Контрольні запитання

1. Як слід розуміти поняття «страховий ринок»?

2. Назвіть елементи страхового ринку України і дайте їх характеристику.

3. Як здійснити маркетинг страхової послуги?

4. З яких розділів складаються договори страхування?

5. Чим договори страхування відрізняються від інших, відомих вам?

1.5. Страхова організація

1.5.1. Форми організації страхових компаній в Україні

На сьогодні в Україні страховиками визнаються лише юридичні особи, утворені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Особливості кожного з цих видів товариств визначені законом «Про господарські товариства» (1992 р.). Закон «Про стра­хування» (1996 р.) передбачає також можливість утворення державних стра­ховиків.

Страхова компанія – це юридично оформлена одиниця підприємницької діяльності, яка бере на себе зобов’язання страховика і має на це відповідну ліцензію.

Страхова компанія користується всіма правами фірми. В Україні, як і в багатьох інших державах, основу страхової системи становлять компанії у вигляді акціонерних товариств.

Акціонерне страхове товариство (корпорація) – це тип компанії, яка створюється і діє із статутним капіталом, поділеним на певну кількість часток – акцій. Оплачена акція дає право її власникові на участь в управлінні товариством й отримання частини прибутку у формі дивідендів.

У самій основі акціонерного товариства закладені переваги цього виду компанії. Акціонерна форма нагромадження статутного капіталу дає змогу залучати до страхової індустрії багатьох юридичних і фізичних осіб, зацікавлених вигідно розмістити свої інвестиції. Страхова індустрія при обґрунто­ваному державному регулюванні має всі можливості для отримання прибут­ку на рівні, який перевищує середній за всіма галузями бізнесу. У разі не­сприятливих наслідків діяльності конкретного страховика втрата відносно невеликих внесків до компанії не потягне за собою банкрутства самих акціо­нерів.

Акціонерні товариства бувають закритого і відкритого типу. В Україні у страховій індустрії переважають акціонерні товариства закритого типу. Це пояснюється кількома мотивами, які не втратили свого значення й досі.

По-перше, створення відкритих акціонерних товариств тривалий час стримувалося низькими вимогами до розміру статутного фонду страховика і відсутністю розвиненого ринку цінних паперів.

По-друге, як уже зазначалося, українське законодавство не передбачає можливості створення страхової компанії у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ).

Закрите акціонерне товариство лише формально відрізняється від ТОВ. До речі, у законодавстві ряду країн компанії, створені на акціонерних засадах, розглядаються як різновид страховиків з обмеженою відповідальністю. За свої зобов'язання ТОВ відповідає майном, до складу якого входять внески членів. Відповідальність кожного акціонера також обмежується лише вартістю акцій.

По-третє, статус закритого товариства дає змогу контролювати поширення акцій серед певної категорії учасників страхової компанії, що може відповідати інтересам засновників.

По-четверте, процедура створення закритого акціонерного товариства істотно спрощена, що дозволяє економити час і кошти.

Перспективнішими для страхової індустрії є відкриті акціонерні товариства. Це компанії, що орієнтуються на великі обсяги страхових послуг. Вони вимагають пошуку коштів у багатьох власників, які здебільшого не схильні до активної участі в керівництві фірмою. Залучати кошти таких осіб вдається завдяки продажу компаніями акцій на фондовому ринку. Нині вживаються заходи для збільшення статутного фонду, стимулювання й прискорення організаційного оформлення продажу й купівлі акцій та інших цінних паперів. Тому є всі підстави очікувати, що акціонерні товариства відкритого типу незабаром посядуть та утримуватимуть провідне місце на страховому ринку.

Повне товариство – товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язання товариства усім своїм майном.

Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке має бути підписане рештою учасників товариства.

Якщо в установчому договорі визначаються декілька учасників, які наділяються повноваженнями на ведення справ товариства, то передбачається, що кожен з них може діяти від імені товариства самостійно. В установчому договорі може бути відзначено, що такі учасники мають право вчиняти відповідні дії лише спільно.

Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їх вимогу повну інформацію про дії, що виконуються від імені та в інтересах товариства.

Повноваження учасника на ведення справ товариства припиняються повністю або частково з припиненням діяльності самого товариства, у зв'язку з відмовою учасника від доручення чи скасуванням доручення на вимогу хоча б одного з решти учасників.

Учасник, який діяв у спільних інтересах, не маючи повноважень, у випадках, коли його дії не будуть схвалені рештою учасників, вправі ставити вимогу до товариства відшкодувати витрати за умови, якщо доведено, що внаслідок його дій товариство зберегло чи відповідно надбало майно, яке перевищує за вартістю понесені товариством витрати.

