Соната ля мажор для фортепіано.

Це одна з сонат, написаних Моцартом в Парижі в 1779 році. Всі три частини сонати мають світлий, життєрадісний характер. Відмінною рисою сонати є також велика витонченість, граціозність. Прозора музика добре відповідає звучанню клавесина, для якого Моцарт і писав свої сонати.

Своєрідна будова сонати Моцарта. Перша частина написана у формі варіацій. На відміну від сонатної форми, в основі варіацій лежить в більшості випадків не дві, а одна тема. Тому музичний розвиток полягає не в загостренні контрасту між темами, а у виявленні виразних можливостей, закладених всередині однієї теми.

Перша частина сонати Моцарта починається з викладу теми – мелодійної, граціозно-танцювальної. Розмір 6/8 додає музиці плавності руху:

Тема варіацій викладена в двочастинній формі, у вигляді двох завершених побудов (періодів).

Вслід за викладом теми слідують шість варіацій, різноманітних за характером. Пісенність, характерну для теми, ще більше підкреслюють друга і п’ята варіації. Її танцювальність, рухливість – шоста варіація, граціозну гостроту – четверта. Третя варіація написана в однойменному мінорі (ля мінорі). У п’ятій і шостій варіаціях змінений темп: Adagio (поволі) і Allegro (скоро) замість основного темпу Andante grazioso (помірно, граціозно).

Контрастність і завершеність варіацій не заважають цілісності всього циклу. Не дивлячись на зміни в кожній варіації, залишаються постійними гармонічна послідовність, тональність, форма (дві завершені побудови).

Друга частина сонати – менует. Подібно до Гайдна Моцарт додає витонченій музиці менуету риси життєрадісного і веселого народного танцю. Мужній, рішучий початок кожної фрази змінюється граціозним закінченням. Музика образно передає, як урочиста фігура танцю закінчується галантним і м’яким поклоном:

Середня частина менуету (тріо) звучить, як завжди, легко і менш насичено. Плавні пасажі мелодійні і виразні. «Menuetto da capo» означає, що перша частина менуету повторюється без змін.

Третя частина – фінал. Вказівка композитора «Alla turca» означає «в турецькому роді». У деяких виданнях сонати фінал одержав назву «Турецький марш». Дотепна витонченість третьої частини сонати зробила її особливо популярною. Граціозна танцювальність, мелодійність музики ріднять фінал з попередніми частинами:

Фінал має тричастинну форму з приспівом. Приспів, що повторюється, додає формі риси рондо. Святково-весела танцювальна мелодія приспіву звучить з характерним арпеджованим супроводом, що нагадує барабанний дріб:

Стрімкі пасажі в мінорі (фа-дієз мінор) говорять про початок середньої частини фіналу. Не дивлячись на безперервний і рівномірний рух, танцювальність властива і цьому розділу.

Фінал завершується кодою, яка об’єднує основну тему фіналу з приспівом. Кода звучить особливо ясно і святково.

Так поступово, від мелодійної, граціозно-танцювальної першої частини сонати Моцарт приходить до нестримно веселої музики фіналу.

Симфонія соль мінор.

Симфонія соль мінор – одна з трьох найбільш відомих останніх симфоній Моцарта, написаних в 1788 році у Відні. Велику популярність симфонія здобула завдяки незвичайно щирій музиці, зрозумілій найширшому колу слухачів.

Симфонія має чотири частини. Перша частина написана у формі сонатного allegro. Головна партія звучить з перших же тактів твору. Це дещо сумна, трепетно-ніжна музика. Вона нагадує схвильовану людську мову. Мелодію виконують скрипки, і це додає музиці великої співучості інструментів, що підсилює загальний настрій схвильованості і неспокою:

У подальшому розвитку основної теми настрій тривоги посилюється. Вже в кінці головної партії звучать різко акцентовані акорди.

Сполучна партія – це не тільки «зв’язка», «перехід» до побічної партії. Побудована на темі головної партії, вона вносить новий відтінок. Підкреслений, чеканний ритм додає їй енергійного характеру, великої серйозності, зібраності.

Світлою задушевністю приваблює побічна партія. Вона викладена в паралельній соль мінору тональності – сі-бемоль мажорі. Лукава, дещо танцювального складу, ця тема звучить м’яко і витончено.

Побічна партія дана в акордовому викладі. Іншим стає і тембр, забарвлення звучання. М’якому співу скрипок вторять дерев’яні духові інструменти (флейти, гобої, кларнети). Подібно до першої теми, побічна партія в своєму розвитку поступово набирає силу, міцніє і звучить голосно і рішуче. Експозиція, як завжди, завершується заключною партією. У її основі лежать початкові півтонові інтонації основної теми. Подібно до сполучної партії, висновок також звучить енергійно і рішуче.

