але багаті в безмежну любов до своєї поневоленої батьківщини та озброєні глибокою вірою в самостійну Україну, та з юнацьким рішенням і готовістю полягти, щоб славу, волю і честь здобути Рідному Краєві.