5.Січове стрілецтво у Києві перед гетьманським переворотом

Заключення Берестейського миру й похід німців на Україну та сподіванки, що для Української держави тепер настане довший період мирної праці, примусили стрілецьку раду ще в Сарнах призадуматися, чи січове стрілецтво, організоване під гаслом боротьби проти Австрії, повинно дальше існувати. На це питання стрілецька рада рішила, що поки на Україні зорганізується місцева армія обов’язкової військової служби, стрілецтво не повинно розходитися, а збиратися далі. Це рішення здійснено після повороту у Київ.

Умови організації стрілецтва були тепер незвичайно сприятливі. Німці принесли повне заспокоєння столиці, заспокоювався весь край. Правда, в першій половині березня 1918 р. на повітах іще не вспіла організуватися влада, й там зустрічалися безладдя, які скрізь поволі миналися. Для збереження ладу всюди організувалася міліція. Поруч неї розташувалися невеличкі німецькі відділи навіть у повітових містечках. Громадянство прийнялося за звичайну працю.

До цих умов спокійного життя слід додати незвичайно прихильне відношення уряду до січового стрілецтва. Під час останніх подій воно виявило себе вірною підтримкою уряду і високобойовою та здисциплінованою частиною, яка ніколи не дозволяла собі ніяке свавілля проти населення. Тому уряд вирішив вибрати якраз січових стрільців як гвардію війська України, залишаючи їх у Києві і йдучи назустріч побажанням стрілецтва в справі його організацій. Всі ж інші українські частини, що об’єдналися в дивізію запорожців, майже не спиняючись у Києві, погналися за більшовиками далі на Лівобережжя.

Використовуючи умови, січові стрільці взялися за інтенсивну організаційну працю. Величезний наплив охотників уявляв собою значну небезпеку для січового стрілецтва. Спокійне і матеріально забезпечене життя в столиці манило усякий елемент. З кожним новобранцем проводилась співбесіда, де розказували про вимоги до новобранця, про сувору дисципліну, з новоприйнятими піхотинцями починали вишкіл.

Вправно проводився підбір поповнення січового стрілецтва і стрілецтво швидко виросло в Києві. Для поповнення стрілецтва під старшинами була введена школа підстаршин, в яку ввійшли інтелігентні й заслужені стрільці, які мріяли про виховання найкращого молодшого старшинства для майбутньої української армії. Цьому планові не дав здійснитися гетьманський переворот.

6.Повстання січових стрільців проти гетьманщини.

Поки січове стрілецтво організовувалось до вирішальних подій на Україні, гетьманщина чим далі тим виразніше йшла до переміни Української держави. Можна вважати, що перша половина вересня була останнім часом, коли при передумові підтримки з боку українства-гетьманщина могла ще спастися як тривка форма устрою української державності. Державний апарат зрусифікувався, московська мова стала першою і головною державною мовою. У тіснім порозумінні з німцям, які хотіли відбудови “єдиної Росії” як німецького союзника, скрізь на Україні почали формуватися московські збройні сили для розгрому більшовизму і для відбудови Росії.

Ось так гетьманщина опинилася в площині збройних переворотів. Вже від літа 1918 р. вся московська преса відверто писала в Українській державі, що українська державність не має розумного смислу. В жовтні було відверто заявлено: “ Україна, Малоросія- частина єдиної Російської держави, найближчим завданням було організувати безболісний перехід України від самостійності до всеросійського об’єднання… Штучно створена держава віджила свою історію й не може далі існувати”. В меморіалі радили гетьманові зробити перехід непомітно без усяких декларацій. Але більшість ради міністрів зажадала від гетьмана ще й привселюдної декларації про федерацію України з Росією. Це довело до кабінетної кризи, якою скористався Український національний союз і встиг впровадити в новий кабінет українську меншість. Однак, навіть коли б у новому кабінеті була українська більшість і коли б українське оточення гетьмана було вдвоє сильніше, то й тоді не могло б завернути гетьманщини від соціально- економічної і політичної неминучості. Вихід міг бути у збройному розгоні добровольних московських частин. На той насильний вихід із положення гетьманщина не пішла й не могла піти ще й з інших причин: в неї не було національно- українських збройних сил, бо їх не дозволило створити німецьке командування. Гетьман пішов і мусив піти наприкінці жовтня в переговори з генералом Красновим, що організував донське козацтво, маючи на меті створити один фронт всіх контрреволюційних сил колишньої Росії для спільної боротьби проти більшовизму в Московщині. У цих розмовах говорилося про федерацію України з Росією.

