114. Збірки Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність», їх проблематика та поетика.

Поетичному слову Л. К. було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р., до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське. Збірка "Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернув Л. К. чільне місце в літературі. У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних перед читачем широко розкривається національна історія

Образ "вічної ріки" передає відчуття плинності часу, змінності всього на світі, але, з другого боку, він передає і неперервність історичного часу, спадковість здобутків багатьох поколінь. Минуле набуває в поезії Ліни Костенко особливоє актуальності саме через відшукування вічної мудрості, вічних цінностей.

Співвідношення між збірками "Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається у принцип тези й антитези. 1-ша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, 2-га підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного мистецькогофеномена. "Вибране" у цій перспективі було б синтезом і перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, історію і щоденність. "Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки", каже ліричний суб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни..." Л. К. наголошує на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь коло незнаних"берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми - минущі. Опозиція змінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні та естетичні проблеми. У збірці "Над берегами вічної ріки" переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут - міфологізм, історизм та інтертекстуальність - виразно характеризує творчий шлях Л. К.

115. Поезія Василя Симоненка

зб. поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).

Василь Симоненко у своїй поезії звертається до усіх тих тем, які споконвіку хвилювали митців і складали основу будь-якої поетичної творчості, серед них любов до Батьківщини та рідної природи, віра у духовну силу свого народу, філософські роздуми над призначенням людини на землі, оспівування глибокого і пристрасного кохання. Василь Симоненко багато розмірковує над призначенням людини, над її місією у цьому житті, над сенсом життя. І насправді, кожна людина багато разів за життя ставить собі це питання. Розмірковуючи, поет доходить висновку, що одним із головних призначень людини є самозречення в ім'я добра, розквіту країни, добробуту родини та близьких. Любов до рідної землі сповнює більшість поезій Василя Симоненка, і любов ця щира, без зайвого пафосу і показного патріотизму, вона йде від самого серця поета, тому, напевне, і доторкується до найглибших струн душі читача.Глибокий зміст вклав митець у вірш «Де зараз ви, кати мого народу?». Ця поезія поєднує не тільки любов до народу з вірою у його майбутнє, у незнищенність сили народного духу. Нація, сформована протягом сторіч у лоні власних традицій та вірувань, оповита народними піснями й обрядами, насправді є незнищенною. Будь-які історичні обставини, якими б вони не були, можуть негативно впливати на людей, пригнічувати їх, уповільнювати розвиток культури та мови, але вони не можуть знищити, викреслити зі скрижалів історії націю.

Василь Симоненко належав до поетів шістдесятників. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу в рівень світової культури. Проте, придивившись до поезії В.Симоненка, цих атрибутів новаторства не помітно. Немає в ній ні космічних масштабів, ні атомних пристрастей, ні прикмет наукових досягнень, вплетених в основу художніх образів, ні якихось жанрових новацій, символів. І все-таки, мабуть, новаторство – це саме та якість, котрою назначена поезія В. Симоненка . Виявляється це новаторство не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, а в самому змісті творів, у широкому, непідробленому інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, і розумінні і художньої відтворенні людської гідності, самоповаги. Патріотична лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце в творчості Симоненка. І не даремно. В.Симоненко знайшов проникливі, яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Почуття патріотизму – найсвятіше почуття людини. А от знайти слова, щоб виразити свою любов – важко, не збиваючись на загальні трафаретні. Василь Симоненко такі слова знайшов. Він зумів передати у “Лебедях материнства” й любов до рідної матері, й любов до прекрасної неньки нашої –України у простих, щирих словах. Вірш “Україні” – це поетична декларація, в якій автор образно говорить про свою злитість з Україною, з її долею: Без любові до Вітчизни немає справжньої людини. Любити Україну, жити для неї – це означає любити її людей , працювати на їх благо. Дбати про те, щоб передати їм світ, землю кращими, як були до нас. У вірші “Люди прекрасні” поет розкриває свою жадобу життя, творчості, любов до рідної землі та людей. Вірш “Ти знаєш, що ти людина?” має глибокий філософській підтекст. Людина повинна знати, що вона – що вона не бездушний гвинтик. Що вона повинна мати право на свободу, на визнання своєї людської гідності, на можливість жить так, як вона хоче і право на щастя. - В поетичній спадщині Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині (“Україні”, “Задивляюсь у твої зіниці”, ”О земле з переораним чолом”… “Земле рідна” та ін.). Національна самосвідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то визначальне підгрунтя майже всієї громадянської лірики.

інтимні мотиви Симоненка переважно тісно пов’язані з пейзажами, соціальними, громадянськими, все ж у вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. Більшість з них увійшла до циклу “Тиша і грім”, частково – до циклу “Земне тяжіння” . Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші “Вона прийшла”. Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов’ями, вона тягнеться за чудовим покликом: