23. Життя і творчість Мелетія Смотрицького.

СМОТРИЦЬКИЙ Мелетій—Син письменника-полеміста Герасима Смотрицького., нар.бл.1558р.у с.Смотричі на Поділлі. Навч. в Острозькій школі, потім (1594 — 1600) — у Віленській академії; слухав лекції в Лейпц., Віттенберзькому. й Нюрнб. ун-тах.

Імовірно, за кордоном одержав уч. ступінь доктора медицини. Бл. 1608 прибув до Вільна, де, мабуть, викладав у брат. школі. Під псевд. Теофіл Ортолог 1610 надр. свій видатний полем. твір «Тренос» («Θринос»). Приблизно в 1615 — 18 викладав церковнослов’ян. та лат. мови в Київ. брат. школі, був одним з перших її ректорів. У 1616 виходить його переклад староукр. мовою «Євангелія учительного... Калиста». У 1618 повернувся до Вільна, де в Святодухівському монастирі постригся в ченці під ім’ям Мелетій.

1619 у м. Єв’ї) біля Вільна вийшла друком його славнозвісна праця «Грамматіки славєнскиА правилноє Сvнтаґма» (А — юс малий). Деякі біографи С. пишуть, що він 1617 — 20 склав лексикон (але жодних слідів словника не збереглося), а ще раніше (1615) у Кельні опубл. граматику грец. мови. Брав участь у написанні «Букваря языка славенска», надр. 1618 в Єв’ї. 1620 висвячений на архієпископа полоцького, єпископа вітебського й мстиславського. Після цього видав низку антиуніат. творів, за що зазнав переслідувань польс. властей. На поч. 1624 С. вирушив з Києва у подорож на Схід (Константинополь, Палестина, Єгипет).

Навесні 1625 повернувся до Києва. У 1627 перейшов на бік унії, був архімандритом Дерманського монастиря. Папа Урбан VIII дав С. титул ієрапольського архієпископа. Протягом 1628 — 29 видав кілька книжок, у яких виправдовував свій учинок, агітував за унію, за скликання собору для примирення укр. церков.

До історії укр. культури С. увійшов передусім як автор "Грамматіки славенския правилноє синтаґма" (Єв’є, 1619), в якій, враховуючи вітчизняну граматичну традицію, мовну практику, ренесансний досвід критичного вивчення текстів, дослідив старовинні й сучасні йому пам’ятки для здійснення адекватного опису тогочасної мовної системи. Створений С. підручник, що кодифікував церковнослов’янську мову на основі її східнослов’янської редакції, не втрачав своєї цінності впродовж ста років. «Грамматіка...» С. — один із найвидатніших творів старожитнього слов’ян. мовознавства. Учений першим в історії вітчизн. лінгвістики дав повний курс церковнослов’ян. мови в прийнятих тоді частинах: орфографія, етимологія (тобто морфологія), синтаксис, просодія. Виділив 8 частин мови: ім’я, містоименіє, глагол, причастіє, нарічіє, предлог, союз, междометіє. За нормами «Грамматіки...» поступово було впорядковано всі церковнослов’ян. тексти на сході і півдні Славії. Через друковані церковнослов’ян. тексти норми набули заг. поширення й понині функціонують у конфес. вжитку.

Уперше виразно відділив церковнослов’ян. мову від живих слов’янських, проте східнослов’ян. характер норм С. благотворно вплинув на усталення орфографії й пунктуації староукр. літ. мови. Книга С. справила вплив на розвиток грамат. думки в Сербії, Болгарії, Румунії. «Грамматіка...» була відома в країнах Європи і поза ареалом функціонування церковнослов’ян. мови в перекладах на латинську, що свідчить про загальноєвроп. визнання її. У поетичній творчості, зокрема у поезії "Лямент у світа убогих на жалостноє преставленіє... о. Леонтія Карповича" (1620), С., хоч і перебуває під впливом візантійського канону, висловлює ренесансно-гуманістичну ідею необхідності змістовного наповнення короткочасного людського життя (у " Ляменті" — це спрямована на добро, на спільне благо, самовіддана праця духовного пастиря Леонтія Карповича).У полемічних творах "Тренос" (1610) і "Верифікація прав ... народу руського" (1621) С. обстоює гідність, права, звичаї, віру й культуру укр. народу. Вважаючи самопізнання найважливішим чинником духовного вдосконалення людини, він розуміє його і як засіб пробудження її етнічної і релігійної самосвідомості та волі до захисту своїх прав.Він обстоює ідею сильної церкви і виступає за обмеження наданої братствам ставропігії. У поглядах на проблему співвідношення віри і знання, богослов’я і філософії, божественної і людської мудрості С. тяжіє до укр. середньовічної традиції (про це свідчить, зокрема, його негативне ставлення до використання філософії Платона й Арістотеля у розв’язанні теологічних питань). Водночас зміст праць С. часто виходить за межі цієї традиції: він перший в історії укр. філос. думки залучає до аргументації твори європейських гуманістів (Ф. Петрарка, М. Кузанський, Л. Валла, Е. Роттердамський та ін.); демонструє обізнаність із західною патристикою (А. Кентерберійський, Альберт Великий, Тома Аквінат та ін.), згадує своїх сучасників — Р. Беларміна, П. Скаргу, М. Сервета. Для творів С. характерна академічна форма викладу, застосування логіко-дедуктивного виведення. Тренос – причина написання реальний факт погрому уніатським митроп.І.Потієм віленських правос.церков і монастирів, які в 1609р.силою були переданіуніатам. Т.написаний у формі плачу чи голосіння прав.церкви матері. Церква звертається з докором до Потія якого примушує розкаятись і тим самовикриттям показати справді гнітючу картину морал.розбещеності ренегатів, які за гроші продали все – віру, гідність, душу.