22. Оперативно-господарські санкції, відмежування від інших способів самозахисту цивільних прав.

Оперативно-господарські санкції як самостійний інститут права є новелою ГК України.

Згідно зі ст. 235 ГК України за порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно- господарські санкції — заходи оперативного впливу на право­порушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. Оперативно-господарські санкції є винятком із загального пра­вила про неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання, закріпленого в ч. 7 ст. 193 ГК України. Оперативні санкції наділені державним примусом у тому сенсі, що вони дозволяють потерпілому суб'єкту в односторонньому по­рядку, передбаченому договором, з мовчазної згоди держави засто­совувати до правопорушника заходи несприятливого характеру, не вдаючись до судових та інших державно-владних процедур. Це свого роду "делегований" примус, право на застосування якого охороня­ється державою. Таким чином, у порівнянні з іншими юридичними санкціями змінюється суб'єкт стягнення, але не природа самої санкції. Тому ці санкції не тільки за характером, але і за сутністю слід відносити до заходів юридичної відповідальності. Така точка зору набула ще більшу переконливість в умовах, коли ГК України в розділі V і ст. 217 прямо закріпив оперативно-господарські санкції серед заходів господарсько-правової відповідальності.

Оперативно-господарські санкції мають власні межі. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, які передбачені догово­ром. Згідно зі ст. 237 ГК України у разі незгоди з застосуванням оперативно-господарських санкцій зацікавлена сторона може звернутися до суду із заявою про скасування таких санкцій і від­шкодування збитків. Оперативно-господарські санкції можуть за­стосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків і стягненням штрафних санкцій.

У господарських договорах сторони можуть передбачити засто­сування різних видів оперативно-господарських санкцій. Деякі з них називає ст. 236 ГК України, а саме:

а) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це — у разі порушення зобов'язання іншою стороною;

б) відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконане неналежним чином або достроково виконане боржником без згоди іншої сторони;

в) відстрочення відвантаження продукції або виконання робіт унаслідок прострочення виставлення акредитиву платником, при­пинення видачі банківських кредитів тощо;

г) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття по­дальшого виконання зобов'язання, або повернення кредитором в односторонньому порядку виконаного за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

д) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додат­кових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, що порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переклад платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

е) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, що порушує зобов'язання: наприклад, відмова від про­довження договору оренди.

Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений ГК України, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити в договорі також інші оперативно-господарські санкції.

Зокрема, такою санкцією може виступити невигідна для право­порушника зміна іншою стороною умов зобов'язання. Наприклад, у кредитному договорі може бути передбачене право кредитора змен­шити чергову суму кредиту (траншу), якщо боржник несвоєчасно відзвітує про використання попереднього траншу тощо.

Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є лише факт господарського правопорушення. Вони застосову­ються стороною, потерпілою від правопорушення, в позасудовому порядку і без попереднього пред'явлення претензії порушнико­ві зобов'язання. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором.

Закон допускає застосування оперативно-господарських санкцій лише у тому випадку, коли на управненій стороні лежить певний обов'язок, який вона може відмовитися виконати, змінити або вимагати додаткових гарантій від боржника при порушенні ним своєї частини зобов'язання. Тому, коли зобов'язання управненою стороною вже виконано, вона має право застосувати тільки інші способи захисту. Не є оперативними санкціями заходи з охорони свого майна, відмова від укладання договору, стосовно якого відсутні попередні домовленості, перевірка платоспроможності контрагента та інші заходи, які пов'язані із зобов'язанням управненої сторони.

Оперативно-господарські санкції слід розглядати як різновид самозахисту прав, які проголошені ст. 19 ЦК України. Ця норма знаходить віддзеркалення у відповідних транспортних кодексах, статутах тощо. Для автомобільного перевізника такі об­ставини передбачені п. 133 САТ УРСР, а для пароплавства — п. 191 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР. До них належать: а) провина вантажовідправника (вантажоодержувача); б) особливі природні властивості вантажу, що перевозиться; у) дефекти тари або упаковки, які не могли бути виявлені за зовнішнім виглядом при прийнятті вантажу до перевезення; г) здача вантажу до перевезення без вказівки в товарно-транспортних документах його особливих властивостей, що вимагають особливих умов або запобіжних засобів для збереження вантажу при перевезенні або зберіганні; д) здача до перевезення вантажу, вологість або температура якого перевищують встановлені норми.

