24.Фізико-географічне районування України. Природні комплекси Східноєвропейської рівнини.

Однією з основних проблем географічної науки є проведення комплексного фізико-географічного районування, тобто виділення в межах материка природних комплексів великого масштабу.

У фізичній географії існує декілька підходів до природного районування. Значна частина науковців вважає, що провідним чинником, який зумовлює розмаїтість природних комплексів, є кліматичний процес. Оскільки клімат має добре виражені зональні особливості, то й природні комплекси, що утворюються під його впливом, підпорядковані закону горизонтальної (широтної) зональності. Інший підхід полягає в тому, що визначальним чинником формування ПТК вважають геолого-геоморфологічні умови території. Цей чинник не пов’язаний із широтною зональністю, а тому його називають азональним.

Другим за величиною природним комплексом після материка при районуванні за зональним підходом є природна зона, а за азональним (геолого-геоморфологічним) - фізико-географічна країна, в основі якої лежить одна велика тектонічна структура (платформа, область складчастості).

За найбільшу одиницю районування вони взяли фізико-географічну країну, тобто велику частину материка, в основі якої лежить єдина тектонічна структура. Рівнинну країну поділили на природні зони за зональними ознаками, які характеризуються подібністю ґрунтово-рослинного покриву і тваринного світу, що сформувався при певному співвідношенні тепла і вологи.

У межах степової зони виділені також підзони. У межах зон і підзон виділяють краї: фізико-географічні краї (провінції). Головною ознакою, на основі якої виділяють краї, є-ступінь континентальності клімату, що істотно впливає на розвиток ґрунтово-рослинного покриву, вирощування сільськогосподарських культур, та зміна повітряних мас У деяких випадках при виділенні країв бралася до уваги геологічна історія розвитку території. Ще меншими одиницями природного районування є фізико-географічні області та райони. Останні збігаються з ландшафтом.

У 2003 році О. Маринич, Г. Пархоменко, О. Петренко та П. Шищенко запропонували удосконалену схему фізико-географічного районування України. Згідно з нею, у межах Східно-Європейської рівнинної природно-географічної країни на території нашої держави виділяють чотири природні зони: мішанолісова, хвойно-широколиста волога помірно-тепла зона (зона мішаних лісів), широколистолісова волога тепла зона (зона широколистих лісів), лісостепова недостатньо зволожена тепла зона (лісостепова зона) та степова посушлива дуже тепла зона (степова зона). Остання, своєю чергою, поділяється на північностепову, середньостепову та південностепову (сухостепову) підзони.

Гірські країни поділяються тільки на області: Українські Карпати - на сім, Кримські гори — на три.

Зона мішаних лісів

Зона мішаних лісів у межах України характеризується переважанням мішано - лісових ландшафтів. Вона займає північну частину держави. Південна межи зони проходить орієнтовно по лінії Володимир-Волинський — Луцьк - Рівне - Корець - Шепетівка - Житомир - Київ - Ніжин - Батурин - Глухів. Мішані ліси займають площу близько 84 тис. км2, що становить 14 % території України. Протяжність зони з півночі на південь - 150-200 км, а із заходу на схід Ц 750 км.

Мішані ліси охоплюють частини декількох геоструктур Східно - Європейської платформи. Найдавніша се ред них ш Український кристалічний щит. Зона мішаних лісів охоплює північно-західну частину цього щита. На захід від нього вона займає частини Волино-Подільської плити. На схід віл Українського щита простягається Дніпровсько-Донецька западина. Крайня східна частина зони розташована на схилі Воронезького кристалічного масиву.

Більша частина площі мішаних лісів знаходиться у межах Поліської низовини, а тому цю зону ще називають Українським Поліссям або з фізико- географічного погляду Поліським краєм зони мішаних лісів Східно-Європейської рівнини. Сама назва “Полісся” означає район суцільного поширення лісів, За рельєфом - це рівнина з висотами від 200 м і більше на заході до 90 м поблизу русла Дніпра. Лівобережжя зони охоплює нахилену на південний захід Придніпровську низовину. У формуванні вторинного рельєфу природного комплексу Полісся найбільшу роль відіграють антропогенові водно-льодовикові відклади. Значне поширення мають тут перевіяні вітром піски, що утворюють дюни, горби, пасма, які здебільшого закріплені рослинністю. Дюни, які вкриті сосновими лісами, простягаються валами до 5 км завдовжки і до 18 м заввишки.

