123. «Химерна проза» 70-х 203н.. 20 ст.

“Химерна проза” стала реакцією на диктат норм соцреалізму в українській “радянській” літературі. Її ознаки:  поєднання реального з міфологічним, часово-просторові зміщення, запозичення стильових рис барокко; гротескові 203н.203203орфоз из героями. “Химерна проза” емоційна, експресивна, її світ свідомо неприродний, але правдивий.

Химерна прозу стала помітним явищем в українському літературному процесі 60-80рр. 20ст.

Саме цьому стильовому напрямові сучасної української літератури чи не найбільше уваги приділила літературна критика. Започаткував жанр химерного роману твір Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця», який вийшов у 1958 р. Авторське визначення цього твору («український химерний роман з народних уст») дало назву стильовому напрямові. Український химерний роман відносили до літературних явищ, позначених виразною національною своєрідністю, і на цій підставі ставили (М.Ільницький) його в один ряд з російською сільською, грузинською історичною і прибалтійською інтелектуальною прозою. Щоправда, в 203н.203. критиці висловлювалися різні думки і з приводу самого терміна «химерна проза», і з приводу визначення конкретних творів, які можна віднести до неї. Так, приймаючи термін «химерна» течія, В. Брюховецький відносить до неї роман О. Ільченка, твір Є. Гуцала «Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий», повість С.Пушика «Перо Золотого Птаха», дилогію В. Земляка «Лебедина зграя» та «Зелені млини», твори П. Загребельного «Левине серце», В. Дрозда «Ирій» і «Замглай, або В’язка небилиць з давньої минувшини, колгоспним ковалем переказаних», В. Яворівського «Оглянься з осені». В. Дончик пропонує називати зазначену течію фольклорною або умовно- алегоричною, що включає такі твори: «Жбан вина», «Кам’яне поле» Федоріва, «Лебедина зграя» Земляка, «Зорі й оселедці» Міняйла, «Ирій» Дрозда, «Левине серце» Загребельного, «Перо Золотого Птаха» Пушика, «День» Стефака, «Оглянься з осені» Яворівського, «Манускрипт з вулиці Руської» Іваничука, «Позичений чоловік» Гуцала, «Женя і Синько» Близнеця, «Сіроманець» Вінграновського . На думку М. Ільницького, жанр химерної прози започаткував роман Земляка «Лебедина зграя», продовжили напрям твори Загребельного «Левине серце», Дрозда «Ирій», Яворівського «Оглянься з осені», Гуцала «Позичений чоловік» та 203н.. В одному з останніх оглядів сучасної української прози Жулинський (стаття, 1987 р.), об’єднуючи химерну прозу з умовно-метафоричною, зараховує до цих стильових течій роман Ільченка «Козацькому роду нема переводу…», повісті «Ирій» і «Самотній вовк» Дрозда, «Лебедину зграю» і «Зелені млини» Земляка, «Хроніка міста Ярополя» Щербака, романи «Зорі та оселедці» і «На ясні зорі» Міняйла, «Оглянься з осені» Яворівського, «Липовий цвіт сорок першого» Бойка, «Перо Золотого Птаха» і «Страж-гора» Пушика, роман-баладу «Дім на горі» Шевчука. Звичайно, переоцінювати значення химерної прози для літературного розвитку не варто, однак і заперечити її роль у царині продуктивних естетичних пошуків та експериментів не можна. Влучне визначення окресленому явищу дав В. Фащенко — «химерно-експериментальна». Вперше, стверджує Майдаченко, досить серйозно й авторитетно заговорили про умовну прозу на пленумі СПУ (квітень 1978 р.), присвяченому розвиткові сучасного українського роману. Після відзначених досягнень Яновського, Гончара, Стельмаха, котрі привнесли в радянську романістику романтичне і поетичне начало, було підкреслено другу характерну рису розвитку української прози, яка, на думку Загребельного, полягає у своєрідному баченні світу, у вимірах не тільки трагічних, а й комічних водночас. Як приклад, названо, крім роману Ільченка, дилогію Земляка «Лебедина зграя» і «Зелені млини». Зазначено також, що й досі доводиться стикатися з непорозуміннями стосовно визнання цих та подібних творів. Новаторськими рисами химерної прози Жулинський називає «лірико-романтичну окриленість», «композиційно-оповідну свободу», і «густу народнопісенну орнаментику», додаючи до згаданих творів романи Загребельного «Левине серце», Федоріва «Кам’яне поле», твори Дрозда, Ніни Бічуї, Бойка, Яворівського та інших. Мабуть, для більшої ваги й переконливості відзначалися впливи на химерні твори Земляка поетики Фолкнера (Олійник), на Ільченка — Гарсіа Маркеса (Іваничук) тощо.

