Основні теорії макроекономічного регулювання

Показники	Класична теорія	Кейнсіанська теорія
Представники	Адам Сміт, Франсуа Кене, Давил Рікардо, Жан Батист Сей, Джеймс Мілль тощо	Джон Кейнс, Рой Харрод, Євсей Домар, Джон Хікс, Елвін Хансен, Джоан Робінсон
Сфери впливу держави	Роль держави обмежена лише кількома сферами (безпека; правосуддя; організація громадських робіт; освіта; оподаткування)	Роль держави всеохоплююча (всі сфери)
Макроекономічна рівновага	Так, у довгостроковому періоді економіка, через механізм «невидимої руки» тяжіє до повної зайнятості та потенційного ВВП	Тимчасове явище у череді постійних відхилень від макроекономічної рівноваги
Економічні кризи	Випадкове явище, яке швидко зникає під дією ринкових сил (попиту, пропозиції, конкуренції).	Постійне явище, пов’язане із неефективним попитом, внаслідок «психологічного закону» та спадної очікуваної норми чистого прибутку. Відновлення макроекономічної рівноваги здатна забезпечити лише держава.
Інструменти макроекономічного регулювання	«Невидима рука» ринку – попит, пропозиція, конкуренція, гнучкі ціни і зарплати	«Видима рука» ринку – фіскальна та монетарна політики. Головна увага фіскальній політиці, зокрема так званим «вбудованим стабілізаторам» - прогресивне оподаткування та соціальні трансферти.

2. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання, їх практична функція

До сучасних теорій макроекономічного регулювання належать наступні:

- сучасний монетаризм;

- теорія економіки пропозиції;

- теорія адаптивних та раціональних очікувань.

Теоретичні положення сучасного монетаризму викладені засновником Чиказької школи неолібералізму, Мілтоном Фрідменом в працях «Кількісна теорія грошей» (1956 р.), «Гроші і економічний розвиток» (1973 р.), «Особистий погляд» (1981 р.) та інших.

Методологія «нової монетариської школи»:

- економічний лібералізм;

- активне державне втручання в грошово-кредитну сферу;

- сильний державний бюджет і обмежені видатки з метою запобігання утворенню інфляції;

- соціальна нерівність є наслідком індивідуалізму і свободи людей.

Сучасний монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, а економічні проблеми пов’язують із диспропорціями в грошовій сфері.

У рамках кількісної теорії грошей для визначення оптимальної кількості грошей в обігу традиційно за основу аналізу брали рівняння обміну Ірвіна Фішера, яке він вивів у 1946 році:

,

перетворюючи рівняння отримаємо:

,

де: М - маса грошей, необхідних для обігу (величина попиту на гроші); V - швидкість обігу грошей; Р – загальний рівень цін в економіці; Y - реальний обсяг виробництва.

Монетаристи швидкість обігу грошей (V) вважали величиною стабільною, тобто такою, що не залежить від зміни пропозиції грошей, а отже змінюється у передбачуваний спосіб.

«Рівняння обміну» широко застосовується в дослідженнях сучасних монетаристів для визначення необхідної кількості грошей в обігу та виявлення впливу грошової маси на досягнення рівноваги товарного ринку. Виходячи з цього, збільшення пропозиції грошей (М^s) збільшить сукупний попит (AD) і ВВП (Y·Р):

М^s↑→АD↑→(Y·Р)↑.

Монетарист Мілтон Фрідмен виходив з того, щоб монетарна політика була направлена на досягнення відповідності між попитом на гроші (Md) та їх пропозицією (Ms) таким чином, щоб процент приросту грошей в обігу відповідав приросту цін і національного доходу (грошовий закон Фрідмена).

«Основний грошовий закон» («грошове правило») М. Фрідмена дозволяє визначити темп зростання грошової маси:

,

де: m – темп зростання грошової маси; р^e - очікуваний темп інфляції; q- темп зростання ВНП.