Велике значення головного образу Моцарт підкреслює і далі. У розробці розвивається виключно основна тема. Розвиток, що намітився в експозиції, у бік посилення напруженості продовжується тут з ще більшою силою.

Початок розробки відмічено різкою зміною тональності. Світлий сі-бемоль мажор змінюється далекою мінорною тональністю (фа-дієз мінор), і музика відразу приймає похмуре забарвлення.

Поступово головна партія втрачає властиву їй мелодійність, дробиться на частини. Зміна тональності, інша фактура викладу і сила звуку додають музиці тривожний, неспокійний і одночасно енергійний характер. Замість задушевного «вислову» чується грізне і рішуче звучання головної теми, яка по черзі з’являється у різних групах інструментів. У рух приходить весь оркестр, звучність досягає величезної насиченості.

Перехід до репризи відбувається поступово. Зменшується звучність оркестру. У високому, світлому і прозорому регістрі у дерев’яних духових інструментів легко ковзає початкова інтонація головної партії, затверджується основна тональність соль мінор.

На відміну від експозиції всі теми в репризі викладені в основній тональності – соль мінорі. Це істотно змінює побічну партію. Вона втрачає своє світле забарвлення, а разом з нею і завзятий, лукавий відтінок. Мінор фарбує її в сумні тони. Так зникає єдиний сонячний «острівець». З іншого боку, сполучна партія, що прозвучала в експозиції так енергійно, значно розширюється (36 тактів замість 16). Все це змінює характер музики, закріплюючи те, що намітилося ще в експозиції, що особливо яскраво виявилося в розробці – тяжіння до більшої заглибленості та напруженості.

Друга частина – Анданте (неквапливо). Як після бурі наступає затишшя, так після першої частини, що схвильовано прозвучала, йде світла, втихомирена, співучо-ласкава музика Анданте.

Неквапливо, з деякою величавістю струнні інструменти виконують основну тему. Характерні для Моцарта висхідні затримання («запізнювання» чергового звуку мелодії) додають їй м’якість і витонченість.

Цьому ж сприяє і коротка мелодична фігурка з тридцять других, яка пронизує собою музику всієї частини.

У другій частині симфонії відсутні різкі контрасти тем. Всі голоси оркестру співають, і спів цей ніби випромінює м’яке сонячне світло.

Третя частина – жвавий менует. Загальний задум симфонії примушує композитора наділити його рисами, мало властивими цього танцю. Ще більш, ніж в сонаті, вольовий і енергійний, менует різко відрізняється від творів подібного роду:

І лише в середній частині танцю – в тріо – Моцарт повертає менуету його характерні риси. Проходячи по черзі у струнних і дерев’яних духових інструментів, тема тріо звучить м’яко і ясно, в Соль мажорі. Витончені закінчення фраз викликають уявлення про галантні поклони танцюючих, властиві придворному менуету того часу.

Третя частина менуету є точним повторенням першої (da capo).

Так в третій частині симфонії з новою силою виявляється серйозність і глибина її загального задуму.

Четверта частина – фінал. Відчуття і настрої, виражені у фіналі, ріднять його з музикою першої частини; та ж схвильованість головної і світла граціозність побічної партії (фінал написаний у формі сонатного allegro).

А деякі розділи фіналу (заключна партія, початок розробки) мають навіть мелодичну схожість з першою частиною.

Але це не тільки повернення до основних настроїв першої частини. Фінал – підсумок розвитку всієї симфонії. Значніше стає відмінність між головною і побічною темами, різкіше контраст усередині головної партії. А розвиток основної теми в розробці бурхливий, поривчастий і збуджений, досягає величезної напруженості. Це кульмінація твору, тобто найвища за напруженістю точка розвитку всього циклу. Ось цей взаємозв’язок почуттів і настроїв всіх частин, їх поступовий і неухильний розвиток істотно відрізняють симфонію Моцарта від симфонії Гайдна, де цикл заснований на виразному контрасті частин.

Головне досягнення Моцарта - симфоніста в тому, що він наблизив свої симфонії до оперної музики. Його симфонічна музика дуже мелодична. Його оркестрові теми викликають асоціації з оперними персонажами своєю щирістю та внутрішньою контрастністю. Його зрілим симфоніям характерно розкриття складних почуттів, тонких відтінків та узагальнених філософських питань.

«Маленька нічна серенада» - маленька симфонія, яка поєднує в собі мелодизм справжньої серенади і риси Concerto Grosso. І частина має життєрадісний піднесений характер. Основна мелодія – пружна, енергійна, заклична. Її змінює лірична, плавна і грайлива, танцювальна.