124. Нью-Йоркська школа поетів. Естетичні засади й основні представники

Поезія “Н-ЙГ” мала широкий резонанс на еміграції, а з початком демократичних віянь в Україні — отримала численних шанувальників на Батьківщині. Поза сумнівом, представники цього літературного феномену гідно поповнили ряд української літературної класики, і не лише як послідовники національної традиції – вони заклали особливий тип художньої мови в XX столітті, що залишила глибокий слід в українській поезії і своїми можливостями збагачувала й збагачує наступні літературні покоління. Юрій Тарнавський у своїй статті “Акварій у морі. Про минуле і сучасне “Н-ЙГ” відзначає, що “Н-ЙГ” ввела в укр. Літ. “цілу низку нових елементів, таких, як модерна поетика (вільний вірш, зосередження на метафорі), нераціональний виклад (“сюрреалізм”), екзистенціялістичну філософію, еспанські, латиноамериканські, французькі, англійські та американські впливи, витворивши при тім їх своєрідні, українські відповідники”. Уваги заслуговує також індивідуальний внесок поетів у розвиток мовно-виражальних засобів. Для поетичної мови авторів “Н-ЙГ” в цілому характерне нагромадження кольористичних епітетів, які є вираженням настрою, ставлення до зображуваного, власне засобом змалювання цілої картини. Як наприклад, у поезії Олега Коверка: "Я ждатиму. Довго ждатиму, / щоб побачити знову синє коливання роси, / зелений розпач дерев, / бурю теплого соку/ і плач білої кори". Нерідко епітети слугують лише фоном, на якому вирізьблюється індивідуальна метафора, побудована на несподіваних асоціативних зв'язках. Як відомо, метафора є одним з найуживаніших тропів. Юрій Тарнавський у згаданій статті відзначає вільний вірш та зосередження на метафорі як два основних елементи "модерної поетики" “Н-ЙГ” . Дійсно, метафора, як стилістичний засіб надзвичайної місткості розвиває у творчості "нью-йоркців" самостійну тему. Стерті, звичні словесні образи через смислоперетворюючі процеси оновлюються в складних метафоричних контекстах. Кожен з поетів “Н-ЙГ” має свій власний набій метафоричних сполук, притаманних саме його поетичній творчості. Віра Вовк майстерно вплітає в мовну тканину своїх віршів двочленні іменникові метафори. Уживає поетка також і специфічно-індивідуальні метафори, зміст яких стає зрозумілим із спеціально дібраного словесного оточення, що передає задум і настрої автора: "І хто зна, може в пітьмі / Я не доглянула б, що в Вас на душі/ Пришиті червоні ґудзики". У цілому для творочості поетів “Н-ЙГ” не характерні прості за структурою метафори. На відміну від класичної української поезії, у якій переважають дієслівні та атрибутивні метафори, поезія "нью-йоркців" тяжіє до розгорнених багаточленних комбінованих метафоричних структур, у яких поєднуються різні типи метафор. У поезії Емми Андієвської вражає й приголомшує часто трохи не абсурдне нагромадження метафор. Наприклад: " Крізь небуття перехопивши віддих, / Явити ротом канни, коней, риби, / Хай істукани, всесвіту нероби, / Як рукавичку, вивертають воду / Навиворіт...". Щодо семантики метафор слід зазначити, що для творчості "нью-йоркців" характерні метафоричні описи картин природи. У їх поезіях з`являються типові для української традиційної поезії образи місяця, зорі, сонця. Але поети дають їм несподівані характеристики, подають власне авторську інтерпретацію, знаходять принципово нові способи написання пейзажної лірики. Для характеристики такого роду метафор доречно буде згадати назву поезії Юрія Коломийця: "Абстрактний пейзаж": "Несуть дахи / те сонце на ножі... ". 0тже, поезії “Н-ЙГ” притаманне складне переплетіння тропів, спостерігаються взаємопереходи тропів з одного виду в інший. Характерною ознакою поетичної мови цього творчого об'єднання є те, що в ній взаємодіють найдавніші шари української лексики і найновіші лексеми сучасної епохи. Найяскравіше особливості мовної практики письменників проявляються саме у функціонуванні тропів: кольористичних епітетів, складних розгорнутих метафор, нетипових порівняльних зворотів, створених через сміливі асоціативні зв'язки, та ін. тропів. Поети “Н-ЙГ” спромоглися створити принципово нову поезію, спираючись при цьому на велику естетичну школу. Отже, в еміграції сформувалася лірика, для якої характерні симультанність і неперервність плану вираження (а не змісту). Її основу складають стилізації та сюрреалізм. Якихось аналогів для неї в традиційній українській поезії дарма шукати. Цю поезію покликали до життя страх перед очевидними і непередбаченими небезпеками, усвідомлення історії як “невдалої цивілізації”, цілковита залежність індивіда від машинізованого, технологізованого суспільства й звідси - технофобія, зневіра. Сюрреалістична поезія базується на численних експериментах. Найяскравіше особливості мовної практики письменників проявляються саме у функціонуванні тропів: кольористичних епітетів, складних розгорнутих метафор, нетипових порівняльних зворотів, створених через сміливі асоціативні зв’язки, та ін. тропів, спираючись при цьому на велику естетичну школу: від уснопоетичної народної творчості, давньої української поезії - до найновіших пошуків модернізму. За задумом упорядниці, в презентованій антології представлено 12 поетів: Віру Вовк, Богдана Бойчука, Женю Васильківську, Юрія Коломийця, Емму Андієвську, Юрія Тарнавського, Богдана Рубчака, Патрицію Килину, Олега Коверка, Марка Царинника, Романа Бабовала та Марію Ревакович - імена, котрі визначають творче обличчя групи: від тих, хто її засновував і творив - аж до наймолодших її учасників, що приєдналися до групи у 80-х роках.