Відповідно до ст. 92 Повітряного кодексу України, перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження вантажу з часу прийняття його для перевезення і до видачі одержувачу або передачі його відповідно до правил іншій установі (особі), якщо не доведе, що ним було вжито всіх необхідних заходів для запобігання заподіянню шкоди або що таких заходів неможливо було вжити. До того часу поки перевізник не доведе інше, вважається, що втрата, нестача чи пошкодження вантажу сталися під час перевезення.

Згідно з п. 113 Статуту залізниць України, залізниці несуть відповідальність у розмірі фактично заподіяного збитку, якщо не доведуть, що втрата, недостача, псування, пошкодження виникли з незалежних від них причин. Обов'язок зберігання, супроводу і охорони коштовних і небезпечних вантажів, перелік яких встанов­люється відповідними правилами, покладаються на відправника.

Підстави звільнення від відповідальності морського перевізника встановлені ст. 176 КТМ України. Перевізник відповідає за втра­ту, нестачу і пошкодження прийнятого для перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини, зокрема, внаслідок: дії непереборної сили; виникнення небезпеки і випадковостей на морі та інших судноплавних водах; пожежі, що виникла не з вини перевізника; рятування людей, су­ден, вантажів; дій або розпоряджень властей (затримання, арешт, карантин тощо); дій або упущень відправника або одержувача; прихованих недоліків вантажу, його властивостей або природних втрат, що не перевищують, однак, встановлених норм тощо. Під­ставою звільнення від відповідальності морського перевізника за незбереження вантажу слід визнати навігаційну помилку (ст. 177 КТМ): перевізник не відповідає за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або упущень капітана, інших осіб суднового екіпажу і лоцмана в судноводінні або управлінні судном (навіть за наявності провини цих осіб). Від навігаційної помилки слід відрізняти комерційну помилку, яка не є підставою для звільнення перевізника від відповідальності за незбереження вантажу. Під комерційною помилкою розуміють дії або упущення вказаних осіб, які спричинили втрату, нестачу або пошкодження вантажу, під час вантаження, розміщення, вивантаження або здачі вантажу.

Таким чином, перевізник відповідно до законодавства України повинен довести відсутність своєї провини для звільнення від від­повідальності за втрату, нестачу, пошкодження вантажу шляхом посилання на одну з вказаних обставин, передбачених транспорт­ним законодавством. Але в окремих випадках діє презумпція невинуватості перевізника, тобто тягар доведення провини перевізника покладений на вантажоодержувача або вантажовідправника. Такі випадки передбачені, наприклад, у ст. 178 КТМ: нестача вантажу, що прибув у порт призначення. Перевізник не відпо­відає за нестачу вантажу, що прибув у порт у справних суднових приміщеннях, ліхтерах, контейнерах із справними пломбами відправника, у цілій і справній тарі, у супроводі провідника, від­правника або одержувача, якщо тільки одержувач не доведе, що нестача вантажу сталася з вини. Аналогічні положення містяться в п. 111 Статуту залізниць України, розд. 20 Правил повітряних перевезень вантажів, п. 134 САТ УРСР, п. 192 Статуту внутріш­нього водного транспорту СРСР. Особливістю відповідальності перевізника вантажу, встанов­леної в ст. 314 ГК, є її обмежений характер, тобто відшкодуванню підлягають лише фактичні збитки, які виникли підчас перевезен­ня (реальний збиток). Відповідальність перевізника обмежується розміром вартості втраченого або бракованого вантажу - в разі втрати або нестачі вантажу; розміром суми, на яку зменшилася його вартість, — в разі пошкодження вантажу; розміром оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона нижча за дійсну вартість вантажу — в разі втрати вантажу, наданого до перевезення з оголо­шенням його цінності.

Відповідно до ч. 6 ст. 306 ГК України, відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються Цивільним ко­дексом України та іншими нормативно-правовими актами. Відпо­відно до статті 908 ЦК України перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення, укладення якого є обов'язковим. Якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої юридичній особі, випливає, що воно повинне здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи, таке перевезення вважа­тиметься перевезенням транспортом загального користування. Договір перевезення транспортом загального користування є пу­блічним договором.