Клімат мішаних і широколистих лісів помірно континентальний. Переважають тут західні і північно-західні вітри. Влітку вони зменшують спеку, а взимку - холод. Середня температура січня від -4 °С на заході до -8 °С на сході, а липня - відповідно +17 °С т^4+19 °С.

Кількість опадів становить 550 - 700 мм, а випаровуваність не перевищує 500- 600 мм. Полісся належить до найбільш зволожених рівнинних територій в Україні. Цьому сприяє не лише коефіцієнт зволоження, який дещо більший за одиницю, а й відносно плоский рельєф, що не сприяє швидкому стокові поверхневих вод.

У зоні мішаних лісів дуже густа мережа річок. Усі вони достатньо повноводні, з повільною течією, низькими, часто заболоченими берегами. Майже всі річки Полісся є притоками Прип’яті і Дніпра: Случ, Уборть, Стир, Тетерів, Десна.

Однією з характерних рис мішаних лісів є також значна (до 8 % площі) заболоченість території. На підвищених формах поверхні тут поширені дерново-підзолисті ґрунти, що становлять 95 % території зони. Низинні елементи рельєфу вкриті дерновими ґрунтами, які у нижній частині оглеєні. На продуктах вивітрювання вапнистих порід утворюються дерново-карбонатні ґрунти. Подекуди трапляються перегнійно- карбонатні, сірі лісові ґрунти та чорноземи опідзолені. На значній території Полісся поширені торфово-болотні ґрунти і торфовища. Домінуючим типом ґрунтів у межах широколиснолісової зони є передусім сірі лісові ґрунти, а також опідзолені чорноземи.

Найбільше багатство зони - ліси, які вкривають 30 % території. Тут ростуть соснові, сосново-дубові, дубово-грабові та вільхові ліси. Хвойні ліси ростуть здебільшого на пісках. Для південної частини природного комплексу характерні, крім хвойних, дуб, в’яз, береза, граб, клен, липа. Низькі місця вкриті заростями вільхи і верби. На крайньому заході трапляється бук.

У лісах зон мішаних та широколистих лісів живуть козулі, зайці, лисиці, лосі, кабани, вовки, білки, борсуки, зрідка трапляються рисі; серед птахів – тетеруки, глухарі, білі сови, журавлі, лелеки; серед комах - шовкопряди, ковалики, бджоли, жуки-олені. Птахи і комахи відіграють значну роль у природі. Одні з них запилюють величезну кількість квіткових рослин. Інші є санітарами в природі та поживою для хребетних і безхребетних тварин, підтримують та підвищують родючість ґрунтів, регулюють чисельність собі подібних видів і, нарешті, своїми формами, забарвленням, поведінкою спонукають людину глибше пізнавати складний світ природи.

За природними особливостями мішані ліси України поділяють на п’ять фізико-географічних областей: Волинське Полісся, Житомирське Полісся, Київське Полісся, Чернігівське Полісся, Новгород-Сіверське Полісся. Найбільш загальні ознаки, за якими відрізняються названі області, полягають у тому, що із заходу на схід зростає континентальність клімату, зменшуються кількість опадів, абсолютна і відносна вологість повітря та ґрунтів, знижується заболоченість території, лісистість, збільшуються плоїш орних земель.

Найпоширенішими природними типами ландшафтів тут є мішано-лісові та хвойно-широколисті поліські алювіально-зандрові та терасні, а також не дреновані перезволожені та заболочені Зараз ПТК зони мішаних лісів значною мірою змінені господарською діяльністю людини (вирубування лісів, меліорація земель, розорювання, добування корисних копалин, будівництво шляхів). Це район інтенсивного сільськогосподарського виробництва та лісового господарства.