Такий хід подій українські січові стрільці не сприймали і виступили проти гетьманщини, проти об’єднання з Росією, а за незалежну і вільну Україну. Відбулися запеклі бої в Білій Церкві і на станції Мотовилівка. Білій Церкві українські січові стрільці були організацією, що мала свій власний внутрішньо-адміністративний апарат.

На заклик Українського національного союзу стали січові стрільці ударною силою у протигетьманському повстанні та осередком повстанського руху. 14 грудня 1918 року республіканські війська зайняли Київ, а вже 29 січня 1919 року йшла евакуація політичної влади, а 4 лютого Київ перейшов у руки наступаючих більшовицьких військ. Впродовж шести тижнів команда міста була в руках січових стрільців.

Це був найприкріший період з усієї історії січових стрільців. Тут вони вклали найбільше праці й енергії, а досягли найменше успіхів.

Після бою під Мотовилівкою, пригнічені українські села піднімалися.

Січові стрільці рушили на Київ у погоню за відступаючим ворогом. На допомогу їм їхав з Бердичева чорноморський кіш, сформований ще за часів гетьманщини. Спочатку чорноморці справно виконували своє бойове

Це була поважна сила. Але коли вони пізніше організовували селянські маси в дисципліноване військо, що вимагало великого почуття обов’язку і праці, то завдання не виконували звини свого старшинства і не відповідали завданню.

Протигетьманський рух мас швидко захопив усю Україну, не був спричинений боями січових стрільців. Для цього руху були набагато глибші причини, витворені всією політикою гетьманщини до українського селянства

Україна була у важкій міжнародній ситуації. На півночі стояв більшовицький фронт, бо гетьманщина не заключила миру з більшовицькою Росією. Але коли б мир і був заключний, то становище від того не змінилося б.

У Московщині був голод і ради свого власного спасіння більшовики були готові піти по український хліб, коли б тільки явилась нагода. На Правобережжі не стояли проти них ніякі українські сили, бо всі були зайняті боротьбою проти гетьманщини, а німців, що за гетьманщини боронили українські кордони, обеззброєно.

На Лівобережжі не роззброєні німецькі війська все ще були на давніх місцях, але вже швидко мали їх покинути, щоб повернутися на свою батьківщину. На заході України в Галичині йшла важка війна з Польщею, чим далі, тим більше кривава. На схід, на Донщину, з боями відступали перед частинами запорожців останки московських добровольчих військ, що формувалися під час гетьманщини на Україні. На півдні, над Дністром румуни зайняли Бессарабію і Буковину. А в Одесі після розгрому Болгарії і Туреччини закріплювався антантський десант. Під їхньою охороною там почала формуватися московська добровольча армія для походу на Україну і далі проти більшовиків.

Внутрішнє становище України було не менш грізне. Хоча офіційно, заявами Директорії, протигетьманське повстання йшло під кличем спасіння української державності, то лише незначні кола повстанчих мас розуміли й визначали їх. Практика гетьманщини спинила процес національного усвідомлення українських селянських мас і зробила для них ненависною не лише гетьманщину, але й саму українську державність національна свідомість мас була ще мала, тому й повстання не усвідомило з національного боку селянських мас так, як могло і повинно було усвідомити. Українське селянство у своїй масі звикло оглядатися на московських більшовиків, як на силу, що спасе його перед гнітом гетьманщини й німців і вірило більшовицькій Москві