Головною особливістю повного товариства є вирішення питання про відповідальність учасників за зобов'язання товариства. Насамперед відповідальність несе саме товариство як юридична особа своїм майном. При недостатності цього майна відповідальність покладається на учасників, що відповідають за зобов'язання товариства солідарно всім майном, на яке за законом може бути звернене стягнення. При цьому новий член товариства відповідає за борги нарівні з іншими, включаючи і ті борги, що виникли до його вступу.

Командитним визнається товариство, в якому поряд з тим, що один або більше учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язання товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників) (ч. 1 ст. 75 в редакції Закону № 769/97-ВР від 23.12.97).

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за борги товариства.

Установчий договір про командитне товариство, крім умов, передбачених статтею 4 закону «Про господарські товариства», повинен містити розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства.

В установчому договорі стосовно вкладників зазначаються тільки сукуп­ний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок вне­сення ними вкладів.

Вкладники командитного товариства мають право:

• діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним;

• вимагати першочергового повернення вкладу (на відміну від учасників з повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства;

• вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірити правильність їх складення.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю.

У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно.

Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відпові­дальністю щодо управління справами командитного товариства.

Якщо вкладник командитного товариства укладає угоду від імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, то в разі схвалення його дій командитним товариством він разом з учасниками в повній мірі відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути накладено стягнення.

Якщо схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути накладено стягнення.

Вкладник командитного товариства відповідає за борги товариства, які виникли до його вступу у товариство, перед третіми особами в тому ж порядку, що й інші вкладники.

У переліку дозволених в Україні видів страхових організацій немає товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Відомо, що такі підприємницькі структури дуже поширені в сімейному бізнесі. Власники в разі будь-якої небезпеки несуть відповідальність за борги фірми лише в межах зроблених внесків до статутного фонду.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими доку­ментами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум – додат­ково належним їм майном в однаковому для всіх учасників розмірі, кратному внеску кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

За Законом, громадяни та юридичні особи з метою страхового захисту своїх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством України. Умови створення зазначених товариств захищають від проникнення в їхню справу небажаних учасників. Поряд з позитивними, тут існують і численні негативні фактори, зокрема, малі можливості збільшення статутного капіталу, труднощі контролю за діяльністю товариств, що особливо важливо у сфері страхових послуг. Інколи посилаються на зарубіжний досвід, де таких винятків, мовляв, не існує. Але це хибна думка. Наприклад, у Великій Британії поняття товариства різко відрізняється від нашого. Англійські товариства можуть і не мати статусу юридичної особи. До страховиків тут відносять лише ті підприємницькі структури, що створені на підставі Акта про страхові компанії. Та й обмежена відповідальність тлумачиться ширше. До компаній з обмеженою відповідальністю відносять і акціонерні товариства.

Транснаціональних страхових компаній в Україні досі немає. Законодавство не дозволяє створення іноземних страхових компаній або їхніх філій. Ідеться про захист розвитку власної страхової індустрії, прагнення поліпшити платіжний баланс країни, використавши тимчасово вільні кошти страховиків для збільшення інвестицій у власну економіку. Такі заходи виправдані в тому разі, коли розвитку внутрішнього страхового ринку надаються відповідні пріоритети. Однією з головних умов є нарощування фінансового і кадрового потенціалу компаній, створення механізму стимулювання попиту на страхові послуги, посилення боротьби з фінансовими махінаціями, а також створення клімату довіри до страховиків. У попередніх розділах уже зазначалося, що страхування є об'єктивно необхідним атрибутом ринкової економіки. Отже, тривале відставання в розвитку страхової індустрії може відчутно гальмувати розвиток ринкової економіки в цілому.

Досвід країн Європейського Союзу показує, що на вищому етапі свого розвитку страхування об'єктивно потребує виходу за межі країни. Це вигідно страховикові – ризики територіально розосереджуються, зростає обсяг продажу полісів, а отже, можливість одержати прибуток. Певні переваги матимуть і страхувальники: отримання страхових послуг вищої якості і за порівняно нижчу плату та в необхідному регіоні.

Юридичні особи (крім банків) мають бути зареєстрованими в адміністраціях за місцем розташування. Компанія, яка отримала реєстраційне посвідчення як підприємницька структура, може виконувати певні фінансові операції, пов'язані з формуванням статутного фонду, підготовкою офісу. Але на цьому етапі компанія ще не є страховиком. Вона набуває такого статусу тільки після внесення її до Державного реєстру страховиків та видачі їй ліцензії на право здійснення певних видів страхування.