150. Ліро-епічні жанри.

Ліро-епос — межиродове синтетичне жанрове утворення, що полягає в поєднанні суб’єктивних, емоційно-експресивних та об’єктивно-авторських принципів зображення. Ліро-епічні твори є віршовими розповідями про вчинки, особливо, переживання героя чи героїв і водночас у них виражені переживання поета-оповідача. У ліро-епічних творах присутній розгорнутий сюжет, що характерно для епічних творів, а зображення переживань головної дійової особи, думки й почуття самого автора, які теж є в таких творах і, як правило, розповідають про його ставлення до зображуваних подій, є ознаками ліричних творів.

Для таких творів характерні поза фабульні ліричні відступи, риторичні запитання, вигуки, інтонаційні контрасти тощо, згруповані навколо композиції та головного героя.

До ліро-епічних творів належать співомовки, думи, байки, балади, поеми, романи у віршах. Вплив ліро-епосу помітний у прозі: «Інтермецо», «Дебют», зокрема в циклі «З глибини» М. Коцюбинського,

2.Співомовки - це невеличкі за обсягом вірші, створені на основі фольклору – анекдотів, приказок, бувальщин, оповідей про комічні життєві ситуації. Цей жанр в українській літературі утвердив С. Руданський. І. Франко називав їх епічними анекдотами, "котрих і сюжет звичайно взятий з уст народу і прибраний в легеньку, сказать би можна куцу коломийкову форму народної коломийки".

3.Дума — це ліро-епічний твір про історичні чи соціально-побутові події. Думи традиційно фольклорний жанр. Він притаманний лише українській національній культурі. Ймовірно виникли за доби Козаччини й в романтично-реалістичному ключі відтворювали героїчні вчинки народних улюбленців. Відзначаються молитовною формою, розпочинаються зачином, у якому вказується на місце або час дії. Далі йде, як правило, детальна розповідь про основну подію. Кінцівка думи славить героїв та бажає їм добра та гаразду. До кращих українських дум належать «Дума про козака Голоту». «Дума про Марусю Богуславку», «Хмельницький і Барабаш».

4.Байка (лат. – фабула) – це невеликий сюжетний ліро-епічний твір з повчальним алегоричним змістом. Як правило, це віршовий твір. Коріння байки криється у фольклорі. У байках часто людські характери втілені в образах тварин, кожна з яких, переважно, має постійний характер: вовк — хижий, лисиця – хитра, ягня — покірне тощо. Нерідко для зображення людських характерів байкарі використовують образи предметів, рослин, явищ природи та ін., які набувають людських якостей (олюднюються): розмовляють, переживають, думають.

Кожна байка має свою фабулу (короткий сюжет) і мораль (повчальний висновок у кінці байки, яка іноді в байці може бути прихованою. У кожній байці обов’язково присутня алегорія.

Байка була відома вже в Давній Греції. Першим байкарем вважають Езопа (УІ-У ст. до н. е.). Тому алегорична мова називається езопівською або езоповою. Сюжети байок Езопа стали основою для творів багатьох письменників-байкарів, зокрема й українських (П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, Л. Боровиковського та ін.).

Байкарі інколи запозичують сюжети один у одного, але в художньому плані кожен вирішує їх по-своєму. У байках висміюються недоліки людської вдачі, поведінки, суспільні негаразди тощо.

5.Балада (лат. – танцювати) — синтетичний жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з описом незвичайних ситуацій, незвичайних людей, героїчних вчинків. Має відносно сталі характеристики, зумовлені тематикою: дивні, загадкові, таємничі події, екстремальні ситуації, напружені колізії. Композиція динамічна, гострі колізії розкриваються в напружених діалогах і монологах. Внутрішній, охоплений пристрастями світ трагічних персонажів зображений у баладах Т. Шевченка «Тополя», «Причина», «Утоплена».