Широке використання земельних, лісових, водних, мінерально-сировинних, біологічних і рекреаційних ресурсів у межах мішаних та широколистих лісів, Чорнобильська катастрофа спричинили погіршення геоекологічної ситуації. Для збереження довкілля тут здійснюється ціла низка природоохоронних заходів Цій меті слугують і природно-заповідні об’єкти, серед яких найбільше значення мають такі: Поліський, Черемський, Рівненський заповідники та національні природні парки - Швацький, Деснянсько-Старогутський, Голосіївський

Зона широколистих лісів

Зона широколистих лісів розташована у західній частині нашої держави, займаючи простір між мішаними лісами на півночі та гірською країною Українських Карпат на півдні. У довготному плані вона простягається від західного кордону держави до приблизно східної межі Хмельницької області. Зона займає площу близько 53 тис. км2, або близько 9 % від території України. Протяжність широколистих лісів з півночі на південь до 280 км, а із заходу на схід - до 300 км.

Основна частина зони широколистих лісів розташована у межах Волино-Подільської плити. На сході вона частково заходить у межі Українського кристалічного щита, а на заході охоплює увесь невеликий простір, зайнятий Західно-Європейською платформою у межах України. Серед макроформ рельєфу широколисті ліси займають території Волинської та Хотинської височин, Малого Полісся та більшу частину території Подільської височини. Домінуючі висоти горбистої або пологохвилястої поверхні знаходять між ізогіпсами 200-500 м над рівнем моря.

У геоморфологічному відношенні переважають денудаційно-акумулятивні форми рельєфу водно-ерозійного походження. Однією з особливостей природних умов зони широколистих лісів є розвинуті тут унікальні поверхневі й підземні карстові утворення. Найбільшими і найвідомішими з них є печери, які розташовані у Тернопільській області. Серед них - Кришталева, Озерна,Оптимістична, Млинки, Вертеба та ін.

Клімат широколистих лісів помірно-континентальний. Переважають тут західні і північно-західні вітри. Влітку вони зменшують спеку, а взимку - холод. Середня температура січня становить від -4 °С на заході до -5,5 °С на сході, а липня - відповідно +17 °С та +18,5 °С. Кількість опадів становить 550- 700 мм, а випаровуваність - 600- 700 мм, зволоженість території достатня.

У зоні густа сітка річок. Вони належать до системи Дністра, Західного Бугу, Прип’яті та Південного Бугу. Вони мають мішане живлення і найповноводніші навесні та в червні. Долини деяких з них тут глибоко врізані, каньйоноподібні.

Домінуючим типом ґрунтів у межах зони широколистих лісів є передусім сірі лісові ґрунти, а також опідзолені чорноземи.

У межах цієї зони поширені грабові, дубово-грабові, дубові та дубово-соснові ліси, які займають близько 14 % території. Плоскі вододільні поверхні у минулому були вкриті лучними степами зі злаковою рослинністю, різнотрав’ям, бобовими, які на сьогодні майже не збереглися. Адже тепер понад 75 % площі займають тут сільськогосподарські угіддя.

У лісах зони широколистих лісів живуть козулі, зайці, лисиці, лосі, кабани, вовки, білки, борсуки, зрідка трапляються рисі; серед птахів — тетеруки, глухарі, білі сови, журавлі, лелеки; серед комах - шовкопряди, ковалики, бджоли, жуки, олені.

У межах Західноукраїнського краю зони широколистих лісів виділяють шість фізико-географічних областей: Волинську височину; Мале Полісся, Розтоцько-Опільську, Західноподільську височину, Середньоподільську височину та Прут-Дністровську височину. Основним типом ландшафтів тут є широколистолісові лесові височинні хвилясті та терасні, а також розчленовані височинні лесові. Специфічними є товарові горбисті, а також поліські моренно- зандрові та долинні ландшафти у межах Малого Полісся.

