122. Дисидентська поезія 60-80-х рр. 20 ст. Творчість Василя Стуса та Ігоря Калинця

Дисиденти – особи, які в 60-80 рр. 20 ст. піддавали сумніву та критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. Через збільшення кількості дисидентів та людей, які солідаризувались з ними, можна говорити про «дисидентський рух» в СРСР. Більшість учасників цього руху пройшли крізь переслідування, звільнення з навчальних закладів, позбавлення праці, найактивніші з них – крізь табори, тюрми та заслання. Деякі з них загинули у таборах: Ю. Литвин, В. Марченко, В. Стус, О. Тихий. Окремі були кинуті в психлікарні, стали жертвами злочинної психіатрії (Л. Плющ, В. Рубан, М. Плахотнюк, М. Якубівський). Учасників руху можна по-

ділити на дві групи: тих, хто публічно (відкрито) критикував офіційну ідеологію та політику – письмово або усно; тих, хто виготовляв, переховував та поширював позацензурну літературу (так званий “самвидав”). Українська інтелігенція започаткувала нову спробу нац..-культурного відродження, названого рухом «шістдесятників». Вони намагались модернізувати українську культуру. У словесному мистецтві попереду йшла поезія (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський та ін.), літературознавство та літературна критика (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, Михайлина Коцюбинська). Беручи до уваги стилістичні особливості та зміст творів, то можна виокремити кілька тенденцій: (а) переважно традиційний стиль, але змістовна спрямованість на пробудження громадянської та національної свідомості (А. Малишко, О. Гончар, В. Симоненко, Д. Павличко та ін.), (б) екзистенціалізм, (в) архетипічний символізм та космічний спірітуалізм; (г) «модернізм» – як спробу «оновити» чи «осучаснити» літературно-мистецьку творчість, використовуючи різні

течії у літературі та мистецтві 20-го ст. Екзистенціалізм представлений наголосом на цінності внутрішнього духовного світу особистості, з драматичним переживанням долі України у цьому світі. Тенденція драматичного конфлікту особи з системою та усвідомлення трагічного стану української нації найбільш виразно представлена у творчості Василя Стуса. Висловом «архетипічний символізм» позначено спроби інтуїтивно-символічного «висвічення» архетипів, які або утворюють підтекст української культурної самобутності або ж стосуються метафорики буття та космосу. У поезії цей рух представлений інтересом до поезії Богдана-Ігоря Антонича та у поетичній творчості І. Калинця, В. Голобородька, М. Воробйова, В. Герасим’юка (70-і роки) та ін. Мотиви абсурду найбільш виразно представлені в поезії М. Холодного, Г. Чубая, почасти в поезії І. Сокульського.

«Космічний спірітуалізм» – витворення символіки та метафорики, яка стосувалася погляду на людину і націю як частину одухотвореного Всесвіту (О. Бердник та ін.). Модернізм, як осучаснення естетики і стилю присутній у творчості Л.Костенко, І.Драча, М.Вінграновського.

В.Стус (1938-1985). У студентські роки Стус разом з Орачем, Міщенком, Лазаренком, Захарченком, Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій». Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. Василь Стус 1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка. Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка у Києві і за цей час підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. 12 січня 1972 року – перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після

смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970–1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах[4], дев’яти книгах та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…». За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край». Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової – особливо, європейської спадщини. Так, в студентські роки поет захоплювався Рильським, Верхарном. Прийоми віршування варіюють від верлібра до різноманітних «фольклорних» стилізацій – художнього наслідування народної творчості. Широко застосовуються асонанси й алітерації. Майстерно використовуються поетом різноманітні діалектизми, архаїзми, розмовна лексика, як-то: антоновий огонь, басаман, басан, басоля, ґарґоші та ін… Часто зустрічаємо авторські новотвори: всевікна, всенезустріч, всенепізнаний, стобагаття, стогори, стомежа, сторозтриклятий, стосиній. Усі ці засоби надають творчості поета самозаглибленості, нескінченно урізноманітнюють її. Вони, по суті, роблять читача співтворцем поезії, примушуючи його тлумачити, вибудовувати асоціації й пояснення самостійно. Збірки віршів: «Круговерть» (1965), «Зимові дерева» (1970), «Веселий цвинтар» (1971), «Час творчості» (1972), «Палімпсести» (1977). Збірки вибраного: «Дорога болю» (1990), «Під тягарем хреста» (1991), «Вікна в позапростір» (1992).

І.Калинець (1939) –поет, прозаїк, один із чільних представників так званої«пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько—самвидавного руху в Україні, політв'язень. Живе і працює у Львові. Автор сімнадцяти поетичних збірок, написаних у період між серединою шістдесятих та 1981 роком. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка. Поетичну творчість Калинця прийнято хронологічно поділяти на дві головні частини: дев'ять книжок, написаних перед ув'язненням у 1972 р. і вісім — написаних під час ув'язнення та на виселенні (до 1991 р. функціонували тільки у самвидаві). Згідно з цим поділом і було підготовлено та випущено два томи поезій Калинця — «Пробуджена муза» (Варшава, 1991) та «Невольнича муза» (Балтимор —Торонто, 1991). 1991 року збірку вибраних поезій «Тринадцять алогій» видано було також в Україні. Один із дослідників поезії Калинця Д.Гузар-Струк у передмові до «Невольничої музи» виокремлює «три головні течії» в його поезії: «оспівування культури, любовно-еротичне прагнення та суспільний протест». Висока культура поетичного мислення й мовлення, любов до текстових стилізацій, надзвичайна формальна винахідливість притаманні Калинцю упродовж усього його творчого розвитку, а такі риси як ерудиція, іронічність, шляхетність у поводженні зі словообразом роблять цю поезію без перебільшення видатним явищем. Саме з появою в українському літературному процесі Калинця почалися дискусії про необароко. Поет ніколи не писав окремих віршів, його метод полягав у творенні циклів, які своєю чергою переростали у книжки (свідчення «структуралістського» бачення світу). Після повернення з ув'язнення та виселення 1981 пише і публікує казки для дітей (наприклад, «Дурні казки», 1998), готує перевидання власних поезій. Книга «Знане і незнане про Антонича» на сьогодні залишається найавторитетнішим джерелом біографії Антонича - одного з найвидатніших українських письменників ХХ століття. Багато із описаних у книзі подій (віднайдення могили Антонича, заходи популяризації його творчості у 1960-х та 1980-х роках) пережив сам Ігор Калинець як їх ініціатор та активний учасник. Книга є своєрідним внеском до відзначення 100-річчя від дня народження Богдана Ігоря Антонича, яке увінчалося низкою заходів різноманітного жанру.