6.Поема - ліро-епічний віршований твір із розгорнутим сюжетом і широким розвитком образу ліричного героя, який активно характеризує персонажі, оцінює їх, співчуває їм. У поемах зображуються важливі події, яскраві, сильні людські характери, причому зображення подій супроводжується авторськими ліричними відступами й роздумами. Головною ліричною постаттю поеми може бути сам автор. Для поеми властиві динамізм, напруженість, повне розкриття характерів. Ліро-епічні твори наближаються до романів у віршах. Жанр поеми дуже поширений в українській літературі, це й широко відомі поеми Т. Шевченка "Катерина", "Сон", "Наймичка", 1. Франка "Мойсей" тощо.

7.Роман у віршах – найбільш розгорнута за обсягом форма ліро-епічного жанру, що з’явилася в період переходу від романтизму до реалізму. Роман у віршах відзначається широко розвиненим сюжетом, який поєднує людей, події і водночас ніби пронизаний ліричними відступами, які в цілому створюють образ ліричного героя. Прикладом цього жанру в українській літературі є роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Існують також наступні межи родові форми, залежно від того, як той чи інший твір написаний: прозою, віршем, драматизованою формою виділяють такі.

151. Алегорія і символ: спільне і відмінне.

Символом (від грец. σύμβολον —  знак, розпізнавальна прикмета) нази­вають такий тип художнього образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета зображення, тобто його чуттєвий образ, водночас з власним має значення вказівки на такий предмет, явище або ідею, які безпосередньо в зображуване не входять. Символ завжди до певної міри є атрибутом, розрахованим на взаємопорозуміння (наприклад героями твору, автором та його читачем) його «таємної», невиявленої вочевидь суті.

 Ознаки символу як специфічного типу художнього образу визначаються, звичайно, від протилежного, тобто шляхом протиставлення його, з одного боку, автологічному, з іншо­го — алегоричному типу образності. Суттєво відрізняється символ від алегорії. Символічного змісту певні образи, відтворені в худож­ньому творі, можуть набирати за двох умов. По-перше, тоді, коли зображуваний автором предмет вже сам по собі є символом. У цьому разі говорять про традиційну символіку, усталені образи-символи, які органічно закріпилися за певними, в основному природними об'єктами, в суттєвих ознаках яких вбачали певні аналогії з ціннісними проявами людського життя. Так, пори року асоціюються з певним віком людського життя, життя асоціюється зі шляхом, хмари символізують нещастя, негаразди і т. п.

Друга умова, за якої зображуване може стати символом, передбачає, що предмет, який зображується, сам по собі не є символом або є ослабленим, «призабутим» символом. Більш-менш чітко виражених символічних ознак він на­буває безпосередньо в процесі самого зображення. Такі символи називають індивідуально-авторськими, тобто таки­ми, що з'являються поза загальною традицією (чи поновлю­ють її призабутий зміст) і є наслідком авторської наста­нови на узагальнення й поглиблення смислової перспекти­ви того чи іншого зображуваного об'єкта. Прикладами подібного роду символів можуть бути згадані червоні вітри­ла О. Ґріна, образ Дніпра у творчості Т. Шевченка, плуга в поезії П. Тичини, собору в прозі О. Гончара.

Матеріальними носіями символу в художньому творі можуть виступати будь-які його елементи: порівняння, метафори, пейзажі, художні деталі, персонажі і т. п.

Алегорією (грец. αλληγορία, від άλλοζ — інший і αγορεύω — говорю) на­зивають тип художнього образу, конкретно-чуттєва даність якого є знаком такої ідеї, яка повністю абстрагується від того, що він безпосередньо означає, отож чуттєвий образ та його ідея зв'язуються між собою лише формально, а не за суттю. Наприклад, конкретно-чуттєвий образ жінки із зав'яза­ними очима й терезами в руках (зображення богині Феміди) є алегорією абстрагованої ідеї правосуддя, бог Марс — але­горія війни, образ лисиці в байці — алегорія хитрощів тощо.

Існує і більш широке розуміння алегорії, за яким вона визначається не як конкретний вид образу, а як сама суть, принцип образного мислення, який полягає в тому, що даний у творі конкретно-чуттєвий образ якогось предмета, хоч би який цікавий він був сам по собі, в кінцевому результаті є не що інше, як засіб, форма вираження вкладеної в нього ідеї, тобто є інакомовним способом висловлення думок. «Поетичний образ, — пише з цього приводу О. Потебня, — кожен раз, коли сприймається і оживає у його розумінні, говорить дещо інше й більше, ніж те, що в ньому без­посередньо міститься. Таким чином, поезія завжди є інако-мовною (алегоричною) в широкому розумінні слова».