Широке використання земельних, лісових, водних, мінерально-сировинних, біологічних та рекреаційних ресурсів у межах широколистих лісів спричинили погіршення геоекологічної ситуації. Для збереження довкілля тут здійснюється ціла низка природоохоронних заходів. Цій меті слугують і природно-заповідні об’єкти, серед яких найбільше значення мають: заповідники Розточчя та Медобори, національний природний парк Подільські Товтри та ін.

Зона лісостепу

Лісостепова фізико-географічна зона займає 178 тис. км2, що становить близько 31,5 % території держави, і простягається від зони широколистих лісів до західних відрогів Середньоросійської височини. Північна межа лісостепу збігається з південним краєм зони мішаних лісів, а південна починається на

заході у районі Котовська, проходить через Первомайськ — Кіровоград - Кременчук - Красноград - Вовчанськ. Із заходу на схід зона простягається на 800 км, а з півночі на південь - від 200 км, на заході до 300-500 км у східній частині.

Рельєф території лісостепової зони зазвичай залежить від типів тектонічних структур, які лежать в основі. Придніпровська височина пов’язана з Українським кристалічним щитом. Придніпровська низовина лежить на Дніпровсько- Донецькій западині. Західні відроги Середньоросійської височини відповідають схилу Воронезького кристалічного масиву. На південному заході зона лісостепу охоплює частину території Волино-Подільської плити, на якій розкинулася південно-східна частина Подільської височини, що продовжується в межах західного схилу кристалічного щита. Поверхня території зони, особливо у придністровській частині Поділля і східній частині Придніпровської височини, розчленована глибокими річковими долинами, ярами та балками. Вздовж берегів цих ерозійних форм на поверхню часто виходять граніти, іноді - вапняки і пісковики, утворюючи скелі.

Кліматичний режим лісостепу характеризується збільшенням континентальності клімату в східному напрямку. Зима тут коротша і м’якша, ніж на Поліссі, літо довше і тепліше. Сніг лежить близько трьох місяців. Середня температура січня на заході становить -5 °С, на сході —7 °С, температура липня — відповідно +19 °С і +20,5 °С. Річна сума опадів на заході - 650 мм, на сході - до 550 мм. Це майже стільки, як на Поліссі, але випаровуваність тут більша і становить 600-750 мм. Коефіцієнт зволоження території за величиною

дещо менший за одиницю. Зволоження дуже нерівномірне як упродовж року, так і має помітні відмінності по роках (чергуються вологі та посушливі роки, а тому в лісостеповій зоні доцільно використовувати зрошувальні системи).

Річкова система лісостепу добре розвинута. У його західній частині, в місцях виходів кристалічних порід річки мають швидку течію, долини їх вузькі, скелясті і глибокі. Найбільшими з них є Дністер з Мурафою, Південний Буг із Собом та Синюхою. Дніпро та його ліві притоки (Сула, Псел, Ворскла) мають повільну течію, береги приток низькі, долини широкі. Типове явище зони - водна ерозія. Живлення річок переважно снігове іа дощове.

Найпоширенішими з ґрунтів є чорноземи типові та чорноземи опідзолені. Чорноземи сформувалися на вирівняних поверхнях Придніпровської височини та на Придніпровській низовині. Чорноземи опідзолені розкинулися на Правобережжі Дніпра. Для Подільської височини, вершинних поверхонь Придніпровської височини, північної частини у межах зони Придніпровської низовини характерні також сірі лісові ґрунти. На давніх терасах і зниженнях поширені лучно-чорноземні ґрунти. До природної рослинності зони входять лісові і степові види. Лісотвірними породами зони є листяні дерева - дуб звичайний, дуб скельний, бук лісовий, клен, липа.

Ліси ростуть здебільшого у долинах річок та широких балках. Нерідко вони виходять на вододіли й простягаються вздовж них вузькою смугою. Тут переважають діброви і грабові гаї. У заплавах річок ростуть дуб, береста і верба. На піщаних берегах Південного Бугу, Дніпра ростуть соснові ліси. У середньому лісами вкрито близько 10 % території лісостепу. Що далі на південь, то частіше зустрічається степова рослинність.