Виходячи з вищенаведеного, Фрідмен та його прихильники виступили за законодавче регулювання темпу зростання грошової маси державою для того, щоб щорічно збільшувати кількість грошей в обігу на 3-5 %, відповідно до нормальних темпів зростання ВНП та інфляції.

Потребу людей в грошах, або попит на гроші М. Фрідман розглядає на основі теорії вибору портфельних інвестицій Дж. Тобіна, згідно з якою функція попиту на гроші має такий вигляд:

,

де: Md – попит на гроші, r_S – реальні очікувані доходи по акціях, r_b – реальні очікувані доходи по облігаціях, P^e - очікуваний темп інфляції, W – матеріальні активи.

Майно (активи) економічних суб’єктів приймає форму портфелю цінних паперів (грошей, облігацій, акцій та ін.), де гроші – це лише одна із форм активів. Утворюється майно в результатів заощаджень. Гроші, на відміну від інших активів не приносять доходу, але можуть бути використані для оплати благ і перетворитися в гроші для угод. Але використання грошей в якості засобу збереження цінності супроводжується втратою доходів від альтернативних видів майна (акцій, облігацій). Тож, попит на гроші обернено пропорційний доходності цінних паперів (r).

Рівновага на грошовому ринку досягається тоді, коли попит на гроші (Md) дорівнює їхній пропозиції(Md). Так, точка Е знаходиться на перетині кривих попиту та пропозиції грошей і визначає «ціну» грошей – ставку відсотка (іe), яка віддзеркалює альтернативну вартість збереження грошей у готівці (рис. 7).

Рис. 7. Рівновага на грошовому ринку

Основні заходи антиінфляційної монетарної політики:

- погашення інфляційних очікувань, насамперед адаптаційних – використання у деяких випадках неочікуваного впливу на економічну ситуацію (метод «шокової терапії»);

- стабільна грошова політика - запровадження жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси, використовуючи «грошове правило» монетаристів (правило планомірного приросту грошової маси) - цей показник визначається динамікою реального ВВП і таким рівнем інфляції, який уряд зобов’язується контролювати.

Слід розуміти, що сукупність антиінфляційних монетарних заходів повинна обов’язково супроводжуватись комплексом заходів антимонопольної та бюджетно-фінансової (фіскальної) політики, передусім, забезпечення бюджетної рівноваги (ліквідація дефіциту державного бюджету, оскільки він є джерелом інфляції і невиправданого втручання держави в ринковий механізм) та інших (стимулювання виробництва шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату, стимулювання науково-технічного прогресу, заходи із підвищення гнучкості ринку праці, посилення конкуренції, підвищення конкурентоспроможності) інструментів.

Теорія «економіки пропозиції» є продовженням класичних ідей Ж.Б. Сея. Представники цієї теорії (А. Лаффер, Р. Мандель, М. Боскін) основну причину стагнації (економічних криз) та стагфляції (безробіття та інфляція) вбачають у нестачі обсягу національного продукту (сукупної пропозиції). Отже, динамічна економічна рівновага базується на зростанні пропозиції. Представники цієї теорії виступають за:

- обмежене втручання держави в економіку, залишаючи за нею лише стимулюючий і стабілізуючий вплив;

- скорочення податків з метою стимулювання інвестицій (відмова від прогресивного оподаткування);

- захист від дефіциту бюджету – скорочення соціальних програм, бюрократичного апарату, субсидій малоприбутковим підприємствам тощо;

- приватизацію державного сектору.

Прихильники «економіки пропозиції» особливого значення надають використанню фіскальних методів регулювання, а саме зниженню норм податків для забезпечення економічного зростання. Ефект наочно представлений кривою відомого представника теорії «економіки пропозиції» Артура Лаффера, яка відображає можливість максимального надходження податків до бюджету за ставкою оподаткування в розрізі 30-35% (рис. 8).