4. Рівноважний ввп в умовах різного рівня зайнятості

Згідно з кейнсіанською теорією короткострокова рівновага в економіці може забезпечуватися за умов як повної, так і неповної зайнятості.

Довгостроковою макроекономічною рівновагою є такий стан економіки, коли заплановані сукупні витрати дорівнюють потенційному ВВП¹⁶⁴; тоді в економіці досягається короткострокова і довгострокова рівновага і забезпечується повна зайнятість.

Виходячи із класифікації відрізків сукупної пропозиції (ВВП), то «кейнсіанський відрізок»¹⁶⁵ характеризує такий тип економіки, в якому ресурси не повністю зайняті у виробничому процесі, а перехід до потенційного ВВП відповідає моделі «крайнього випадку», тобто можливий лише завдяки збільшенню обсягу сукупного попиту за незмінності рівня цін, що викликає зростання рівня зайнятості до потенційного рівня, а відтак і сукупних витрат, бо усі працюють та отримують доходи. В даному випадку іде мова про подолання рецесійного розриву (рис. 9.6).

На противагу «кейнсіанському», «вертикальний відрізок»¹⁶⁶ характеризує такий тип економіки, яка здатна виробляти потенційний ВВП, а отже при максимальному рівні зайнятості ресурсів. Але за даних умов в економіці спостерігається помітне переважання витрат за незмінності обсягів виробництва, що спричиняє ріст цін. Рівновага у даному варіанті можлива за рахунок зменшення сукупних витрат. В даному випадку іде мова про подолання інфляційного розриву (рис. 9.6).

Рис. 9.6. Інфляційний та рецесійний розриви

На графіку: С+І – заплановані сукупні витрати (домогосподарств та фірм), ЧНП – чистий національний продукт, С+І₀ – фактичні сукупні витрати, N – точка довгострокової макроекономічної рівноваги; N₁, N₂– точки короткострокової макроекономічної рівноваги.

Рецесійний розрив

Розглянемо спочатку ситуацію, коли запланованих сукупних витрат не вистачає для закупівлі потенційного ВВП. З цією метою звернемося до рис. 9.6. На цьому рисунку для закупівлі потенційного ВВП економіка повинна спрямувати сукупних витрат (С+І) на суму 200 од., в складі яких автономні витрати мають дорівнювати І₀. Але в дійсності економіка знаходиться в стані неповної зайнятості і її заплановані витрати складають 120 од., а ще менше автономні – І₀₁. Отже, заплановані автономні витрати менші, ніж їх потенційно необхідна величина, внаслідок цього заплановані сукупні витрати менше потенційно необхідних сукупних витрат, а фактичний ВВП менше, ніж потенційний ВВП. Таке явище дістало назву «рецесійний розрив», який ми позначимо ∆Ваrec.

Рецесійний розрив слід відрізняти від розриву ВВП, який виникає в наслідок циклічного безробіття, викликаного переходом до низхідної фази економічного циклу (вичерпання технологій, зношування основних засобів тощо).

Рецесійний розрив є причиною, а розрив ВВП – наслідком. Іншими словами, рецесійний розрив є таким явищем, яке викликає в економіці рецесію, тобто відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП.

Графічно рецесійний розрив – це відрізок, який відображає відстань по вертикалі між лінією потенційно необхідних фактичних сукупних витрат - (С+І₀)₀, і лінією фактичних сукупних витрат (С+І₀)₁. Як ми знаємо, цей відрізок відображає різницю в автономних видатках (∆Ва), які входять до складу різних за величиною запланованих сукупних витрат. Звідси випливає кількісна визначеність рецесійного розриву. Він являє собою таку величину, на яку заплановані автономні витрати є меншими порівняно з потенційно необхідними автономними видатками, тобто:

∆Ваr = І₀₀-І₀₁.

Рецесійний розрив спричиняє помножене, тобто мультиплікативне відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП. Це означає, що потенційний ВВП перевищує фактичний ВВП на величину рецесійного розриву, помножену на мультиплікатор витрат:

ВВПп. = ВВПф.+ ∆Ваr∙k,

звідси:

∆Ваr =(ВВПп.-ВВПф.)/k. (9.4)

Із рівняння випливає інше визначення рецесійного розриву - це така величина приросту запланованих автономних витрат, яка на мультиплікативній основі здатна забезпечити зростання фактичного ВВП до потенційного рівня.

Графічна модель рецесійного розриву (рис. 9.6) і формула рецесійного розриву не враховують інфляцію, оскільки вони ґрунтуються на припущені, що збільшення запланованих автономних витрат і зростання фактичного ВВП до потенційного рівня не супроводжується зростанням цін. Згідно з теорією сукупної пропозиції, така ситуація називається крайнім випадком, якому відповідає горизонтальна крива короткострокової сукупної пропозиції, що означає незмінність цін. Але в типових, нормальних ситуаціях зростання фактичного ВВП супроводжується інфляцією, що відображає додатно нахилена крива сукупної пропозиції. За таких умов потенційний ВВП визначається іншою формулою:

ВВПп.=(ВВПном.+ ∆Ваr∙k)/Іц,

де І_ц - індекс інфляції.

Звідси можна визначити формулу рецесійного розриву в умовах інфляції:

∆Ваr =(ВВПп.-ВВПф.)∙Іц/k. (9.5)

Рецесійний розрив, визначений за формулою (9.5), номінально перевищує його реальну величину, визначену за формулою (9.4) в І_ц раз, тобто ∆Ваr∙Іц > ∆Ваr.

Це означає, що в умовах інфляції усунення розриву між фактичним ВВП і потенційним ВВП вимагає номінально більшого приросту запланованих автономних витрат, ніж в умовах стабільних цін. І це не випадково, якщо враховувати, що певна частина приросту запланованих сукупних витрат втілюється в інфляцію і не впливає на зростання обсягів виробництва.