За природними особливостями лісостепову зону поділяють на три фізико- географічні краї: Подільсько-Придніпровський лісостеповий, Лівобережно- Дніпровський лісостеповий, Середньоросійський лісостеповий. Три краї, своєю чергою, поділяють на 14 фізико-географічних областей. Основними видами ландшафтів є лісостепові височинні розчленовані, лісо- і лучностепові низовинні, лісостепові борові та ін.

Лісостеп - регіон інтенсивного сільськогосподарського виробництва (розораність - 75-85 % від усієї площі) і розвинутої промисловості. Основним природним процесом, несприятливим для сільського господарства, є ерозія ґрунтів, яка зумовила утворення густої сітки ярів. Вони знижують рівень ґрунтових вод, що призводить до надмірного висушування ґрунту і зниження врожайності сільськогосподарських культур.

Найважливішими природно-заповідними об’єктами лісостепу є Канівський, “Михайлівська цілина” (ділянка степу в лісостеповій зоні) природні заповідники, заказники, пам’ятки природи та ін.

Зона степу

Степова фізико-географічна зона розташована на південь від лісостепу і простяглася широкою смугою до берегів Чорного та Азовського морів, підніжжя Кримських гір. Вона займає близько 40 % території України, або 240 тис. км2. Простягається степова зона України з південного заходу на північний схід майже на 1100 км, з півночі на південь - на південному заході на 100 км, у центральній частині – на 500 км, на північному сході – до 400 км. Тобто вона не має строго широтного простягання, а потім розширюється у східному напрямку.

У геологічній будові степових територій України представлені різні за віком та будовою тектонічні структури: на крайньому заході - Переддобруджинський крайовий прогин та складчаста споруда Добруджі, на південному заході і півдні - Причорноморська западина, на крайньому півдні — Скіфська епігерцинська плита і Північнокримський передовий прогин, на північному сході - південна частина Дніпровсько-Донецької западини, центральна частина зони охоплює південно-східне продовження Українського кристалічного щита, а східна - Донецьку складчасту споруду. Всі структури, крім щита, вкриті значними товщами осадових відкладів.

Степова зона України має рівнинну, подекуди відносно плоску, а місцями дуже погорбовану поверхню із загальним похилом до Чорного та Азовського морів. Вона охоплює повністю Причорноморську низовину із частинами, які називають Приазовською та Північнокримською низовинами. Серед височин у межах степу розташовані Приазовська, південно-східні відроги Подільської та Придніпровської, а також усією площею Донецька височина.

Південне положення степової зони впливає на її клімат, який є найбільш континентальним на теренах країни. Середня температура січня — 0°, -1 °С (у Криму) і -7 °С - на північному сході, темпера липня - відповідно +21,5 °С і +23 °С. Сніг лежить 1-2 місяці, але сніговий покрив нестійкий. Тут випадає найменше в Україні опадів (300-500 мм за рік). Водночас випаровуваність вологи висока і становить 700-1000 мм. Часті посухи, суховії, які безперервно дмуть (інколи до 15 днів), бувають щороку, особливо у східній частині.

Мала кількість опадів у поєднанні з великим випаровуванням створює значний дефіцит вологи.

Тому степові річки мілководні, особливо влітку. Важливими джерелами водопостачання тут є великі транзитні річки: Дніпро, Південний Буг, Дністер.

Озера у степовій зоні сконцентровані переважно у прибережній щодо морів частині. Зазвичай вони лиманного типу, рідше лагунного, багато з них солоні.

Ґрунти степової зони сформувалися в умовах дефіциту вологи. У північній частині поширені звичайні чорноземи з недостатньою зволоженістю. Глибина гумусового шару в них сягає 1 м. У приморській частині поширені бідніші на гумус південні чорноземи. Далі на південь чорноземи переходять у каштанові ґрунти. Деякі ділянки зайняті солончаками і солонцями, особливо поблизу затоки Сиваш. У заплавах рік поширені лучні ґрунти, а на лівобережжі нижнього Дніпра простягаються Олешківські піски .