З античності бере свої витоки думка, що алегорія — це, власне, специфічна форма приховування якогось цілком раціонального знання (ідеї чи точніше — низок ідей). Художній образ, явлений у поезії, постає, на думку древніх, лише як свого роду вуаль, що приховує істинні наміри творця викласти таким способом знання, за висловом Татіана, «про сутність природи та природу стихій». Алегоричний спосіб інтерпретації змісту художніх творів був чи не вперше апробований Феагеном із Регія (VI ст. до н. є.) сто­совно поем Гомера. Його алегорії, які пояснювали зміст гомерівських образів, будувалися на художньо-наукових паралелях: Аполлон, як він гадав, виражає в Гомера ідею вогню і протиставляється Посейдону як ідеї води, Афіна протиставляється Аресу як мудрість — безтямності.

Алегоричний тип образності займає провідне місце в літературі середньовіччя й класицизму. В естетиці романтизму він поступається своїм місцем символу. Саме в есте­тиці романтизму, зокрема німецького, вперше були чітко розмежовані категорії символу та алегорії, специфічний зміст яких до цього часу майже не розрізнявся. В сучасному літературознавстві алегорія розглядається як тип художнього образу, що відмінний, з одного боку, від автологічного, з іншого — від образу-символу. На відміну від автологічного образу, алегорія не вичерпується конкретно-чуттєвою даністю зображуваного в ній предмета. Чуттєвий образ в алегорії може бути й типовим, але ніколи не є самодостатнім, він завжди вказує на щось принципово відмін­не від нього самого. Ті ж ознаки характеризують і символ, але якщо в символі те, що зображено предметно, не менш важливе й цікаве, ніж його ідея, а, головне, — органічно з нею злите, так, що образ і ідея існують у формі одне одного, то в алегорії чуттєвий образ є, як правило (але не завжди!), цілком умовним, фантастичним, взятим тільки з тією метою, щоб наочно проілюструвати справедливість певної абстра­гованої ідеї, яка не лише не зливається зі своїм чуттєвим образом, а часто, наприклад у байці, подається окремо від нього, у вигляді підсумкової «моралі»: «...звірі в байці, — пише О. Лосев, — розмовляють як люди, проте байкар зовсім не має на меті переконати нас у тому, що звірі дійсно можуть говорити між собою. Уся ця картина звірів ціквить байкаря лише в якомусь певному розумінні, яке він сам відразу й формулює»; «алегоричний образ вказує на певну абстраговану ідею, від якої він не тільки різко відрізняється, але з якою не має навіть нічого спільного, при цьому даний алегоричний образ може бути замінений будь-яким іншим, тому що він лише ілюстрація якоїсь загальної та абстрагованої ідеї». Суттєво відрізняє алегорію від символу й те, що ідея алегорії раціональна і однозначна за характером свого змісту, тоді як ідея сим­волу глибоко емоційна і багатозначна.

Існують різні типи алегорій, у тому числі й такі, які важко з певністю відрізнити від символу чи автологічного образу, наприклад у тих випадках, коли ввесь твір або окремі його образи можуть тлумачитися і як самодостатні, і як алегоричні. Це, у свою чергу, призводить до того, що на практиці сим­вол та алегорію часто плутають або й зовсім не розрізняють.

В цілому алегорія, як і символ, може бути введена до твору двома шляхами: «зовнішнім», коли твір вже за своїми жанровими ознаками (наприклад байка, моралі-зована притча і т. д.) або за типом героїв (наприклад такі персоніфіковані образи дійових осіб, як Доброчесність, Віра, Любов тощо) усталено асоціюється з алегорич­ним змістом; «внутрішнім», коли в самому зображуваному з'являється авторська настанова на фантастичність, умов­ність, а звідси й на необхідність інакомовного розуміння того, про що безпосередньо йдеться. У самій основі «внутріш­нього» типу введення до твору алегорії лежить поетич­ний прийом уособлення, яке полягає в перенесенні ознак живого предмета на неживий.