Наприкінці минулого століття у степовій зоні були значні нерозорані ділянки з природною рослинністю: тирсою, полином, перекотиполем, типчаком, ковилою. Тепер степ у природному стані зберігся лише в заповідниках.

Дерева найчастіше зустрічаються на півночі зони (байрачні ліси), а кущі - по всій території степу (терен, вишня, шипшина, мигдаль). У плавнях річок є очерет, калина, верба, лоза.

Видовий склад тваринного світу степової зони бідніший, ніж лісостепової, але представників кожного виду тут доволі багато. Найбільше тут гризунів - тушканчиків, ховрахів, хом’яків, є також зайці, вовки, лисиці,борсуки, трапляються козулі, кабани. Серед птахів широко представлені жайворонки, зустрічаються дрохви, степові орли, по долинах річок — чайки, мартини, кулики.

У східній частині степової зони на Донецькій височині виділяється своєрідний острів лісостепу. Існування його пояснюють більшою кількістю опадів, що зумовлена висотою місцевості над рівнем моря. Схили і вододіли височини, особливо у межах кряжа, дуже розмиті, є багато ярів, балок. Клімат тепліший, ніж в інших частинах лісостепу.

Ґрунти чорноземні, а по схилах ярів, балок і долин річок - деградовані чорноземи. У Донецькому лісостепу збереглися грабові ліси, а в басейні Сіверського Дінця - цінна хутрова тварина - хохуля.

Через значну протяжність степової зони із заходу на схід, у цьому напрямі спостерігаються внутрішні відмінності природи: збільшується континентальність клімату, змінюється характер повітряних мас і кількість днів з циклонами й антициклонами. Все це впливає на природні компоненти, які мають певні доволі помітні відмінності, що послугувало підставою для виділення фізико-географічних країв та областей. Відносно значне меридіональне простягання зони, особливості рельєфу зумовили існування певних специфічних рис природних комплексів і в широтному плані. Тому за фізико-географічними умовами у межах степової зони України виділили три підзони - північностепову, середньостепову і південностепову.

Північностепова підзона є перехідною між лісостепом і степом. Вона характеризується більшою зволоженістю ґрунтів та повітря, яка зростає у західному напрямку. У її межах виділяють чотири фізико-географічні краї. Переважаючими видами ландшафтів є північностепові схилові та височинні.

Межа середиьостепової підзони із північностеповою проходить приблизно по лінії суцільного поширення чорноземів південних. їх формування спричинене дефіцитом вологи, розрідженим трав’яним типчаково-ковиловим покривом. Переважаючими тут є середньостепові схилово-височинні та низовинні ландшафти. Всю територію підзони відносять до Причорноморського середньостепового краю, який включає п’ять фізико-географічних областей.

Південностепова (сухостепова) підзона розташована на крайньому півдні в межах південної частини Причорноморської низовини та Приазовської височини і рівнин Кримського півострова. Випадає тут мала кількість опадів. Переважають темно-каштанові ґрунти, які здебільшого засолені. Північна межа їх поширення збігається з межею підзони. Виділяють у межах підзони Причорноморсько-Приазовський та Кримський степові краї.

Степова зона України - найбільш освоєна територія. Під ріллею зайнято 75 % всієї площі. Тут вирощують зернові культури: озиму пшеницю, кукурудзу, рис, на півночі + цукрові буряки. Розвинуте також садівництво й виноградарство. Основними несприятливими явищами тут є посухи, вітрова і водна ерозії, вторинне засолення ґрунтів.

Серед найважливіших природно - заповідних об’єктів у степовій зоні є біосферні заповідники Асканія-Нова, Дунайський, Чорноморський; природні - Український степовий, Луганський, Єланецький степ, Кримський, Казантипський; національні природні парки “Азово-Сиваський”, “Гомільшанські ліси”, “Святі гори” та інші.